В столиці науковці дискутували про докази Божого буття

У Києві в Центрі дослідження релігії, що діє на базі НПУ ім. Драгоманова, 10 червня відбувся науковий семінар з богослов’я. До участі були запрошені українські і іноземні богослови, релігієзнавці. Це вже IV семінар. Цього разу він відбувся на тему: «Потенціал філософії релігії та філософської теології для сучасного християнського богослов’я».

Відкрив семінар професор філософії з Каліфорнії Дуглас Гайветт. Він виступив із доповіддю на тему: «Чи є існування зла доказом існування Бога?». Автор розповів про власний досвід численних дискусій з атеїстами та матеріалістами. Серед них дуже поширеною є думка, що існування зла є доказом проти існування Бога. Однак, як зазначає професор, якщо правильно розуміти цю тезу, то її можна використати на користь доведення існування Бога. Для цього потрібно правильно розуміти, чим є зло. Автор пропонує розглядати його, як відступ від норми. Якщо існує відступ від норми, значить існує і норма, і Творець норми.  Професор наголошує, що цей аргумент працює тільки для вже віруючих людей. Для атеїстів або тих, в кого в розумі не існує передумови існування Бога, цей аргумент не буде працювати. Це не означає, що такий доказ не потрібний, бо він є корисним для тих християн, що вагаються. По завершенні виступу, автор подарував усім присутнім власну книгу «Бог і проблема зла».

Наступну доповідь «Докази існування Божого буття в українській релігійній традиції» представив доцент кафедри філософії УКУ – Богдан Завідняк. Він підняв проблему привласнення одних і тих самих філософів різними школами і традиціями. Особливо це актуально в Києві, оскільки існує багато філософів-киян, які в Росії вважаються представниками «Російської філософії», однак українці вважають їх своїми. Автор підняв ґрунтовні історичні питання, окреслив коло філософів Київської Русі, унійної та православної Церков, яких ми можемо вважати представниками української філософської традиції. Це і митрополит Київський Іларіон, і Григорій Сковорода, і Юрій Дрогобич, і митр. Петро Могила, і Феофан Прокопович з Стефаном Яворським та багато інших. Також було представлено бачення цих мислителів на питання теодицеї та існування зла.

Не оминув цей семінар і перший в Україні доктор богослів’я Роман Соловій. Він зробив доповідь на тему: «Теопоетика і теополітика Джона Капуто». Традиційна метафізична мова вже не є актуальною в наш час. Одною з альтернатив є теопоетична філософія. Вона використовує поетичну мову та розглядає Бога як певну подію в житті людини. Істотним недоліком метафізичної мови – відкидання міфології та раціоналізація таємниці і зведення Одкровення до знання. Для запровадження нового методу необхідно повернутися на крок назад, скасувати метафізику і запровадити поетику. За Джоном Капуто існує два типи теології: конфесійна та радикальна. Перша діє у рамках ритуальних та доктринальних форм. Однак поруч з нею виникає більш вільна традиція. Вона не прив’язана до будь-якої інституції, а тому вільна ставити будь-які запитання.

На закінчення виступив архимандрит Кирило (Говорун), який представив перед публікою результати своїх багаторічних досліджень. Його доповідь на тему «Церква мовою структуралізму та постструктуралізму» була такою собі міні-презентацію нещодавно опублікованої англійською мовою його книги «Scaffolds of the Church. Towards Poststructural Ecclesiology» (Риштування Церкви. На шляху до пост-структуралістської теорії Екклезіології).

Обговорення останньої книги і торкнувся о. Кирило. Він розповів як використовував сучасні наукові і філософські методики для аналізу структури Церкви. Що є її ядром, а що є надбудовою. Пізнє Середньовіччя через автора, який писав під іменем Псевдо-Діонісія, запровадило ідею розподілення буття по поличках. Це було запозиченням у філософа-неоплатоніка Порфірія. Згодом це вилилося в популяризацію адміністративної єрархії, на противагу громаді. Остання є ядром Церкви, на якій все будується, навколо якої все обертається. Універсальної Церкви не існує, є співдружність громад. І це зближує православну еклезіологією з протестантською, на відміну від католицької. Остання наполягає на універсальності церковної структури.

«Візьмемо, для прикладу, одну структуру – єпархію», – пропонує мислений експеримент о. Кирило. Це є природа Церкви, чи це є структура? Історично єпархії виникають набагато пізніше, вже в період входження християнства в життя імперії, а отже вона є структурою, а не її природою. Це значить, що адміністративний вимір не прописаний у ДНК Церкви. Це лишень риштування навколо Церкви. Основна мета цього риштування полягала в гармонізації відносин між громадами. Ця ж мета була і на рівні митрополичих чи патріарших структур. Однак, якщо вони діють заради себе, вважаючи себе природою Церкви, то вони починають шкодити Церкві.

Щоби позитивно вирішити ці викривлення, необхідно повернутися до таких взаємин між ядром і структурою Церкви, які існували в перші віки християнства. Для цього потрібно ретельне і детальне вивчення історії богослов’я. 

Дмитро ГОРЄВОЙ