Відповідальність у творчості Вільгельма Вайшеделя, учня Мартіна Гайдеґера та Рудольфа Бультмана. Філософ розглядає відповідальність не як абстрактне поняття, а як екзистенційну можливість людини, що відкривається через мову та діалог.
У 1932 році Вільгельм Вайшедель опублікував монографію «Сутність відповідальності», яка стала першою спробою суто філософського аналізу цього феномену. Автор, учень Мартіна Гайдеґера та Ніколая Гартмана, у вступі прямо визнає, що його робота завдячує натхненню й підтримці саме Гайдеґерові, чий спосіб мислення був для нього взірцем. Проте після відомих історичних подій Вайшедель розірвав усі зв’язки з учителем.
Пізніше опинившись у Марбурзі, Вайшедель входить у коло видатних богословів свого часу – Рудольфа Отто, Пауля Тілліха, Фрідріха Ґоґартена, Карла Барта і, понад усе, Рудольфа Бультмана. Саме Бультман, семінари якого він відвідує з особливою ретельністю, справляє на нього найглибше і найтривкіше враження. Багато років по тому він напише про нього: «Я й досі згадую його як майстра в царині богослов'я» [5]. Саме від Бультмана Вайшедель засвоює метод «демітологізації» – герменевтичний підхід до тлумачення текстів, що полягає у перевірці міфологічних висловлювань на предмет їхнього зв'язку з реальністю.
Бультман виходить із того, що міфічний світогляд Нового Завіту принципово несумісний із сучасним природничо-науковим розумінням світу, а тому буквальне прочитання Біблії є не лише безплідним, а й хибним. Біблійні міфи потребують не космологічної, а антропологічної – точніше, екзистенційної – інтерпретації: вони передають не певну картину світу, а спосіб людського (само)розуміння в цьому світі. Демітологізація Біблії є, таким чином, шляхом до її справжнього смислу – до осягнення людської екзистенції в усій її глибині.
Гайдеґер став для Вайшеделя тим самим філософським авторитетом, яким у богослов’ї був Рудольф Бультман. Якщо Бультман, за словами Вайшеделя, уособлює «богослова в найвищому сенсі» [5], то про Гайдеґера він говорить як про «найглибшого й найсміливішого серед мислителів» [4]. Сила та проникливість думки наставника справили на нього незгладиме враження, і ця постать залишалася для нього взірцем не лише у студентські роки, а й надалі.
Цікаво, що саме в Марбурзі у 1923-1928 роках, коли писалася «Буття і час», Бультман і Гайдеґер працювали у тісному інтелектуальному контакті. Бультман пропонував новий спосіб читання Біблії, у якому людська екзистенція ставала центральною темою. Це природно перегукувалося з аналізами Гайдеґера. На думку Бультманна, теологія може бути плідною лише тоді, коли вона серйозно ставиться до питань щоденного життя, а отже, мусить шукати діалогу з філософією. У цьому він знаходив підтримку лише в Гайдеґері.
Для їхнього спільного учня – Вайшеделя – поєднання богослов’я й філософії стало визначальним. Проте, на відміну від Бультманна, він поступово змістив акцент із теології на філософію. Вайшедель вважав, що істина віри може бути зрозумілою лише тоді, коли її пояснює філософ – причому філософ, який мислить критично й скептично [6].
Цікаво, що у своїй дисертації він починає не з абстрактних визначень, а з аналізу розмовного розуміння відповідальності. Це розуміння не є чимось «від себе» – воно приходить до нас від інших, через саму мову. Тому першим кроком стає дослідження мовної звички говорити про відповідальність. Адже саме слово «відповідальність» уже містить у собі елемент «чуйності», тобто здатності відгукуватися.
Звідси випливає, що відповідальність можлива лише там, де є мовлення. А оскільки мовлення є визначальною ознакою людини, то й поле відповідальності належить людині. «Лише людина може бути відповідальною за себе» [3], – наголошує Вайшедель. Відповідальність постає як можливість буття у гайдегерівському сенсі – можливість, що завжди стосується конкретної людини, яка стикається з викликом відповідати за власне існування.
Як зазначає німецький філософ Ганс Йонас: «Імператив, який відповідав би новому типу людської діяльності і був би спрямований на новий тип суб’єкта дії, мав би звучати так: “Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням автентичного людського життя на землі”» [1, с. 27]. Найяскравішим прикладом етичної настанови, що поєднує всі ключові риси, можна вважати біблійний заклик «Люби свого ближнього» (Лев 19:18).
Він став своєрідним символом морального ядра західної традиції. Його зміст стосується лише людей, які перебувають у часовій та просторовій близькості, і протягом більшої частини історії людства цього було достатньо для регулювання поведінки. Хоча суспільства до модерної доби безперечно втручалися у природне середовище більше, ніж усвідомлювали, загальний баланс співіснування залишався відносно стабільним. Людське існування сприймалося як тривале й майже незмінне, а наслідки людських дій не мали глобального масштабу [2].
Єдиним винятком із доречності цієї моральної заповіді є ставлення християнської етики до позалюдського життя. Саме тут, на думку Йонаса, криється значна історична відповідальність за сучасну екологічну кризу. Для Вайшеделя поняття історичної відповідальності має особливий вимір. Він розглядав її не лише як моральний обов’язок окремої людини, а як завдання мислителя – показати, що людське існування завжди вплетене у контекст історії та культури.
Для Вайшеделя історична відповідальність – це усвідомлення того, що кожна епоха залишає людині виклик: прийняти свободу як тягар і водночас як шанс. Він бачив у цьому не лише особистий, а й колективний вимір: суспільство відповідає за те, як воно осмислює власне минуле й будує майбутнє. У цьому сенсі він перегукується з Йонасом, який говорив про відповідальність перед майбутніми поколіннями, але у Вайшеделя акцент зміщений на відповідальність перед історією – перед тими, хто був до нас, і тими, хто прийде після.
Список використаних джерел: