Збирають і відвозять чи передають на фронт тонни гуманітарки та спорядження військовим, надають духовну та морально-психологічну підтримку воїнам, не ховаються від мобілізації і виконують обов’язок захисту Батьківщини – попри стереотипи, що віряни тримаються осторонь війни і зброї, черкаські священники, пастори і капелани вкладають всі свої знання і вміння в Перемогу України.
Юлія Фомічева
Лариса Когут – єдина жінка серед капеланів Повітряних сил України і єдина капеланка з Черкащини. Вона – лейтенантка капеланської служби і несе службу в одній із військових частин на Півдні України. Лариса каже: попри стереотипи, не існує заборони вірянам захищати свою Батьківщину, навпаки це – їхній обов’язок.
– У мене пастор мій на війні. Його син воює, з церкви багато людей воює. Люди захищають свою Батьківщину. Це біблійно, коли люди захищають свою землю, це нормально, – каже Лариса. – Є догми, що ми пацифісти. Але навіть цар Давид, який написав 150 псалмів, воював. Це наш обов’язок конституційний. Християнин, якщо не може взяти в руки зброю, може в лікарні допомагати, готувати, допомагати будь-яким чином. Я капеланка і за законом не маю права брати зброю в руки, як і капелани в країнах НАТО, скажімо. Але моя зброя – слово Боже і молитва. Декому не по вірі стріляти – тоді вони можуть бути корисними в інших місцях. Ми воюємо на своїй землі і ми віримо, що Бог на нашому боці, на нашій стороні барикади. Бо Бог на стороні правди завжди. Ми захищаємо наше, своє. Вірю, що ми поставимо історичну крапку в постійній боротьбі з росією за свою незалежність та свободу. У Біблії в декількох місцях писання написано так: «Проклятий той, хто прийшов пересунути межі ближнього свого». Коли прийде перемога – буде відплата Божа нашим ворогам. Ми це все побачимо.
Зі слів Лариси, віра на війні дуже важлива.
– Без віри людина не може жити. Віра надихає людину, воїна, заспокоює, дає натхнення, забирає із серця зайвий страх. Природній страх є, але зайвий страх іде, – розповідає Лариса. – Коли бій, коли треба зосередитися, віра дає впевненість, що ти не один, що де б ти не був – у якому окопі, у якому бліндажі – Бог завжди із тобою. Коли людина зневірена, це дуже важко, людина не здатна боротися, це значить, що людина переможена всередині.
Із вірою в Бога і в Перемогу провадить свою діяльність керівник відділом соціального служіння Черкаської єпархії ПЦУ Дмитро Ярославський. Разом із батьком – отцем Ігорем – він допомагає війську з 2014 року.
– Проводимо збори коштів, закуповуємо необхідне та передаємо військовим. За ці роки купували вже все: одяг, ліжка, каски, тепловізори, дальноміри, автомобілі, дрони, РЕБи тощо, – розповідає Дмитро Ярославський. – Дуже вдячні всім, хто підтримує наші збори та допомагає матеріально та інформаційно.
Священнослужитель каже: загальну суму допомоги не рахували, підсумки підбиватимуть після перемоги. Втім після кожного конкретного збору публікує звіт про використання донатів.
Перед початком навчального року у відділі соціального служіння традиційно реалізували щорічний соціальний проєкт “Подаруй рюкзак дітям загиблих воїнів 118 бригади”. Для школярів благодійники цього року купили і передали 126 ранців зі шкільним приладдям. На всі православні свята у храмі Миколая Чудотворця у Черкасах стоять скриньки для пожертв на ЗСУ, тут же на свята можна побачити, як освячують автомобілі перед відправкою на фронт. Для прихожан ця церква не тільки релігійний, а й волонтерський осередок. Попри те, що храм недобудований, допомога ЗСУ – тут в пріоритеті.
Щодо можливості відмови від служби у війську за релігійними переконаннями Дмитро каже:
– До повномасштабного вторгнення можна було проходити альтернативну службу за релігійними переконаннями, зараз, наскільки мені відомо, таких привілеїв немає.
Не користувався жодними привілеями старший пастор євангельської церкви «Слово Життя» Руслан Григорович. Нещодавно він був мобілізований, пройшов підготовку в навчальній частині та був направлений на службу у 118-ту окрему бригаду територіальної оборони. Його дружина – дитяча письменниця Анна Григорович – чекає чоловіка, молиться за нього, рятується творчістю сама і допомагає підтримувати ментальне здоров’я іншим.
– Деякі віряни мають переконання, що віруючій людині не можна брати в руки зброю, – розповідає Анна. – Це доволі давнє вірування, і в радянські часи тим людям, які його дотримувалися, загрожували жорстокі переслідування. Але в сучасній Україні права людей на власні вірування захищені Конституцією, тож кожен свідомо вибирає свій шлях. Дехто з віруючих користується правом на альтернативну службу. Але є багато вірян, які мають інші переконання, а саме: якщо ворог вдерся в твій дім, ти маєш захищатися не тільки молитвою, а і зброєю. Безумовно, кожен внесок заради нашої скорішої перемоги важливий: і виробництво дронів, і служіння капеланів, і молитви, і донати, а ще психологічна підтримка дітей та дорослих, соціальний захист, інженерні розробки та багато іншого. Але найбільший внесок роблять наші захисники та захисниці, низький їм уклін. В нашій церкві є віруючі, які наразі захищають країну зі зброєю в руках: дехто ще з 2014 року, дехто був мобілізований нещодавно, як-от мій чоловік. Наші молитви за них, а також за увесь український народ та скору перемогу над московським режимом, не вщухають.
Анна допомагає дорослим і дітям пережити важкі часи – авторською казкотерапією. Її постійно запрошують на зустрічі з дітьми в школи та бібліотеки, письменниця бере участь в проєкті психологічної та соціальної підтримки дітей у військовий час «Ти – переможець». Одна з її казок була видана в Польщі одночасно польською та українською мовами (книга-білінгва) – щоб підтримати дітей з українських родин, вимушених покинути власні домівки, і щоб познайомити польських дітей з сучасними українськими казками.
– Уже багато років пишу казки, в яких герої проходять складні випробування та мусять подолати власні страхи, – розповідає Анна. – Врешті-решт мої персонажі стають сильнішими та мудрішими, – справжніми переможцями. Відтоді як була видана моя перша книга – а це 2009 рік – я провожу багато творчих зустрічей, і не тільки з дітьми, а також із дорослими. Самій мені допомагає віра в Бога та молитва, а ще – підтримка родини та друзів. Також допомагає не «киснути» творча діяльність, адже треба писати нові казки, зустрічатися з читачами, морально підтримувати дітей і дорослих, серед яких багато тих, хто втратив своїх рідних, втратив домівки. Багато горя навкруги, тож маємо підтримувати один одного і докладати максимум зусиль заради нашої скорішої перемоги.