Інтерв’ю з Віктором ЄЛЕНСЬКИМ, док. філос. наук, президентом Української асоціації релігійної свободи, провідним науковим співробітником Інституту філософії НАНУ про приватизацію Лавр і церковний чинник перед виборами
— Як ви можете охарактеризувати сучасні ініціативи щодо винесення двох лавр із “Переліку пам’яток, які не підлягають приватизації”?
— Після новорічних свят влада озирнулася, по-господарськи оглянулася навколо себе і побачила, що все приватизовано, окрім двох колосальних активів. Перший із них – земля, над якою вони сумлінно “працюють”, а другий – наші музейні шедеври, перлини архітектури, історії. Вони теж можуть бути монетизовані, як сказав один із організаторів музейної справи. Отже, йдеться про широкомасштабну аферу. Вона, по-перше, здатна позбавити нас нашої спадщини, по-друге, підважити громадянський спокій, міжконфесійний мир в Україні і, по-третє, призвести до дуже жорстокого політичного протистояння.
Звичайно, що вся небайдужа громадськість не може знести такого чергового ляпаса і зробить все від неї залежне. Це, зокрема, збір підписів, акції громадянської непокори, організація пікетів та інформаційна кампанія, яка зараз відбувається по всій Україні – все для того, щоб цю аферу зірвати.
— Чи громадяни розуміють суть такої політики?
— Люди не всюди розуміють, про що йдеться. Вони не розуміють, що Україну позбавляють її святинь, адже автори законопроекту маскують свою діяльність тим, що начебто виконують резолюцію та рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи. Я писав меморандум до рекомендації №1596 – “Релігія і зміни у Центрально-Східній Європі”, тому добре знаю про що там йдеться. А йдеться про відновлення справедливості щодо Церков і релігійних спільнот у країнах колишнього комуністичного блоку.
Тобто, церкви, сакральні будівлі мають використовуватися з тією метою, для якої вони були зведені. Наприклад, для молитов, а не для того, щоб там був кінотеатр, як це є у Севастополі. Там католики “б’ються” і не можуть повернути церкву, у якій – кінотеатр із туалетом у вівтарній частині. Отже, йдеться про відновлення справедливості. Існує рекомендація про те, у який спосіб цю справедливість відновлювати, що робити з речами, лісами і ріками, які неможливо повернути. Але не йдеться про приватизацію шедеврів світової культури, частина з яких занесені у списки ЮНЕСКО, у світову скарбницю. Тому людям потрібно пояснювати про що мова. Це – перше. А друге – те, що люди, у тому числі на Сході, розуміють: для того, щоб зберегти пам’ятки, їх потрібно доглядати. Церква не завжди може організувати належний догляд. Потрібно, щоб це робили пам’яткоохоронні організації. Але занепокоєність тим, що Україна може лишитися без своїх сакральних пам’яток і музейного надбання, у Центрально-Східній Україні, звісно не така, як у Західній.
— Чи не замало темі святинь приділяють увагу загальноукраїнські ЗМІ, телеканали?
— Не можна сказати, що вони її цілковито ігнорують. Так, у мене брали коментарі Euronews, “1+1”… У Києві, звичайно, стурбування значне. Уявіть собі, усе у Києво-Печерській лаврі, починаючи з сонячного годинника і закінчуючи капличкою над могилою генерал-губернатора, вилучається з “Переліку об’єктів, які не підлягають приватизації”. Тобто, могила генерал-губернатора теж підлягає приватизації! Сюди ж – підпорна стіна лаври…
— А як щодо політичних сил?
— Звичайно, що всі обстоюють відновлення справедливості щодо Церкви, опозиційні партії відстоюють ухвалення закону про реституцію церковного майна, але не приватизацію святинь, могил і так далі. Що означає приватизація дальніх і ближніх печер? Приватизацію святих, які у них лежать? Ну, це взагалі!
— Чи не стоїть тоді за діями влади елементарне бажання мобілізувати своїх виборців?
— Є завдання – мобілізувати те, що цинічно називають “ядерним” електоратом. Перед кожними виборами влада починає гру з Церквою. Вона або знижує плату за електрику, або за водопостачання, або ж газ, щоб потім їх підвищити знову. Влада завжди починає обіцяти. Цілком може статися так, що й теперішній законопроект кинули для того, щоб збудити громадськість, яка перебуває поза цим “ядерним” електоратом. Аби легше було приватизовувати те, що ще не приватизували. Ми знаємо, що Партія регіонів дуже влучно обирає “оголені нерви”, ті, які найбільше болять: мову, історію, святині. Вона час від часу починає на них натискати, бити по них і впродовж двох років це продемонструвала.
— Але мову зараз, здається, уже не зачіпають?..
— Думаю, що й на це прийде час – почнуться розмови і про мову. Обов’язково розпочнеться кампанія про УПА, про “дотаційні” і “не дотаційні” області, про те, “хто кого годує”. Вони одразу почали з того, що взялися за те, що “розшиває” країну. Перед місцевими виборами почалися “справа істориків”, якісь малопритомні “наїзди” на поетів, на Матіос… І зараз, думаю, почнеться. Тому, якщо влада не хоче “зшивати” країну, це має робити саме суспільство. Нічого важливішого, аніж “зшивання” у політичному плані я зараз не бачу.
— Чи є у самій УПЦ реалістичні голоси, а чи вона “на-ура” хоче, користаючись моментом, перейняти святині?
— УПЦ у єдності з Московським Патріархатом не є юридичною особою, так само як УГКЦ, УПЦ Київський Патріархат та УАПЦ. Юридичними особами є монаші згромадження, єпархіальні управління, митрополії… Що означає приватизація? УПЦ (МП) не може приватизувати. Натомість громадяни, якщо щось вилучене з “Переліку об’єктів, які не підлягають приватизації”, – можуть. Монаше згромадження – теж. І тут, як на мене криється велика небезпека. УПЦ в єдності з Московським Патріархатом не є монолітом. У ній є здорові сили. Є ті люди, які вважають, що Церква повинна отримати повну канонічну самостійність, що концепція “Русского мира” ставить багато людей всередині Церкви, якщо не більшість, в дуже незручне становище. Бо Церква тоді проповідує не Господа нашого Спасителя, а по-суті політичну доктрину. Патріарх Московський і всієї Русі Кирило прямо сказав, що йдеться про геополітичний проект. Він сказав, виступаючи у Києві: “Не йдіть у Європу, бо Європа це бездуховність. Духовність – тільки у Святій Русі. І якщо ми створимо союз, то це буде дуже потужний геополітичний проект, з яким мало-хто зможе змагатися”. Запрошення у цей геополітичний проект – це перекреслення української незалежної ідеї. Остання, якщо говорити дуже просто, полягає у тому, що ми самі здатні брати участь у справах світу. Не через Москву, Петербург, Відень чи якийсь інший географічний центр… Патріарх Кирило заперечує і це.
Тому дуже багато людей в УПЦ у єдності з Московським Патріархатом були заскочені цією концепцією, тим, що їм пропонують проповідувати. І я хочу наголосити на одну річ. У жодній свої промові, жодному виступі на Архиєрейському Соборі у Москві РПЦ Митрополит Володимир жодного разу не згадав концепцію “Русского мира”. Більше того, він говорив про неоднорідність України, що в ній є дуже різні за соціокультурною і соціополітичною спрямованістю прошарки. Окрім того, він прямо і всупереч тому, що говорив Патріарх, сказав, що “ми”, тобто УПЦ в єдності з МП, “не беремо на себе відповідальність визначати геополітичну скерованість наших віруючих”. Тому я думаю, що в УПЦ є миряни, духовенство і єпископат, які не є простими провідниками ідей, які спускають з Московському Патріархату.
— Хто ж є представниками цієї групи?
— Коли Митрополит Володимир захворів, буквально після оголошення про те, що він – у реанімації, мені зателефонували четверо журналістів. І так впродовж одного дня зателефонували осіб 12 – як українські, так і не українські журналісти. Я зателефонував чотирьом людям, які серйозно займаються соціологією релігії, і ми домовилися, що не будемо “сватати” когось на Київську кафедру. Ми не будемо говорити, що митрополит Іваненко має більші шанси, аніж митрополит Сидоренко. Це – не по-людськи.
Частина УПЦ говорить про те, що “нам просто необхідна повна канонічна самостійність або автокефалія і ми не можемо пояснити нашим вірним, чому малесенька Албанська Церква має автокефалію, Польська – має, Грузинська – теж, а Українська – ні”. Єдиний, хто дав відповідь на це питання – сам Патріарх Кирило. Цитую дуже близько до оригіналу: “Нам кажуть, що Албанія і Чехія мають помісну Церкву. Чому Україна не може мати? Тому, що Київ – це наш Єрусалим і наш Константинополь, а Тирана і Прага ні для кого не будуть Константинополем і Єрусалимом”. Тобто, “якщо ви заберете нашу святиню, то ми залишимося без духовного коріння. Тому ми вас нікуди не відпустимо”. Він відповів чесно і відверто на це питання, сказав те, про що Алексій ІІ соромився.
Є також в УПЦ у єдності з Московським Патріархатом ті, хто вагається і йде за “генеральною лінією”. Їх дуже багато. Ще одна частина говорить, що “ми підносимо ім’я Московського Патріарха під час Богослужінь не тому, що він Московський, а тому, що канонічний”. Закарпатці, наприклад, кажуть: “Нам все одно. Ми були під Сербським Патріархом, під ще кимось. Для нас це не важливо”. Тобто у Церкві є такі, які кажуть, що ніколи не повернуться у Московський Патріархат, і є ті, хто не хоче його покидати. І от Митрополит Володимир умів тримати їх разом.
— Від кого ж тоді залежить ситуація?
— Що державний чинник втручається у те, щоб УПЦ Київського Патріархату не об’єдналася з УАПЦ, можна сказати з певною мірою вірогідності. Але в кінцевому результаті все залежить від самої Церкви. Якщо б вони б змогли піднятися над тим, хто буде митрополитом в одній вотчині, а хто – в іншій, то об’єднання було б можливим. Коли до мене звертаються західні журналісти за коментарями про релігійну ситуацію в Україні, то найважче пояснити, чому у нас є дві автокефальні Церкви. Вони кажуть: “Ми розуміємо, що оця – за Москву, ця – за Київ. А оця третя, за кого вона?” Я кажу, що вона теж за Київ, але тоді йде запитання: “Чому вони не об’єднаються?” І воно дуже складне.
Запит на об’єднання – колосальний. Адже у нас за об’єднанням Церков стежать так, як на Заході не стежать за котируванням акцій. Є точка зору, що держава не повинна втручатися у внутрішні церковні справи. Це правда: не може президент визначати Символ віри, не може він стояти на царському місці у храмі, як це любили деякі наші президенти. Але йдеться не про внутрішні церковні справи, а про те, що становить підмурок громадянського спокою у світі. І для всіх країн, більшість населення яких складали православні, питання автокефалії було опосередкованим визнанням державності. Тому всі автокефалії давалися за допомогою державної влади. Максимальним був внесок державної влади. Тут, як казав один богослов: “мінімум богослов’я і максимум політики”. Тому навіть Кучма, який казав: “Я – ракетник. Я у цьому не розбираюся”, наприкінці своєї каденції говорив, що у нього тільки дві мрії не сповнилися: пустити на Марс ракету і створити єдину помісну Православну Церкву. Ющенко цим займався. По своєму цим займається і Янукович. У нього теж є ідея єдиної помісної Православної Церкви. Але у нього вона – Російська.
Тернопіль, 13 лютого 2012