Військово-польові нотатки. Коли плачуть польові командири
Був славетний наш князь Ізяслав, який на схилі своїх літ закликав до себе синів. Дав він їм по тонкому прутику в руку та попросив показати, чи зможуть вони його зламати. Здивувались сини легкості завдання, спокійно зламали тоненькі прутики. Тоді князь узяв кілька прутиків, міцно скрутив їх та передав синам – але не змогли вони нічого з ними зробити. Отож якщо ми будемо кожен сам за себе та десь поодинці – нас здолає будь-який ворог. А якщо ми переплетемось в одне-єдине – ніякий ворог нам не страшний…
Саме з такою промовою починались спільні солдатські молитви під час недільної поїздки з військовими капеланами та музикантами по блокпостам у Херсонській області на «кордоні» з Кримом. І саме тоді ми всі стали свідками, як плачуть польові командири.
Але до початку розповіді перенесемось у день знайомства з отцем Сергієм Дмитрієвим, настоятелем храму святої Варвари УПЦ (МП) у Херсоні. Саме він запросив мене у поїздку «прикордонними територіями», забравши з Києва на машині. Першої ночі ми лише прибули до Херсону і одразу ж рушили в одну з частин, тому що у багажнику лежали продукти від родичів службовців, які треба було завезти разом з листами. Ми летіли порожніми трасами під пісні Тараса Чубая, «Гайдамаків», «Ляпісів», коли побачили, як у небо здійнялась сигнальна ракета. Важко розібрати, звідки вона була послана, тому що це вже звична картина для тієї місцевості – так бійці з обох сторін «кордону» перевіряють сон «братів» на міцність. З такого «фронтового» досвіду почалось наше знайомство.
Недільний день завжди особливий для військових капеланів, бо саме тоді можна на довший період втрутитись у звичний лад життя блок-посту. Рушаємо в дорогу з самого рання, збираючи усю делегацію – тут і два військових капелани від УГКЦ – отець Тарас та отець Андрій, і музичне подружжя, Наталія (бандура, вокал) та Ігор Мазури (сопілка), парафіянин та колишній військовий Євгеній і в голові колони – отець Сергій.
Перший пункт прибуття – військова частина прикордонників, де базуються солдати, які час від часу відправляються на передову. Командир проводжає нас у головну будівлю – прикордонникам пощастило розміститись у сільській школі, де до цього лишались усього дев’ять учнів. Дізнавшись, що тут будуть жити захисники, дітлахи лишили на стінах газети, вірші та малюнки, які вражають своєю щирістю. Під стінами з малюнками – ряди берців, солдати що розносять речі та прибирають у кімнатах, і це могло б здатись типовим днем з життя дитячого табору, якби не суть самої ситуації. В малому залі шкільного коридору вже стоїть імпровізований стіл від духовенства – там кожен може узяти собі молитовник, ікону, хрест тощо. Дізнаємось, що на цей час має прибути ще один капелан з Херсона – рідкісний збіг у тих краях, враховуючи нечисленні загони польових служителів.
Командир заводить нас у великий намет – ця частина може дозволити собі розкіш великого простору для імпровізованого храму. На стінах від вітру хитаються дерев’яні образи, в центрі – піч, що гуде під поривами повітря листами заліза. Низенькі парти з підставками для дитячих рюкзаків перетворюються на вівтар та столи для церковної атрибутики. Раптово дізнаємось, що четвертий служитель – отець Сергій Чудинович, про поїздки з яким ми вже писали. Таким чином, священики поділили обов’язки для проведення спільної молитви за участі духовенства УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ.
Кремезні бійці обережно заходять у намет, соромлячись пройти прямо в центр. Вони мнуть шапки та перемовляються, очікуючи служби. Капелани вітають їх, нагадуючи, що кожен може сповідатись за бажанням, особливо враховуючи особливість екуменічного зібрання у цей день. Один з бійців отримує завдання прочитати уривок з Євангелія, що він робить особливо урочисто, виконуючи свою місію.
Поки триває молитва одного з капеланів, інші служителі підходять до кожного солдата з просфорами, питаючи імена близьких та рідних, аби згадати їх під час молитви за здоров’я та за упокій. Незвичну службу перериває лише рвучкий вітер, від чого стіни та дах хитаються, а непорушні прикордонники обережно прикривають вогні свічок. Після молитви командири хлопців будуть особливо міцно стискати руки капеланів, дякуючи за те, що молитва була спільною та стала чудовим прикладом єдності.
Після – імпровізований концерт, коли солдати вже починають усміхатись, з цікавістю розглядаючи гостей. Пані Наталя нашвидкуруч приводить інструмент до належного стану, легко торкається струн – і наметом ллється спів бандури, що переплітається з її чарівним голосом, несе далеко звідти, подалі від близького ворога, нагадуючи про найрідніше та найсвятіше. І тоді, вперше, ми бачимо як ховають сльози не лише солдати, а й командири, беззвучно підспівуючи. До музичної магії підключається тонкий голос сопілки під керуванням Ігоря Мазура, подружній дует захоплює усіх своєю майстерністю виконання. Але вони співають не лише тужливих пісень, виконуючи «Несе Галя воду», після чого бійці починають пританцьовувати та не соромляться співати усі разом. Але концерт триває недовго, лишаючи по собі найсвітліші спогади – попереду ще кілька частин, де чекають захисники. Отець Сергій Чудинович рушає далі зі своєю колоною, оскільки в нього за планом розвезення допомоги по іншим блок постам.
