Республіка Косово – це своєрідний «вузол» проблем на теренах колишньої Югославії. І не тільки. Її визнання – це й «тест» щодо приналежності до світу ліберальних цінностей та країн, які заявляють про право народів на самовизначення.
Республіка Косово, як і Україна, проголосила свою незалежність у 1991 р. Тоді ж у цій країні так само, як і в нас, був проведений референдум та президентські вибори. Однак керівництво тодішньої Югославії не визнало їхніх результатів й почало активні репресії проти косівських «сепаратистів». А проголошення незалежності Косово так і не отримало міжнародного визнання.
Шлях косоварів до незалежності не був непростим. Її довелося відстоювати зі зброєю в руках. Лише 17 лютого 2008 р. парламент Косова проголосив незалежність. Її визнала низка країн, у тому числі США й більшість країн Євросоюзу та НАТО. Категоричним противником незалежності Косово є Сербія, яка вважає, що це є її територія. Сербію в цьому питанні активно підтримує Росія й Китай. При цьому йде апеляція до норм міжнародного права, до документів, які передбачають територіальну цілісність держав. Однак 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН визнав законність рішення влади Косово щодо проголошення незалежності від Сербії.
Навколо визнання Косово поламано чимало списів. Й, схоже, це питання має не стільки юридичні аспекти, скільки політичні. Понад сто держав ООН визнали Косово, однак деякі з них потім відмовилися від цього рішення. На даний час є 89 держав ООН, які «твердо» визнають Косово. Це майже половина членів цієї організації. Окрім того, є чотири держави, не члени ООН, які визнали Косово. Серед них, зокрема, Республіка Китай (Тайвань).
Із цим визнанням вимальовується доволі цікава картина. Косово визнають переважно демократичні держави світу. Це ті країни, які зараз підтримують Україну. У таборі непідтримки – Сербія, Росія та її нечисленні союзники типу Білорусі, а також Китай зі своїми сателітами. Саме серед цих держав є такі, які або нині ведуть воєнні дії проти України, як от Росія та Білорусь, або не підтримують Україну, а то й допомагають росіянам.
Хоча не все так однозначно. У таборі непідтримки визнання Косово є низка держав, які остерігаються того, що «прецедент Косово» може посприяти сепаратистським рухам й створить для них проблеми. Серед них і п’ять держав Євросоюзу – передусім Кіпр, від якого відділилася невизнана турецька частина, а також Іспанія, Румунія, Греція й Словаччина. Відповідно, чотири останні держави є членами НАТО.
Україна не визнала Косово. Хоча й зробила певні кроки на шляху до цього. Зокрема, в 2020 р. визнала паспорти цієї держави.
При цьому варто відзначити, що абсолютна більшість косоварів підтримують Україну в її боротьбі проти російської експансії. Так, у Приштині, столиці «частково визнаної» Республіки Косово, в центрі міста красується величезний синьо-жовтий банер з написом «Free Ukraine». 24 лютого цього року, в річницю широкомасштабної російської агресії на нашу землю, в цій же Приштині діти в синьо-жовтих строях вийшли на центральний бульвар Марії Терезії й випустили білих голубів – як знак солідарності з нами. Знаний у Косово вчений-юрист, професор Приштинського університету Афім Хоті, коли його запитали, як відносяться косовари до війни Росії в Україні, відповів: «Із самого початку війни була дуже сильна й однозначна реакція. Косовари на власному досвіді знають, як сусіди можуть прийти в твій дім та зруйнувати його. Тому Косово серцем і душою з Україною. Хоча не буду приховувати, що були й інші висловлювання: мовляв, Україна нас не визнала, то чому ми повинні її підтримувати? Але сьогодні цей факт не має ніякого значення».
У червні цього року Президентка Косово Вйоса Османі на полях саміту Європейської політичної спільноти в Кишиневі зустрілася з Президентом Україна. «У часи, коли позиція має значення, я висловила нашу повну солідарність президенту України Володимиру Зеленському. Ніхто не розуміє біль, боротьбу та стійкість України краще за косовський народ», – написала вона у Twitter. Й додала: «Ніщо не може стати на заваді прагненню народу до свободи. Слава Україні».
Говорячи про визнання Косово, варто мати на увазі, що тут не останню роль відіграють релігійні чинники, які тісно пов’язані з питаннями політичними. Як уже говорилося, головним противником визнання Косово є Сербія. Серби, яких у Косово мешкає кілька відсотків, все ж вважають цей край «серцем Сербії». Річ у тому, що близько чотирьох століть тут знаходився престол глави Сербської Православної Церкви – починаючи з кінця XIV ст. по кінець XVIII ст. Тому в Косово чи не найбільша «насиченість» пам’ятками православної архітектури на теренах колишньої Югославії. У 1389 р. на Косовому полі відбулася битва між турками й сербами, в результаті якої останні зазнали поразки й почалося завоювання Сербської держави. Тим не менше для сербів битва на Косовому полі – предмет національної гордості, символ їхньої стійкості. Й, відповідно, місце битви – це «сакральне» історичне місце. Звідси «історичні претензії» сербів не Косово.
