“„Віра і Світло” – це місце зустрічі з Господом, який є серед слабких і немічних”

Інтерв’ю з о. Андрієм НАГІРНЯКОМ, капеланом київської спільноти „Віра і Світло”

Великі справи зазвичай починаються з несподіваного Божого одкровення, яке, проникаючи глибоко в серце людини, раз і назавжди змінює її особисте життя.

Якось проходячи містом, професор філософії Торонтського університету Жан Ваньє побачив двох чоловіків, що одиноко з острахом виглядали з-за паркану будинку-інтернату для розумово неповносправних. В їхніх сумних очах він прочитав безпорадне благання і німе запитання: „Чи може хтось полюбити нас таких? Невже наша самотність ніколи не закінчиться і нам не судилося жити як усі люди?” І тоді професору відкрилася велика таємниця – „якщо ти хочеш іти за Христом, ти повинен як і Він спуститися з кар`єрних висот, щоб зустрітися і піти разом зі зламаними людьми, охопленими біллю і стражданнями. Саме тоді ти побачиш світло у темряві...”

Згодом професор залишив викладацьку практику і оселився на півночі Франції, де почав служити відкинутим суспільством людям, відкривши перший будинок спільного проживання осіб розумово неповносправних під назвою „Лярш” (ковчег).

Сьогодні вже існує понад 120 спільнот „Ляршу” у 30-ти країнах світу. А у 1971 році було засновано Міжнародний християнський рух спільнот „Віра і Світло”, метою якого є допомога розумово неповносправним особам у пошуку їх справжнього місця у серці Церкви, бо кожна Людина є повноцінною і дорогою в очах Божих. Цей рух сьогодні об’єднує людей різних конфесій у більш ніж 150 спільнотах 70-ти країн світу. В Україні таких об`єднань вже 20.

Мій співрозмовник – капелан київської спільноти „Віра і Світло”, священик УГКЦ, Андрій Нагірняк.

— Отче Андрію, в Україні сьогодні багато доброчинних організацій, майже кожен депутат у нас благодійник. Особливо виявляється це напередодні виборів під час галасливих піар-кампаній. А от про ваш рух, якому в Україні вже п`ятнадцять років, у ЗМІ майже нічого не чутно. Може християнська благодійність реклами не потребує?

— Коли ми говоримо про благодійницьку діяльність, то розуміємо, що, з одного боку, це не є основним діянням Церкви. Бо головним її завданням є спасіння людської душі, навернення її до Бога. Але апостол Іван Богослов, як відомо, сказав: „хто скаже: я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як він може любити Бога, Якого не бачить?” Тому чинити діла милосердя є конкретним способом, яким ми з одного боку виявляємо свою віру, а з іншого – зростаємо у ній.

Згадаємо притчу, де говориться про Суд Божий. Господь чітко каже, що коли прийде час страшного суду, то Він розділить людей на праведних і неправедних, на овець і козлів за ознакою добрих справ. Чи нагодували вони Його, коли Він був голодний, чи напоїли, коли прагнув, чи відвідали, коли був хворий? І тоді Його запитають, коли ж ми бачили Тебе голодним або хворим? А Він скаже: що ви зробили одному з найменших цих, то ви Мені зробили.

Отже, наша віра без діл мертва, і ми повинні виявляти її не лише у відношенні до Бога, якого ми не бачимо, не лише ходячи до церкви і молячись, але і в служінні ближньому. Бо, коли ми йдемо назустріч потребуючому, ми маємо унікальну нагоду зустрітися з Самим Богом.

Дуже часто люди думають, що Бога можна зустріти лише в церкві, читаючи Біблію або під час молитви. Але Христос говорить нам, що Мене зустрінете, коли прийдете до того, кому потрібна допомога.

Отже, християнин мусить зрозуміти, якщо він не вийде на зустріч потребуючому, то може в своєму житті розминутися з Богом. І це є дуже важливим застереженням для нас. Це одна з головних мотивацій християнського милосердя і благодійності.

— То хто ж більше зацікавлений у благодійництві – благодійник чи потребуючий?

— Насправді цей процес допомоги є взаємним. Ми часто думаємо, що, займаючись доброчинністю, допомагаємо лише певній особі. Але забуваємо, що насправді ця людина допомагає також і нам. Вона є для нас доброю нагодою проявити співчуття, милосердя, проявити свої людські якості. Врешті-решт, показати собі самим, що ми насправді є справжніми людьми.

— Часто ми чуємо про різні благодійні акції та конкурси, мета яких виявити здібних і талановитих. А як же бути з не зовсім здібними і не зовсім талановитими? Невже вони не заслуговують на нашу любов і увагу?

— Оточуючий світ, на жаль, є світом конкуренції. Хто проявляє слабкість – той програв. Ми ж приходимо до людини слабкої, яка в цьому світі, хоч і не чемпіон, але також має душу і серце і, можливо, більше за інших прагне любові і милосердя.

Існує ще й така проблема. Інколи людина готова радше дати гроші, виконавши, на її думку, свій громадянський обов`язок, ніж зустрітися з потребуючою людиною, яка в більшій мірі потребує спілкування. Люди часто намагаються дистанціюватися від проблем. Вони або бояться, або не хочуть співпереживати. Саме такою була і наша державна політика у продовж довгих років – сховати людей із функціональними обмеженнями за високі паркани. Замість того, щоб зробити їх частиною нашого життя, щоб вони відігравали свою роль у ньому.

— А яка власне їхня роль? Чому суспільство повинно їх приймати як рівних?

— Покликання цих людей – показати всім нам, що насправді у цьому житті є щось важливіше, ніж функціональні можливості, ніж конкуренція, здобування титулів, різних перемог, матеріальних цінностей, кар’єри. Хоча це теж важливо і є частиною нашого життя, проте не повинно бути його сутністю, метою, сенсом. Насправді сенс життя глибший і без присутності таких людей суспільство перестане бути людяним.

Міжнародний рух „Віра і Світло” є прикладом тієї альтернативи, яка являє собою противагу світу конкуренції і жорстокої боротьби за місце під сонцем. До речі, це одна з причин, чому наші спільноти не реєструються як організації. Ми не намагаємося грати за правилами цього світу, бо можемо втратити найголовніше – порушити фундаментальний принцип нашої єдності за духом, а не за буквою. Сьогодні і так в світі досить багато формалізму. Головне ж не декларації, а розуміння того, що особистість з інтелектуальними і функціональними обмеженнями є не чимось недосконалим, забракованим. Навпаки – така людина вибрана. Бо слабші – це ті, серед яких хоче бути Бог. Тож, коли ми допомагаємо слабшій людині, ми зустрічаємо в ній Христа. Але, виявляючи милосердя, знаходимо Бога також в своєму серці.

— Ваш рух народився у Франції на католицькому ґрунті, але сьогодні він об`єднує представників різних християнський церков. Як вам вдається знаходити спільну мову?

— Відомо, що Бог присутній в храмі, на молитві, під час Божественної літургії. Це так, але, на жаль, люди різних церковних традицій саме в цьому не завжди знаходять згоду. У нас же такої проблеми немає. „Віра і Світло” – це місце зустрічі з Господом, який є серед слабких і немічних. А єднає нас спільна любов, бо Бог і є любов.

P.S. Нещодавно у Києві, в Національному академічному театрі опери і балету України ім. Т. Г.Шевченка, відбулася помпезна акція, приурочена дотриманню в Україні прав людини. Запрошені були (мабуть за традицією) і інваліди, що пересуваються на візках. Для багатьох з них це була чи не єдина можливість потрапити до головного осередку національної культури. Бо, хоча в Україні вже не перший рік діє програма „Суспільство без бар`єрів”, долати реальні бар`єри на сходах вдавалося тільки завдяки допомозі бригади волонтерів. Після урочистостей і промов відбувся святковий концерт. Інваліди були дуже вдячні за увагу до них з боку державних мужів.

Розмовляв Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ (УКРІНФОРМ),
Київ, травень 2008