Вершник з мірою в руці

08.11.2016, 12:43
В української справедливості два аспекти — релігійний і реваншистський. Релігійний має цілком собі біблійне коріння, з тією лише відмінністю, що виховна роль церков була приблизно такою самою, як нині ОБСЄ щодо України.

Можна подумати, ми всього цього не знали. Ну, мабуть, не знали точних цифр. Усі ці рахунки, житлоплощі, плюс вульгарні набори нуворишів — годинники, машини... тьху, гидота яка. Чверть століття до влади приходили здебільшого люди, які полум'яно звинувачували своїх конкурентів у захланності, корисливості, аморальності й жахливому несмаку. Ну й у відсутності патріотизму, звісно. І самі ставали точно такими самими. Ну не зовсім точно. Еволюції ж ніхто не скасовував. Ставали хитрішими, нахабнішими, безмежно цинічними. І водночас більш красномовними, просунутими, євро- й америко-інтегрованими.

Мабуть, народу ця еволюція в електоральному сенсі ніяк не торкнулася. Любов до дум як жанру мистецтва змінилася любов'ю до телевізійних кобзарів, котрі мистецьки роблять вигляд, що вони так само сліпі, як і український народ, котрий їх слухає. Народ, котрий віддавна прагне справедливості. Ця забаганка — головний наратив, що формує його самоідентифікацію в найкритичніші моменти історії. Справедливість — універсальне і, хоч як дивно, водночас суб'єктивне поняття. Поняття про належне, що містить у собі вимогу відповідності діяння й воздаяння. Ми, як народ, водночас і універсальні, і суб'єктивні. Тому в української справедливості два аспекти — релігійний і реваншистський. Релігійний має цілком собі біблійне коріння, з тією лише відмінністю, що виховна роль церков була приблизно такою самою, як нині ОБСЄ щодо України.

Тобто клірики століттями ефективно перенаправляли реформаторські імпульси віри, пояснюючи, що Бог неодмінно всіх покарає і всім воздасть, але не зараз, а потім. І потрібно потерпіти, бо Він терпів і нам велів. Заздрити багатству — гріх. Багатих потрібно пожаліти — що вони багатші, то їм у вушко голки буде важче пролізти з усім своїм непосильно нажитим добром. Бідних людей, з якоїсь містичної причини, цілком улаштовував розмір цього райського порталу. Якось вони себе співвідносили і співвідносять із цими пропорціями за габаритами. Можливо тому, що бідний — зовсім не обов'язково розумний. А багаті знали і знають, що будь-яке митне вікно, хоча й астральне, відкривається ширше, якщо митникові дати хабар, а краще — найголовнішому.

Тому й стоять по всій Україні супердобротні церкви в селах, які розвалюються, — одна краща за іншу, просто-таки блокпости від нечистої сили. Шкіл вони не будували, а ось церкви — так. Народ, до речі, ці пріоритети обирав. Не через недомисел, зрозуміло. А в надії на вищу справедливість. Реваншистський, він же революційний, він же гайдамацько-козацько-махновський аспект, він же соціалістичний, бо — за відновлення потоптаної соціальної справедливості. Раціональність цієї вимоги чудово викладено в гайдамацькому цілевизначенні, геніально висловленому Кобзарем, котрий з великої літери, у поемі "Гайдамаки": Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи: "Будем драти, пане-брате, з китайки онучі"!

Щоб ви розуміли, "китайка" — не жінка маньчжурського походження, а тканина. Точніше, це привезений з Китаю натуральний шовк, у ті часи стандартно синього кольору. У нашій країні усе ще досить багато людей, які пам'ятають, що таке онуча, як її намотувати і який термін її придатності. Використовувати дорогу тканину на онучі, при цьому, цілком імовірно, навіть не маючи добрих чобіт (тому так і називали — "босота" й "голота") — це не тільки яскравий приклад сучасного використання Україною західних кредитів. Це ще й демонстративне приниження попередніх власників матеріальних цінностей. Та й, утім, будь-яких. Демонстративний вандалізм у будь-якому доглянутому місці — усе та сама босота й голота, яка відновлює екологічну справедливість місцевого сміттєвіля.

