«Я зустрічав погляди людей, які питали в мене: «Ми сьогодні виживемо. Що Господь сказав?»
Майже 170 людей ховалися від обстрілів в підвалі церкви в Бучі, серед яких були 30 дітей і вагітна жінка. Окупанти спускалися в підвал обвішані гранатами, з автоматами в руках, дуже грубі... Забороняли ходити в чорному, бо "будемо розстрілювати".
«Була можливість покинути країну, але я мав відповідь від Бога, що я повинен бути тут», — згадує Сергій Анохін, диякон церкви «Віфанія».
Сергій: «Ще за два тижні до початку війни ми почали робити оголошення в церкві, якщо почнуться воєнні дії, то у нас є підвал і вони можуть знайти тут сховище. Ми підготували невеликий набір їжі, буквально десь для п'ятдесяти людей, ми думали, що таку кількість ми будемо мати тут, у церкві. 24 числа до церкви вже прийшло десь чоловік 40-50, першого дня. З кожним днем людей ставало дедалі більше. Люди не знали, що їм робити, куди їм іти»
Олена, дружина Сергія: «Ми виходимо на вулицю: вибухи довкола, і люди бігають, бачать — у нас світло горить, забігають, кажуть: "до вас можна?" Ми говоримо: "звичайно, заходьте". І от так люди приходять, приходять, ми їх зустрічаємо».
Сергій: «Ми вирішили переїхати до церкви, переїхати всією сім'єю і перебувати вже тут, безпосередньо між людьми, і допомагати людям вже тут, по місцю. Ми люди віруючі, наша церква відкрита для всіх".
Олена: «Щоразу, коли приходили нові люди, ми розуміли, що у нас більше немає місць. Спочатку ми кожному роздали по матрацу. А потім уже сказали "діліться", бо все більше і більше людей, по дві людини на матраці спали. Ми з сім'єю спали вп'ятьох на одному матраці. Було так холодно, ми спали в курточках, у шапках, ковдрами загорталися, у когось була подушка, у когось не було, грілися, як могли.
Їжі було зовсім мало, і нам доводилося їздити сусідами, знайомими, які дзвонили, казали: "у нас у морозилці є м'ясо, заберіть все, ключі лежать там". І ми їдемо на машині, вибухи навколо, кулі свистять, і якось не було страху, просто адреналін такий, ми розуміли, що маємо це робити. Бо якщо ми зараз не візьмемо це м'ясо, нам потім не буде чим годувати людей».
Сергій: «Одне з чудес — це коли Господь нагодував нас. Коли наша місцева крамниця була розбита і нам запропонували піти туди і забрати їжу, наші люди, які дізналися про те, що магазин розбитий, ми сказали: "ми не підемо, це мародерство". І багато хто нас не зрозумів, вони казали: "як же так, у вас так багато людей, треба годувати їх, вам треба йти". Ми сказали: "ні, ми не підемо, тому що це неправильно". І наступного дня Господь зробив диво – Він прислав військових, наших військових, які привезли нам цілий мікроавтобус їжі. Там їжа була всіляка, там делікатеси були, що завгодно. І ось у цьому Господь показав, наскільки Він вірний: за день до цього ми не пішли грабувати магазин, а наступного дня отримали набагато більше, ніж могли б принести з того магазину».
Сергій: «Багато людей приходили і казали: "чому Ви такий радісний?". Ну, я кажу: "тому що я живий, тому що Господь мені дав життя, і я можу бути з вами тут". І це їх заспокоювало. І навіть ось у цьому Господь давав можливість засвідчити людям, що, незважаючи на те, що відбувається у тебе в житті – щось там згоріло, ми завжди повинні бути радісні, так? У Біблії написано: "радійте, постійно радійте". А коли? Коли добре чи коли погано? Та завжди – це завжди.»
Олена: «Я розуміла, що люди дивляться на нас, і по тому, як ми поводимося, як ми говоримо, вони так і сприймають Бога, що в цей момент на нас лежить величезна відповідальність, яким вони побачать Христа, дивлячись на нас – ми покажемо себе, чи ми покажемо Христа?»
Повне інтерв'ю на каналі TBN UA:
Проєкт «СИЛА МОЛИТВИ. ВІЙНА» розповідає історії українців, які під час війни в Україні пройшли надважкі випробування: окупацію, полон, втрату рідних, житла... Що допомогло їм не втратити віру в Бога в трагічний період їхнього життя, дивіться в новому проєкті на телеканалі 𝗧𝗕𝗡🇺𝗨𝗔.