Боротьба за автокефалію Албанської Церкви в ХХ ст. як приклад подолання церковного розколу в Україні

Воскресенський кафедральний собор у Тирані - фото 1
Воскресенський кафедральний собор у Тирані
Джерело фото: Вікіпедія
Спілкуючись з єрархами УПЦ МП щодо питання автокефалії Української Церкви від Московського Патріархату, неодноразово доводилось чути посилання на позицію новоспочилого предстоятеля Албанської Православної Церкви Архиєпископа Анастасіоса (Яннулатоса, 1929 - 2025), який висловлював певні застереження з приводу надання Вселенським Патріархатом томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні. Навіть з приводу кончини глави Албанської Церкви на інформаційних ресурсах УПЦ МП було акцентовано увагу на цих розбіжностях.

Як відомо, Архиєпископ Анастасіос виступав із застереженнями щодо прийняття Вселенським Патріархатом у євхаристійне спілкування у "сущому сані" єрархів УПЦ КП та УАПЦ, висловлюючи думку, що краще було би здійснити виправлення їхніх хіротоній. Причиною для цього він вважав "анафему", яку було накладено Московським Патріархатом на колишнього Предстоятеля УПЦ митрополита Київського Філарета (Денисенка) після того, як він в 1991 р. почав виступати за повну автокефалію УПЦ від РПЦ. Страх підпасти під нову таку "анафему" від Москви і досі паралізує єпископат УПЦ МП у прагненні до повної автокефалії УПЦ від МП, через що навіть на третьому році повномасштабної війни Росії проти України вони воліють і далі залишатись канонічною частиною РПЦ в Україні. І для самозаспокоєння та виправдовування такого стану якраз намагаються використовувати думки, висловлені колись Архиєпископом Анастасіосом.

Водночас, ведучи дискусію щодо церковної ситуації в Україні, глава Албанської Церкви жодним чином не заперечував саме право Української Церкви на автокефалію. Більше того, у розмовах він неодноразово підтверджував таке право Української Церкви на повну канонічну автокефалію. Відомо, що у приватному спілкуванні він висловлював готовність зберігати євхаристійну єдність з УПЦ у випадку, якби митрополит Онуфрій наважився на повний вихід УПЦ зі складу РПЦ МП, а також готовність виступити у ролі посередника з метою налагодження діалогу, примирення та об'єднання українського православ'я. У зверненнях до Вселенського Патріарха Варфоломія він пропонував, "щоб Вселенський Патріархат, виконуючи свою виняткову прерогативу координувати Православні Церкви, скликав якомога швидше Всеправославну Нараду (Синаксис) або Собор" для врегулювання церковної ситуації в Україні. На його думку, такий Синаксис православних предстоятелів мав би прийняти остаточне спільне рішення як щодо єрархії ПЦУ, так і об'єднання УПЦ та ПЦУ в єдину автокефальну Церкву України. І як він сам казав, якщо Синаксис прийме інше рішення, аніж Архиєпископ Анастасіос висловлював до цього, то він готовий підкоритись і прийняти таке соборне волевиявлення. За його словами, з метою запобігання розколу у православ'ї "необхідно терміново шукати ліки та використовувати вакцину, яку визначила апостольська традиція: примирення, примирення, примирення".

Патріарх Варфоломій і Архиєпископ Анастасій - фото 146600
Патріарх Варфоломій і Архиєпископ Анастасій
Джерело фото: orthodoxtimes.com

Отже, предстоятель Албанської Церкви вів дискусію не щодо автокефалії Української Церкви як такої (яка для церковного життя в Україні стала безальтернативним шляхом розвитку), але щодо технічних питань її набуття. У нього були питання, які він хотів спільно обговорити. При цьому, він не тільки не піддавав сумніву, але й підкреслював "виняткову прерогативу Вселенського Патріархату координувати Православні Церкви".

Проте, досліджуючи думки албанських єрархів (які не є аж такими одностайними) щодо автокефалії Української Церкви, варто звернути увагу на те, що сама Албанська Церква у боротьбі за свою автокефалію пройшла такий же складний шлях, який так само, як і в Україні, був поєднаний з суперечками, конфронтацію та розколами в середині цієї невеликої помісної Церкви на Балканах. Пережили албанські єрархи і "відлучення" та "позбавлення санів" за т.зв. "самочинне" проголошення автокефалії на поч. ХХ ст. Щоправда, це не зупинило їх у прагненні досягти поставленої мети. Адже, як вчить давня східна мудрість, дорогу долає той хто йде, а не той хто стоїть...

Ранньохристиянська базиліка в Бутринті - фото 146604
Ранньохристиянська базиліка в Бутринті
Джерело фото: Вікіпедія

Здобуття автокефалії Албанської Церкви у ХХ ст. було доволі проблемним і неоднозначним. У цьому відношенні її приклад є до певної міри подібним на шлях Церкви в Україні.

Одним з лідерів та ідеологів руху за автокефалію в Албанії був албанський релігійний, громадський та політичний діяч архимандрит Феофан (Fan Stilian Noli; 1882—1965), який деякий час був депутатом албанського парламенту і навіть прем'єр-міністром та регентом країни.

З 1907 р., перебуваючи на еміграції в США, він намагався започаткувати автономію Албанської Церкви у складі Північно-Американської митрополії РПЦ, ставши її першим священиком в діаспорі. В 1919 р. він був обраний кандидатом на єпископа для цієї Албанської єпархії, однак так і не отримав благословіння та згоди від тодішнього Московського Патріарха Тихона (Бєлявіна), через що скоро перестав покладати надії на РПЦ у справі набуття незалежності Албанської Церкви.

На території Албанії на той час діяли грецькі православні архиєреї, які перебували під впливом грецького національно-визвольного руху і не співчували боротьбі албанців за власну національно-державну незалежність. Через це між грецькими єпископами та албанським національним рухом утвердилися суттєві розбіжності, які особливо посилились після здобуття Албанією державної незалежності в 1912 р.

10-12 вересня 1922 року в Бераті з ініціативи архимандрита Феофана (Нолі) був скликаний Перший Церковно-Народний Собор, який односторонньо проголосив автокефалію Албанської Церкви. Цей акт майже одразу було підтримано та визнано албанським урядом. Проте діяння цього Собору було засуджено кіріархальним Константинопольським Патріархатом, до складу якого з XVIII століття відносилася Албанія.

На Соборі в Бераті без згоди Константинополя були обрані першими національними єпископами лідери албанського автокефального руху о. Феофан (Нолі) та о. Віссаріон (Джувані) (обидва дієві албанські політики та сенатори), за що вони були піддані заборонам у священнослужинні з боку Вселенського Патріархату.

Незважаючи на церковні заборони, під тиском албанської влади єпископ Бератський Христофор (Кісі) та єпископ Мелітопольський Єрофей (Яхотопулос), що перебували на території Албанії, 21 листопада 1923 р. в кафедральному соборі св. Георгія в Корчі хіротонісали архимандрита-парламентаря о. Феофана (Нолі) на єпископа Корчинського. Після цього він був зведений у сан митрополита і прийняв титул Примаса всієї Албанії, ставши первоєрархом самопроголошеної Албанської Автокефальної Церкви, яку не визнавали інші помісні Церкви.

Єпископ Феофан (Нолі) - фото 146626
Єпископ Феофан (Нолі)
Джерело фото: stgeorgetrumbull.org

Вже 17 липня 1924 р. єпископ Феофан (Нолі) був офіційно оголошений прем'єр-міністром, а невдовзі і регентом Албанії. Протягом шести місяців він очолював демократичний уряд країни, але був скинутий в результаті державного перевороту і знову змушений був емігрувати до Америки, де продовжив боротьбу за автокефалію та очолив місцеву Албанську єпархію. Водночас, на батьківщині він був заочно засуджений до смертної кари.

Оскільки самопроголошена Албанська Автокефальна Церква опинилась без свого первоєрарха, на її чолі став колишній сподвижник о. Феофана — о. Віссаріон (Джувані). Через те, що Константинополь заборонив його рукопокладати на єпископа, він починає пошуки єпископів в інших помісних Церквах, які б допомогли поновити албанську єрархію. Спроби переговорів з Сербською та Болгарською Церквами не дали бажаних результатів. Проте йому вдається заручитись підтримкою двох російських емігрантських архиєреїв, які як біженці перебували у цей час в Югославії, — єпископа Аксайського Гермогена (Максимова) та єпископа Владивостокського Михаїла (Богданова), які й висвятили його на єпископа 3 травня 1925 р. Проте канонічність цієї хіротонії не було визнано як Константинополем, так і іншими помісними Церквами.

У межах Албанської Церкви остаточно оформився розкол на "автокефалістів" та "автономістів". Єпископ Бератський Христофор (Кісі) після отримання попереджень від Константинополя відмовився долучатись до самопроголошеної автокефалії.

В 1926 р. він без погодження з єпископом Віссаріоном та іншими автокефалістами розпочав переговори з Константинополем. За їх результатами було складено «Проект угоди», якою Албанська Церква визнавалась автономною у складі Константинопольського Патріархату. Призначення єпископів на Дурресську, Гірокастринську і Тиранську кафедри мали здійснювати Патріарх та Синод Константинополя за пропозицією Албанської православної комісії, призначуваної албанським урядом.

Проте прихильники повної автокефалії не задовольнились таким половинчастим статусом автономії і продовжували наполягати на повній незалежності Албанської Церкви.

митр. Віссаріон (Джувані) - фото 146603
митр. Віссаріон (Джувані)
Джерело фото: Вікіпедія

У лютому 1929 р. єпископ Віссаріон (Джувані) домовляється із сербським єпископом Скадарським Віктором (Михайловичем), разом з яким, знову ж таки без погодження з Константинополем, вони таємно висвятили для Албанської Автокефальної Церкви трьох єпископів-албанців: Агафангела (Чамче) на Бератську каферу, Амвросія (Ікономі) на Гірокастринську кафедру та Євгена (Костеву) на вікарного єпископа. У складі цих єпископів тоді ж було сформовано Священний Синод Албанської Автокефальної Православної Церкви, який обрав єпископа Віссаріона своїм первоєрархом з титулом "Митрополит Дурресський та Архиєпископ усієї Албанії".

Після того, як Синод був офіційно затверджений та узаконений королем Албанії Ахметом Зогу, 26 лютого 1929 року він знову проголосив Албанську Церкву автокефальною, про що письмово сповістив всі автокефальні помісні Православні Церкви. Проте, у відповідь на це, Константинопольська Патріархія звернулася з посланням до албанської православної пастви, в якому Автокефальну Албанську Церкву оголошувала "розкольницькою" та "неканонічною", а її єпископів - "вивергнутими" із сану. Вселенська Патріархія закликала православних албанців уникати будь-якого церковного спілкування з "вивергнутими" єпископами, чиї священнодії оголошувались "безблагодатними" та "позбавленими духовної сили".

Єпископ Агафангел (Чамче) - фото 146601
Єпископ Агафангел (Чамче)
Джерело фото: Вікіпедія

Єпископ Бератський Христофор (Кісі) відмовився визнавати самопроголошену автокефалію, залишаючись архиєреєм автономної Албанської Церкви у складі Константинопольського Патріархату. Невдовзі він був заарештований, після чого змушений був відмовитись від управління єпархією та піти на спокій. Грецькі архиєреї, які не визнали самопроголошену автокефалію, були вислані з Албанії.

Жодна з Помісних Церков, зокрема й Московський Патріархат на чолі з митр. Сергієм (Страгородським), цю автокефалію не визнали. Так само Сербський Патріарх офіційно утримувався від визнання та спілкування з її єрархами.

У 1934 році самопроголошена Албанська Автокефальна Православна Церква у своєму складі налічувала 4 єпархії, бл. 400 священиків, 27 монастирів і 200 тисяч віруючих. Проте, у 1935 р. архиєпископ Віссаріон публічно заявляє, що його Церква в Албанії є "гнаною" з боку мусульманської влади країни.

Складне становище Церкви в середині країни, розкол та невизнання її з боку інших помісних Церков спричинили кризовий стан в албанському православ'ї. З метою пошуку виходу з такої ситуації в 1936 р. було поновлено діалог з кіріархальним Константинопольським Патріархатом. За наполяганням останнього, бажаючи досягти виходу з канонічної кризи, архиєпископ Віссаріон погодився відмовитись від церковної влади та піти на спокій. Делегацію на переговорах очолив опальний єпископ Христофор (Кісі).

Архиєпископ Христофо́р ( Кісі) - фото 146602
Архиєпископ Христофо́р ( Кісі)
Джерело фото: Вікіпедія

В результаті непростих переговорів з Константинопольським Патріархом Веніаміном I та членами Синоду було досягнуто порозуміння, після чого Синодальним Томосом Вселенського Патріархату від 12 квітня 1937 була визнана автокефалія Албанської Православної Церкви. Архиєпископом Тирани і всієї Албанії в 1937 р. став єпископ Христофор (Кісі). Були поставлені нові єпископи, з яких утворили Священний Синод АПЦ. Албанський архиєпископ мав брати св. миро в Константинополі і туди ж звертатися «з усіма питаннями та непорозуміннями загальноцерковного характеру, що стосуються прав і юрисдикцій Автокефальних Церков».

Так завершилась довготривала боротьба за автокефалію Албанської Церкви та було подолано протистояння та розкол на "автокефалістів" та "автономістів".

В подальшому Албанську Церкву спіткав важкий період гонінь з боку сталіністського комуністичного режиму диктатора Енвера Ходжі. Албанська Православна Церква була піддана жорстоким репресіям та фактично знищена, частково зберігшись лише у підпіллі (катакомбах). За часів правління комуністів вона сповна пройшла шляхом сповідництва та мучеництва.

Архиєпископ Христофор (Кісі) намагався протистояти тискові комуністичного режиму. Він виступав проти втручання Московського Патріархату у справи Албанської Церкви і не дозволяв використовувати Церкву як засіб комуністичної пропаганди.

25 серпня 1949 Синод Албанської Церкви під тиском комуністичного режиму відправив на спочинок архиєпископа Христофора, вже заарештованого комуністичною владою за «ворожу діяльність». У той же день Синод обрав архиєпископом всієї Албанії митрополита Паїсія (Водицю). Константинопольський Патріархат не визнав зміщення архиєпископа Христофора і продовжив вважати його законним предстоятелем Албанської Церкви до самої його смерті в 1958 році.

У 1967 році в зв'язку з посиленням масової антирелігійної кампанії діяльність Синоду стала неможливою.

За роки комуністичних гонінь було зруйновано 1608 храмів і монастирів, із 440 священників (на 1940 рік) на 1991 р. вижило тільки 15, всі вони були вже дуже старенькі та хворі.

Комуністичним режимом було знищено єрархію та інститути Албанської Церкви. Останній первоєрарх цієї Церкви архиєпископ Даміан (Коконесі), обраний в 1966 р., був заарештований комуністами і загинув у в'язниці у листопаді 1973 р. Залишки Церкви збереглися лише у підпіллі (катакомбах).

Режим диктатора Енвера Ходжі (1908-1985) вважав, що СРСР та інші країни соцтабору після смерті Сталіна відійшли від справжніх ідеалів комунізму. Після початку десталінізації в СРСР Албанія розірвала з ним співпрацю і стала розвивати тісні взаємини з маоїстським комуністичним режимом Китаю. Але з часом Ходжа оголосив, що і Китай відійшов від справжніх ідеалів комунізму, єдиним носієм яких залишилась комуністична Албанія. В країні була утверджена власна марксистська ідеологія «Сталінізму-Ходжаїзму».

Будь-яка релігія в комуністичній Албанії була заборонена, а за відкриту демонстрацію приналежності до релігії та сповідування віри в Бога піддавали арештам. Священнослужителів заарештовували та відправляли до концтаборів та на примусові роботи, всіляко знущалися над ними і катували, змушували оскверняти святині, а у разі відмови нерідко розстрілювали. Батьків, які хрестили своїх дітей, заарештовували та відправляли до концтаборів. Тільки за те, що хтось перехреститься на людях, засуджували до ув'язнення. Було заборонено навіть давати християнські та мусульманські імена дітям. Сотні храмів і безліч монастирів були перетворені на склади, кінотеатри, клуби, в'язниці.

У листопаді 1969 року Албанія була офіційно проголошена першою у світі атеїстичною країною, а на прикінці 1970-х рр. було оголошено про остаточне викорінення всіх "релігійних забобонів" в країні. Вважалося, що Албанська Православна Церква інституційно повністю припинила своє існування.

Албанська православна церква у Вустері, штат Массачусетс, США - фото 146605
Албанська православна церква у Вустері, штат Массачусетс, США

 

Коли в 1991 р. в Албанії в результаті демократичних перетворень припинилися гоніння на релігію, в країні залишались лише 15 стареньких православних священиків, що вижили. Багато хто з них вже не служив.

З метою відновлення Албанської Церкви в 1991 р. Синод Вселенського Патріархату направив патріаршим екзархом до Албанії відомого грецького місіонера митрополита Анастасіоса (Яннулатоса, 1929-2025), який застав у цій комуністичній країні повністю знищеним церковне життя. Після прибуття до країни йому довелося фактично "з нуля" та "попелу" відроджувати Албанську Церкву та збирати розрізнені залишки албанської православної пастви.

Завдяки невтомній місіонерській праці Архиєпископа Анастасіоса, прийнявши в 1991 цілковито знищену Церкву, після себе він залишив відроджену помісну Церкву Албанії, яка нараховує 6 єпархій та 8 єпископів, бл. 1000 парафій, понад 700 тисяч вірних. Попри те, що Албанська Церква як окрема помісна Церква за роки правління комуністичного режиму була цілковито зруйнована, Вселенський Патріархат не став її приєднувати до свого складу, але допоміг відновити її як повноцінну автокефальну Церкву, відповідно до умов Томосу про автокефалію від 12 квітня 1937 р.

Архиєпископ Анастасіос - фото 146608
Архиєпископ Анастасіос
Джерело фото: ВУЕ

Страдницький шлях Албанської Церкви в XX столітті засвідчив правдивість її боротьби за власну суб'єктність та автокефалію, вкотре підтвердивши слова Христа: "Сотворю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її" (Мф: 16:18).

Албанська Церква у боротьбі за свою автокефалію пройшла дуже складний шлях, який так само, як і в Україні, був поєднаний з суперечками, конфронтацію та розколами. Пережили албанські єрархи і "відлучення" та "позбавлення санів" за т.зв. "самочинне" проголошення автокефалії.

Лише сміливість, рішучість та наполегливість духовних лідерів Албанської Церкви, попри численні перепони, забезпечили досягнення поставленої мети — здобуття повної автокефалії, подолання розколу та об'єднання албанського православ'я. У цьому відношенні її приклад є до певної міри подібним на шлях Церкви в Україні, який у нас, на відміну від албанців, іще не до кінця пройдено.

Кафедральний собор у м. Дурресі, Албанія - фото 146607
Кафедральний собор у м. Дурресі, Албанія
Джерело фото: ВУЕ

Маємо надію, що й в Україні цей шлях колись буде подолано та досягнуто єдність українського православ'я. Єпископам же, які на виправдання свого перебування в канонічній залежності від РПЦ МП полюбляють посилатись на приватні думки новоспочилого Архиєпископа Анастасіоса (Яннулатоса), хотілося б побажати брати за приклад не лише окремі епізоди, а в цілому шлях Албанської Церкви та її архиєреїв, які своєю жертовністю, самовідданістю, наполегливістю та принциповістю вибороли суб'єктність та автокефалію своєї Церкви, незважаючи на всі численні перешкоди і страхи "заборон" та "анафем". Адже, як вчить давня східна мудрість, дорогу долає той хто йде, а не той хто стоїть... Тож "не бійся" (Лук. 12:32).

Про автора: Сергій Шумило, кандидат історичних наук, доктор теології, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Великобританія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

Реклама
загрузка...