“Україну треба відбудувати на основі принципів чесності і солідарності”, — д-р Юрій Підлісний

З РІСУ пан Юрій поділився думками про те, хто і для кого буде відбудовувати Україну, на яких засадах має жити оновлена країна та як кожен може прикластися до того, щоб захід нам допомагав ще більше.

Нова Україна очима студентів

— На Вашій програмі студенти вчаться політики та економіки на основі етичних цінностей. Як Ви розмовляєте з ними про війну? Про що вони питають?

— Попри війну ми набрали студентів на політологію. Вони зубаті, ерудовані. Вони все прекрасно розуміють, усі волонтерять, а потім в кінці семестру з'являються проблеми: “Я волонтерив/волонтерила, я не міг/не могла вчитися. Дозвольте відтермінувати. А можна перездати?” Йду їм на зустріч.

В мене троє студентів в ЗСУ. Один мав захищатися минулого семестру, це син нашого першого ректора, його брат загинув. Ще одного студента не відправили на фронт, але розподілили працювати в штабі. А одна дівчинка пішла в штурмову бригаду, в мінометний взвод, це, фактично, на передову. Отакі в мене студенти. Два наші викладачі в ТРО.

Інші студенти це бачать, беруть участь в різних акціях, які потрібні. Все для фронту, все для перемоги.

Іноді в студентів з'являються цікаві питання. Наприклад, як допомогти здатися в полон родичу з окупованих територій, який не встиг втекти з дому і його мобілізували, дали зброю, відправили воювати проти українців. Студенти такі речі дуже болісно переживають. Вони вчаться, отримують масу можливостей, які їм дає Україна і УКУ, а тут в тебе є родич, який в нашу сторону стріляє. Стріляє, тому що в нього за спиною загороджувальний загін. І як здатися в цій ситуації невідомо. Отаке мене нещодавно спитали, чи я маю виходи на когось, хто б міг підказати.

— Може щось здивувало в ставленні студентів до війни?

— В нас є студенти з різних куточків України, є такі, котрі вдома російськомовні. Коли до мене звернулися хлопці з певних військових органів з проханням допомогти в деяких операціях, де потрібно було вміти грамотно користуватися комп'ютером і володіти російською як рідною, багато студентів, які це вміють, зголосилися. І вони брали участь в інформаційних спецопераціях. А потім підходили і питали, чи є ще щось схоже, де вони могли б бути корисними.

— Чи ви скоригували навчальну програму для студентів після повномасштабного вторгнення?

— Так, звичайно. Давали завдання, пов'язані з війною, заохочували їх до більшого волонтерства, а всі теми, з якими студенти стикалися під час волонтерства, ми обговорювали на заняттях. Для прикладу, я веду предмет “Філософська етика та моральні виклики сучасності”. В рамках курсу ми обговорювали моральне, релігійно-метафізичне обґрунтування війни зі сторони російських ідеологів, Кіріла. Ми розглядали їхні аргументи з точки зору на скільки аргумент може бути чинним чи фальшивим. Я намагався показати студентам, де криється проблема, чому аргументація, яку наводять ідеологи і перші особи Росії, включно з патріархом Кірілом, не є ані релігійним, ані етичним виправданням війни. В них просто формується фактично нацистська ідеологія.

Зараз на факультеті суспільних наук студенти мають завдання розробити свої ідеї щодо післявоєнної відбудови України, попри те, що війна триває і невідомо, коли вона закінчиться. Йдеться не про матеріальну відбудову, а про формування нового суспільного договору, який мав би бути створеним після нашої перемоги.

Студенти вивчають предмети, які стосуються принципових моментів створення суспільного договору, вивчають як в історії закінчувалися різні конфлікти і війни, як після них вдавалося вийти на новий рівень. Це гарно простежується в європейській історії — як закінчилися релігійні війни XVI — першої половини XVII століть, як закінчилася II Світова війна, в чому була проблема після І Світової війни. Знаючи це і бачачи розвиток в Україні громадянського суспільства, активною частиною якого є вони самі, бо належать до різних громадських і мирянських організацій, вони знаходять ті цінності й принципи, навколо яких можна розбудовувати Україну. А в нас є цінності і принципи, притаманні суто українському народові, які можна відстежити ще з княжих часів. Вони допомогли нам провести Помаранчеву революцію, революцію Гідності, допомогли в першій фазі війни і в новій фазі війни — спершу в заміні тилового забезпечення, а тепер в допомозі тиловому забезпеченню. Це в першу чергу солідарність, на якій створилася волонтерська діяльність, вистояли революції, виплекані УСС, УПА і т.д. Студенти, розуміючи ці цінності, намагаються їх закладати в те, як мала би виглядати Україна після війни.

Серед принципів, про які ми говоримо зі студентами, нульова толерантність до корупції (вони це бачать на власному досвіді — в УКУ діє цей принцип, тут все чесно і прозоро). Другий принцип — принцип солідарності, який для студентів дуже важливий, тому в УКУ заохочують до різного типу волонтерства, щоб проявляти свою солідарність з тими, хто на фронті, хто перебуває в зоні бойових дій, хто є вимушеним переселенцем.

Ці принципи студенти хочуть покласти в основу нового суспільного договору.

Також ми говоримо про створення так званих соціальних стандартів України. Вони стосуються такого поняття, цінності, як гідність людини. Чому люди ще до війни виїжджали за кордон? Якщо ми подивимося на рівень зарплат і рівень цін в Україні і за кордоном — особливого змісту їхати на заробітки немає, хіба на сезонні роботи або, тому що немає можливості працевлаштуватися тут. Але багато хто говорить про соціальні стандарти — їдуть туди, бо там немає проблем з влаштуванням дитини в садочок, не потрібно думати про те, скільки треба дати хабаря, щоб влаштувати дитину в переповнену групу, в лікарні тобі не продають через аптечний кіоск ліки, профінансовані з бюджету, які мали би видати безкоштовно, а автобус чи трамвай приїде точно о 14.23, як про це написано в графіку. Коли це все відсутнє, гідність людини порушена. Тому і їдуть.

Суспільний договір стосується того, як ми вибудовуємо стосунки між собою на горизонтальному рівні і як ми вибудовуємо стосунки з різними інститутами влади — місцевого самоврядування і державної влади.

Денацифікувати Росію

— На кого і на що опираєтеся, коли робите висновки, підсумки про перебіг війни, на яку інформацію?

— Стосовно перебігу і прогнозів війни треба слухати людей, які є експертами в цій ділянці. Ми можемо слухати про самі бойові дії від тих, хто на фронті, бо вони це бачать. Однак, як би це цинічно не звучало, боєць на лінії фронту бачить тільки свою ділянку, він не може оцінити того, що відбувається. Але там розкривається ставлення бійців один до одного, ставлення командирів до бійців, рівень нашого планування і тилового забезпечення. А про все інше треба слухати експертів.

Я особисто читаю матеріали аналітичних центрів — і наших, і закордонних. У всіх цих матеріалах є одна проблема — доступ до інформації. Війна — це секретна річ при її плануванні. Більшість аналітичних центрів спираються на матеріали з відкритих джерел. Ми можемо послухати що яка розвідка робить, коли вони нам дають препаровану інформацію. Зведення генштабу — це теж препарована інформація.

Тому всі серйозні аналітичні центри намагаються максимально зібрати ту інформацію, яка недоступна широкому загалу.

Я зі своїм колегою належу до аналітичного центру “Європейська архітектура безпеки”. Участь в її засіданнях беруть чинні і відставні члени національних парламентів, європейського парламенту, національних урядів, генералітет, академічні кола. Ці люди поінформовані. Один з генералів ще в травні мені говорив, що в сучасних війнах не обов'язково мати чисельну перевагу у війську чи зброї, якщо це зброя точна, а система управління військами і мотивація військ — на висоті. Тоді можна меншими силами перемагати більші сили, що в нас сталося на Харківському і Херсонському напрямках. Це було в прогнозах генералів, які самі брали участь у плануванні і здійсненні військових операцій, зокрема в Косово.

— Яка найбільша біда нашого суспільства зараз?

— Війна зупиняє будь-який розвиток. Подивімося на макроекономічні показники грудня 2021 року. В Києві cередня зарплата становила майже $900. Середня зарплата по Україні цьогоріч мала перевищити $650. Це означає, що, попри всі труднощі, “крадівництва”, був розвиток. Зараз війна і люди хочуть, щоб це все припинилося. Але, з того, що я бачу і від тих людей, з якими я спілкуюся, виглядає, що вони готові йти до кінця, щоб не просто покласти край цій війні, а хоч на покоління вперед встановити стабільний мир.

— Що поганого нас може чекати після закінчення війни?

