В УПЦ відбувається спроба усунути Митрополита Володимира від влади
Рішення Священного Синоду від 28.01.2012 р. нагадують дві історичні події 1991 та 1992 років. А саме, спробу захоплення влади у СРСР Державним Комітетом з Надзвичайного Стану (рос. ГКЧП) та усунення від влади в УАПЦ Патріарха Мстислава. З ГКЧП синодальних «путчистів» об’єднує сам спосіб отримання влади — змова та узурпація влади у псевдозаконний спосіб. Події церковного «червневого перевороту» 1992 року схожі на дії синодальної «більшості» за своєю моделлю.
І там, і тут Голову Церкви фактично усунено від влади, а курс Церкви радикально змінено. 1992 року єпископат УАПЦ без благословення свого Предстоятеля об’єднався з Митрополитом Філаретом. 2012 року, майже двадцять років потому, така ж сумна доля спіткала і Предстоятеля УПЦ.
На своєму засіданні Священний Синод УПЦ від 23 грудня 2011 року нібито виробив певні компромісні правила гри на час хвороби Митрополита Володимира. Тимчасове головування у Священному Синоді (відповідно до статусу УПЦ) відійшло до найстаршого за хіротонією члена Синоду митрополита Агафангела. Натомість, керування Київською єпархією було довірено колегії київських вікаріїв під головуванням архиєпископа Олександра — особистого секретаря та найближчого помічника Митрополита Володимира, тобто єрарха, який би максимально погоджував усі свої дії з Предстоятелем.
Але вже на наступному засіданні ситуація радикально змінюється. Митрополит Павло приєднується до групи владик Агафангела-Іларіона, а Синод приймає низку рішень, які, формально виглядаючи як «технічні», по суті скеровані на те, щоби відсторонити Митрополита Володимира від керування Церквою.
Як нагороду за зраду хворого Митрополита Володимира владика Павло отримує посаду керуючого Київською єпархією на час хвороби Предстоятеля. Навіщо митрополиту Павлу ця посада? По-перше, ця посада може допомогти йому опанувати фінансові потоки Київської митрополії, а по-друге, згідно зі статутними нормами УПЦ, кандидат, що претендує на посаду Предстоятеля, обов’язково має мати досвід самостійного керування єпархією. Знаменно, що відразу ж після призначення митрополита Павла на посаду керуючого Київською єпархією телеканал «Україна», цілком в дусі передвиборчої реклами, поспішив проінформувати громадськість: Митрополит Володимир безнадійно хворий, а Київською єпархією віднині керує «гаряче любимий віруючими» намісник Києво-Печерської лаври.
Не менш скандальним було й інше рішення Священного Синоду — а саме, усунення архиєпископа Олександра з посади настоятеля храму Всіх Святих комплексу Кафедрального Свято-Воскресенського собору, а протоєрея Георгія Коваленка, прес-секретаря Блаженнішого, з посади ключаря та голови парафіяльної ради собору. Владика Олександр сьогодні — це не лише права рука Митрополита Володимира. Це — найближчий помічник Предстоятеля. Разом з отцем Георгієм вони впродовж багатьох років належали до найближчого оточення Митрополита Володимира. При цьому, як вже зазначали експерти, владика Олександр ніколи не здійснював власної політики (за що, між іншим, його неодноразово публічно критикували прихильники більш рішучої лінії розвитку УПЦ). Єдина політика владики Олександра — це втілення тої церковної лінії, яка окреслювалася Митрополитом Володимиром. А отже, ті, хто намагається сьогодні усунути владику Олександра від керівництва, насправді хочуть позбавити влади не його, а самого Предстоятеля.
Та й про що можна казати, якщо відомо, що, незважаючи на пропозицію Митрополита Володимира, нова синодальна «більшість» відмовилася проводити засідання Синоду за його участю та головуванням. Мовляв, лікарня — це не найкраще місце для проведення синодального засідання, а сама участь у засіданні могла б негативно вплинути на здоров’я Предстоятеля. Хотілося б запитати у цих єрархів — чи не замислювалися вони над тим, як вплине на стан здоров’я Предстоятеля їх зрада та путч?
Я уважно перечитав офіційний коментар до рішень Священного Синоду, який був оприлюднений керуючим справами УПЦ архиєпископом Митрофаном. Владика Митрофан — дуже приємна людина та сумлінний церковний єрарх і, користуючись нагодою, я бажаю йому плідної праці на користь Української Церкви в майбутньому. Втім, деякі твердження владики Митрофана мене, чесно кажучи, здивували. Владика Митрофан стверджує, що напередодні проведення засідання Синоду він з архиєпископом Олександром був у Блаженнішого і вони «обговорили всі питання, які мали підніматися на Синоді». Однак, усім, хто знає Митрополита Володимира, дуже важко собі уявити, щоб він погодився на те, щоб керування Київською єпархією було передане митрополиту Павлу, а його найближчих співробітників усували з посад, що пов’язані з будівництвом кафедрального Собору.
Дуже сумнівним виглядає й те, щоб Митрополиту Володимиру міг сподобатися особовий склад Комісії, яка має розглянути внесення змін та доповнень до Статуту УПЦ. Якщо проаналізувати склад Комісії, то складається враження, що в УПЦ є лише дві точки зору — «одесько-донецька», яка з великою підозрою ставиться до самого прикметника «Українська» в назві УПЦ, та особиста точка зору митрополита Черкаського Софронія. Однак це зовсім не так, оскільки більшість єпископату УПЦ не поділяє ані російського націоналізму митрополита Агафангела, ані радикального самостійництва митрополита Софронія. Іншими словами, склад комісії не відображає реальної ситуації в УПЦ, а отже, є великі сумніви в тому, що ця комісія зможе підготувати якісні документи.
Тому ситуація в УПЦ є кризовою, і залишається лише надіятися, що ці хворобливі явища завершаться внутрішнім зціленням, яке передбачало б справжню любов до свого Предстоятеля у ці нелегкі для нього дні. Навіть апостол Петро виявив легкодухість і відрікся від свого Вчителя у важкий момент, але повернувся і віддав життя за Спасителя. Важка хвилина в історії УПЦ має завершитися поверненням до особистості, справи та завітів Блаженнішого Володимира.
Будь-який інший шлях зруйнує ідентичність УПЦ, призведе до втрати нею статусу загальноукраїнської Церкви. Вже сьогодні звучать коментарі про відновлення єдності російського народу і «первенствующий» член Синоду УПЦ виступає як архиєрей російський і як громадянин сусідньої держави. Всі його помисли — це возз’єднання росіян в Україні сущих із єдинокровними братами в Росії. Це російське «політичне православ’я» може знищити всі перспективи канонічного православ’я в Україні, відвернути всіх свідомих українців від УПЦ.
Тому якими б не були особисті погляди членів Синоду, вони мали б знайти в собі сили не знищувати УПЦ та її майбутнє, а йти шляхом, відкритим для Церкви її Предстоятелем. Шляхом вистражданим та вивіреним за єдиним можливим критерієм — Христовим вченням, яке безпомилково передає Свята Православна Церква. Бути вірним Вчителю не лише в часи спокою та торжества, але і в часи страждань та мук — найважливіша чеснота всіх християн і служителів Церкви, яким вручено бути відповідальними не лише за себе, але і за свою паству. Знайти порозуміння із Предстоятелем — яким би не був сьогоднішній його стан — це християнський і пастирський обов’язок Синоду. Вільним від такого обов’язку порозуміння Синод був би лише за однієї обставини — якби Митрополит Володимир відхилився в єресь чи розкол. Але цього немає, і тому яким би не був його стан, потрібно бути у згоді з Предстоятелем, про що і говорять канони святої Церкви.
