Громадський активіст та журналіст з Кривого Рогу Юлій Морозов є відомим далеко за межами свого міста, регіону та й України. Він засновник чи співзасновник десятка різних громадських організацій, центрів та проектів і багато іншого. А нині він координує роботу кількох організацій, що об’єдналися задля допомоги ЗСУ і цивільним, що постраждали від військових дій.
Підпис до фото (автор Павло Ботанов): "Коли треба сказати жорстку правду навіть на фоні прекрасного і естетичного - не стримуюсь", — Юлій Морозов
Серед його активностей є одна доволі цікава — президент Християнського футбольного клубу «Пенуел». А нещодавно, під час Олімпійських ігор у Франції, Юлій у соцмережах активно розповідав про релігійні погляди спортсменів, зокрема, призерів у різних видах змагань.
А на День незалежності він поставив у соцмережі дуже знакове повідомлення:
«Христос визволив нас, щоб ми могли жити вільно. Будьте непохитні, й не дозволяйте знову впрягти себе в рабське ярмо…
…Вас, брати і сестри, Бог покликав до вільного життя. Однак хай ваша воля не стане приводом для задоволення вашої гріховної натури. Краще служіть один одному з любов’ю. Бо весь Закон зводиться до одного, а саме: «Любіть ближнього свого, як любите себе самого» (Біблія, послання Павла до Галатів, 5 розділ)
І навіть якщо ви не вірите Богу чи біблійним текстам, тримайтеся Волі! Але памʼятайте, що без Любові - все марно”.
Себе Юлій Морозов вважає християнином, проте не пов’язує з конкретною церковною організацією. І в той же час у його публічному житті релігійні погляди є очевидними, проте не заради показовості.
Про значення віри у громадському і професійному житті, про цінності та суспільні стосунки, ми говоримо з Юлієм Морозовим. І почнемо нашу розмову зі спорту…
— Пане Юлію, а чому футбольний клуб, який Ви очолюєте, має в назві “християнський”?
— Клуб заснував мій друг Андрій Трипольський. Я був поруч майже від початку, і поступово траєкторії наших рухів зближувалися.
У Андрія просто фантастична історія - як спортивна, так і християнська. З дитинства він вважався дуже перспективним футболістом та іншої долі для себе не розглядав. Але хоча в 19 років фактично розпочав професійну кар’єру, підписавши контракт з клубом вищої ліги, дуже швидко її завершив. То був початок 2000-х, в футболі царювала тотальна дичина - світ без правил і принципів. Ще додалися травми, нерозуміння юридичних тонкощів… Так він опинився і без футболу, і без плану Б.
Але вочевидь у Бога були певні плани на Андрія. Бо він дуже серйозно прийшов до віри, і приєднавшись до однієї з протестантських церков міста, розпочав Християнський футбольний клуб “Пенуел”. Зібрав команду з кількох церковних хлопців і своїх старих друзів “з району”, заявився в чемпіонати міста і області. Спочатку всім розгромно програвали, але звідкись в Трипольському взявся шалений лідерський потенціал і велике серце, щоб служити цим хлопцям. Тому команда втрималася. А потім ще додалося кілька дітей, яких Андрій в буквальному сенсі слова підібрав на вулиці.
Для нього завжди принципово було відкрито ділитися своєю вірою з усіма навколо, тому коли я активніше долучався, щоб допомогти зробити “Пенуел” більш стійким і системним, це була червона лінія: “Ми завжди маємо бути християнським клубом”. Потім у нас було багато дискусій з приводу того, що саме стоїть за цим дисклеймером. Але зараз я вбачаю величезний потенціал, якщо “Пенуел” буде потужною спортивною академією з професіональною командою на верхівці. І при цьому базуватиметься на християнських принципах і працюватиме в першу чергу для християнської аудиторії. Не тільки Кривого Рогу, а й всієї країни.
— Ваші коментарі у соцмережі щодо релігійних цінностей у житті спортсменів також були знаковими. Чому Ви звертали на це увагу?