«Буває, що домовився з командиром про точний час візиту, приїхав, а тут на горизонті червона ракета летить, у них тривога. І от що тоді робити?», — ділиться своїм досвідом військового капеланства отець Тарас. – «І тоді думаєш, що з молитвою треба стояти поруч з ними, підтримувати до кінця».
Наступна база зустрічає нас екстраординарно. Не встигаємо лишити машину, як лунає команда «До бою!», солдати моментально запалюють димові шашки, які вже за кількадесят секунд заповнюють увесь простір. Запах цього туману є дуже знайомий тим, хто бував хоча б одного разу під час сутичок на Майдані – цей солодкуватий присмак диму, від якого потім дере горло. Чекаємо, поки завершиться тривога, яка виявилась навчальною – тепер можемо рушати у намет, де так само читаємо проповідь, молитву й даємо концерт. Отець Тарас вдягає єпатрихиль прямо на камуфляж – специфіка польового служіння, тому що ми дуже близько від кордону. Тут стоять розвідники, вони більш відкриті самі по собі, тому одразу не соромляться і співати, і підтанцьовувати. У подарунок – частування запашною кавою та медом – з харчуванням у солдат проблем немає. За філіжанкою – обмін останніми новинами, чутками та заповітними сподіваннями, аби встановився мир та була змога побачити рідних. Пані Наталія пропонує бійцям пиріг, який вона встигла спекти вдома, однак ті просять віддати його сусідньому блок посту, що стоїть через дорогу – в них суттєво менше різноманіття у провіанті. Перевозимо гостинець, відволікаючи на пару хвилин солдата з окопу – він сяє усмішкою та обережно несе дарунок у намет-їдальню.
Далі рушаємо у вже знайомі дві частини, одна з яких – штаб, де приймають військовослужбовців, виведених з Криму. Дорогою минаємо пости прикордонників у полі – вони вже знають місцевих священиків, радісно вітають нас та не просять документів. Не забуду згадати, що в кожну частину привозимо персональне «замовлення» — для когось це кава, для інших це спальники, посуд, ложки, медикаменти і завжди – свіжа преса. У «рідній» частині танкістів не дозволяють починати концерт та молитву без обіду. Заходимо у найбільш намет, де якраз триває трапеза – капелан має знати, що найкращий час для візиту – обідня пора. Солдати вітаються, хутко звільняючи місце. Панянкам повні порції обіду не подужати – сумнівів у тому, що бійців годують добре, просто не лишається. Крім звичного гарячого та м’яса з гарніром подаються ще й соління, а на десерт - печиво та варення. Після подібного їства концерт минав особливо гарно – вирішили зробити акцент на веселих піснях. Однак під кінець пані Наталя заграла «Полюбила молодого скрипаля» та «Боже, нам Україно храни», яку всі виконували зі сльозами на очах. Після завершення пісень майор окремо подякував о. Сергію, сказавши, що вперше бачить, щоб його суворі польові командири ховали мокрі від сліз очі.
Останній візит наносимо у мозковий центр блок постів, штаб, куди поступають військові, виведені з Криму, та інші біженці. Тут все підготовлено найбільш ґрунтовно, є навіть телевізор, який тепер ловить 8 каналів, тому свіжих новин не бракує. Офіцери розповідають, що з багатьох кримських службовців на кордоні російські бійці знімали куртки, забирали телефони та іншу техніку, лишаючи без нічого. Зосереджено читаємо молитву, додатково згадуючи усіх рідних, дітей та тих, хто лишається по той бік кордону у невідомості. В такі моменти вся надія покладається на Бога та шалено хочеться вірити, що ще трохи почекати — і знову над головою буде тільки мирне небо, а діти зможуть без остраху бігати дорогами прикордонних сіл.
Назад завжди повертатись легше рівними трасами Херсонщини, особливо коли за плечима лишається день, наповнений вдячністю, молитвами, піснями та безмежною добротою. І найбільше тішить те відчуття виконаного обов’язку, яке переповнює кожного учасника поїздки. А вже цієї неділі, 13 квітня, солдати чекатимуть сучасний гурт, який на замовлення виконає джазові твори та репертуар «Океана Ельзи».
Був славетний наш князь Ізяслав, який на схилі своїх літ закликав до себе синів. Дав він їм по тонкому прутику в руку та попросив показати, чи зможуть вони його зламати. Здивувались сини легкості завдання, спокійно зламали тоненькі прутики. Тоді князь узяв кілька прутиків, міцно скрутив їх та передав синам – але не змогли вони нічого зробити. В чому зміст? Якщо ми будемо кожен сам за себе та десь поодинці – нас здолає будь-який ворог. А якщо ми переплетемось в одне-єдине – ніякий ворог нам не страшний…
Тетяна МУХОМОРОВА