Чи не нагадує це «історичні претензії» росіян на землі України, зокрема на Крим, город «русской слави» Севастополь, зрештою, на Київ як «мать городов русскіх», на «київську купіль», яка начебто дала початок російському православ’ю? До речі, росіяни чимало зробили, щоб забрати з українських земель цінні артефакти до своїх музеїв. Те саме робили й серби в Косово. Нині в Музеї історії Косова серед різних експонатів можна зустріти й порожні полиці. Вам пояснять, що це місця для тих експонатів, які вивезли серби. Мовляв, колись вони, може, й повернуться…
Варто звернутися до історія Косово, того, до складу яких держав входив цей край і які релігійні вірування поширювалися тут.
Косовари-албанці вважають себе автохтонами на цій землі – нащадками давнього іллірійського племені дарданців, що начебто мешкало тут ще до нашої ери. Хоча, зрозуміло, що протягом віків у Косово, відбувалися значні міграції населення.
У давні часи на ці терени поширювався вплив Римської імперії й, відповідно, поширювалося західне християнство, римо-католицизм. У часи Середньовіччя ці землі стали місцем змагань між останнім і східним християнством, яке намагалися утвердити тут Ромейська (Візантійська) імперія та Болгарське царство.
Косово в XIV ст., зокрема за часів правління Стефана Душана, який іменував себе імператором і автократом сербів, греків, болгар та албанців, ввійшло до складу багатоетнічної Сербської держави. Приблизно в той час тут були засновані й розбудовані монастирі, що стали важливими осередками Сербської Православної Церкви. Так, у ХІІІ ст. виник монастир у місті Печ, який служив аж до 1767 р. місцем перебування сербського православного Патріарха. Неподалік від нього знаходиться монастир у Високих Дечанах, будівництво якого завершив згадуваний Стефан Душан. Головний собор монастиря – найбільший середньовічний храм на Балканах. Ще одним відомим православним монастирем краю є монастир Грачаниця, який знаходиться неподалік Приштини. У 1999 р. сюди була перенесена резиденція православного єпископа Рашки і Призрена, духовна влада якого поширена на терени республіки. Грачаниця завдячуючи цьому стала й політичним центром сербів у Косово.
У кінці XIV – на початку XV ст. Косово опинилося під владою турків-османів. Тут почав утверджуватися іслам. Взагалі варто відзначити, що на Балканах, які захопила Османська імперія, місцеве населення в основній масі продовжувало залишатися християнським, зокрема, православним. Але це було в тих регіонах, де ця релігія пустила глибокі корені й мала вже столітні традиції. Однак були терени, де християнські традиції виявилися недостатньо сильними. Зокрема, це була Боснія й Албанія, в т. ч. й албанське Косово. У першому випадку не останню роль відіграло поширення єресі богумільства серед босняків. Через те вони не виявляли бажання ревно дотримуватися православ’я й здійснювали перехід до ісламу. Щодо албанців, косоварів зокрема, то їхні терени, як уже говорилося, стали місцем змагання двох християнських конфесій – римо-католицизму й православ’я. І це змагання певним чином сприяло поширення тут «третьої сили» – ісламу. При чому в Косово іслам приймали не лише албанці, а й частково місцеве слов’янське населення, зокрема горанці – нині нечисленний слов’янський етнос, представники якого в основному проживають у південній частині Косово.
На початку завоювання османами краю ісламізація не була інтенсивною. Пік її припав на другу половину XVI — кінець XVIII ст. Тим не менше сербське населення Косово в основному продовжувало й далі дотримуватися православ’я, а частина албанців зберігала римо-католицизм. При цьому чимало з них продовжували практикувати католицькі обряди приватно, хоча Римо-Католицька Церква забороняла це з 1703 р. Цікаво, що в 1845 р. значна кількість людей, які пройшли мусульманство, оголосили себе католиками, щоб уникнути призову на військову службу. Саме римо-католики дали національну героїню, яку дуже шанують албанці. Це – мати Тереза. Її батьки були з Косово. І в Косово, в церкві Чорної Мадонни в Летниці, їй було видіння, що вирішило долю цієї подвижниці. Іменем матері Терезії названий центральний бульвар в Приштині. Є тут її пам’ятник. І загалом пам’ятники матері Терезії зустрічаються в багатьох албанських містах.
Також у Косово існує невелика кількість протестантів. Вони з’явилися як результат роботи методистських місіонерів, що працювали в македонському місті Бітолі наприкінці ХІХ ст.
У ХХ ст. Косово переважно входило до складу Югославії. У повоєнний період тут утвердився соціалістичний режим, який сприяв секуляризації населення. Принаймні певна частина косоварів відійшла від релігії. Й, здавалося, релігійний чинник не відіграє помітної ролі в їхньому житті.