— Колись в молодості я був дуже близький до того, щоб з головою поринути в спортивну журналістику. Сьогодні слідкувати за спортом, причому переважно не просто в форматі голів-секунд-метрів, а радше сенсів, меседжів, тенденцій — один із моїх основних способів відпочити і трохи переключитися від надскладних задач, яких якось стає все більше. Ну і поділитися з цим з друзями в соцмережах - це продовження цього процесу релаксації. Зараз, під час повномасштабної війни, на це часу, можливостей і енергії ще менше, але трохи вдається.
Я так розумію, ваше питання переважно про Олімпіаду? То там мені дуже не сподобалися нездорові процеси, коли багато релігійних діячів, в пилу боротьби з “ліберальними тенденціями”, які їх так лякають, почали пересмикувати факти, навалювати некоректних тверджень і, що найстрашніше, робити це геть без любові до людей та істини. І я бачив, як частині моїх друзів і знайомих така риторика заходить. Особливо людям, далеким від спорту. Але ж Олімпіада - знакова і важлива подія, тож вона не проходила повз них.
От я і хотів показати їм трохи інший бік, що можна боротися за свої цінності, не намагаючись втопити і принизити інших, а будучи собою. Якщо ти дійсно справжній і тобі є що показати, щоб інші сказали “Ух ти, я теж так хочу!” Як це робить багато топових спортсменів. Багато з яких розуміють свою відповідальність і намагаються нести правильні послання. Але ж для цього треба дуже багато працювати над собою, заслужити право бути почутим, завоювати авторитет. Набагато простіше сидіти десь на дивані і виписувати в інтернетах “Уууу, мужик трансгендер побив жінку на Олімпіаді, куди котиться цей світ, терміново поверніть інквізицію/хрестові походи чи щось ще там!”
— У цьому випадку ставлення до явищ інквізиції чи хрестових походів - це повторення стереотипів, які були закладені у т.зв. “прогресивні” часи, коли принижувалося взагалі право виявляти свою релігійність чи нею керуватися. Що часто можна зустріти і зараз Наприклад, перед початком Олімпіади від французького олімпійського комітету прозвучала вказівка, що їх спортсмени не мають права взагалі виявляти свої релігійні погляди під час турнірів. У той же час, атлети різних країн, у тому числі й українські, подекуди виявляли свої погляди. Напевно, найбільш яскраво це робила срібна призерка стрибків у висоту серед жінок.
А де є межа між секулярністю і правом на свободу публічного виявлення власних релігійних поглядів, як на вашу думку?
— Якщо говорити про ту конкретну заборону, то я би уважно вивчив, що там дійсно було заявлено, адже іноді подібні ексцеси виявляються далеко не настільки страшними і категоричними. Так, наприклад, деякі люди мені переконливо розповідали, що заборона на вияви релігійних поглядів зафіксована в Олімпійській хартії. Довелося сходити й почитати. Насправді там йдеться про заборону релігійної пропаганди, а це, погодьтеся, різні речі. Тож я бачив багато проявів релігійних переконань з боку спортсменів навіть на останніх Олімпійських іграх, і не чув про жодні проблеми, які б це їм принесло.
Що стосується французів, то у них, схоже, все непросто переважно з мусульманським населенням. І це дійсно непроста для них історія, де простих і безболісних виходів не буде… Я, до речі, іноземним друзям часто розповідаю, що в Україні ми маємо чи не найкращу ситуацію в плані взаємодії християн і мусульман. В першу чергу я про наших киримли. І цією взаємодією варто пишатися та треба плекати цей позитив. Бо в подальшому може бути не так просто. І тут нам варто буде вивчати негативних досвід тих же європейців, щоб не повторювати помилки.
Якщо ж повернутися до свободи публічного виявлення власних поглядів, в тому числі релігійних, то за це я готовий битися з усіма обмежувачами. Навіть, якщо я ті погляди не розділяю. Але тут часто на поверхню виходить класична ситуація, коли насправді люди хочуть не просто захистити свою свободу, а свою свободу обмежувати і утискати інших. От це мене чесно дратує.
— А чи доводилося вам зазнавати якогось зневажливого ставлення через публічне виявлення релігійності? Якщо так, то за яких обставин?
— Якщо чесно, навіть не згадую нічого подібного. Це при тому, що я понад 5 років свого життя дуже активно присвятив розбудові ліберальної партії “Сила Людей” (сміється). І активно взаємодію з різними міжнародними структурами, якими деякі релігійні люди лякають своїх послідовників.
Ну, тобто, я майже впевнений, що є деякі персонажі, які зневажають мене і, можливо, вважають мракобісом, але я дуже спокійно до цього ставлюся.
— Що для вас віра у громадському, професійному житті?
— З одного боку це такий собі камертон для моїх особистих рішень. Тобто є певні принципи, через які я не переступлю, чого б це не вартувало. І, сьогодні вже можу досить впевнено сказати, що іноді це в короткотерміновій перспективі веде до, здавалося б, втрат, але в більш довгостроковій - майже завжди обертається на краще.
З іншого боку, це переважно і є причиною того, що я роблю. Якщо проаналізувати всі громадські проекти, до яких я був чи є серйозно залучений, то вони тісно пов’язані з моєю вірою. І тут можна говорити про що завгодно. Візьмемо, наприклад, екологічні питання, в які я на певний період досить глибоко був поринув. Піклування про навколишнє середовище більшість українських християн не вважає серйозною “духовною” справою. А я твердо вірю, що Всевишній, поселивши нас на цій землі, дав нам задачу максимально піклуватися про цю планету.
Я маю щастя, хоча це мені і досить дорого коштувало, переважно не розділяти своє життя на умовні роботу — служіння — хобі. Зазвичай, я роблю те, що, вірю, є надважливим, і, як правило, воно приносить мені задоволення. Ну і, зазвичай, ще забезпечує базові потреби моєї родини. Зараз, коли наша країна у війні, ця красива модель трохи змінюється, і доводиться робити багато речей, про які я ніколи не мріяв. Але ці мої незручності — абсолютні дрібниці в порівнянні з тим, через що проходять сотні тисяч українців, які у лавах Збройних сил наближають нашу перемогу.
— Ви співзасновник культурно-громадського центру ШELTER+ та ініціатор створення Об’єднання Відповідальних Громадян. Вже перше знайомство з ними є підтвердженням Ваших слів про віру в дії. А чи Ваше оточення, колеги поділяють Ваші погляди?
— Шелтер+ по суті народжувався в протестантському середовищі, тому кістяк його засновників органічно близький до моїх поглядів. Але ми майже відразу почали активно залучати в команду молодих людей, які не мали жодного відношення до релігійних структур. Це, в принципі, і стало однією з причин наших ускладнень з християнським світом. Тоді, на початку 2000-х, йому важко було зрозуміти, як так можна. Тоді ще слово “зрада” не було настільки розповсюдженим, але думаю, саме його б до нас приміняли (посміхається).
Що стосується Об’єднання, то тут основна команда засновників була геть нерелігійна. Так, ми досить успішно об’єдналися з відповідальними агностиками і атеїстами в тому числі (посміхається). Потім, коли з кимось перезнайомлювалися ближче, то іноді з’ясовувалося багато цікавого з приводу духовних пошуків чи переконань тих чи інших колег. То був і, в принципі, він і досі триває — достатньо успішний досвід, коли люди дуже різних поглядів можуть чудово об’єднувати зусилля заради спільних цілей. І дуже сильно збагачувати один одного при цьому.
— Місто Кривий Ріг і регіон загалом зазнав сильної атеїзації в часи ссср як індустріальний центр. Чи змінилися вони зараз, чи церковні інституції якось впливають на суспільні погляди, цінності, світогляд?
– На жаль, я би не сказав, що християнські інституції є помітними і мають серйозний вплив. Так, є окремі священики, які честно тихо служать людям і є авторитетними для своїх невеликих спільнот. В деяких сферах окремі християни і організації на певному етапі були ледь не єдиними, хто брався за складні задачі і чесно намагався, як кажуть носії англійської, зробити різницю. Я в першу чергу про роботу з дітьми-сиротами у відповідних закладах і з залежними людьми. На жаль, переважній більшості потенціалу не вистачило, щоб вивести цю діяльність на рівень стійких спроможних інституцій. Хоча треба віддати належне тим героям, адже багато життів через їх самовідданість було змінено.
А так, якщо говорити про щось, щоб дієво впливало на широкі маси чи хоча б точково на тих, що можуть потенційно стати мультиплікаторами ідей, то навряд чи можна побачити помітні приклади працюючих інституцій чи лідерів думок.
Але вірю, що шанси в майбутньому ще є. Особливо, враховуючи те, що війна дуже сильно змінює розклади сил в суспільстві, тож ті, хто не зламаються, і хто реально будуть готовий довгостроково служити суспільству, будуть приречені на те, щоб бути поміченими і почутими.
— Прошу деталізувати, що маєте на увазі? Про які шанси говорите?
— От якраз про ті шанси “впливати на суспільні погляди і цінності”, щодо яких ви питали. Можу пояснити на достатньо простому прикладі футбольного клубу, якщо ми вже з нього почали. “Пенуел” завжди був далеко не найбагатшим клубом в нашому регіоні. Але попри це, ми мали чи не найчисельнішу дитячу академію. Бо для інших клубів академія часто була просто додатковою проблемою, адже власникам цікаво було просто потішити своє его, коли їхні найняті дорослі футболісти прибивають найнятих футболістів з команди сусіднього місцевого олігарха. З дітьми ж – то довгостроково і складно. А для нас розвивати дітей на здорових цінностях - було самоцінністю. Й інструмент футболу тут чудово лягав в канву, при цьому природно поєднувався з задачею виховувати ще й гарних конкурентних футболістів. І от сьогодні, коли війна відкидує футбол в Україні на багато кроків назад, все те, що не мало серйозної ціннісної основи, руйнується. По нас вона, зрозуміло, теж б’є жорстоко, але ми не зупиняємося. В першу чергу, бо отримуємо повідомлення від батьків наших дітей, які на фронті, - “Ви ж не закривайтеся, бо ми ж і воюємо, аби наші діти могли продовжувати”. І таким чином, якщо в найближчому майбутньому ситуація в Україні розвиватиметься за ненайгіршим сценарієм, цілком ймовірно, вийде так, що «Пенуел» в умовному рейтингу клубів опиниться значно вище, ніж був до повномасштабної війни. І це буде не лише тому, що навіть в цих надскладних умовах ми потихеньку зростаємо, а тому, що багато інших чи взагалі перестануть існувати чи значно просядуть.
І тут можна говорити не тільки про футбол, а й про різні сфери, в першу чергу ті, які актуалізувалися з війною. Багато релігійних організацій, наприклад, почали активно працювати з переселенцями. Деякі з них робили це дуже некоректно, в стилі «хочете гуманітарну допомогу – відсидіть на служінні і потім отримаєте». Але багато хто дуже щиро включився і знаходить чесні та корисні підходи. Адже часто переселенцям більше за гуманітарку потрібна включеність в спільноти, бо соціальні зв’язки розірвалися, і часто немає в кого попросити перфоратор позичити чи розпитати, до якої школи краще вести дитину. І тут здорова релігійна спільнота може бути дуже помічною. І якщо демонструватиме ефективність, то з нею будуть радо співпрацювати і міжнародні партнери, і місцеві адміністрації.
Багато церковних організацій, в тому числі і в Кривому Розі, пробують бути корисними, допомагаючи військовим на відновленні чи ветеранам. І це величезна досить нова для нашого суспільства сфера, де буде все більше людей, яким потрібна допомога. Досвід тих же Сполучених Штатів показує, що релігійні структури тут можуть бути ефективними. Але це точно дуже непроста аудиторія, і просте перенесення заокеанського досвіду тут, вже очевидно, геть не працює, адже у нас абсолютно інша війна, ніж ті, що зблизька бачили американці. Тож нам доводиться шукати свій шлях, а релігійним структурам, якщо вони хочуть щось робити в цій царині не для галочки, дуже ретельно і чесно переглядати свою теологію і практики.
— Нині Ви координуєте масштабний проект комплексного Простору відновлення військових і цивільних “Гарт”. Розкажіть дещо про нього.
— О, це майже космічна історія. Якщо коротко, то ми мали узгоджене достатньо серйозне фінансування з Європи для ревіталізації індустріальної будівлі в Кривому Розі і перетворення її на мистецький центр. І 22 лютого 2022 року цей проект мав вийти в публічну площину, з візитом високих європейських партнерів, підписанням меморандумів і т.п. Повномасштабне вторгнення все зупинило.
І через якийсь час, поринувши в підтримку різних військових підрозділів, ми чітко зрозуміли 2 речі. Перша - що ми точно не будемо зараз займатися довгостроковими мистецькими проектами. Друга - у нас в країні, а тим більше в нашому нещасному місті, буде катастрофа з реабілітацією, як фізичною, так і психологічною. Хоча б тому, що система ця погано працювала і в умовно мирний час. А до викликів найбільшої війни ХХІ століття геть не готова.
І от далі було багато важких переговорів, коли партнери йшли на дуже нелегкі для них рішення, а ми брали на себе надскладні зобов’язання. Наприклад, купити іншу будівлю, яку потім перетворимо на Простір відновлення. Бо минула, що була в проекті, на той момент була недоступна. Це точно промисел Всевишнього, що все вдалося звести в одну купу. І зараз у нас триває глобальне відновлення старовинної — як для Кривого Рогу — будівлі 1931 року будівництва. Вона знаходиться в чи не найбільш фешенебельному (якщо для нашого міста можна вживати такі слова) районі міста, там майже 2000 квадратних метрів і купа роботи. Адже будівля майже 20 років стояла закинутою.
Але ще більший виклик — це визначитися з тим, що ж саме ми будемо робити і перетворити це на довгострокову систему, і підібрати правильних людей для цього. З кадрами в сфері реабілітації у нас в країні біда, але ми не здаємося. Паралельно вибудовуємо свою систему, намагаючись застосувати до наших реалій найкращі практики інших країн – а ми примудрилися здійснити короткі, але дуже інтенсивні візити до Ізраїлю і США.
Якщо говорити коротко, то ми хочемо вибудувати якісну базову фізичну реабілітацію, тісно зв’язавши її з психологічною. І додати до неї соціальну. Тут мається на увазі досить широкий спектр питань, який має вже вирішувати не конкретний заклад, а ширше суспільство – адже йдеться і про профорієнтацію, коли комусь доведеться шукати нову професію, і про вписування в спільноти, бо у людини може бути тотально загублене й зруйноване старе коло спілкування, і про пошуки сенсів – і тут ми віримо у якісну співпрацю і з громадським сектором, і з релігійними організаціями в тому числі.
— Вже з 2022 р. у різних середовищах почали говорити про Україну, яку маємо розбудовувати після нашої Перемоги. Нині оптимізму стало менше щодо часу, коли ця Перемога буде, але стратегії розбудовувати потрібно. Отже, якими Ви бачите стратегії нашої Перемоги?
— Тут взагалі нам треба між собою домовитися, що ж таке перемога. Я поки пристав на визначення свого друга Валерія Пекаря: “Перемога – це мир, кращий за попередній, мир, коли Росія більше не загрожує Україні”.
Що ж стосується стратегій, то тут я трошки скептичний. Адже в цій драмі, що розгортається на світовому рівні, дуже багато акторів, які чи безпосередньо впливають на розвиток подій, чи мають в них свої інтереси. Любителям конспірології простіше, вони вірять, що є кілька центрів прийняття рішень. І тоді все прорахувати простіше. Умовно, треба, щоб масони з рептилоїдами домовилися (посміхається). Але ж все значно складніше, і для різних стейкхолдерів можуть бути свої чорні лебеді.
Тож мої стратегії достатньо прості. Треба максимально триматися купи зі своїми людьми. І по-можливості розширювати це коло. Ставати максимально суб’єктними і спроможними на тому, рівні, де ми зараз є. Я реально надивився і наслухався людей, які розповідають, як треба приймати складні закони у ВР, при цьому не здатні домовитися, як вони в ОСББ будуть міняти трубу у підвалі. Чи розповідають, як треба було захистити Бахмут від орди, а не можуть захистити свою оселю від кількох годин без електрики… Тож починаємо з того рівня, де є зараз, міцнішаємо і пробуємо брати трохи більше відповідальності. Кожного разу чіткіше формуючись інституційно. Бо це, окрім всього іншого, створює можливість для переговорів, пошуків того, що може нас об’єднати і, відповідно, для координації зусиль.
Це зараз дуже непросто. Я іноді відчуваю себе як отой еквілібрист в цирку, який мечеться між тарілочками, що крутяться на паличках. Важко підтримувати стабільність інституції, коли ти постійно втрачаєш людей. І коли партнери можуть постійно змінювати правила гри, аргументовано посилаючись на форс-мажори. Але іншого шляху в нас нема.
— І яку роль вірі, цінностям Ви приділяєте у цьому процесі? Яку роль вже зараз церковне середовище різних конфесій має відігравати задля розбудови після Перемоги суспільства, в якому хочеться жити?
— Дивіться, я не настільки в контексті конфесійного життя, щоб впевнено роздавати поради. Але якщо вже питаєте, то я вважаю, що релігійним спільнотам треба сконцентруватися в першу чергу на своїх недоліках, замість того, щоб намагатися змінити всіх навколо (бо Новий Заповіт переважно про це), чесно дивитися правді в очі і поступово, з Божою допомогою ставати більш схожими на те, що описується в Біблії. І тоді не буде проблем з тим, щоб люди дослухалися. Бо любов і прийняття потрібне усім. Бо коли людина дійсно спирається на цінності, вона більш стійка і стабільна. А самовіддані компетентні люди, які йдуть в самоврядування, щоб служити, а не вирішувати свої проблеми, потрібні завжди. Я вважаю, що церковне середовище має сконцентруватися на тому, щоб таких людей вирощувати і делегувати на різні відповідальні ролі в суспільстві. А потім підтримувати і, в хорошому сенсі, контролювати, допомагаючи поратися з проблемами і зі спокусами.
Ще я думаю, що релігійним людям важливо заспокоїтися і зрозуміти, що, якщо ми хочемо жити у вільному демократичному суспільстві, то у нас один єдиний шлях – інтеграція в західний світ. І так, в цьому є зворотній бік – адже свобода в ньому має бути забезпечена не тільки нам, а й тим, хто нам, можливо, не дуже подобається. Але варто пам’ятати, що вбивають нас зараз не західні ліберали, а дуже скрепні росіяни, чиї вожді так багато розповідали про християнські і сімейні цінності.
Я із задоволенням спостерігаю, як дуже сильно змінюється ситуація в більшості релігійних структур – відходить нездоровий пацифізм, патріотизм стає нормою, рвуться зв’язки з усім, пов’язаним з Росією. Церкви – і окремі помісні, і різного роду об’єднання стають значно більш відкритими до взаємодії з суспільством. Звичайно, хотілося б, щоб це сталося раніше і без плати такої високої ціни, але, враховуючи, що ми говоримо про структури апріорі традиційні, то було, мабуть, неможливо.
Тож давайте робити все, що можемо з нашого боку, щоб виграти цю війну і далі, впевнений, матимемо величезне вікно можливостей для змін.
##DONATE_TEXT_BLOCK##