„Видаючи християнські книжки і продаючи їх, головне, не продати заодно й Християнство”
Нещодавно ми анонсували перше видання українською мовою відомого православного місіонера ігумена Петра Мещерінова „Чашу життя вкусіте”, яке вийшло у видавництві “QUO VADIS”. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю із керівником видавничої групи „QUO VADIS” Євгеном АВРАМЧУКОМ
— Пане Євгене, розкажіть будь ласка про видавничу групу „QUO VADIS”, як виникла сама ідея її заснування, якими були Ваші першочергові завдання?
— Виникла вона 2002 року при київському лікарняному храмі на честь прп. Агапіта Печерського. Важливу роль у започаткуванні видавництва відіграв нині покійний настоятель о. Олександр Креницький. Він відіграв дуже важливу роль у виборі тематики, основного напрямку роботи видавництва. Таку ж важливу роль у нашому становленні і подальшому розвитку відіграв і відіграє понині відомий християнським Інтернет-читачам свящ. Андрій Дудченко, головний редактор сайту “Київська Русь”.
Від самого початку сферою, так би мовити, наших видавничих інтересів були сучасні автори, здебільшого паризької школи руського богослов’я, а також продовжувачі означеної славетної традиції. Так першою нашою книгою було „Введение в святоотеческое богословие” протопресвітера Іоана Меєндорфа. Досить швидко наша робота сфокусувалася на темі літургійного, євхаристійного відродження. Першими ластівками на цьому грунті були „Святая святым” о. Олександра Шмемана та “Трапеза Господня” о. Миколая Афанасьєва. Перша книжка вийшла нещодавно вже п’ятим виданням, що говорить все-таки про надзвичайну важливість обраної теми. Згодом, майже три роки по тому, вдалося з Божою поміччю видати і головний твір о. Миколая – „Церковь Духа Святого” – неперевершену працю на тему євхаристійної еклезіології та натхненний гімн на честь Церкви.
З 2004 року ми з о. Андрієм Дудченком видавали книги під логотипом “Центр православної книги”. Потрібно сказати, що працювали ми з цією організацією досить плідно, перш за все на ниві книгорозповсюдження. У 2008 році в наш колектив прийшли нові люди. Нарешті ми дочекалися справжніх однодумців. Згодом вирішили взяти для видавничої групи нове ім’я – QUO VADIS (Куди йдеш?). Точніше, ми скористалися назвою журналу “Камо грядєши”, що випускався нами протягом кількох років ще при парафії на честь прп. Агапіта Печерського. “Нова” назва, на наш погляд, є більш динамічною, місіонерською та екуменічною. А “Центр православної книги”, сподіваємося, як організація книготоргівельна, залишиться одним з основних наших розповсюджувачів.
— Які проблеми стоять сьогодні перед видавцем православної літератури в Україні?
— Можна по-різному відповісти на це питання.
Найпершу проблему (моральну) я сформулював би так: видаючи книжки і продаючи їх, головне, не продати заодно й Християнство. Поясню, що саме я маю на увазі.
Видання християнської літератури є водночас для видавця й служінням Богові, і способом, в який люди заробляють гроші на життя, тобто це бізнес. Від бізнесової складової також нікуди не подінешся. На жаль, для багатьох частка, яку займає служіння, поступово зменшується, й замість служіння залишається бізнес, голий матеріальний інтерес.
Попит на серйозну літературу (відверто кажучи, тільки таку літературу ми вважаємо власне християнською) ніколи не був великим. Це не той попит, завдяки якому можна заробити на дорогу машину чи будинок, на “гламур”, як зараз кажуть. Ще відвертіше – це є невигідним з фінансової точки зору. От, наприклад, є одне дуже відоме московське видавництво, яке починало видавничу діяльність з творів о. Олександра Шмемана, сучасних перекладів святих отців і т.п. Поступово серйозний асортимент поступився місцем літературі зовсім іншого напрямку, іншої якості. Більша ж частина так званих “православних” видавництв навіть і не намагалась видавати щось сучасне. І взагалі – займатись справжньою просвітою ніколи не було “вигідною” справою. Бо не заробиш... Тож замість видавати те, що ніхто і ніколи в нас не видавав (а таких авторів і праць дуже багато), православні видавництва створюють величезну конкуренцію, друкуючи раз за разом одні й ті ж відомі усім книжки. У тому числі не гребуючи порушенням авторських прав, а значить і заповіді: “Не укради”.
Ідемо далі. Коли ми надрукували наші перші книги Шмемана, Афанасьєва, то перші кілька років розповсюджувати ці книги в Україні було вкрай важко. Найбільшою проблемою було вмовити робітників церковних магазинів та отців настоятелів взяти наші книги хоча б на реалізацію. Уявіть собі таку картину... Під час поїздки по Україні потрапляємо на прийом до одного митрополита, і той питає в нас: “А хто такі Шмеман і Афанасьєв?”. І це далеко не єдиний подібний випадок. Багато хто казав нам тоді: “Та навіщо ото ви мучитесь? Надрукуйте краще про те, як до храму увійти, перехреститися, до якої ікони свічку поставити...” І дійсно – неодноразово приходив розпач, думки на кшталт: “Може справді кинути оті розумні книги та почати друкувати щось таке, що без проблем продається?...” Хто його знає, може й варто було спробувати... Але ми не стали пробувати, тож не маємо принаймні однієї проблеми – проблеми із совістю. І за це слава Богу.
Якщо ж сказати дещо про матеріальну складову наших проблем, то тут все дуже просто. Останнім часом багато говориться про відродження Церкви, що є на даний момент, як відомо, здебільшого зовнішнім відродженням і полягає перш за все у відбудові великої кількості храмів, монастирів. Для цього гроші ще якось знаходяться. Для так званих “нових українців” (чи то “нових руских”) пожертвувати якусь суму на будівництво храму, на позолоту – це річ цілком зрозуміла. Інколи вони знаходять гроші і для дуже дорогих видань, присвячених історії храмів, монастирів, єпархій. А от знайти гроші на тих же “паризьких” авторів дуже проблематично, навіть просто неможливо. На цьому не „попіаришся”. За увесь час нашої діяльності нам пожертвували рівно 2000 гривень; і це були небагаті люди. Все інше – то в основному банківські кредити під заставу власного майна (житла). Самі розумієте – що це зараз означає. Але ж якось віддаємо і ці зовсім не цивілізовані відсотки.
Головна проблема все-таки – не брак коштів, але брак справжніх місіонерів, освічених місіонерів. Переконаний, що кожен християнський видавець (а чи взагалі не кожен християнин?!!) має бути ревним місіонером. Згадую, як на початку нашої діяльності продажу ледь не кожного примірника, скажімо, Афанасьєва передувала справжня лекція на тему євхаристійної еклезіології і взагалі сучасного богослов’я. Дякуємо Богові, що на все це вистачило сил. Але то був лише початок...
— Зазвичай магазини православної літератури переповнені книгами часом дуже сумнівного духовного характеру, водночас вона користується високим попитом у вірних. На їх фоні такі автори, як о.О. Шмеман чи ігумен Петро (Мещерінов) виглядають як представники іншої конфесії. Чи означає це, що українським православним більше подобається боротись з "ИНН" та католиками, аніж духовно зростати в своїй традиції?
— Якщо відповідати чесно, то скажу: так, більше подобається боротись з "ИНН" та католиками. Це оте саме “Homo soveticus christianus”. Покоління людей вчили бачити навколо лише ворогів і шукати сенс життя у боротьбі з тими ворогами. Тільки раніше це були імперіалісти, сіоністи, шпигуни та диверсанти, а зараз пропонуються інші вороги. Перш за все це улюблені казкові герої багатьох православних: масони або жидомасони. Про це вже сказано достатньо. Усі інші “вороги” походять так чи інакше від цих перших. У тому числі, вибачте, і Папа Римський, якого різні автори брошур-страшилок записують то до однієї масонської ложі, то до іншої.
Знаєте, тут змушений сказати прямо. Не бачу сенсу кривити душею. Хто ще не знає, що величезна кількість представників кліру стали до престолу не заради Ісуса, а заради шматка хліба ? Це стосується не лише УПЦ, але й інших православних конфесій. І це не лише моя особиста думка: такі клірики не тільки абсолютно не займаються просвітительством, але й навпаки – все роблять для того, щоб їхні парафіяни були неосвіченими, "дрімучими". Не вівці Христові їм потрібні, а барани, яких можна “стригти”. І чим дурніший баран, тим легше його стригти. В цьому такі “пастирі” нічим не відрізняються від заїжджих “стригалів” на кшталт Сандея Аделаджі. У церковних крамницях в таких парафіях якщо щось і є окрім найпростіших молитовників, то це ота сама “фофудя”, тобто брошури, в яких йдеться про те, які погані католики, протестанти, про велику Росію і т.д. Бувають іноді дуже популярні, касові, так би мовити, книги двох-трьох суперпопулярних у цьому середовищі авторів.
“Проштовхнути” серйозну літературу у такі крамниці майже неможливо, та й сенсу немає, бо лише попсують книгу. Кілька років тому ми не могли навіть книги Шмемана розповсюджувати, за винятком Києва та Заходу. Дуже багато довелося провести буквально лікнепів для настоятелів та свічниць-продавщиць.
Зауважу також, що книги такого автора, як о. Олександр Мень, заборонені до продажу у більшості єпархій та парафій УПЦ. Наприклад, у тому ж Харкові (!), у тому числі у семінарії...
Зараз важкий час, але і багато в чому чудовий час. У такі часи багато людей навертається до Бога. І більшість новонавернених, і багато хто з учорашніх “не в міру православних” все чіткіше починають бачити, здогадуватися, що ота “фофудя”, оте “бабушкіно православ’я” – не спрацьовує. Не мені вам пояснювати, який це болючий процес – така криза світогляду. Але вона починається і йде повним ходом у багатьох християнських душах . Відповідно, монополія на, так би мовити, християнство, вислизає від “не в міру православних”. І тут – величезне поле роботи для місіонерів, у тому числі на ниві видавництва.
— Який спектр православної літератури пропонує на сьогодні читачам Ваше видавництво? Які книги вже видано, а над якими йде робота?
— Потрібно зазначити ось що. Ми є невеличкою видавничою групою, тому найближчим часом не зможемо охопити усього спектру християнської літератури. QUO VADIS зосереджується на двох основних напрямках:
1. Євхаристійне відродження. Це, перш за все, твори авторів, що вже стали класиками: оо. Миколая Афанасьєва та Олександра Шмемана. Потрібно зазначити, що коли в нас закінчувався тираж книги “Церковь Духа Святого”, виявилося, що на неї почав зростати попит в нас, в Україні. Але було запізно для покупців – тираж скінчився. Тож ми плануємо невдовзі випустити друге видання. Далі. Традиція не може вважатися великою, якщо вона не має продовжувачів. І вони є як на Сході, так і на Заході. Ми дуже раді, що відкрили для себе і наших читачів такого автора, як ігумен Петро (Мещерінов). Його „Чашу життя вкусіте...” на тему безперестанного причастя вийшла в нас як російською мовою, так і нещодавно – українською. Дуже цікавою є невеличка праця єпископа Оттавського Серафима (Сторхейма) (Православна Церква в Америці) – „Причастие в жизни православного христианина”.
До описуваного напрямку ми відносимо також сучасні переклади православного богослужіння, перш за все Літургії. Так минулого року вийшла чудова праця архиєпископа Іонафана (Єлецьких) – „Толковый путеводитель по Божественной литургии”. Книга містить переклади сучасною російською мовою літургій свв. Іоана Золотоустого та Василія Великого, а також численні пояснення та коментарі, згідно з термінологією самого автора – “євхаристологічні”.
Сьогодні готуємо до друку книгу під загальною назвою “Развитие византийской литургии”, що міститиме переклад російською статей знаменитих західних літургістів – Роберта Тафта та Хуана Матеоса. Одна з цих статей виходила українською у видавництві “Свічадо”.
2. Висвітлення найбільш болючих проблем сучасного церковного життя. До таких проблем відносимо перш за все ідеологізацію, політизацію Церкви, церковний націоналізм. Сподіваюся, що тут все або майже все зрозуміло. Звичайно, величезною трагедією є те, що православ’я намагаються зробити елементом ідеології сучасного російського імперського реваншизму. Цій ідеологізації нам майже нічого протиставити на “книжковому фронті”. Ще два лиха дуже пов’язані із вищезгаданою ідеологізацією. Перше лихо дістало російською мовою назву “младостарчество”. А друге лихо – це катастрофічно низький рівень інтересу до Святого Письма серед тих, хто вважає себе православними християнами.
Не так багато маємо авторів, які могли і наважилися б послідовно і грамотно виступити проти названих жахливих явищ. Один з найперших авторів, кого нам послав Господь, це був вже згадуваний нами ігумен Петро (Мещерінов). Його яскрава праця на тему “младостарчества” під назвою „Проблемы воцерковления” влучила, як то кажуть, “в десятку”. Книга виходила двома виданнями. Наступна книга того ж автора – „Церковь и современность. Вопросы и ответы” була чи не першою спробою дати масовому читачеві щось на кшталт „Православ’я для чайників”. Ця праця була удостоєна дуже цікавої презентації у відомому московському культурному центрі “Духовна бібліотека”.
Хочу також сказати окремо про чудову, як на мене, збірку статей одного дуже цікавого сучасного автора – Андрія Десницького. Ця збірка вийшла в нас під назвою „Писание – Предание – современность”. У ній цікаво абсолютно все від першої до останньої сторінки, проте все ж дещо хочеться виділити особливо. А саме, статті під назвами, що говорять самі за себе: “Византийское богословие государственной власти”, “Священство и царство в российском общественном сознании”, “Ересь попизма”, “Homo soveticus christianus”, “Богослужебный язык Российской Церкви (опыт критического обзора одной дискуссии)”.
Нашою відповіддю на недостатню зацікавленість православних Біблією була книга-збірка „Православие и Библия сегодня”. У збірку увійшли дуже важливі праці багатьох відомих сучасних православних бібліїстів.
Тепер трішечки про наші плани. Мабуть це єдине, чого нам вистачає.
Я вже казав, що незабаром плануємо друк книги „Развитие византийской литургии”, що містить статті Р. Тафта та Х. Матеоса; а також зробити друге видання „Церкви Духа Святого” о. Миколая Афанасьєва.
З того, що вже видавалося, будемо перевидавати збірку найбільш важливих праць преподобномучениці Марії (Скобцової). Така книга обов’язково має бути постійно у асортименті.
Окремо хочу сказати про нашу україномовну серію. Розпочали ми її на початку 2005 року на хвилі особливого піднесення і встигли видати дві невеликі книги і одну брошуру. „Великий Піст” о. Олександра Шмемана та „Як ми віруємо” архиєп. Павла Фінляндського. Першу книгу в нас розкупили моментально, друга ще й досі є на складі. Це чудовий катехизис, про який дуже схвально висловився свого часу о. Олександр Шмеман.
Потім з багатьох причин ми припинили на деякий час видавати українською. Своєї системи розповсюдження ми не мали, наші ж партнери-розповсюджувачі сказали, що це нерентабельно. На даний момент, переформатувавши усю видавничу діяльність, ми відновлюємо регулярну україномовну серію. Першою була вже згадана стаття ігумена Петра (Мещерінова) „Чашу життя вкусіте...”. Наступним автором буде митрополит Сурожський Антоній. Ми домовилися з фундацією його імені про переклад українською усіх творів видатного пастиря і проповідника. Тож зараз здійснюємо переклад першої книги.
Маю зазначити, що ми хочемо привернути увагу україномовного читача перш за все з Центральної та Південно-Східної України. Повірте, це дуже нелегко. Багато з тих, хто любив читати рідною мовою до 1991 року, за роки незалежності вимушено звикли читати російською. Перш за все це стосується православно-християнської літератури. І одне невелике видавництво нічого саме не зробить. Потрібні колективні зусилля. Радий зауважити, що видавничий відділ УПЦ потихеньку розвиває видавництво літератури українською мовою. Потрібен час...
— Дякуємо за розмову!
— Дякую за можливість розповісти трішечки про нашу скромну видавничу групу.
Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ.
Київ, 24 квітня 2009 року