— Погляньте, Ізраїль береже свої кордони. Він виграв ті війни, які мав, але через кордон їх далі обстрілюють. Україну може чекати те саме, Росія нікуди не дінеться. Коли ми говоримо про мир після перемоги, завжди постає питання: “А який сенс ми вкладаємо в слово “мир”?” Чи Росія повинна зберегти свій військовий потенціал? Моя особиста позиція — військовий потенціал Росії повинен бути знищений, принаймні настільки, що Росія не зможе повторити масовану атаку, яку вона зробила в лютому. В ідеалі Росія мала би бути зведена до рівня історичної Московії. Такий крок мав би бути здійснений світовою спільнотою, переважно Заходом, щоб посприяти корінним народам, які населяють Росію, визначитися стосовно власної незалежності. Для нас це би була більша гарантія миру, ніж коли Росія є імперією. На Заході, не бажаючи говорити цього під запис, більшість аналітиків і політиків схиляються до цього. В них тільки є два дуже великих страхи. Неконтрольований розпад Росії може призвести до розповзання ядерної зброї по світу. А друге — вони розуміють амбіції Китаю — а що буде, якщо Китай візьме весь Сибір? А така можливість є і це не обов'язково буде військовий контроль.

— Коли переможемо? Що має статися, щоб ми сказали, що це — перемога?

— Щоб сталася перемога, ми повинні мати достатньо засобів західної зброї. Для мене перемога — це демілітаризована зона шириною в 200-300 км на російській території вздовж українського кордону, щоб там не було концентрації російських військ і, щоб рух їхніх військ завжди можна було швидко побачити. А друге, це має бути ліквідація російського військового потенціалу. А щоб поставити крапку в російських нападах, має відбутися розчленування Росії, бо інакше загроза з їхньої сторони буде і далі.

Нам потрібна аналогія денацифікації Німеччини. Це складно в наших реаліях. Німеччина була окупована союзниками і вони зуміли нав'язати свої правила гри. А якщо Росію не вдасться окупувати, а так найімовірніше буде, бо немає сил ким це зробити, постає проблема — як денацифікувати Росію, як її знерускомірити. Якщо цього не зробити, вони далі намагатимуться створювати в Україні п'яту колону.

Знати історію і самим створити нові стандарти

— Які не військові стратегії нашої перемоги?

— Один з пунктів — інформаційна політика України. Колись ми їздили вздовж кордонів по периметру України і дуже часто fm-радіо, український мобільний зв'язок був слабшим, ніж сигнал з-за кордону. Російські телеканали дуже добре працювали на території східних областей, їх ніхто не блокував. Тож тепер інформаційна політика має бути заточена на те, що “русскій мір” — це табу.

Друга справа — це виховання в Україні. В нас цей процес декомунізації пішов — почали зносити пам'ятники Леніну, змінювати назви вулиць. От іде маленька дитина з мамою і питає “А кому це пам'ятник?”, “А чому ця вулиця так називається?” Якщо зберігаються російські чи комуністичні імена, це творить “русскій мір”.

Також необхідне усунення всіх агентів “русскава міра”, зокрема московської Православної Церкви.

Треба заточувати свою свідомість на те, що ми тут є творцями своїх правил, і ми є ті, хто можуть створити стандарти. Багато-хто їде жити на захід, тому що там високі соціальні стандарти. А хто Заходу створив ці стандарти? Ми повинні змінити своє мислення на те, що не хтось нам щось зробить, а ми самі повинні це зробити. А якщо чогось немає, то винні конкретно ми.

Треба заточувати свою свідомість на те, що ми тут є творцями своїх правил і ми є ті, хто можуть створити стандарти

— Що і в яких сферах нам потрібно змінити, щоб перемога і подальше життя країни було якісним?

— В освіті, наприклад, історія, як дисципліна, має дуже чітко показувати хто ворог. Є анекдот про те, що є два головних предмети: військова підготовка, щоб вміти стріляти, і історія, щоб знати в кого стріляти. Це першочергово. Якщо ми не формуємо власну історію, ми не маємо власного майбутнього.

Ще буквально недавно були такі прикрі дискусії на тему: “Україна є правонаступницею УНР зі столицею в Києві чи УРСР зі столицею в Харкові?” Такого типу наративи є шкідливі.

Нам потрібні добрі підручники з історії. Потрібно шукати нових авторів, бо переписувати старе — це довший і непродуктивний шлях.

Крім того, потрібно, щоб ми навчилися писати історії сусідніх країн, щоб ми мали свій погляд на те, що таке Росія, що таке Польща, Білорусь, Молдова, Угорщина.

— Як змінилося реальне ставлення до України світових авторитетів і в інших країнах за останніх 10 місяців?

— Україна стала темою. Багато хто Україну для себе відкрив. Багато-хто змінив ставлення до України. На початку вторгнення на прохання нашого посла про допомогу німецький міністр фінансів відповів, мовляв, яка допомога, за кілька годин наступить нова геополітична реальність. Такою тоді була позиція багатьох. Це свідчить про те, що вони не розуміли до кінця, що таке Україна, мислили категоріями realpolitik, тобто коли сильні вирішують долю слабших. Україну вважали слабкою і приймали, що вона є у фарватері Росії. А потім позиція цілковито змінилася, Німеччина почала постачати нам летальне озброєння.

Кардинальна еволюція пройшла в поглядах Папи Римського. Від повного несприйняття постачання Україні зброї до того, що він не хоче спілкуватися з Кірілом, тепер він визнає необхідність постачання зброї, тому що вона потрібна для самооборони.

А ще західні країни почали переосмислювати, що таке мир, що таке війна і що таке справедливість. Я з початку війни почав спілкуватися з академічними і релігійними колами Євросоюзу. Вони є вже третім поколінням, яке не знає війни, вони всі за мир, пацифізм, мирні протести. А тепер вони переосмислили своє ставлення до зброї і почали вкладати гроші в свої збройні сили.

Відбудова: хто і для кого?

— Ви розповідаєте про те, що спілкування з іноземними не тільки політиками, а й загалом впливовими людьми, які формують суспільну думку, важливе, бо дозволить отримати необхідну підтримку. Цим людям потрібно якнайбільше і найдетальніше розповідати, що відбувається в Україні, щоб вони бачили максимально реальну картину — знали про наші проблеми, потреби, стан справ. А як це виглядає в контексті відбудови країни?

— Нам потрібно постійно повідомляти усім, з ким маємо контакт за кордоном, про наші потреби. Чому? Ліберальні демократії залежні від громадської думки. Впливові люди — від священника до депутата європарламенту, професора — вони формують громадську думку. Чому Україна досі отримує допомогу від європейських країн? — тому що така громадська думка. Колишній депутат італійського парламенту мені сказав, що допомога буде йти до тих пір, поки буде відповідна громадська думка. Тому нам потрібно працювати над формуванням громадської думки в тих країнах. Зокрема, виступи Зеленського перед різними парламентами формують громадську думку. Щоправда, не завжди уряди до цього прислухаються повністю. Наприклад, в Ізраїлі громадська думка цілковито на українському боці, а влада розуміє свою вразливість і думає що можна давати, а що — ні. Вони надали нам дуже гарну медичну допомогу.

— Скільки часу може тривати відбудова, яка нас чекає після війни?

— Я чув різні прогнози. Відбудова основної інфраструктури може зайняти 3-4 роки. Але що робити з містами, які повністю знесені — їх відбудовувати чи будувати наново? Це зовсім різні терміни. А найприкріше і дуже серйозне питання: хто і для кого буде відбудовувати?

Ми ніколи не знали, яке населення України з огляду на різні трудові міграції. Останній перепис нарахував 46 мільйонів, далі казали про 43, 40, 37 мільйонів. Від початку війни за межі України на захід виїхали 8,2 мільйонів людей. Але ми не знаємо, скільки вимушено виїхали на схід — дехто каже про мільйон, а дехто про три мільйони.

Невідомо, скільки людей після війни захочуть залишитися за кордоном, скільки чоловіків виїдуть до своїх жінок і дітей.

Те, що умовний “захід” влиє сюди сотні мільярдів доларів, це факт. Але хто буде відбудовувати? Можливо, це будуть серби, таджики, в'єтнамці, які, можливо, захочуть тут осісти. Чи не буде так, що післявоєнна Україна притягне сюди представників тих країн, де матеріальні, фінансові і соціальні стандарти ще нижчі, ніж в Україні?

Економіка — це споживання. Тому питання в тому, хто буде споживати. Багато країн, де погана демографія, де перевернута демографічна піраміда, запрошують мігрантів. Так є в Німеччині, але Ангела Меркель вже заявила, що той тип міграції, мотивований ідеєю мультикультуралізму, провалився.

