Український Великдень по-німецьки

Для українців у Берліні Христос Воскрес майже опівдні.

Стривожений передсвятковий настрій почався в мене вже в суботу ввечері. Вдома, в Чернігові, я звикла: ввечері готуєш кошик, близько 23-ї йдеш до церкви, а вже о третій повертаєшся додому — з мокрим від води волоссям і з радістю в серці. В Берліні ж свої звички треба трохи змінювати.

— У Німеччині нема такого, щоб у кожному місті був свій український священик, — розповідає настоятель української греко-католицької громади в Берліні о. Сергій Данків. — У Великодню ніч я спершу мушу провести службу в Магдебурзі (це приблизно 100 км на захід від німецької столиці), тоді — у Франкфурті на Одері (це близько 100 км на схід), а вже тоді я приїжджаю до берлінської церкви.

Через таку ситуацію служба була запланована на сьому тридцять ранку. Почалася вона на сорок хвилин пізніше, і в цей час у скромній церковці на Waldstraße, 11 були ледь більше десятка людей. Коли ж служба завершувалася, людей було так багато, що на всіх не вистачало місць.

— До греко-католицької церкви в Берліні ходять не лише греко-католики, — пояснює отець Сергій. — До нас приходить багато хто, в тому числі й православні християни, які з певних причин не хочуть іти до тутешньої російської православної церкви.

Історія української громади в Берліні почалася ще у 20-х роках ХХ століття. Сьогодні до церкви Св. Миколая ходять і українці з України, і з Польщі, і з Німеччини, і з багатьох інших європейських держав — усі ті, хто за різних обставин опинився поза батьківщиною.

— Деякі наші прихожани — це українці в діаспорі вже в третьому чи четвертому поколінні, — розповідає священнослужитель.

Пастир

Церкву Святого Миколая отець Сергій Данків очолює вже п’ять років. Народився він у місті Долина на Івано-Франківщині, у 1998 році закінчив Львівську семінарію Святого Духа. У тому ж році він одружився на Ірині, росіянці, яка на той час уже жила в Німеччині.

До слова, дружина отця, Ірина, відмінно говорить українською — мову вона вивчила років за два, переважно, читаючи книги. Троє дітей у сім’ї Данків розмовляють і німецькою, і українською, і російською.

— Я вважаю, що для сучасної людини є нормальним явищем знати кілька мов, — пояснює свою позицію отець Сергій.

Щодо свого призначення в Німеччині отець каже так:

— Коли я переїхав до Німеччини, священиком бути я не збирався — іще в семінарії я вагався, чи це моє, чи не моє, — продовжує розмову отець Сергій. — Я хотів працювати в соціальних службах при церкві. На той час ми з дружиною жили в Ростоку, там я працював і на кораблі, і на пасіці, а в перспективі хотів здобути ще одну освіту й стати доглядачем за старими і немічними.

Та стати священиком чоловікові, видно, судилося. Після деяких особистих переживань Сергій почав задумуватися, чи точно він робить те, що має робити. А через два роки отримав запрошення очолити громаду — і не відмовився.

— Отче Сергію, де Ви вчили німецьку мову?

— Уже в Німеччині. Коли я сюди приїхав, у мене були хороші знання з англійської. Але тут я переважно спілкуюся або українською, або німецькою, тому знання забуваються.

Офіційно

Юридично церква Святого Миколая підпорядковується екзархії УГКЦ з центром у Мюнхені, а на місцях — Римо-Католицькій Церкві в Німеччині.

— У Німеччині діє так званий податок на Церкву — це близько трьох відсотків від доходу людини, — розповідає отець Сергій. — З одного боку, це — зручний спосіб, у який прихожани можуть допомагати церкві й громаді. З іншого боку, дехто нарікає, мовляв, чому я мушу сплачувати цей податок. Але ж насправді цей податок — добровільний.

Всі гроші від податку йдуть до скарбниці німецької Церкви, а вже звідти на свої потреби беруть й українці.

Загалом у ФРН є 19 греко-католицьких священиків, середи них двоє — німці. У всій Європі отець Сергій має до сотні “колег”. Більше за все, каже, українських священиків, звісно, в Італії.

Раз на півроку всі священнослужителі на тиждень збираються на реколекції в одному з міст Європи — для спілкування й обміну досвідом. А раз на другі півроку відбувається так званий “соборчик”, на якому зустрічаються священики Німеччини та скандинавських країн (по одному священику є в Данії та Швеції).

Громада

— Свого приміщення в нас нема, — каже отець. — Але ми молимося у приміщенні Римо-Католицької Церкви в Німеччини. Треба сказати, що ми тут — не як гості, а маємо права.

І РКЦ від такого сусідства, здається, в жодному разі не страждає. Адже після 2005-го року, коли до церков прийшла фінансова криза, помітно скоротилася кількість церковних громад.

— Важливо не лише те, що ми можемо служити в цій церкві, — підкреслює священик, — але й те, що в нас є приміщення для організації життя громади, так звана парафіяльна домівка — адже для українців за кордоном церква є осередком культурного життя.

— Скільки людей ходять на служби?

— Таких, що ходять регулярно — 50-60 людей, а на свята набирається й дві сотні. Тут важко говорити про тих, хто ходить постійно. Адже бажання, може бути, є й у більшої кількості людей, але багато кому треба дві-дві з половиною години, щоб лише доїхати до церкви. Звісно, витратити на це цілий день — богоугодна справа. Але на час треба все ж зважати.

У парафіяльній домівці громада організовує суботню школу, проводить різні заходи й свята — переважно для дітей.

— Є чотири свята, які ми щороку неодмінно святкуємо всі разом, — розповідає отець Сергій. — Це святий Миколай, День Незалежності, Великдень та Різдво. Крім того, наші активістки влаштовують і дні пам’яті Тараса Шевченка, і День Матері в травні, і вшанування жертв Голодомору — врешті, все, що важливо для громади.

Вперше до цієї церкви я прийшла — просто “познайомитися” — за тиждень до Великодня. В доволі просторому й світлому приміщенні за столами сиділи дітки та їхні мами — всі малювали писанки. “Цікаво те, що тут самі жінки — це така українсько-німецька реальність, чи просто мені так “пощастило?”, — подумала собі я. Отець Сергій так пояснює гендерну ситуацію серед українців у Німеччині:

— Можна сказати, що співвідношення чоловіків і жінок у громаді приблизно 40% до 60%.

Українки в Німеччині — це переважно ті, хто вийшли заміж за німців. Зазвичай німецькі чоловіки не «проти» й навіть «за», коли їхня жінка підтримує контакти з земляками, а дитина вчить мову й культуру матері.

— Буває, звісно, що чоловіки й забороняють — але якщо людина недалека, то що ж із неї візьмеш, — коментує мій співрозмовник.

А українські чоловіки в Німеччині — це не лише заробітчани. По-перше, є вже ті, хто народилися тут від українських батьків або української матері й виросли в Німеччині, а також є багато науковців. Наприклад, чоловіча частина громади у Франкфурті на Одері майже вся складається саме з наукових працівників.

— Між іншим, наймолодший професор Німеччини — українець. Звати його Остап Охрін, він професор статистики й має... 24 роки.

— Чи серед українців, що ходять до церкви, багато “нелегалів”?

— Знаєте, зараз у Європі постає новий концепт: людина не може бути нелегальною. В неї можуть бути не в порядку документи, але сама людина легальна завжди. А щодо кількості їх у нашій громаді, то я точно не скажу.

(За даними посольства України в Німеччині, офіційно в цій країні перебувають 120 тисяч українців. Неофіційно, кажуть, набереться тисяч триста.)

Тож — Христос Воскрес!

На службі в берлінській греко-католицькій церкві я вперше відчула, що значить не просто «священик», а «душпастир».

Перед тим, як причащати, отець Сергій звернувся до всіх:

— Тут є люди, яких я знаю, а є й такі, яких я не знаю. Я відповідальний за тих, кого причащаю. Тому я звертаюся до всіх: підходьте зараз до мене тільки тоді, коли ви, перш за все, хрещені, тоді, коли ви сповідалися, але головне — тоді, коли ваше серце відкрите Господу й ви розумієте суть цього таїнства.

Деякі люди, які сиділи поруч зі мною, вже були піднялися, щоб стати в чергу, але після таких слів залишилися сидіти на місцях.

* * *

До освячення пасок назбиралося кілька сотень людей. Коли всі взяли свої кошики й вийшли з ними на двір для освячення, серце не могло не радіти: в кошиках було повно всякого добра, були красиві пасочки (видно, печені самотужки, а не куплені в “російському магазині”). Звідки в Німеччині можна було взяти хрін, я навіть не здогадуюся, хіба що наперед замовити й отримати посилкою з дому. А оздоблення кошиків було явно під хорошим німецьким впливом: крім рушників і просто розшитих серветок у кошики клали квіти, гілочки самшиту й пухнастих курчат, які в Німеччині на рівні з кроликами презентують Світле Воскресіння Христове.

Анна ПРЕЙС