Реваншистська справедливість — це не просто революційна швондерівщина, там просто грабіж під прикриттям. А це неодмінне бажання принизити саму ідею особистого збагачення! Я ніколи не чув, щоб спраглі справедливості вимагали передовсім справедливих умов праці, а вже потім — зарплати. Навпаки, герої бурштинових нір і вугільних копанок, навіть не будучи марксівськими капіталістами, заради зиску готові втрачати людську подобу до якої завгодно міри. Образ палаючого панського маєтку — ікона реваншиста. Створення там дитячого садка, лікарні або школи сильно б знизило пасіонарність його самооцінки. З цієї ж причини мем шибениці набагато популярніший за образ справедливого суду. Бо шибеницю собі можна уявити, а український справедливий суд — наші співгромадяни стільки не вип'ють. У реваншистської моделі є ще нюанс, який неможливо залишити без уваги. Коли людина "раптом" дізнається про величезні (порівняно з її особистими) статки, вона відчуває страх самовикриття в тому, що все життя не просто брехала собі й заплющувала очі на те, що відбувається в країні, а сама своїм лоховством як мінімум сприяла цим надзбагаченням. Ну не вішатися ж через це, правда?

Але можна позакликати повісити всіх інших. Згадаю ще, ніби недоречно на перший погляд, скандал з фотографом з Міноборони. Гарне постановочне фото, яке видавалося за документальне. Там фішка полягала в тому, що автор від початку не "задекларував" його якось по-іншому. Йому ніхто слова кривого не сказав би — ну гарна по-своєму й корисна картинка. Але ніхто ж плакатника живописцем не назве, хіба що з приколу. І коли справжні фотодокументалісти вголос запитали: "Це що за?..", то автор, замість покаятися, включив бичку й кілька днів лаявся з професіоналами, що він художник і так це слово бачить. Закінчилося некрасиво. Я ось до чого веду. У зв'язку з вищезгаданим зверніть вашу увагу ще на той факт, що, коли міліція/поліція накриває якихось злодіїв і демонструє вилучені цінності, ніякого особливого народного обурення немає. Тобто люди кажуть — ну так їм і треба, і на цьому все. Це тому, що злодій (байдуже, в законі він чи звичайний крадій) є тим, ким він є. І в сценаріях їхніх доль жодних протиріч не спостерігається. "Вкрав- випив — у в'язницю", як казали в знаменитій кінокомедії "Джентльмени удачі". Тому до злодіїв пересічних ставлення в охлосу навіть у чомусь поблажливе: "Ну, не пофартило". А ось із держслужбовцями і політиками — зовсім інша річ.

Релігійно вірити в них — не сезон, вибори — хто його знає, а пустити за вітром усі ці шуби й годинники з законними власниками — спокуса зростає. Українська демократія латиноамериканського зразка початку 90-х не передбачає суспільного договору, бо народна сторона, якщо не бачить можливості мати частку, згодиться на онучі з портьєр ВР і АП, але зламу системи не допустить, оскільки народ із вищеописаними мізками якраз і є її інтегральна частина. Якби податок на багатство становив близько 70% задекларованих вище за прожитковий мінімум багатств, тобто якби держава з метою самозбереження сама демонстративно пограбувала б своїх багатіїв, то народ визнав би це справедливим і більше не претендував би на те, щоб забрати в монополіста право на насильство собі назад. А так претендує.

Майже століття радянська влада виховувала народ на ідеї світового насильства бідних над багатими, з метою перетворити всіх людей на помірно бідних, але справедливих. Бідність і слухняність слід було добровільно визнати вищими чеснотами. Слухняність, хоч скільки б її культивували, остаточно закінчилася на Майдані, а ось протестантська ідея загальної чесної бідності нікуди не поділася. Навпаки, у міру збідніння нужденних стандарти їхньої справедливості сильно підвищилися. Власне, між справедливістю і насильством дедалі більше встановлюється знак рівності. Чуєте, як з-за океану долинає зловтішний регіт Каськіва: "І ці люди забороняли мені длубатися в бюджеті?" Громадяни мріють про реванш небесний, щоб сірка, вогонь і вершник із податковою мірою в руці, бо одне одному вже знову не дуже довіряють. Добровольство винищено, волонтерство закінчилося, ворог — на порозі, зрадники — на волі. Однак небо, воно як Євросоюз. Геть байдуже до нероб. Навіть якщо вони хороші, щирі й порядні. Вершник і по них проскакає.

Олег ПОКАЛЬЧУК

"Дзеркало тижня", 5 листопада 2016 року