Наталія Зайцева-Чіпак із центру «Соціоінформ» розповіла про те, як українці уявляють ідеальні стосунки між державою, суспільством і Церквою.
Про те, як змінилося ставлення українців до Церкви після Революції гідності, про моделі взаємодії держави і Церкви, яким українці віддають перевагу, й наскільки зменшилась кількість вірних Української Православної Церкви (Московського Патріархату) за останні три роки, соціолог розповіла в межах святкового тижня Українського католицького університету.
За даними опитування «Соціоінформ», 18% українців після Революції гідності стали ставитись до Церкви краще. Те саме засвідчують дані опитування центру імені Разумкова: 2013 року 67% українців відповіли, що довіряють Церкві, 2014 року ця цифра зросла до 76%, а 2016 сягнула 81,5%. Церква, за словами Наталії Зайцевої-Чіпак, є одним із лідерів довіри в сучасному українському суспільстві.
Крім зростання довіри до Церкви, за даними центру імені Разумкова, зросла й кількість вірян Української Православної Церкви (Київського Патріархату), натомість, вірян УПЦ (Московського Патріархату) поменшало. Якщо 2013 року 26% називали себе вірними КП і 28% – МП, то вже 2014 року 32% зараховували себе до парафіян Київського, а 25% – Московського Патріархату.
Показовими є результати опитування 2016 року, проведеного центром «Соціоінформ» в усій Україні, крім окупованих територій. 2000 опитаних мали оцінити дванадцять тез за п’ятибальною шкалою, де 1 означає повну підтримку, а 5 цілковиту незгоду. За результатами голосування всі твердження поділили на п’ять груп – моделей взаємодії Церкви й держави.
Це світська модель, яка передбачає, що влада не втручається у справи Церкви, натомість Церква не впливає на ухвалення державних рішень. Інколи ці соціальні інститути можуть навіть протистояти один одному, як часто бувало в давнину, а на наших теренах – за радянської влади. Респондентам запропонували відповісти, чи Церкви зловживають наданими їм привілеями, чи втручаються в державну політику та наскільки недопустимо, щоб священик працював у владі. Ці думки отримали 2,11–2,53 бала – найвищий показник для всіх груп тверджень. Ідею повного відокремлення Церкви від держави найбільше підтримали мешканці північних областей: усі три твердження вони оцінили на 2–2,3 бала, тобто погодилися з ними. Найбільшу незгоду висловили мешканці Донбасу – їхні бали від 2,9 до 3,1.
Цю модель Наталія Зайцева-Чіпак називає ліберально-симбіотичною, коли держава й Церква можуть укладати угоди. Опитані, які підтримували цю модель, зазвичай погоджувалися, що українське законодавство має будуватися на християнських цінностях і нормах, Церква повинна навчати паству любові до своєї держави, релігія має бути національно-орієнтованою, а до Служби Божої варто додати молитву за Україну. Ці тези українці оцінили в середньому від 1,98 до 3 балів.
Регіональний зріз показує, що найбільше (1,6–2 бали) їх підтримали галичани, натомість вагаються мешканці півдня (2,4–3,6), Донбасу (2,7–3,4) і Сходу (2,1–3,5).
«Чимало українців хоче, аби Церква допомагала формувати національну свідомість, а влада підтримувала християнську ідеологію. На практиці це виглядає так: якщо держава буде давати молоді релігійне виховання, ця молодь піде до Церкви, де їй розкажуть, що вона повинна любити свою країну», – пояснює соціолог.
Національна Церква, що має закріплений законом статус і фінансується з державного бюджету, здебільшого існує в країнах, де релігія змогла об’єднати суспільство в критичний момент – під час революції або війни. Респонденти, які підтримують створення такої інституції в Україні, зазвичай погоджувалися, що Церква має благословляти людей на боротьбу за свої переконання й повинна підтримувати українську сторону в конфлікті з Росією. В середньому ці твердження оцінили від 2,54 до 3,40 балів.
Найпопулярніша ця ідея на заході (1,8–3 бали) й на півночі (2,3–3,3). Майже не погоджуються на створення національної Церкви на півдні: тамтешнє населення оцінило твердження цього блоку на 3,1–3,9 бала. Цю ідею відкидають віряни УПЦ (МП), адже, за словами Наталії Зайцевої-Чіпак, «за цієї влади, якщо й виникне національна Церква, то навряд чи на основі Московського Патріархату».
Респондентам запропонували оцінити такі твердження: Церква повинна мати більший вплив на розподіл бюджетів місцевих рад, повинна сприяти ухваленню тих чи інших потрібних їй державних рішень, зокрема у сфері освіти і культури, а держава повинна матеріально підтримувати Церкву й надавати їй пільги. Підтримка коливалась на рівні 3,32–3,82, тобто респонденти майже не підтримують таку модель. Найбільше противників вона має на півдні України: там ідею Церкви як учасниці управління державою оцінили в 3,8–4,2 бала. На заході більш лояльні: від 2,5 до 3,4 бала.
Це синкретична модель з ухилом до теократії: коли існує державна Церква, якій надають перевагу або привселюдно наголошують, що ця релігія домінує. Її не фінансують із бюджету, але підтримують на рівні близького спілкування владної й церковної верхівки. «Як у Росії: ніхто ж не казав що Російська Православна Церква є державною, але бути росіянином означає бути православним», – пояснює Наталія Зайцева-Чіпак.
В Україні до такої ролі Церкви не готові: всі запитання цього блоку оцінили в 3,43–3,79 бала. Якщо попередня модель мала бодай часткову підтримку на заході, то концепцію повного управління Церкви державою в цьому регіоні оцінили на 2,7–3,3 бала, на півдні – 3,9–4,2 бала, на сході – 3,9 – 4,1, на Донбасі, в центрі й на півночі – 3,4–3,9.
«Загальна тенденція: що східніший регіон, то менше людей хоче, щоб релігія ставала частиною влади,– коментує соціолог. – Та, якщо центр, схід і південь країни виступають за повне розділення релігії і політики, то захід і Донбас хочуть, аби роль Церкви зросла. Місцеве населення Луганщини й Донеччини готове підтримати співпрацю Церкви й держави».