Окрім міст треба буде відновлювати транспортні мережі, вокзали, аеропорти, порти. Підприємства ніхто відбудовувати нам не буде. Ніхто не буде вкладати гроші в конкурента, тому економічна інфраструктура — це буде наш клопіт.

Нам потрібно буде думати про вдосконалення нашої електричної мережі, нашої енергетики, потрібно буде переосмислити споживання енергії і серйозної диверсифікації енергоносіїв. Будівництво доріг — це буде головна задача після війни. Транспортні мережі — це дуже важливо, це — рух економіки. І, крім того, нам потрібно перейти на стандарт європейської колії. Хоч багато-хто кажуть, що це дуже дорого і навряд чи це трапиться. Але це нас убезпечить від чергового вторгнення з боку Росії, оскільки доставка зброї ешелонами, поїздами набагато ефективніша, ніж машинами.

А з нематеріальної відбудови нам потрібно подбати про нові принципи для нового суспільного договору, неписані правила, які всі сповідують.

— Що ще входить в поняття “відбудови” України? Це ж не тільки про будинки і дороги?

— Ми мусимо створити новий суспільний договір. Колись один американець сказав мені, що в нас все буде добре, коли діятиме схема: ідея — маса — каса. Тобто, якщо немає ідеї і людей, які цю ідею хочуть втілювати, гроші не прийдуть. Те саме з нашою відбудовою. Якщо в нас не буде плану нашої відбудови, гроші не прийдуть. Коли після II Світової постало питання відбудови західної Німеччини, спершу була ідея, що має бути, а тоді прийшли великі гроші під план Маршалла. Коли для України буде прийнятий своєрідний план Маршалла, донори дуже прискіпливо будуть дивитися, хто в Україні зможе це реалізовувати. Ми перетворимося на свого роду колонію, хоча вона для нас буде чимось позитивним. Вони будуть давати гроші під тих людей, яких вони найімовірніше самі і відберуть — ось ці можуть керувати країною, а ці не можуть. Це буде зовнішнє управління, яке має піти на благо.

Ліки після війни

— Як наше суспільство зміниться після цієї війни і відбудови, чи подолаємо ми корупцію, принцип “моя хата скраю” та інше?

— Деякі з цих речей залишаться, але, думаю, з часом ми викорінимо усе. Багатьох речей зі совкової спадщини ми вже позбулися. І ще багато всього позбудемося в процесі відбудови. Так, будуть ті, хто буде думати, що собі привласнити, але будуть і ті, хто буде думати про суспільні інтереси. Але одне точно — все буде змінюватися.

Подивімось, як відбувалася Революція Гідності. З одного боку був запит громадянського суспільства, а з другого боку допомога від наших зовнішніх партнерів, які допомогли натиснути зверху. Це як з ліквідацією Окружного адмінсуду Києва — був запит з низів та тиск ззовні і це сталося. Це ж буде відбуватися і після війни. Буде певна критична маса, яка з'явиться, будуть запити, буде допомога на відбудову від донорів і ми будемо поступово звільнятися від тих негативних рис, які в нас є.

— Одночасно з відбудовою цілій країні доведеться лікувати травми, бо ж ми всі вже травмовані різною мірою. Як це має відбуватися?

— Зі мною в університеті вчився ветеран Афганістану. У нього було загострене почуття справедливості. Він не розумів, чому йому, бойовому розвіднику, потрібно здавати нормативи з фізкультури. Тож він в брутальний спосіб пояснив завідувачу кафедрою, що йому мусять поставити залік з фізкультури “автоматом”, бо він бігав по мінних полях. Потім він не витримав без війни і влаштувався в французький іноземний легіон.

В нас буде велика маса людей, які звикли до війни. В нас буде проблема з тим, як бійцеві, який на фронті отримував хорошу зарплату, а тут він отримуватиме в рази меншу оплату, адаптуватися в мирному світі. Та й узагалі питання,чи буде в нього робота.

Втрати побратимів, близьких відображаються на психіці назавжди. Тому в українців будуть серйозні ПТСР. Внаслідок цього буде насильство на вулицях, в трудових колективах, в сім'ї. І ось тут досвід тих країн, які постійно перебувають у війнах, як Ізраїль, США, буде в нагоді. Допомога звідтам вже є. Ми залучаємо їхніх фахівців — медиків, громадські і релігійні організації з 2014-ого року. Але тепер це нам буде потрібно ще в більшій мірі. У нас також вже готують фахівців, які зможуть працювати з травмами війни, зокрема, цьому навчають майбутніх священників.

