П’ята ранку. Отець Сергій, зібравши міні-бригаду, знову рушає до прикордонних військових баз, як він це зазвичай робить що два дні. Попереду мінімум 300 км шляхів, де на благословення, пораду та допомогу чекають бійці.
П’ята ранку. Отець Сергій, зібравши міні-бригаду, знову рушає до прикордонних військових баз, як він це зазвичай робить що два дні. Попереду мінімум 300 км шляхів, де на благословення, пораду та допомогу чекають бійці.
Пересічному туристу не так легко оминути блокпости, не кажучи й про те, щоб потрапити на територію військового базування. Однак гуморливого та надзвичайного активного отця Сергія тут вже добре знають. На цей раз багажники його авто та другої машини прихожанина забиті теплими речами, військовою амуніцією, розвантажувальними жилетами, які є найбажанішим замовленням. Поруч на сидінні завжди лежить журнал, де записаний кожен внесок, незалежно від розміру – чи то 5 гривень, чи то тисяча. Імена усіх благодійників ще будуть згадані під час богослужінь.
«Основна мета моїх поїздок – це богослужіння. А любов, яка у нас виявляється в цьому, виливається і в благодійності окрім духовної місії. Бійцям як ніколи потрібна духовна допомога зараз, ми служимо короткі літургії, які займають 25-30 хв, іноді освячуємо намети або ж зброю, як раніше освячували мечі та шаблі. Багато хто сповідається, я всім лишаю телефони та готовий приїхати заради душевної розмови за першої нагоди. Я не боюсь публічних закликів допомоги, з мене шапка не злетить. А хто каже, що це просування – нехай, Бог все бачить. Ми називаємось просто Церковно-громадська ініціатива допомоги українській армії», — розповідає в дорозі отець.
Перша зустріч – прямо на трасі. Військові отримують нову форму, приміряючи її в полі, поки повз проїжджає БТР. Далі – один з блокпостів, куди отець традиційно прибуває для ранкової літургії. Поки замполіт збирає охочих бійців, о. Сергій хутко розставляє атрибутику для служіння на перевернутому ящику з-під боєприпасів, а за тонкою сіткою сплять солдати після нічного чергування. На стіні – подарований священиками жовто-блакитний прапор, на ньому – ікона.
На службу приходять не всі військові, вони сором’язливо стягують шапки, перевертаючи автомати за спину. Грубі руки не тремтять, тримаючи свічку. О. Сергій пояснює деталі проведення служби, бійці називають свої імена та імена своїх рідних. Священик за них виймає часточки з просфори. Після літургії починається обряд освячення зброї. Окрім того, літургія служиться за скороченим варіантом, прописаним для військових капеланів, займаючи 20-25 хвилин через щільний розпорядок дня солдатів.
«Не вбий – не значить не захисти. Молімося, аби Бог правильно використав наші наміри, щоб вони не пішли у злому напрямку. Пам’ятайте, що страх – це гріх, але обережність – це норма. Певні застереження мають бути, це нормально для віруючої людини.
Нагадаємо, що особливі умови вимагають особливих рішень. Тому мав місце знаковий випадок спільного служіння літургії представників різних конфесій, і простого єднання заради кращої допомоги армії. Це сприяє поєднанню, як то передача молитвословів, речей, грошей, та найголовнішого – контактів з частинами, аби туди мали доступ усі священики», — розповідає священик.
Поки на базі триває ранок, солдати змінюють один одного біля замаскованої техніки, дорогами подекуди проїжджають танки та фури, з боку Криму. Новий «кордон» всього лишень у 1,5 км звідти, вночі тут звикли до сигнальних ракет, що освітлюють зоряне південне небо.
Через дорогу, за 300 метрів, розташувався пункт прийому військових, які були відкликані зі своїх частин в Криму. Там лише два великих намети, де найчастіше лишаються до 500 біженців, яких потім переправляють до Києва, звідки знов відправляють служити вже в інші області. Зношеним наметам вже 30-40 років, однак бійці не втрачають почуття гумору та гарного настрою.
«Пусте, що все старе. У нас навіть два канали антена ловить, хоч чуємо новини. Місцеві приносять яйця, молоко, підгодовують домашнім. Всього вистачає, повітря чисте, от тільки дружини та дітей бракує. Сім’я – це єдине, що тримає, те, без чого давно б опустились руки. А так ти знаєш, що на тебе чекають, а ти повинен бути тут і берегти їх від ворога», — ділиться усміхнений підполковник Володимир.
Робота священика не обмежується лише зустрічами з військовими. Дорогою по незвично рівним шосе степового краю встигаємо обговорити буддизм, іслам та містицизм. Отцю Сергію вдається легко та доступно пояснити і селянину, і академіку різні аспекти християнства, часом через прості аналогії, але ті, що влучають прямо в серцевину.
«Багато людей зараз приїжджають з Криму, але тут вони нікому не потрібні. Вони лишились без грошей, без майна, біженці. І навіть ті, хто в Криму, отримали пенсії, перераховані зовсім не в тому розмірі», — розповідає священик.
Наступна на нашому шляху — частина прикордонників. Машини зустрічає пост охорони, пропускаючи популярного тут «бойового батюшку». Разом з тим солдати уточнюють, чи можна буде сповідатись –розмова з духівником допомагає вгамувати нерви. Приїзд нашого кортежу викликає неприховану радість – до отця Сергія підходять командири, які вже стали друзями за цей хоча й короткий, але особливий період часу, коли люди розкриваються по-справжньому. Бійці отримують дарунки – тут і м’ясо, і консервована риба, і кава по-турецьки, і згущене молоко з печивом. Для них це мале свято і можливість дізнатись свіжі новини.При цьому ззовні чатують чергові, слідкуючи за небом та лінією горизонту.
Їдемо шукати частину, куди ще не приїжджали священики, але поступило замовлення на новий одяг та пару розвантажувальних жилетів. Дорогою минаємо таблицю Чаплинського району, де на бетонних блоках присутні два сакраментальних написи: «Путін – фашист. За 15 км російський окупант» в напрямі Криму та «Вас вітає вільна Україна» по дорозі на Херсон. І навіть у маленькому селі всюди висять жовто-блакитні стяги, а фасади та мости прикрашають написи «Путін – геть» та «Україна єдина». Це для тих, хто не вірить в патріотичні настрої Півдня, малий приклад з дрібного села, що характерний для всієї Херсонської області.
Найкращий спосіб показати, що приїхали свої – відкрити багажник та дістати дарунки. На обличчях офіцерів та солдат розквітають усмішки, вони міцно тиснуть руки та запрошують священика читати молитви, благословляючи бійців на захист Вітчизни. Солдати хутко починають шукати потрібний розмір, приміряючи нові берці та камуфляж. Ми не єдині гості – поруч приїхали місцеві з дітьми, аби спитати, що їм потрібно – вони зможуть поставляти їм свіжі продукти та товари першої необхідності. Поки розмовляємо, за спинами заводять мотори два гвинтокрили – щодня вони здійснюють кілька вильотів, контролюючи, аби небо і надалі лишалось мирним. Вилучивши хвилину, солдати пишуть листа подяки, аби ми його демонстрували усім, хто не байдужий до них – кожне добре слово розправляє їм крила.
Дорогою маємо приємну звістку для двох чоловіків. Раніше отець Сергій купував на замовлення однієї з частин дзеркала, аби бійці були завжди при параді. Тоді, почувши що люстерка призначені для армії, власники магазинів подарували кілька від себе, написавши листа підтримки. Ми везли відповідь від командира частини, яку вручили чоловікам. Ті зворушились до сліз та пообіцяли допомогти у майбутньому тим, чим зможуть.
Повернення додому знаменує блокпост Самооборони на в’їзді у Цюрупинськ – оборонці доріг нерідко приймають у себе біженців на ніч, допомагаючи дістатись міста та спиняють автобуси з сепаратистами, які везуть партію російських прапорів й паспортів. Нерідко трапляються і наркодилери, які зовсім не раді перспективі подвійного обшуку на трасі. Наразі блокпост об’єднав зусилля з даішниками на мосту, перекривши таким чином майже усі шляхи проїзду до Херсону.
«Найголовніша проблема не скільки в Росії, скільки Україні. Якщо люди та служителі припинять жити психологією раба, стануть думати і діяти як вільні люди, то ці всі так звані розколи нівелюються. Так звані проблеми лише надумані, у Київського Патріархату теж є свої огріхи, але, на мою думку, Московський Патріархат є неканонічною структурою з огляду на Харківський собор 1992 року, але я впевнений, що це питання можна вирішити до вечора. Дві телефонні розмови – і цього всього не було. Тут треба розширити свої кордони любові. Яне боюсь бути вільним, а деякі цього бояться»,— завершує свої роздуми о. Сергій Чудинович.