Ми зустрілися з Денисом Гореньковим в центрі Львова, де зараз діє офіс «Місії Євразія». Тут мало меблів, оргтехніки. Та й сам Денис тут не часто буває. Більшість часу він у дорозі: розвозить допомогу, зустрічається з людьми із щойно звільнених територій, приймає іноземних партнерів, які привезли допомогу, налагоджує співпрацю з різними організаціями і церквами в Україні.
А свого часу ми познайомилися з Денисом у гарному, затишному будинку «Місії» в Ірпені, де діяв не лише її великий офіс, але й часто відбувалися різноманітні заходи, міжнародні і міжконфесійні форуми. Денис там працював виконавчим директором релігійної організації «Місія Євразія» в Україні, а з вересня 2021 року займався міжнародним напрямком — відповідав за регіон пострадянських країн і в ньому координував різноманітні проєкти, наприклад, «Школа без стін», ініціатива «Місія в професії», проєкт «ICare», який на той час був невеличким і в Україні він діяв тільки на Донбасі. Зміни, як і у багатьох, відбулися з 24 лютого 2022 року. Про це ми і говоримо...
— Що змінилося 24 лютого?
— Почалося повномасштабне вторгнення Російської Федерації. Наш офіс перестав функціонувати, а згодом був зруйнований. Наша команда роз’їхалася по різних країнах і в Україні залишилися тільки декілька співробітників. Найголовніше ― виникли питання масштабні до нашої концепції роботи, служіння.
Служити в пострадянських країнах, коли найбільша з них почала вторгнення до твоєї країни, ― це якось недоречно, а по великому рахунку ― неможливо. Наразі ми бачимо, що Росія, Білорусь, а також деякі середньоазіатські країни до України, до українських церков, до всього, що пов’язано з Україною, ставляться погано. Ми не можемо з ними спілкуватися. Та й ми погано ставимося до «русского міра». Тому наш формат роботи зараз під великим питанням.
У нас є проєкт «Школа без стін», який функціонує. Це навчання для лідерів Церков. Але знову ж таки, що робити з Росією — ми зараз не знаємо. І що робити з Білоруссю ― також не знаємо, шукаємо відповіді. Але в інших країнах він працює.
— Наприкінці лютого ви були змушені покинути рідну домівку у Василькові. Розкажіть, що було у вашому житті особистому після цього?
— Васильків не є моїм рідним містом, я народився в Миколаєві, навчався в Херсоні в Таврійському християнському інституті. Потім поїхав як місіонер у Центральну Азію, одружився, з дружиною повернувся до Одеси, жив там довгий час, потім ― у Києві, і останні 10-12 років ― у Василькові.
25 лютого ми приїхали з колегою в Ірпінь. Там вже точилися бої за Гостомель. Ми знищили деякі документи, але, на жаль, не думали, що офіс захоплять і зруйнують. Якщо б ми розуміли це, то зробили б більше. А так ми просто замкнули його й пішли. Сьогодні у мене є ключ, але вже немає дверей від мого офісу і його самого.
Потім ми поїхали з родиною до Луцька, переночували, і я відправив своїх до Польщі. Сам залишився в Україні. По-перше, чоловіки не можуть виїжджати, по-друге, я розумів, що саме зараз є потреба в особливому служінні тут.
І з того моменту здебільшого я працюю з нашим ключовим проєктом «ICare».
— Розкажіть про нього.
— Це комплексна допомога людям, які постраждали чи страждають зараз від війни. У нас є декілька наших і партнерських центрів, які допомагають з евакуацією людей. Це також допомога з розселенням тих, кого ми евакуювали, продуктовими наборами. Ми їх доставляємо й роздаємо людям і родинам, які стали вимушено переміщеними особами, втратили роботу, перебувають там, де зараз велика криза.
Одна з останнім моїх великих поїздок з цими наборами була до Ізюма. Зізнаюсь, ще такого я не бачив ніколи в житті. Я бачив гуманітарні кризи, війну, те, що після неї залишається. Але в Ізюмі, після того, як там довго взагалі нічого не працювало, була довга комендантська година, люди кидалися до волонтерських машин дуже голодні. Вони були доведені до такого стану.
Ми продовжуємо допомагати там і в інших містах, де є потреба. Щотижня аналізуємо, яка ситуація, де є більша потреба, куди скеровувати гуманітарні набори.
Також ми намагаємося допомагати людям і дітям, які стали вимушеними переселенцями. Спільно з партнерами (це можуть бути Союз євангельських християн баптистів, команди церков, яких ми навчали через наші ресурси) проводили дитячі проєкти: табори, спортивні заходи, щотижневі зустрічі, на яких діти отримують кваліфіковану допомогу. Молитва, звісно, ключовий фактор, але є потреба і в іншій допомозі. Зараз уже готується до друку книга психологині Наталії Простун «Як зрозуміти дитину, яка бачила війну, і як їй допомогти». Це кваліфікована праця. Ми також проводимо тренінги, до яких залучаємо фахівців, як-от Оксану Грицюту ― психологиню з Рівного ― та інших.
Але ми розуміємо, що допомога повинна бути комплексною. Я зараз працюю з декількома всесвітніми гуманітарними організаціями. У них велика бюрократія, але вони знають, що роблять. Я бачу, що для них кінцевий «продукт» ― людина чи родина, яка тримає в руках їхню продуктову допомогу з їхнім логотипом на тлі будівлі, що постраждала від війни. Тоді вони кажуть, що зробили свою роботу, бо люди матимуть що їсти. Для нас кінцевий «продукт» ― людина, яка має стабільну спільноту. Це може бути церква. Люди в ній не пропадуть, бо отримають допомогу і соціальну, і духовну, і матимуть підтримку спільноти. Це може бути центр допомоги переселенцям. І важливо, щоб людина стала частиною цією спільноти, нехай і на якийсь час. Потім вона знайде роботу чи повернеться до свого міста, щось зміниться. Важливо, щоб людина отримала не просто продуктовий набір (хоча це теж), але й духовну, емоційну, соціальну допомогу людей.
Інша історія. Ми приїхали в село Миколаївської області. Це аграрна область, люди живуть з городів, худоби. Навіть якщо немає грошей, люди можуть якось протягнути. Але село було під окупацією. Люди казали, що російські солдати їх особливо не чіпали, але їх було дуже багато, вони були голодними й поїли всю худобу. Городина закінчилася. Худоба ― це був бізнес для багатьох, іншого не було. Що робити? Ці люди приречені отримувати гуманітарну допомогу від ООН, «Unicef», «Місії Євразії», Церков. У них немає іншого виходу. Сидячи у Львові я кажу, що розумію, що людям потрібна їжа, але тут є зарплата, супермаркети і так далі. Але коли ти в селі, де порізали всю худобу і з городу вже нічого немає, пенсія невелика та й купити нема особливо що й де, то без гуманітарної допомоги буде дуже важко.
— До речі, в Ізюмі ви були одразу після окупації?
— Поїхав Зеленський і через день приїхали ми.
— Які ще міста вас особливо вразили? Де ви ще побували?
— Ми проїжджали Балаклію, Куп’янськ, узагалі Харківську область. До того мали подорож селами Миколаївської області, трохи Херсонської. У Харківській ситуація зараз найгірша. Але я давно не був на Донеччині, може, там ще гірше.
Це велика біда, коли в людей багатоповерхові будинки, але немає світла, газу й води. Що ти там робитимеш? Як житимеш? Якщо у тебе приватний будинок і є криниця, свердловина, грубка, то ще можна якось жити.
— Ви згадували про ті випадки, коли потрібно починати від елементарного. Чи є у вашій програмі передбачений алгоритм, щоб не тільки допомогти людям сьогодні, але щоб завтра вони самі про себе подбали?
— У нас новий проєкт: підписали угоду з великим підприємством і будемо надавати людям модифіковані пічки-буржуйки. Уже перша партія готова, завезли її у міста на Харківщину. Ми не можемо надати роботу, бо не маємо таких ресурсів і зв’язків, але можемо подбати про дітей і зробити так, щоб у людей хоча би було тепло. Ми привозимо печі, а церкви на місцях забезпечуватимуть людей дровами й вугіллям.
— Як відбувається співпраця з церквами на місцях? Чи є партнерські стосунки? «Місія» не має такої мережі, щоб охопити всю Україну.
— З нашої команди залишилося троє людей. Якщо б ми в такому масштабі працювали, то нічого б не встигли. У нас є проєкт «Школа без стін». Це мережа осередків і навчальних центрів при церквах по всій Україні. Коли почалася широкомасштабна війна, ми мобілізували цю мережу на потреби воєнного стану. Тому в нас є багато партнерських осередків, з якими ми працюємо, говоримо про потреби, кажемо, що можемо дати, просимо про зворотній зв'язок. Наприклад, до Ізюму та Балаклії до того, як я туди приїхав, поїхали наші партнери з Харкова.
— Які зараз ще є стратегічні програми, крім організації тепла, для допомоги людям? Хто є вашими партнерами і допомагає це робити не руками, а коштами?
— Ми бачимо велику потребу в тому, щоб підтримувати церковних служителів і волонтерів, тому що, за оцінками Валерія Антонюка, команди служителів у Баптистському союзі (але я думаю, що і в інших протестантських церквах також) скоротилися майже вдвічі. Люди поїхали, в окупації деякі люди зникли, хтось переживає велику кризу й не може працювати на повну. Цим людям потрібна допомога. Тому ми співпрацюємо з церквами, нашими центрами й допомагаємо їм відпочити, отримати інструменти для праці, залучити нових людей до своєї діяльності. Наприклад, пише мені людина з Харкова, яка зараз у Чернівецькій області, й питає, чи потрібні вільні руки й куди їхати. А це чоловік є фахівцем з фінансів. А в нас саме в Чернівецькій області є фонд «Ми поруч», який працює з гуманітарними організаціями, і в нього проблеми якраз з аудитом, фінансами, веденням документів. Цей чоловік долучився до команди фонду й допомагає.
— Що це за фонд і хто його організував?
— Фонд «Ми поруч» організували кілька людей, які в лютому зрозуміли, що треба вивозити людей і приймати їх у Чернівцях (адже це місто жодного разу не обстрілювали). Потім ми запропонували їм наші продуктові набори, тоді з’явилася велика гуманітарна організація «World vision» і вони почали працювати. У фонду є свої ресурси й контакти, ми співпрацюємо. Це не наш фонд. Але я знаю, що там відбувається, і коли бачу, що можу надати якусь допомогу, то роблю це.
— А допомога для вас самих: звідки берете кошти?
— У лютому-квітні весь нормальний світ намагався підтримати Україну. Наш американський офіс вів фандрейзингову політику й люди долучалися, давали пожертви. Ми ж працюємо не тільки в України. У нас є два центри в Польщі: у Кракові й у Варшаві, а також є центр у Кишиневі у Молдові. Вони також опікуються біженцями, приймають людей, надають допомогу. Гроші, які ми отримуємо від Заходу, йдуть на ці три центри, а звідси допомога нам.
Зараз до нас починають долучатися й люди, які не є представниками західних фондів, інституцій чи Церков. Це можуть бути ті, хто нас знає, інші українці. Ця допомога не така велика, але надзвичайно важлива. Наприклад, з тими ж пічками. Є чоловік, який працює з фінансами й питав, чим може допомогти в наших гуманітарних проєктах. У нього «мова кохання» ― фінанси. Я розповів йому про пічки й він допоміг закупити певну кількість. Звісно, фонд може допомогти вдесятеро більше. Але важливо, щоб люди, які можуть дати щось, могли до когось долучитися.
— Як на вашу думку, чи є якісь позитивні зміни в людей? Як суспільство змінилося за ці місяці? Чи є розчарування або розуміння, що країна має бути іншою після війни?
— Важко сказати. Я бачу людей, які всі свої сили й ресурси вкладають в служіння, працю, волонтерство. Це не тільки християни, це я кажу про суспільство взагалі. Але бачу й велику втому, депресію, бачу, що люди дуже стрімко втрачають гроші, а нових ресурсів майже немає. По фандрейзингу також видно, що стало надходити набагато менше фінансів. Бачу людей, які працюють з останніх сил, починає ламатися техніка й автівки, починається холод і немає обігріву, складається ситуація, коли люди вже втомлені.
Війна затягується ― це стратегія путіна. Тому зараз я дуже оптимістичних поглядів не маю.
При цьому бачу людей, які працюють багато, а також тих, які від початку війни отримали на цьому якісь переваги, майже нічого не роблячи. Дуже популярно було віддавати під щось склади, але куди пішло все з них ― ніхто не знає. Хтось просив грошей на паливо для вантажівок ― але не все було під звіт і прозоро. Звісно, усе швидко стало на місця, але в перші тижні люди отримували дуже великі кошти. Хтось їх витратив на служіння і волонтерство, а хтось на зовсім інші потреби. Сьогодні залишилася група людей, майже незмінна за кількістю, така собі впливова група, яка працює. А інші, які були на емоціях чи з корисливими мотивами, пішли і працюють там, де їм вигідно.
Людям зараз дуже важко, як і інституціям, різних ініціативам: християнським і нехристиянським. Ресурсів більше не стало, всі втомлюються, людей не стає більше. І це марафон, ми вже розуміємо, що це надовго.
— Ви багато працюєте з міжнародними організаціями, маєте контакти. Як змінюється їхнє ставлення до того, що відбувається в нас?
— Я великих змін не відчуваю. Є фундації, які кажуть, що навпаки намагаються більше нам допомагати. Вони розуміють, що це війна, соціальна криза і це надовго. Підтримка є, але треба співпрацювати, надавати зворотній зв'язок, показувати, що ресурси, які отримуємо, використовуємо грамотно.
— Якщо говорити про ставлення до України як держави: відомо, що в протестантському середовищі все пострадянське сприймалося як один великий простір. Україну сприймали як його частину. Чи змінилося ставлення до нашої країни?
— Так, я думаю, що зрозуміли, що Україна ― окрема країна. Такий меседж прозвучав дуже чітко. Тепер намагаються відокремлювати Україну, її християнську спільноту від інших країн. Не в негативному плані, а просто розуміють, що це окрема територія, окрема спільнота, у неї є зв’язки, кордони, межі.
— А як змінилося в плані політичному й патріотичному середовище протестантів в Україні від 2014-го року?
— З 2014-го зміни почали відбуватися. Але з лютого цього року це просто було дуже стрімко й швидко. Сьогодні майже все протестантське середовище проукраїнське. Я бачу це за багатьма індикаторами й факторами. Люди змінили ставлення. Але питання в тому, як змінили. Спілкуюся з капеланами, а вони кажуть, що приїжджають до церков на півдні, а церквам це не цікаво. Тобто в них молитимуться за Україну, казатимуть, що путін ― агресор, що для наших територій є загроза. Але хоч так відчувають і декларують те, що не підтримують війну. Побільшало адекватних меседжів від впливових пасторів. Але, коли приїжджає капелан, то людям не дуже цікаво слухати про військо.
— А чи ці люди відчувають якусь відповідальність, потребу підтримати це військо?
— Тут узагальнювати важко. Я мав деякі спілкування, з яких зрозуміло, що не всі. Але багато церков розуміють, підтримують, служать. Проте ситуація змінилася не так радикально.
— Які настрої були загалом до 24-го лютого: космополітичні, пацифістські, «політика нас не стосується»?
— Церква могла співати українські пісні, молитися українською, але Біблія була російською. У нас були зв’язки не тільки соціальні, але й ментальні через мову, відносини, контакти… Була невеличка кількість протестантів, церковних лідерів, які раніше казали, що це біда, путін ― загроза і треба щось робити. Їх слухали, але не брали близько до серця. Сьогодні розуміємо, що вони казали правду. Церкви й суспільство розуміли, що це погано. Але багатьом здавалося, що їх це не стосується, що загроза умовно є для Донбасу, а не для них. Але це не так.
— Лідер російських п’ятидесятників створює структури на базі тимчасово окупованих територій.
— Він їх створював, коли була війна в Абхазії, під час анексії Криму… тобто нічого нового він не робить.
— А інші?
— Так само. Коли відбулася анексія Криму, мені зателефонував колега з Росії й спитав, що буде з осередками, чи ми їх передамо їм. Тобто для них це нічого такого. А з іншого боку, до цих осередків приходить ФСБ і каже, що ми вас закриваємо або переходьте на бік «влади». Якщо спільнота приєднається до російського союзу, то все майно переходить до цього союзі. У Криму в церков було багато різних домів молитов, де відбувалися конференції, зустрічі. Це майно зараз в руках російських об'єднань.
— У нас часто кажуть, що не буває добрих росіян. Ви мали багато контактів з росіянами. Чи ви бачите серед них таких, з якими після війни взагалі можна буде про щось говорити? Росія, на жаль, не зникне з наших кордонів.
— Бачу, але дуже мало. Ці люди не є представниками якихось структур чи великих спільнот. Вони були і будуть маргіналами. Звісно, ми будемо з ними розмовляти. Але зараз особисто я не налаштований на які-небудь перемовини, не знаю, навіщо це робити.
— Які зараз першочергові завдання є перед "Місією Євразія"? Які важливі речі бачите для себе?
— Ми ― місія. Для нас важливо забезпечувати потреби людей, але насамперед маємо розуміти, що робити як місія в нашій країні. Це велика криза, але ми намагаємося зрозуміти, як нам працювати не просто як фонду, але як місії. Це допомога Церквам, лідерам, формування лідерів, співпраця з іншими конфесіями задля того, щоб будувати Україну. Я розумію, що ми маленькі, що в нас немає таких ресурсів. Але, співпрацюючи з іншими, ми щось можемо робити.
— Чи немає зараз планів змінити назву, щоб відштовхнутися від євразійського простору, який часто проросійський?
— Не знаю щодо планів. У листопаді ми робимо в США консультацію, на яку запрошуємо з журналістів, релігійних і політичних діячів, представників фондів зі США, а з іншого боку ― з України. Це для того, щоб посилювати дискурс України. І нам як місії важливо працювати не тільки з точками, де є видача гуманітарної допомоги, але й з Церквами, які роблять зараз щось велике для України.
— Ви були одними з перших, хто повернувся в Ірпінь.
— Я повернувся, коли не можна було ще туди зайти, але в мене була тимчасова перепустка. Я приїхав туди з православним священником Андрієм Клюшевим. Його мета була така: бути в місті, коли повертатимуться віряни, зустрічати їх, поховати, кого потрібно, хрестити дітей, підтримувати всіх.
— Свого часу ви виставили звідти в мережі фото знищених споруд, обстріляних храмів, спалених Біблій ― це зараз те, що створює картину того, що відбувається в нас, допомагає людям у світі зрозуміти. Ваші фото й колег стали дуже популярними. Чи є зараз плани відбудовувати ірпінський офіс?
— На Ірпінь як місто є плани в держави. Щодо нашого офісу ― наразі відбудувати ми його не плануємо, принаймні до закінчення війни. Для мене це не є проблемою. Наведу алегорію: коли зруйнували Єрусалимський храм — з’явилися синагоги. Зруйнували великий офіс, але з’явилося багато центрів, які ми заснували по всій Україні. Зараз цього досить. Навіщо нам великий офіс в Ірпіні, коли є потреба працювати в різних куточках України. Змінюється ситуація на фронті, економічна ситуація і ми теж мусимо бути гнучкими
— Які ваші мрії?
— Я мрію, щоб скінчилася війна і щоб зникло слово «гуманітарка». Для мене це дуже поганий залишок з 90-их років, коли «гуманітарка» була інструментом впливу, у тому числі й релігійного, коли людям казали: спершу молитва, потім ― проповідь, а тоді ― гуманітарна. Спробуймо з іншого боку зайти: нагодуємо людей спершу, а тоді спитаємо, чи мають вони бажання говорити про духовне й молитися. Якщо люди будуть вдячні, довірятимуть нам, то таке бажання, звісно, буде. Хай буде допомога, підтримка, але не «гуманітарка». Має для мене це слово негарні конотації.
Я мрію, щоб змінилася наша Церква, щоб люди по-іншому ставилися до євангелізаційних рухів і проповідей, до людей, які приходять у спільноти. Після війни буде багато людей, які воювали, вбивали. Чи зможуть наші Церкви їх не тільки приймати, але й давати підтримку, змінювати життя?
Мрію, щоб Україна (і я сам) розуміла, задля чого живемо, задля чого мають жити наші діти. Мої зараз в Британії, але вони повернуться. Їм непросто, але вони хочуть бути в Україні.
Світлини з архіву Дениса Горенькова і РІСУ
##DONATE_TEXT_BLOCK##