В УКУ вивчали досвід спільнот Північної Ірландії у розбудові довіри та діалогу
Як зазначили організатори, важливим аспектом був практичний досвід місцевих спільнот у подоланні старих бар’єрів і налагодження міжконфесійного миру та співпраці.
Серед учасників події – д-р Девід Мітчел, доцент кафедри вирішення конфліктів та примирення (Трініті-коледж Дубліна в Белфасті), та о.-єзуїт д-р Том Лайден, координатор з питань екуменізму Ірландської провінції Товариства Ісуса.
Модерував подію д-р Юрій Скіра, старший науковий співробітник Інституту екуменічних студій Українського католицького університету, який спершу коротко ввів у тему. У 1969 р., після святкувань Ходи підмайстрів, у Деррі спалахують вуличні бійки. Вони стають вступом до протистояння католиків та протестантів, що розтягнеться на тридцять років. Британський уряд, задля недопущення початку громадянської війни, був змушений ввести війська до шести графств Північної Ірландії. Кривавий конфлікт набирав таких обертів, що вже тільки у 1972 р. загинула 321 цивільна особа, а 5 тис. людей отримали поранення. Станом на 1998 р., кожен п’ятий житель Північної Ірландії мав родича, що загинув або був поранений в результаті цього конфлікту.
Конфлікт мав давні корені, які сягають XVII ст. Але наприкінці 1960-их рр. вони вийшли на поверхню, несучи свої руйнівні наслідки. Лише Белфастська угода 1998 р. запровадила більш-менш рівні умови співіснування для протестантської більшості та католицької меншості і тим самим відкрила нову сторінку у житті Північної Ірландії. Настав час примирення, розбудови довіри та діалогу.
Д-р Девід Мітчел представив історичні передумови Північної Ірландії. «Ірландці, здебільшого, були римо-католиками. Протестанти були зосереджені в північно-східній частині Ірландії. Це було корінням всіх проблем, які згодом почали з’являтися».
Для вирішення проблеми Британія збудувала кордон, поділивши Ірландію на Північну і Південну. Проте це всі проблеми не вирішило. У 1960-х роках католики почали виходити на марші протесту за громадянські права, тому що вони хотіли отримувати аналогічні з протестантами права у північно-східній частині. Вони не виступали за об’єднання Ірландії, не хотіли скидати британське правління. Реакція на ці протести була дуже радикальною, марші протесту забороняли, деколи чинили насильство. Тоді Ірландська республіканська армія, яка була дуже маленькою і не дуже активною, почала новий виток повстання, щоб скинути в Північній Ірландії британське правління. Було багато вуличного насильства. Тому у 1970 році Лондон перебрав на себе правління Північною Ірландією і прислав британські війська, щоб втримати ситуацію миру.
«Ніхто не думав, що проблемні часи триватимуть 30 років. Насильство породжувало нове насильство. Впродовж 70-80 років було здійснено чимало спроб припинення насильства. До 90-х років ситуація виглядала безнадійною, ніхто не очікував, що цей конфлікт взагалі колись закінчиться. В середньому, сто людей у рік гинуло, ми не мали масових втрат. Ірландська повстанська армія знала, що вона не зможе завдати поразки Британській армії. Водночас Британська армія також розуміла, що не зможе завдати поразки Ірландській. Всі розуміли, що найкраще шукати політичне вирішення цього конфлікту», — продовжив д-р Девід Мітчел.
Він зазначив чинники, які спонукали до вирішення конфлікту:
1. Проходив час, Європейський Союз розвивався, сформувався єдиний ринок. І це допомогло покращити відносини між Ірландією та Великою Британією, тому що обидві країни були рівноцінними членами ЄС.
2. Завершення Холодної війни теж сприяло розв’язанню конфліктів. Таким чином, вдалося сформувати атмосферу оптимізму.
3. Висхідний рух серед населення – всі організації суспільства долучалися до процесу миробудування, працювали над тим, щоб покращувати стосунки. Найважливішою була церковна діяльність. Деякі священики працювали як медіатори, посередники в таємних переговорах.
Ці фактори склалися, і у 1994 році Ірландська республіканська армія і війська Британії уклали перемир’я. Переговори почалися у 1996 році, тривали 2 роки, і у 1998 році уклали угоду.
«Консенсусу вдалося досягти завдяки переговорам між різними колами. Це приклад того, як 2 держави працювали на те, щоб розв’язати конфлікт. Договір не намагався інтегрувати людей, а тримати 2 табори окремо. Політики робили достатньо, щоби інтегрувати суспільство. Велика Британія вийшла з ЄС, і це ускладнює речі», - додав д-р Девід Мітчел.
Отець-єзуїт Том Лайден детальніше пояснив роль Церкви через досвід спільнот Північної Ірландії.
«Це не була релігійна війна, але мала релігійний параметр. Релігійна складова додала фактор до конфронтації, але проблеми були політичної природи. Як європейці, ми всі матимемо почуття відповідальності за конфлікти і намагатимемось вирішувати конфлікти конституційно, мирним шляхом. Священики – це люди, яких поважали, і вони намагалися скористатися цією ситуацію, щоб забезпечити мир, тому взяли на себе відповідальність за договірний процес. У зв’язку з тим, що Церква залишалася з місцевими людьми, люди довіряли священникам. Також Церкві довіряв уряд. Для того, щоб був мир, ми мусимо йти на певні жертви. Таку ідею проповідує Церква. Вона завжди засуджувала дії, але не людей. Оскільки не було засудження, люди були схильними звертатися до Церкви за порадою, і це дуже позитивно», — наголосив о. Том Лайден.
Переглянути повний запис розмови:
