Знаки повернення й зустрічі можна бачити всюди. У служінні священиків і мирян усіх конфесій на Майдані. У принциповій і послідовній позиції Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. В «духовних сотнях» капеланів різних Церков. У благодійній та духовній допомозі захисникам, постраждалим та біженцям.
Стосовно релігії метафора повернення використовувалася давно, а особливо активно — протягом останніх п'ятдесяти років. Переважно про це говорили західні соціологи. Класичні приклади — ісламська революція і американський протестантський фундаменталізм. Дещо свіжіший матеріал — «політичне православ'я» в Росії та «арабська весна». Процеси «повернення» були помітні і в пострадянській Україні, але розтягнулися в часі і не відрізнялися особливим динамізмом. 2014 рік все змінив. Рік, що минає, можна назвати роком «повернення» і «зустрічі». Повернення релігії в публічний простір. Зустрічі релігії та громадянського суспільства. Зустрічі конфесій між собою.
Повернення завжди поєднане з зустріччю. «Святе місце порожнім не буває». Повертаючись до активної суспільної ролі, Церква зустрічає громадянське суспільство, яке її випередило, проявило трохи більше свідомості, відповідальності, жертовності, оперативності, рішучості. Повернення стало можливим не тому, що Церква унаслідок внутрішніх дискусій вирішила повернутися, а тому, що її покликали на допомогу ті, хто вже був «там». Повернення і зустріч стали можливими в суворо визначеному місці — на Майдані, за межами церковних стін, на території біди й потреби. Церква і люди врешті зустрілися — в умовах протистояння суспільства і влади, а згодом — в умовах війни. Та й Церкви, зрештою, зустрілися між собою, відчули своє взаємодоповнення і невимушену єдність у служінні людям. Недарма в Москві піднявся лемент про революційний альянс «уніатів, розкольників і сектантів».
Знаки повернення й зустрічі можна бачити всюди. У служінні священиків і мирян усіх конфесій на Майдані (ця історія чудово задокументована в книзі «Майдан і Церква» (під редакцією Людмили Филипович, Оксани Горкуші й Віти Титаренко). У принциповій і послідовній позиції Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. В «духовних сотнях» капеланів різних Церков. У благодійній та духовній допомозі захисникам, постраждалим та біженцям.
Є й більш конкретні прояви «повернення» і «зустрічі». Кримські татари відкривали свої мечеті для християн, яких окупаційна влада позбавила храмів. У найважчий час спікером парламенту і фактичним президентом був «кривавий пастор», баптист Олександр Турчинов. Директором Департаменту у справах релігій та національностей Мінкультури став відомий «автокефаліст» львів'янин Андрій Юраш.
Очевидними є зміни у структурі й дусі політики, конфесійних впливах, у характері зв'язків політики й релігії. Президент — православний, прем'єр — греко-католик, секретар Радбезу — баптист, спікер — самі знаєте.
Є в цьому щось більше, ніж повернення і зустріч. У цьому вбачається нова якість відносин, готовність не просто зустрітися, але жити і працювати разом. У той же час «повернення» Церкви в публічний простір може бути «великим» тільки за умови узгодженої політики головних конфесій. «Повернутися» можна тільки разом. Поки що узгодженості не видно. Найбільша конфесія (УПЦ) не бажає ділити лідерство з іншими, демонструє неготовність до «зустрічі» з «уніатами, розкольниками і сектантами», більше того — нездатність досягти бодай внутрішнього проукраїнського консенсусу. Воно й зрозуміло. Поки при владі «хунта», Церкві Московського Патріархату «повертатися» зарано, тому новий предстоятель віддає перевагу іміджеві молильника і мовчальника.
Тим часом від Церков чекають змін. Але далеко не всі Церкви до змін відкриті, і навіть у вже наявній відкритості є своя міра. Протестантам бракує рішучості і контекстуалізованого богослов'я. Київському Патріархатові — всеохопної і миролюбної євангельської широти. Греко-католикам — всеукраїнського масштабу. УПЦ не вистачає всього і відразу. Додати б усе це разом — переваги і недоліки всіх Церков — і «повернення» могло б стати великим. А суперечкам про канонічність і патріотизм, євангельськість та історичність ніколи не буде кінця. Майдан, а згодом війна показали безглуздість цих суперечок. Церква, яка була з народом у скрутну хвилину, канонічна вже в силу цього факту, уже тим, що показала свою християнську солідарність і жертовну любов. Важко назвати «сектантами» і «розкольниками» тих, які були на одній барикаді чи в одному окопі, які молилися спільною молитвою і кликали на допомогу єдиного Бога.
Все перемішалося. Духовними лідерами Майдану й адвокатами громадянського суспільства стали «зловорожі уніати». Найсміливішим викривачем російської агресії («В Путіна увійшов сатана!») і гарячим проповідником українського християнства став «розкольницький і безблагодатний» Київський Патріархат. Холоднокровним і рішучим захисником країни виявився «кривавий пастор» Турчинов, вираженням його популярності стала кампанія «Пастор, повертайся!» Для «православної України» (час попрощатися з цією міфологемою) ці факти стали прецедентами. Українське християнство збирає себе, складаючи різноманіття разом, впізнаючи в ньому різні образи єдиної Церкви.
Церква повертається до себе і повертається до людей, цей процес двоєдиний. Змінюючись у собі, Церква «повертається» у світ, що змінився, в суспільство, яке оновлюється. Сотні тисяч українців, що пройшли через Майдан, стали основою цілої армії «добрих самар’ян». Сьогодні волонтерський рух охопив цілу Україну та українців за її межами. Волонтери тримають на собі всю країну — утримують армію, дбають про поранених, допомагають нужденним, об'єднують небайдужих, мобілізують сили і ресурси. Їх важко посортувати за конфесіями. Вони сповнені християнського духу, але далеко не завжди воцерковлені. «Добрі самаряни» — і допомога Церкві, і виклик. Допомога — тому що роблять, без сумніву, добрі справи. Виклик — бо не вписуються в конфесійну структуру, самостійні і критичні стосовно релігійних інститутів.
Повернення релігії в публічний простір триває. Очевидно, що минулий 2014 рік став у цьому процесі роком переломним. Залишається питання, чи можна назвати це повернення «великим». Небачені можливості релігійного впливу мають свою зворотну сторону — величезну вимогливість суспільства, високі відсотки по кредиту довіри, до певного часу стримуваний страх розчарування. Як ніколи багато небезпек, як ніколи багато можливостей. Уже можна говорити про «повернення», але ще рано називати його великим. Залишається сподіватися, що 2015 рік дозволить надіям зміцніти, що позитивна динаміка міжцерковної та церковно-громадської взаємодії, яка щойно намітилася, перестане дивувати і стане звичною.