1 січня 1919 р. уряд Директорії проголосив автокефалію Української православної церкви. Водночас Директорія взяла на себе місію допомогти українській церкві дістати визнання з боку Вселенського патріархату. З цією метою послом Української Народної Республіки в Царгороді (Стамбулі) було призначено одного з проводирів автокефального руху, відомого громадського діяча, міністра сповідань Олександра Лотоцького. Одразу ж по приїзді до турецької столиці, де знаходиться резиденція Вселенського патріарха, Олександр Лотоцький поряд з найважливішими державними справами взявся за налагодження контактів з місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Дорофеєм, аби прихилити його до визнання української автокефалії. Однак досягти бажаного результату впродовж своєї роботи на посаді посла УНР, тобто до березня 1920 року, Олександру Лотоцькому не вдалося. Як писав він у своєму звіті, «ся справа задержується головно тим, що з приходом у Царгород союзників увільнилася і досі не обсаджена патріарша кафедра, а тимчасовий її «локус-тененс» (місцеблюститель. – Ред.) не уповноважений, після церковних канонів, на такі відповідальні вчинки, як визнання нової Автокефальної Церкви» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), ф. 3696, оп, 3, спр. 49, арк. 139).
Радник посольства Іван Токаржевський-Карашевич, який прийняв справи від Олександра Лотоцького, продовжив контакти в цьому плані зі Вселенським патріархатом. Зокрема, 6 листопада 1920 р. він звертається зі спеціальним посланням від імені уряду Директорії до Синоду Вселенської (Константинопольської) православної церкви, в якому знову, порушує питання про підтримку автокефалії Української православної церкви, що залишається в єднанні з Матір’ю-Церквою.
У відповідь на це звернення заступник патріарха, місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей 17 листопада 1920 р. відповів, що лист українського посла було прочитано на зібранні Св. Синоду, де ухвалено просити «Всемогучого Бога послати своє благословення на весь український нарід, його уряд і Вашу Ексцеленцію» (там само, ф. 1429, оп. 2, спр. 39, арк. 170).
Під час побачення з українським дипломатом секретар Св. Синоду висловив побажання, аби депутація від УАПЦ, що мала приїхати до Вселенського патріархату з проханням про своє визнання, «мала на руках постанову зібрання духовенства, і коли можливо, за підписом хоч би одного єпископа» (там само, ф. 1429, оп. 2, спр. 39, арк. 195 зв.).
Відгукуючись на це побажання, Вселенському патріархату було передано через посольство УНР у Туреччині близько 300 спеціальних звернень від українського громадянства, підписаних міністрами, військовими, професорами, селянами та духовенством (тексти їх збереглися в архіві).
Не випускаючи справи визнання автокефалії з поля зору, міністр сповідань УНР професор Іван Огієнко 5 лютого 1921 р., коли уряд уже перебував в екзилі (вигнанні), пише до українського посла в Туреччині спеціального листа, в якому просить приділити велику увагу зв’язкам зі Вселенським патріархатом і регулярно повідомляти про новини в цьому плані (там само, арк. 34-37).
Після того, як Всеукраїнський собор 14-23 жовтня 1921 р. в Києві проголосив автокефалію Української православної церкви, екзильний уряд УНР продовжував дипломатичним шляхом підтримувати її перед Вселенським патріархатом. Так, навіть за умов надзвичайної матеріальної скрути, коли уряд УНР змушений був скорочувати кількість своїх закордонних представництв, посольство в Туреччині продовжувало діяти, й у 1922 р, Міністр сповідань УНР Іван Огієнко так аргументував перед МЗС необхідність його існування: «Царгород має для нас не тільки значіння старшої столиці одної з світових держав, але й відограє ролю віковічного релігійно-православного центру, на який в силу церковно-історичних традицій орієнтується православна більшість населення Великої України в своїх релігійних переконаннях.
Там – в Царгороді – твориться православна церковна політика; звідти відчувається сильний вплив на наше церковно-адміністративне життя; там при уряді Патріярха Православного можливе утворення для нас сильної морально-релігійної бази в запеклій боротьбі проти московсько-реакційного напрямку української церковної реформи.
