Великий піст
Постові піснеспіви українських Ірмологіонів XVI-XVII ст.
Євангельська історія, особливо її кульмінація – мученицька смерть і воскресіння Христа – протягом багатьох століть була однією з центральних тем європейської літератури, театру, малярства, і, звичайно, музики. Винятково великий інтерес до цієї теми виявила епоха Відродження, саме в цей період дивовижним чином поєдналися релігійні почування суспільства з суто людською емоційною природою. Гуманісти європейського Ренесансу хоч і проголосили людину взірцем всього прекрасного й досконалого, але творцем її залишався Бог і релігійна сутність буття, природи залишалися поза усякими сумнівами.
Українське сакральне мистецтво також поступово входить в русло нових естетичних почувань, проте не залишає основ давнього церковного співу, намоленого і наспіваного сотнями літ, що особливо тривожить душі віруючих. Трепетні звуки, які долинають із глибини століть, наповнюють серця величним спокоєм і огортають їх подихом незворушної Вічності. Серед благодатних звукописних полотен особливо вирізняється український монодійний спів, який зафіксований в українських ірмологіонах XVI-XVII ст.
Монодія, тобто, одноголосий церковний спів – це не буквальне одноголосся, а символічний шлях до Господа через єднання всіх тілесних, душевних та духовних потуг; це мелодична ікона, на якій подихом Слова вимальовуються священні образи; це спів, який вгамовує бурхливі ритми сучасного життя і прилучає до відчуття істинного духовного блаженства.
Важливе місце серед монодійних піснеспівів повного літургійного року займають постові цикли, що супроводжують богослужіння в цей особливий для християн час. Великий піст починається підготовчими тижнями, що готують християн до тривалого часу внутрішньої боротьби, покаяння і прощення. Образний зміст співів Великого Посту зумовив споглядальність, зосередженість, що створювало відповідний емоційний тонус, проте на такій основі існувало декілька кульмінацій: 1-ша неділя Православ’я, 3-тя неділя — пам’ять Воздвиження Чесного Хреста — так і називалася хрестопоклонною, четвер 5 неділі – вершина спокути – великий покаянний канон Андрія Критського, субота Лазарева (Лазареве воскресіння), Вербна неділя – канон Явишася істочнице, вістування Воскресіння Христового. Під час Великого Посту виконувалася також Літургія Преждеосвячених дарів, на якій замість Херувимської пісні виконували піснеспів Нині сили небесні. Серед подій церковного року час Великого Посту в літургійному житті Церкви має особливе значення. Саме в переддень світлого празника Воскресіння християни ще раз переживають старозавітні події, усвідомлюючи тісний зв’язок первісного гріхопадіння та страсної Голгофи, відчувають реальність біблійних оповідей у єднанні з реальними вчинками й особистою відповідальністю перед Господом.
Великий Піст, який також називають Чотиридесятницею є однією з найдавніших і найбільш духовних практик християнської релігії, а число 40 з давніх-давен мало символічне значення. У Старому Заповіті читаємо про 40 днів потопу (Буття 7, 4), про 40-річну мандрівку Ізраїльтян по пустелі (Чис. 14, 33), про 40-денний піст Мойсея поки дістав він від Бога таблиці закону (Вих. 34, 28), про 40-денну подорож пророка Іллі до гори Хорив (І Цар. 19, 8). У Новому Заповіті говориться, що 40-го дня Йосиф і Марія принесли Дитятко-Ісуса до Єрусалимської святині, про 40-денний піст Ісуса Христа в пустелі (Мат. 4, 2), про 40-денне перебування Його на землі після свого Воскресіння (Діян. 1, 2).
Історія Великого Посту давня, багата традиціями і сягає ще апостольських часів. Перед-пасхальний піст називається Великим не тільки тому, що він найтриваліший, але й тому, що він суворий і найважливіший в житті Церкви та кожного християнина.
«Тому, що ми не постили, нас було вигнано з раю. Отже, дотримуймось посту, щоб повернутися туди», — так писав Св. Василій Великий (Про піст І) і ця тема стала провідною для постових піснеспівів, особливо на початку Великого Посту. Образ прадавнього Адама, вигнаного з раю, із відчуттям глибокої втрати близькості Бога, з особливим драматизмом змальованою у гимнографічних текстах:
Звідси у піснеспіві й парафрази із книги Буття, що переспівують Господні слова: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб свій, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий». (Бут. 3:19):
Стихира Сіде Адам прямо рая стала настільки популярною, що розповсюдилась в найширших верствах народу у формах покаянних пісень, кантів, а згодом і партесних концертів.
Тема вигнання з раю переплітається із ще одним непростим періодом з історії стародавніх юдеїв – вавілонським полоном. Полон, як покарання за зневагу Господа та його заповідей, знову наближає вибраний народ до пережиття прадавнього вигнання, до пережиття втрати заповіданої землі:
Важливо зазначити, що у Велику суботу, християни у передчутті здійснення чуда Христового воскресіння виконують стихиру, що засвідчує сповнення заповітної мрії – звільнення прадавнього Адама від гріховного полону, що стає відповіддю Творця на щире розкаяння, здійсненням Господньої обітниці:
Тема вигнання та розкаяння набуває особливого драматизму у піснеспівах неділі Блудного Сина, що опирається на євангельську притчу, розказану Ісусом Христом своїм учням.
Використання у піснеспівах неділі Блудного сина саме цієї євангельської притчі, продовжує тему вигнання, самовільного відлучення від батьківської опіки та любові, що символічно передає глибинний зв’язок поміж подіями Старого і Нового Завітів. Разом із відчуттями скорботи і розкаяння грішника, пригадуємо собі плач Адама, його розкаяння та жалю за скоєним, а водночас вперше висловлюється неминучість викупної жертви за гріх. Так, драматизм посилюється усвідомленням ціни спасіння:
Образ розп’ятого Христа є свідченням найглибшого сходження Спасителя у гріховний світ і, водночас, є відповіддю Отця на щире розкаяння:
И въ первую одежду облечеши мя – такими словами закінчується стихира, пригадуючи вкотре біблійні слова І зробив Господь Бог Адамові та жінці його Одежу шкуряну, — і зодягнув їх (Бут. 3:21).
Шкіряний одяг став свідченням милості Господа на початку нового життя прадавніх людей, їх захистом від тих випробувань, які чекали за межами едемської землі.
Великий Піст є тим випробуванням, яке проходять християни кожного року: часом покаяння, надії на спасіння, що потребує тривалої духовної боротьби, в якій беруть участь і душа і тіло. Душа бере участь через ревнішу молитву й розважання, через контроль над думками та помислами, практикування християнських чеснот і добрих справ. А про те, що не утримання від їжі є основною потребою цього періоду повчає стихира понеділку Вечірні 1-го тижня Великого Посту:
Внутрішня боротьба сповнена драматизму та емоцій виразно помітна у тісному переплетенні текстів і мелодики постових піснеспівів, які в річному літургійному колі вирізняються мистецькою яскравістю і виразністю. На фоні багатої мелодичної барви, розгортаються масштабні словесні полотна, що піднімають до вселенських висот та занурюють до наглибших криївок людських душ. Поруч із покаянними піснеспівами, перед очима постає картина Страшного Суду, що вже з перших тижнів посту змальовується у півчих текстах. З особливою виразовістю образно-поетичних та музичних форм розгортається велична картина звершення майбутнього суду:
Картина Страшного Суду постає перед нами у позачасовому вимірі християнської есхатології, у стислих, але яскравих образах змальовує прийдешнє, неминучість розплати за скоєне. Усвідомлення невідворотності майбутнього суду, проживання разом із піснеспівами ряду драматичних подій від прадавніх часів вже в перші тижні Великого Посту, налаштовує християнина на особливий лад. І знову півчі тексти торкають найглибших емоцій, висловлююють щире каяття, що вселяє надію, що за короткий час дозволить прийняти у своє серце і життя воскреслого Христа-милосердного:
