Відкритість і діалог з іншими конфесіями не є зрадою православ’я, — вважає о. Костянтин Шевченко

Нещодавня знакова зустріч Папа Лева XIV і Патріарха Варфоломія та підписання ними спільної декларації викликали жваве обговорення, яке не раз заходило у крайнощі, переповнювалося ненавистю. Що, у першу чергу, показувало рівень свідомості та обізнаності авторів коментарів.

“Багато хто очікував тектонічних зсувів у міжконфесійному діалозі - ледь не миттєвого об'єднання. Деякі гарячі голови навіть прогнозували УНІЮ або, як мінімум, співпричастя між Вселенським Патріархом Варфоломієм та Папою Левом XIV. І тут настало розчарування. Ті, хто малював у своїй уяві апокаліптичні сценарії «зради Православ'я», просто спіткнулися об об'єктивну реальність. Співпричастя не було, бо воно й не планувалося. Канонічні та доктринальні відмінності, які формувалися майже тисячоліття, не тануть як віск, після горіння свічки за 2 гривні.

Результат? Нуль «зради». Запас хейту, який прибічники розколу мали напоготові у кишенях джинсів та підрясників, виявився непотрібними. Хотілося драматизму, але отримали лише діалог., у християнському дусі”, — написав у соціальній мережі о. Костянтин Шевченко, настоятель української православної громади у Зальцбургу, Австрія.

Він є родом з Херсону, колись тут належав як вірянин до УПЦ Київського Патріархату, священиком став вже у ПЦУ. Зараз служить у лоні митрополії Вселенського Патріархату в Австрії, де діє окремий адміністративний округ для православних українців. Наша розмова про цю зустріч і декларацію, а також чому українці мають часто далекі від реальностей уявлення про католицько-православний діалог та чим живе громада православних українців у Зальцбургу.

На топ-світлині о. Костянтин Шевченко, а позаду нього капличка над ймовірним місцем поховання апостола Матвія

— Отче, як це бути православним у центрі католицького світу?

— З однієї сторони питання просте, але всеодно потребує більш-менш розлогої відповіді. Але постараюся компактно відповісти.

Давайте спочатку почну зі свого досвіду та сприйняття. Як не дивно, я себе відчуваю більш-менш комфортно, бачачи навколо себе пейзажі не з золотоверхими банями, а з культовими будівлями стилю бароко та готики. Бо бекграунд життя в Херсоні та спілкування з представниками різних християнських конфесій дуже позитивно вплинули на сприйняття іншої «релігійної» культури, відмінної від православної, в якій я виріс. В місті Херсон у нас діяла і діє, не дивлячись на постійні обстріли зі сторони окупованої частини області єдина церква РКЦ — Пресвятого Серця Ісуса. Мені було десь 13 років, коли я вперше зайшов туди та побачив зовсім іншу зовнішню та внутрішню архітектуру церкви. Приміщення повністю біле, по центру величезна фігура розп'ятого Христа і вся увага сконцентрована саме на Ньому. Мене це вразило, бо бачачи звичну архітектуру православних церков та заходячи всередину, увага розфокусовується на різні образи-ікони та фрески з біблійними сюжетами та сюжетами з життя святих.

Десь в той період я познайомився з о. Вітовтом, який був відряджений з Польщі (якщо я не помиляюся, бо то давно було), до громади РКЦ і з ним у мене були дуже дружні стосунки. Він вперше мене познайомив з католицьким світом, базовими знаннями з католицького богослов'я. Але як не дивно, він мене грубо скажемо не «переманював» з православ'я, а навпаки підтримував мою жагу до пізнання та майбутні плани стати православним священником.

На той період часу, моє знайомство з римо-католицтвом було обмежено саме однією громадою, тому приїхавши вже у Європу, звісно контраст став більш відчутний. Від однієї католицької громади в Херсоні ти переїжджає у місто, де всі громади католицькі і є тільки декілька православних громад різних патріархатів.

Іншим же українцям, які переїхали до Європи, можливо трохи складніше інтегруватися в іншу релігійну культуру, бо все таки життя багатьох православних пов'язані саме з їх громадами, в які вони ходили в Україні.

— А що для вас є такими найяскравішими маркерами різниці? До слова, Зальцбург відрізняється і від інших міст католицької Європи. У цьому місті дуже яскраво відчувається, що там народився Моцарт.

— Якщо говорити про зовнішнє, то звісно в першу чергу архітектура. Історичний центр Зальцбурга — це комплекс храмів та монастирів, бо саме це місто було засноване першим єпископом Зальцбурга — святим Рупертом (до речі він спільний і для православних), якому герцог Баварії подарував цю область під володіння. Руперт заснував тут два монастирі, які діють до сьогоднішнього дня, вже більше ніж 1300 років. Дуже тривалий час це місто було під владою князів-архиєпископів, тому це дуже яскраво відобразилося на архітектурі. Через це різниця дуже велика, якщо брати наприклад центр Києва, або навіть центр Львова. Як мені сказав один місцевий житель, що Зальцбург — другий Ватикан. Ручатися за ці слова не можу, бо у Ватикані ще не вдалося бувати.

Якщо брати внутрішні аспекти, то звісно, тут своя самобутня культура і в Церкві і в суспільстві. Хоча, наприклад бувши на рядових католицьких месах в Україні, та відвідуючи їх в Австрії, різницю не бачу, окрім мови звісно.

Якщо брати до уваги різницю роботи Церкви з суспільством, то тут звісно вона більш розвинена та інтегрована до сучасної аудиторії і цей результат видно в неділю - коли на мессі все приміщення заповнено людьми. І як не дивно, на свята, наприклад Великдень чи Різдво, різниці в кількості людей з простим рядовим богослужіння майже не має. Коли хтось розповідає про «бездуховний захід» зі всіма страшилками, то бачачи особисто результати «бездуховності», хочеться істерично реготати.

— А в чому ще відчувається місцева духовність? Можливо є якась відмінність з українською?

— В мене немає такого інструменту, як «духометр», але скажу стороннє спостереження.

В першу чергу, люди свідомо знають куди вони йдуть. Я маю на увазі Церкву. Люди приймають пряму участь у богослужінні — співом, відповідями та спільною молитвою. Звісно, є люди, як і всюди, які під час богослужіння літають в хмарах, або в них голова заморочена побутовими справами (бо всі ми живі люди), але відбувається комунікація між громадою та священником. Люди відчувають свою участь у та роль у завершенні богослужіння. Звісно, це не тільки про Австрію, бо така літургічна структура існує в Католицькій Церкві незалежно від країни (можливо я помиляюся).

У нас же, інтеграція Церкви в суспільство була заморожена через 70 років радянської влади, яка послідовно викорінювала Церкву з життя суспільства та знищувала її зсередини. Після перебудови звісно, люди було «голодні та спраглі до Правди», але у Церкви не було достатнього інструментарію щоби вчасно відреагувати та «нагодувати» усіх. Робили усе в залежності від можливостей та знань, але їх не вистачало через багаторічну ізоляцію Церкви від зовнішнього світу.

На мою думку, зараз різниця у тому, що Церква можливо недостатньо чує своїх людей, або чує, але не дає вичерпної відповіді на всі суспільні виклики та питання. Але тут теж, як на мене є і своя спокуса, щоби Церква сама не стала заручницею суспільних бажань та очікувань. Але я впевнений, що з часом все налагодиться.

З приводу самого православного суспільства та «духовних параметрів», то, на жаль, у нас багато з тих, хто приходять до Церкви, не завжди можуть дати ясну відповідь, для чого вони це роблять. Люди не займаються духовною освітою, хоча би базово: раз в житті прочитати Євангеліє, а не слухати його тільки під час Літургії та цілувати його оклад. Для багатьох Церква — це чарівна будівля, де сидить Бог, Якому потрібно поставити свічку, щоби Він вислухав наші прохання та дав нам найскорішу відповідь.

Але є і ті, хто бажає увійти в Церкву свідомо, розуміючи чим вона живе і для Кого. Хотілося, щоби таких людей було би ще більше. І тут, все залежить в першу чергу від нас - священників, бо ми як служителі Христа повинні не тільки Літургійно виконувати своє служіння а й займатися місією, бо це останнє, що сказав Христос Своїм учням перед Вознесінням: «...ідіть, і зробіть Моїми учнями всі народи...» (Вiд Матвiя 28:19)

Нам православним треба більше йти в люди, а не навпаки, чекати, поки люди самі до нас прийдуть. Христос збирав учнів Сам, виходив до них, знайомився та знаходив спільну мову. Він не чекав, коли 12 апостолів самі Його знайдуть та стануть учнями.

— Західна Європа у нашій уяві, створеній нашими медіа, виступає секуляризованою, де Церква і віра є приватними справами. А які Ваші спостереження, як віра в цій країні впливає на життя поза храмом?

— Люди відчувають себе частиною християнської культури. Вони не виключають «режим християнина» виходячи за поріг Церкви, як це можна побачити наприклад у нас. Для них Церква — це не тільки богослужіння на Різдво або Великдень, а також і місце дозвілля та культурного збагачення.

Якщо наприклад взяти будь-яке невелике містечко в регіональних землях Австрії, то в центрі міста стоїть Церква. Не десь далеко, на виїзді, що до неї важко дістатися. Церква не на околиці життя, а в серці людського існування.

Також в Австрії можна побачити дуже багато освітніх, духовних та благодійних ініціатив, які йдуть в першу чергу від молодих людей, які втілюють християнські принципи кожного дня, а не в «особливі дні».

Звісно, як і будь-яка країна, Австрія підпала під каток секуляризації. Бо сучасна Австрія заснована на світських принципах. Але для віруючої частини австрійців — Церква є живим місцем зустрічі з Богом, а не місцем куди можна прийти кілька разів на рік.

— Чого Австрія і австрійці можуть навчити нас у цьому плані? А що ми їх?

— Як я казав вище, австрійці можуть нас навчити усвідомленню своєї віри. Тут люди дають собі звіт, для чого вони приходять до Церкви та як це бути християнином не тільки номінально - бо мене хрестили і я автоматично член Церкви, а усвідомленно.

На мою суб'єктивну думку, ми можемо навчити австрійців християнству без страху перед стражданням та випробуванням. Бо австрійці, як і вся Європа, живе у мирі та плюс/мінус стабільному благополуччі і як нормальне явище — люди в цих країнах уникають екзистенційних питань страждання та болю. Для віруючих українців зараз Христос знаходиться не тільки в світлих періодах життя, а й у самих темних закутках людського болю. Для багатьох австрійців фігура розп'ятого Христа — це символ спасіння, для наших же людей зараз — це той, хто Сам пройшов через біль, страждання та несправедливість.

Також ми можемо навчити австрійців мати надію всупереч усьому. Бо для віруючих австрійців - віра пояснює світ та допомагає знайти свою роль в Божому плані. Для віруючих українців віра навпаки - не пояснює світ, а тримає їх, коли цей світ ламається. Віра всупереч всьому.

— Пишучи цей вищезгаданий свій текст про зустріч Папи і Патріарха, що Ви хотіли донести до авдиторії?

— В першу чергу те, що не треба боятися крокам до єдності. Я з дитинства знаходився у тому середовищі, де всі християни, незалежно від конфесії разом робили спільні справи, проекти, масові заходи та євангелізаційні заходи. Не дивлячись на доктринальні відмінності, всі були об'єднані навколо Христа. І це я хотів показати на прикладі зустрічі Папи Лева IV та Вселенського Патріарха Варфоломія І.

Христос має бути вище за суперечки та розділення. Ніхто не змушує православних ставати католиками, або навпаки. Усі залишаються на своїх місцях, але співіснують на рівних, а не за принципом «ми праві, а ті не праві».

Для багатьох православних (бо ця публікація було адресована в першу чергу їм) просто складається ілюзія, що християнство завжди було таким, як вони бачать його сьогодні - з іконами, свічками, традиціями та ін. Але християнство з самого початку не було однаковим. Від самого початку була юдео-християнська спільнота, яка була в Єрусалимі до зруйнування храму у 70 р.н.е., а потім емігрувала в більш спокійне місце. Ця спільнота жила за принципами юдейського закону та не відривалася від свого коріння. Паралельно з цим, Павло з Тарса - гонитель християн, навертається до віри після зустрічі з воскреслим Христом та йде на місію серед язичників. І навертаючи їх, він вже не змушує їх проходити гіюр та ставати членами народу Ізраїльського, а навпаки допускає до спільноти усіх, хто прийняв Христа. Через це був зібраний апостольський собор в Єрусалимі, де апостоли сперечалися між собою з приводу того, чи потрібно язичників обрізувати та примушувати до виконання Закону Мойсеєвого в повному обсязі, яке це робили юдеї. Прийшли до того, що не потрібно, але все-таки деякі дрібні рекомендації були додані, пов'язані з гастрономічними питаннями. І це християнство в двох паралельних легальних течіях існувало вже у першій половині І століття.

Далі ще більше було, і це яскраво видно по тим самим Євангеліям, де постають образи Христа з різних сторін в залежності від авторів та аудиторії, яким вони були адресовані. Наприклад одну спільноту цікавив Ісус — як єврейський Помазанник, іншу - як предвічний таємничий Логос, що виходить з Бога та є одночасно Богом. Це дві різні богословські мови, одна — пророча, інша — філософська.

Цей весь короткий історичний екскурс я зробив для того, щоб показати, що християнство було еклектичним, але єдиним у своєму різноманітті.

Бо на жаль є великий страх для зашореного православного, назвати католика - «християнином». Цей страх потрібно розвіювати та приймати різноманітність християнства, а не ексклюзивність своєї конфесії.

— Перед цією зустріччю у закордонних православних медіа з’явилися публікації відомих діячів Церкви, які ніби наперед заспокоювали православну авдиторії і роз’яснювали для чого та зустріч. Тобто, не лише у нас такі упередження існують.

Отче, а чому так? Чому певна і то напевно велика частина православних вірян і духовенства живуть ніби у своїй бульбашці, де їм добре самим, де вони не хочуть діалогу з кимсь інославним. Хоча поїхати у католицько-православний світ вони завжди охочі, тим більше, що він заможніший.

— Якщо подивитися правді в очі, то це проблема усіх християнських конфесій, не тільки православних. У кожній деномінації є умовні табори «консерваторів», які пильнують за чистотою віри, традиції чи Sola Scriptura, та «лібералів» або «модерністів», які готові виходити за усталені світоглядні рамки й шукати нові сенси - не тільки всередині своєї традиції, але й у діалозі з іншими.

Але в православному середовищі ця проблема проявляється гостріше. Історично так склалося, що Православ’я майже всю свою другу тисячу років існування переживало у стані зовнішнього тиску. У цих умовах зберегти «своє» - означає банальне виживання. Тому природньо сформувався рефлекс, що будь-який діалог є потенційною загрозозою ідентичності. Звідси й походить ця «бульбашка».

Для багатьох православних це спосіб самозахисту. Але сьогодні часи інші, православ'я вже не потерпає від гонінь та тиску, але рефлекс залишився.

Відкритий діалог для такої групи з табору православних здається небезпечним, бо треба вміти пояснювати свою позицію. А на це спроможні не всі. Бо багато хто не може навіть відрізнити канон від догмата. Ось наприклад, нещодавно була дискусія з одним священиком з УПЦ МП, навколо одного ефіру за участю представника юдейської релігії та православного священника (о. Андрія Дудченка). Той священик з МП каже, що о. Андрій взагалі не богослов, бо називає Христа - Машиахом! Але якщо єврейське слово Машиах перекласти на давньогрецьку мову (якою були написані Євангелія), то вийде саме слово Христос! Про який рівень діалогу можна говорити у цьому випадку? І таких прикладів на жаль багато в діалозі навіть не з іншими конфесіями, в всередині православного середовища.

Таким людям дуже важко визнати, що представники інших християнських конфесій теж мають глибоку духовну традицію, освіту й богословську культуру.

І тут ми приходимо до наведеного вами вище парадоксу, що поїхати в католицьку чи протестантську країну — це взагалі не проблема, а ось поговорити з католиком чи протестантом про віру — задача з серії «місія нездійсненна». Бо такий туризм не потребує внутрішніх змін. А діалог — потребує.

— У своєму іншому повідомленні у соціальній мережі ви вдячно висловлювалися щодо підтримки від священика і громади УГКЦ у Зальцбургу. А як загалом складаються міжконфесійні стосунки у вашому місті та країні? Яке ставлення зі сторони місцевих римо-католиків?

— Так. Ми підтримуємо дуже теплі та дружні стосунки з парохом громади УГКЦ в Зальцбурзі о. Віталієм. Він був один із перших, з ким я познайомився у Зальцбурзі під час першого приїзду до міста з України, ще до мого офіційного відрядження. Отець Віталій, як дивно це не буде звучати, по християнськи допомагав у вирішенні координаційних питань, бо з містом я не був знайомий взагалі. І так вже не раз ми спільно проводили молитви у пам'ятні дні, проводили спільну зустріч з дітьми, які приїхали з прифронтових територій до Австрії на літній табір та інші заходи.

Для нас важливо в першу чергу зберігати єдність всередині української спільноти за кордоном.

Міжконфесійний діалог у Зальцбурзі дуже активний та живий. У місті відбувається дуже багато спільних ініціатив та заходів. Особливо важливим треба відзначити щорічну міжконфесійну молитву у Зальцбурзькій Кафедрі в річницю повномасштабного вторгнення Росії на територію України.

В Зальцбурзі також діє австрійська національна організація Andreas-Petrus-Werk, мета якої - розвиток міжконфесійного діалогу між Заходом та Сходом. Ця організація минулого року відзначила своє 100-ліття.

Ну і звісно, в Австрії діють інші екуменічні спілки, задача яких — долання конфесійних бар'єрів заради діалогу та запровадження християнських цінностей, які спільні для всіх деномінацій.

Ставлення місцевих римо-католиків дуже відкрите. Саме завдяки їм, ми маємо можливість користуватися приміщенням церкви для звершення наших богослужінь для українців.

І в цьому є парадокс, бо якщо уявити зворотню ситуацію: католицький священик на території України попросить православного служителя дати у користування приміщення храму для звершення меси для вірних, чи отримає він підтримку?

Ці приклади та ініціативи показують нам приклад християнської взаємоповаги одне до одного, які на мою думку повинні бути базовими, бо ми не одні у світі живемо, і світ обертається не тільки навколо нас.

— А чи існує серед них і надалі уявлення про росіян як носіїв якоїсь особливої “духовності”?

— На сьогоднішній день я не бачу. Можливо якісь уявлення і були, але я приїхав до Австрії вже в той період, коли майже всі представники гілок християнства були на стороні України. Я не бачив жодного разу, як виглядає священик громади РПЦЗ у Зальцбурзі, і він, як казали мені, з початку війни взагалі зник з публічних радарів.

Але російська «культура» всеодно намагається просочитися та закріпити свій вплив, але через музику, театр та літературу та через деяких представників політки. Виходить, але не так ефективно, як було раніше, бо люди зробили свої висновки, побачивши істинне обличчя особливої «духовности и культуры».

— А в інших куточках Австрії або деінде чи зустрічали Ви там присутність МП, їх діяльність, впливи?

— Так, звісно зустрічав. Можливо у Відні вони можуть більш активніше функціонувати, бо це столиця та їх громада знаходиться на території посольства російської федерації, але в інших регіонах їх присутність в публічному полі непомітна.

Хоча їх православні громади функціонують і я би не сказав, що храми у них пусті. Але спільноти у них закриті, як «клуб для своїх».

— Отче, а хто є членами вашої громади, звідки вихідці? І як вони сприймають це інше у конфесійному розумінні середовище?

— Члени нашої православної громади люди з різних куточків України, але переважна більшість звісно з прифронтових або фронтових територій, які не мають можливості повернутися додому через інтенсивні обстріли. Люди з Чернігівщини, Запоріжжя, Дніпропетровської області, Херсонської області та ін.

Їхній біль та переживання також і мій біль, бо я сам виїхав з Херсона під час окупації у 2022 році. В останній раз я був у Херсоні у 2023 році після деокупації, на церковних святах у храмі, де я виріс. І місто вже на той період потерпало від інтенсивних обстрілів, що треба було переміщатися у режимі турбо. Зараз же, читаючи новини про те, що роблять російські війська з Херсонощиною, викликає глибокий біль.

В цьому плані співпереживання з людьми є особливо сильним.

Звісно, для православного середовища з України, навіть те місце, де ми зараз проводимо богослужіння, викликає подив, бо люди чують, що в місті є православна громада, а по факту вони заходять у приміщення Католицької Церкви. Тому ми хоча би базово намагаємося в інтер'єрі церкви зробити звичні для православного ока атрибути — ікони, підсвічники, ті речі, які могли би хоча частково на візуальній площині нагадати інтер'єр звичного храму в Україні.

Але люди звикають. І також проводиться пояснювальна робота, що не треба дивуватися тому, що ми служимо в приміщенні церкви іншої конфесії. Це є нормальною практикою серед багатьох православних церков в Європі. У Зальцбурзі, наприклад, грецька громада Вселенського Патріархату також проводить богослужіння у приміщенні Католицької Церкви, як і в інших містах. Головне, що люди розуміють і починають це сприймати як належне та з подякою до наших братів-католиків, які простягають руку допомоги.

— А чи є серед них ті, що раніше ходили до парафій Московського Патріархату?

— Так, є декілька людей, які колись відвідували РПЦЗ у Зальцбурзі, тепер є нашими парафіянами. Є навіть ті, хто ходили туди ще задовго до повномасштабного вторгнення та подій 2014 року.

Звісно, через обмежені ресурси ми не можемо забезпечити активне парафіяльне життя, до якого вони звикли там, але намагаємося дати можливість знайти себе у «новій» громаді.

Я ніколи не переконую людей різко розривати зв'язок з тим, до чого вони звикли протягом багатьох років. Бо завжди, треба взамін щось пропонувати хоча би рівноцінне тому, що було у минулому середовищі.

Головне, щоб людина усвідомила для себе, що для неї дійсно корисне, а що несе деструкцію. В цьому випадку, моя задача як священика - допомогти людині з меншими ризиками для духовного здоров'я пройти цей шлях.

— Чи це дозволяє їм якось переосмислювати свій колишній досвід ставлення до інославних? Що вони про це загалом кажуть?

— Звісно допомагає. Бо у людей руйнуються міфи, які ходили у багатьох православних громадах, що наприклад «католики - не християни» та ін. Люди бачать, що до їхніх потреб тут ставляться з увагою та повагою.

Це дуже добра школа для людей, бо вони вже не чують від когось «страшилки», а на власному досвіді бачать як воно є в реальності. І для багатьох ця реальність є добрим відкриттям, бо руйнуються міфи, якими годували людей неосвічені священники протягом багатьох років.

— З вашої фейсбук-сторінки зрозуміло, що парафія ще живе за старим календарем. Чому так?

— Ні, ми святкуємо за новоюліанським календарем, як це традиційно прийнято в єпархіях Вселенського Патріархату. Проте я дуже часто багатьох вітаю зі святами за старим стилем, бо для мене календар - це річ, яка не повинна бути чинником роз'єднання серед православних людей.

Якщо люди святкують за старим стилем — то ок! Головне щоб дата свята не ставала за саму подію яку ми святкуємо. Бо якщо люди починають зациклюватися на «правильних» датах, то в більшості випадків вони починають ставити подію на друге місце. Для них важливо не Різдво, в «7 січня!». Хоча історично ми навіть не знаємо в який день народився Спаситель. Можливо це була зима, а можливо і літо! Для мене це особливого значення не має, бо головна подія вже відбулася — у світ явився Христос — Спаситель. А календар сприймаю як річ, яка має педагогічний характер. Він допомогає нам зорієнтуватися та сконцентрувати увагу на подіях з життя Ісуса Христа та святих, не в хаотичному порядку, а за «розкладом». Бо коли є розклад та план, тоді легше розподіляти час з розумом.

— Не було складності емігрантам прийняти новий календар?

— На початку було складно. Бо усі уявляли, що тільки Різдво буде святкуватися 25 грудня, а всі інші неперехідні свята церковного календаря будуть незмінними. Але для багатьох це не було критичним та болісним рішенням, бо якщо їм пояснювати з любов'ю та повагою до їх сталих поглядів - можна посіяти зерно розуміння. Якщо ж це робити агресивно, то ніякого ефекту від цього не буде.

Звісно є ті, хто не сприймає новий календар, але всеодно приходять на богослужіння, так як альтернативи немає, окрім РПЦЗ.

Я думав колись, можливо поговорити з владикою Арістійськом Максимом та митрополитом Австрійським Арсенієм з приводу того, щоб зробити окремі богослужіння для «старостильників», але згодом передумав. Бо це може перерости у «календаропоклоніння».

Тому краще як на мене, йти хоч і важчим шляхом, але з поясненням того, що важлива для людини не дата, а подія яка відбулася у житті Ісуса Христа. Бо Христос повинен бути у людини на першому місті, а не «зворотній рух Йордану» (який не доведений) 19 січня на Богоявлення, чи хмаринка на Фаворі 18 серпня на Преображення (що теж залежить від температурних умов та вологості, а не від бажання Бога робити чудеса під «правильні дати»).

— В Австрії є напевно найкращий приклад, як можна облаштувати життя громад православних українців — існує окремий округ при митрополії Вселенського Патріархату. Якщо порівняти з іншими країнами і прикладами існування українських православних громад, в чому перевага такого адміністративного рішення?

— По-перше, великою перевагою нашої ситуації є те, що відповідальним за український округ є архієрей — єпископ Арістійський Максим, який сам родом з України. Завдяки цьому він природно розуміє нашу культуру, традицію й духовні потреби та сприяє тому, щоб вони гармонійно розвивалися у межах Митрополії Вселенського Патріархату. Ми служимо згідно з правилами прийнятими у Вселенському Патріархаті, але при цьому не втрачаємо своєї самобутності.

По-друге, владика Максим справді чує священиків і громади. Він відкритий до ініціатив, активно допомагає в організаційних і побутових питаннях, і між нами немає навіть умовної дистанції. У складних ситуаціях рішення зазвичай знаходиться дуже швидко. Це створює атмосферу довіри й живого церковного співжиття.

У багатьох аспектах він бере безпосередню участь у житті наших парафій, а не стоїть осторонь. На мою думку, владика Максим повністю втілює сутність архієрейського служіння: це не лише урочисті богослужіння чи приїзди на великі свята, а й щоденне ефективне управління, підтримка духовенства і турбота про людей.

Австрійська Митрополія Вселенського Патріархату під головуванням митрополита Арсенія - це великий організм. Тут разом служать не тільки грецькі та українські священики, а й душпастирі інших національностей, які опікуються своїми діаспорами.

Велике благословення полягає в тому, що для багатьох українців, які були змушені покинути свою батьківщину через війну, митрополія створила окремий округ. Він дозволяє належно задовольнити духовні потреби українських православних вірян і забезпечує їм повноцінне церковне життя за кордоном.

Сподіваюся, що ідея архиєрейських округів для українців буде перейнята й іншими єрархами Вселенського Патріархату в Європі.

— У Зальцбургу, традиційно, в цей час триває яскрава різдвяна ярмарка. Чи українська громада якось долучається до неї?

— Так, українська громада долучається до Різдвяної ярмарки. Український куточок на ярмарці організовує «Український центр Зальцбурга», де для жителів та гостей міста готують наші народні страви та знайомлять з культурою нашої країни. Деякі наші парафіяни щороку долучаються до приготування страв для цієї ярмарки.

— І як реагують місцеві мешканці?

— Багатьом цікаво, бо для них Україна - це війна, біженці. Тут же вони знайомляться з нашою культурою та традиціями, які мають дуже глибоке коріння. Австрійці дуже це цінують, бо вони самі поважають свою історію та зберігають столітні традиції. Завдяки таким заходам і відбувається «культурний обмін».

— Як ви думаєте, чи захочуть українці із Зальцбурга вертатися на Батьківщину? Чи це життя в Австрії змінить їх?

— Звісно люди хочуть. Особливо ті, хто все життя прожив в Україні, облаштував побут та домашній затишок. Багато хто з цієї категорії людей чекають завершення війни, щоби повернутися додому.

Більш молоді люди звісно вже намагаються інтегруватися тут, бо час йде і треба знайти себе в цьому світі. Серед них є ті, хто хоче залишитися, і є ті, хто повернеться додому, але у відсотковому відношенні я не можу сказати.

Завдання українських організацій та Церков за кордоном - допомагати людям, які знаходяться тут не втрачати зв'язок зі своєю Батьківщиною завдяки культурі та традиції. Людям, які ж інтегруються - не забувати про свою багату традицію та духовність.

— На завершення, отче, що для вас є важливим?

— Для мене найважливіше - щоб людина не мала страху перед діалогом. Єдність не означає втрату себе, а відкритість не є зрадою православ’я. Християнство від самого початку було різноманітним, і саме в цьому різноманітті народжувалася його сила. Сьогодні нам бракує не нових кордонів, а здатності бачити в іншому брата у Христі, а посеред нас - Христа.

Я вірю, що українське православ’я має величезний потенціал: воно загартоване стражданням, але не втратило надії. І саме цю надію ми можемо та повинні привносити в діалог зі світом. Бо Христос - не про поділи, а про зустріч і єдність.

Будьмо реалістами: юрисдикційна єдність у найближчому майбутньому навряд чи настане. Але в різноманітті християнського світу нам потрібно вчитися єднатися навколо Христа.

«Молю… щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Євангеліє від Іоанна 17:20–21).