Необхідно мати «свою руку» та «своє око» при Дворі Патріяршому, щоб по можливости впливати на той чи інший напрямок православної політики під час її зародження й формування» (там само, ф. 3696, он. 2, спр. 171, арк. 63).
Але фінансові можливості уряду УНР в екзилі були дуже обмежені, і невдовзі діяльність посольства України в Туреччині припинилася. Активність української дипломатії у напрямку Вселенського престолу відновилася лише через 70 років. Але це вже тема для окремої розвідки.
ДО ЙОГО СВЯТІЙШЕСТВА, НАЙСВЯТІШОГО
ПАТРІЯРХА
ЦАРГОРОДСЬКОГО,
АРХИЄПИСКОПА НОВОГО
РИМУ.
(Лист Івана Токаржевського від 6 листопада 1920 р.)
Церква Царгородська була в свій час матір’ю Церкви Православної Української і передала останній за часи князя українсько-київського Володимира Великого науку христіянську, сіма Вселенськими Соборами визнану, передала церковну ієрархію, службу Божу та Святі Таїнства, для спасіння душ христіянських потрібні.
Цілими, віками Українська Церква Православна була в тісному звязку та єднанню з найсвятішими патріярхами Царгородськими, владі їх корилася, порадами їх та розумними наказами користувалася і для свого розвитку, і для охорони від душепагубних єресів. За цей час наша Свята Церква Українська приймала з рук патріярших своїх найстарших владик та керовників, митрополитів київських, а коли наші епіскопи самі вибірали собі київського митрополита, то просили в богоосвічених патріярхів Царгородських всесильного благословення й підтвердження обраного кандидата.
В часи найбільшої скрути та небезпеки для нашої Святої Церкви Української – в кінці XVI та початку XVII віків, коли наші владики зза лакомства нещасного, зза панства великого зрадили батьківській вірі і порвали єднання з світлим Царгородським Патріяршим Престолом і пішли до Риму, а оборонцями православної віри залишилися самі миряне, згуртовані в церковні православні братства, – тоді богомудрі патріярхи – Іеремія II, Мирило Лукарис та інші рішуче стали на боці цих братств і допомагали їм одстоювати від ворогів святу віру христіянську.
Український нарід з великою втіхою та щирою подякою згадує ці славні часи тісного єднання любих його сердцеві Українських Братств Православних з патріярхами вселенськими, і, навпаки, з сумом пригадує 1686 рік, коли патріярх Досифей погодився відмовитися від керування Православною Церквою на Україні і переуступив це право своє московському патріярхові.
Часи господарювання в нас, на Україні, патріярхів московських, а з 1721 р. Російського Найсвятішого Синоду, принесли багато шкоди та горя нашій Українській Православній Церкві, бо ми втратили тоді свої стародавні церковні права що до вибору всього духовенства од читача церковного до митрополита включно, втратили свою українську ієрархію, а примушено було нас окормлятися ієрархією московською, стародавні наші церковні звичаї знищено, текст наших служб церковних змінено, наші національні братські школи й освіту зруйновано і замінено їх московськими... Ми повсякчасно вживали заходів зберегти і заховати все це, – та не сила була наша, бо московський царський уряд відкрито гнітив нас, закидаючи, ніби ми не маємо в себе чистоти Вселенського Православія...
І тільки останні три роки, з 1917 р. починаючи, дали нам можливість повернути нашій Українській Православній Церкві те, що було знищено Москвою. Політична свобода та державна самостійність українського народу дають йому нині повну можливість оновити й своє церковне життя. Ми зараз відновляємо по своїх церквах наші українські стародавні звичаї, вироблені ще за часів безпосереднього єднання з Найсвятішими Патріярхами Вселенськими; ми правимо службу Божу на зрозумілій для нашого народу рідній мові.
Але московська ієрархія творить нам, перешкоди, завважає нашій праці святій на славу Великого Імені Божого. Світлий Уряд Української Народньої Республіки ще законом 1-го січня 1919 року визнав необхідним, проголосити автокефалію Української Православної Церкви. Увесь православний український нарід і велика частина духовенства визнала українську церкву автокефальною і непідлеглою московському патріярхові.
В числі інших громадських товариств, разом з усим українським народом, автокефалію нашої Церкви Української підтримує і ...
Працюючи на користь православної віри, просить ВАШЕ СВЯТІЙШЕСТВО благословити його труди і всю церковну справу на Україні.