— Чи буде нова люстрація, справжня, завершена?

— Це залежить від нас. Новий суспільний договір мав би передбачати люстрацію.

Уже є багато питань до людей, які зараз при владі. Ці питання не піднімають через війну, тому що в цей час не потрібні великі суспільні потрясіння. Але усе фіксується. Є люди, які працювали на “русскій мір”, є люди, які підривали нашу державу. Але, можливо тому, що вони мають якісь впливи, вони знову крутяться навколо найвищих посадових осіб. Без люстрації ми приречені на дуже погану ситуацію.

Як бути християнином на роботі

— Що означає бути на своєму місці в часі війни та й загалом?

— Беручи приклад з того, як себе поводять ЗСУ, вони добре роблять свою роботу, ми тут, в тилу, повинні робити аналогічно. Якщо я добре шию взуття, я повинен шити його ще краще.

А після війни ми повинні зліквідувати конституційне положення про те, що Україна — це соціальна держава, тому що соціальні пільги вбивають будь-яке правильне життя і розвиток. Це не означає, що ми повинні позбавити соціальної допомоги нужденних. Але як принцип існування держави соціальність має бути ліквідована.

— Як це — бути християнином, людиною, котра вірить в Бога, на своєму робочому місці? Чи я на роботі і я в церкві — це я в окремих світах?

— Це шизофренія, яку нам запропонувало сучасне ліберальне атеїстичне середовище. Я не можу бути в церкві християнином, а поза церквою звичайним громадянином. Якщо я християнин, то я християнин за робочим столом, в церкві, на вулиці, в транспорті — всюди. Я повинен розуміти, що де би я не перебував, я перебуваю у спілкуванні з Богом. Я перебуваю у спілкуванні з Богом не лише на Літургії, а й на ринку, в магазині, в університеті і в маршрутці.

— Чи людина, яка вірить, є кращим працівником, ніж та, котра не вірить в Бога?

— Зазвичай, так, бо ця людина розуміє, що вона несе відповідальність перед Богом. Це відбувається не через страх, а через усвідомлення, як має бути правильно.

— На вашу думку, які найуспішніші українські реформи за останні роки?

— ЗНО. Патрульна поліція. Чистка банківської системи.

— Якби ви могли запровадити певну реформу чи закон — що б це було?

— Я би продовжив реформування шкільної освіти. Зараз міністерство освіти все регулює. А я би зробив так, щоб міністерство відповідало лише за державний освітній стандарт, який не повинен включати жодної ідеології, і забезпечувало функціонування формули “гроші ходять за дитиною”. А створити саму школу — це турбота батьків, приватних структур, громадський організацій чи місцевого самоврядування. І що там будуть викладати з точки зору ідеології — це вже клопоти батьків.

А ще я би здійснював підхід, який пропонує вчення Католицької Церкви, — це субсидіарність, яка передбачає, що максимум повноважень має зосереджуватися на низах і мінімум в державі, тобто зменшувати чисельність бюрократичного державного апарату.

— Що у вас особисто змінила війна — і фізично, і морально?

— Я усвідомив, що потрібно робити більше для того, щоб держава функціонувала правильно. Маю дискомфорт від того, що через деякі проблеми зі здоров'ям не можу бути там, на війні.

— Що з художньої і популярно-наукової літератури порадите прочитати українцям?

— Зараз, крім фахової літератури, нічого не читаю. Раджу Роджера Скрутона “Консерватизм. Запрошення до великої традиції”.

— Продовжіть речення: “Більше ніколи … ”

— Більше ніколи не давати нікому порожніх обіцянок.

— Продовжіть речення: “Вже не дочекаюся…”

— Вже не дочекаюся реальних реформ.

— Чи є серед ваших студентів той\та, хто може колись очолити країну?

— Серед своїх студентів я бачу таких, які реально можуть зайти в парламент. Ну а далі відкривається шлях в Президенти. Моя програма Етика-Політика-Економіка створювалася за взірцем Оксфордської програми Філософія-Політика-Економіка, і якщо з нашою програмою йтиме усе успішно як досі, то вірю що і про нас писатимуть як про Оксфордську програму, з якої виросли сотні членів парламентів, прем’єри і президенти…