Благослови, Богомудрий Отче, Своїм Святим Патріяршим Благословенням, Богу на славу, вселенській православній вірі на користь. Автокефальну Українську Православну Церкву. За канонічність цеї автокефалії стоїть славний Богословський Факультет Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету; він докладно з’ясував це в поданій до Вашого Святого Патріяршого Престолу записці, з змістом і побажаннями якої ми цілком погоджуємося і цілком підтримуємо їх.
Нехай Святий Царгородський Патріярший Престол і тепер підтримає наші всенародні зусилля оберігати Автокефальну Православну Українську Церкву, як він допомагав їй в часи діяльності наших славних Церковних Братств в XVI- XVII віках.
Римський папський престол призначив на Україну свого легата – патера Дженокі. Благоволіть, ВАШЕ СВЯТІЙШЕСТВО, теж призначити на Україну своїм представником Єпіскопа, щоби він повсякчасно бачив нашу горливість до прадідівської православної віри і допомагав нам охороняти її в непорушній чистоті.
Просимо також ВАШОГО СВЯТІЙШЕСТВА не одмовити українському народові в хіротонії православних українських Єпіскопів, коли буде надіслано до Патріяршого Престолу обраних нами кандидатів.
Батьківська ласка ВАШОГО СВЯТІЙШЕСТВА до синовнопокірної Церкви Української оживотворить працю її, скріпить будову її і тісними узами знову зв’яже її з Святим Патріяршим Престолом Царгородським на вікі віків.
Просячи ВАШИХ Святих Молитов і Всесильного Патріяршого Благословення, залишаємося назавжди покірливими синами ВАШОГО СВЯТІЙШЕСТВА.
Копія
БЛАГОСЛОВЕННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО
ПАТРІЯРХА УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДУ
І ЙОГО УРЯДУ (17 листопада 1921 р.)
Ексцеленціє!
Листа Вашої Ексцелеиції з 6-го листопаду б.р., який торкається справ, порушених Вами з наказу Вашого Уряду, щоб Ви повідомляли нас про релігійні потреби українського православного народу, одержано і прочитано на зібранні Св. Синоду. У відповідь на нього, згідно з постановою Синоди, маєм честь повідомити Вашу Ексцеленцію, що Мати Велика Церква Христова поперед всього з великим задоволенням рада бачити сталість українського народу православного у вірі своїх батьків, не звертаючи уваги на всі пригноблюючі обставини, великі біди і тимчасові політичні аномалії і перевороти. З симпатією дивиться Велика Церква на ті всі бажання Народа, про які Ваша Ексцеленція пише, які укріплюють у тяжкій релігійній боротьбі, І ЗАВЖДИ ПРИХИЛИТЬСЯ ДО ВСІХ ТИХ БАЖАНЬ, розуміється згідно з Св. Канонами, позаяк гармонія вчинків з правилами є обов’язком всіх православних народів.
З любов’ю відповідаємо Вам і ще раз повторюємо запевнення готовности Нашої і Великої Церкви Христової пізнати і вирішити ці і инші питання, що відносяться до справ церковних, і бажаємо, щоб ці всі наміри і скликання Собору з Божою допомогою здійснилось, як тільки закінчаться сучасні аномалії, і просимо Всемогучого Бога послати СВОЄ БЛАГОСЛОВЕННЯ НА ВЕСЬ УКРАЇНСЬКИЙ НАРІД, ЙОГО Уряд і Вашу Ексцеленцію, ЗА ЯКИХ БУДЕМ МОЛИТИСЯ і перебуваєм Вашої Ексцеленції горячий перед Богом молитвенник і цілком прихильний
МІСЦЕБЛЮСТИТЕЛЬ
ПАТРІЯРШОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО
ПРЕСТОЛУ ДОБРОЗИЧЛИВИЙ ДОРОТЕЙ
Його Ексцеленції пану Івану із Токар Токаржевському-Карашевичу, уповноваженому Міністрові у Царгороді і т. д. і т. д.
З оригіналом згідно: Старший діловод (підпис).
ЦДАВОВУ: ф. 1429, оп. 2, спр. 39. арк. 170.
Людина і світ. – 1997. – №2. – С. 36–39