Однак руйнування соціалістичного режиму й розпад Югославії призвели до активізації цього чинника. І він відіграв немалу роль у подіях, які передували проголошенню незалежності Косово. Та й продовжують відігравати в подіях нинішніх.
Зараз більшість косоварів (близько 90 %) сповідують іслам. Власне, ця релігія значною мірою визначає ідентичність косоварів-албанців. У той час як серби, що живуть у Косово й зорієнтовані на Сербію, сповідують православ’я. Відповідно, для них православ’я є ознакою їхньої ідентичності. Тому боротьба за незалежність Косово, яка в 1998-1999 рр. вилилася в «гарячу» війну, супроводжувалася й релігійними конфліктами. З одного боку, косовари-мусульмани й косовари-католики виступали за незалежність свого краю. Натомість косовари-православні при підтримці сербських силових структур були проти.
У сербських і російських мас-медіа спеціально «розганялася» інформація про ісламських фундаменталістів, які руйнують православні святині Косово. Звісно, під час військових дій зустрічалися факти руйнування православних храмів. Хоча чи не руйнуються ці храми під час нинішньої російсько-української війни – і то саме з вини російської сторони? Війна є війна… Хоча, говорячи про Косово, треба враховувати, що православні храми були не лише релігійними, а й політичними, чи навіть військово-політичними осередками сербів. Зрештою, як і в Україні храми й монастирі Української Православної цЦеркви, що є структурною частиною Московського патріархату, часто стають осередками пропаганди «русского міра».
До речі, серби під час війни 1998-1999 рр. теж аж ніяк не були «білими й пухнастими». Сербські війська не лише вбивали мирних жителів. Нищили вони й релігійні святині. Так, католицький храм святого Антонія в Джакові мав серйозні пошкодження від солдатів югославської (сербської) армії. А в Приштині офіцери цієї армії викинули з католицької церкви святого Антонія черниць та священика, встановивши на шпилі радар, що призвело до бомбардування НАТО церкви та прилеглих будинків. Зараз мир у республіці забезпечують KFOR (англ. Kosovo Force) – міжнародні сили під керівництвом НАТО, відповідальні за стабільність у Косово. Ці сили, зокрема, забезпечують охорону й деяких релігійних святинь, зокрема православних храмів.
Косово, попри тут домінування ісламу, все ж залишається поліконфесійною країною, де римо-католицизм і православ’я є традиційними для регіону релігіями.
Щодо ісламу, то не варто вважати, що в Косово поширений ісламський фундаменталізм. Косовари-албанці, в силу обставин, виявилися достатньо відкриті для західного світу. Майже половина з них перебуває на еміграції в країнах Західної Європи й Північної Америки, не пориваючи зв’язків зі своєю батьківщиною. Чимало з них їздить на заробітки в країни Заходу, зокрема в Італію. Косовари-албанці здебільшого знають кілька мов. Окрім своєї рідної, чимало з них говорять англійською чи італійською. Звісно, їхнє знайомство із Заходом, західним способом життя не може не впливати на них. Хоча водночас в Косово помітні й турецькі впливи. Туреччина постає як один із «опікунів» цієї країни. До речі, показово, що авіаційне сполучення багатьох країн з Приштиною здійснюється через Стамбул. Й тому є певні ісламські впливи, що йдуть з турецького боку. Хоча значна частина мусульманських країн, зокрема Іран, Сирія, Індонезія, Алжир, Туніс, Марокко тощо, не визнають Косово. Тому говорити про мусульманську солідарність з косоварами дещо проблематично.
Треба також враховувати, що косовське суспільство, попри впливи Заходу, залишається традиціоналістським, особливо щодо сімейних цінностей. І цей традиціоналізм часто переплетений з ісламом, чи принаймні отримує ісламське забарвлення. До сьогодні в Косово зберігається традиція, що саме батьки вирішують, з ким їхні діти мають брати шлюб. І, зрозуміло, цей шлюб має бути між «своїми». Хоча, звісно, трапляються винятки. Самій же шлюбній церемонії надається великого значення. Вважається, що шлюб треба брати на батьківщині – навіть якщо ти в еміграції. Тому косовари-албанці в «сезон весіль» (а він припадає на літо) спеціально приїжджають у Косово. І в цей період населення республіки помітно зростає. Також для сімей косоварів-албанців притаманна багатодітність. І це дозволяє їм успішно змагатися в плані демографічному зі слов’янським населенням.
Щодо останнього, то в Косово його в основному репрезентують серби, які дотримуються православ’я. Основні райони їхнього компактного проживання знаходяться на півночі. Православні серби, як уже говорилося, проти незалежності Косово та розглядають Сербію як свого захисника.
І якщо косовари-албанці позитивно ставляться до українців, підтримують нас в нинішній війні, намагаються допомагати, то зовсім інше ставлення до нас «єдиновірних» косовських сербів. Для них росіяни – найкращі друзі, а українці – вороги. Коли ви потрапите до православного храму в Косово й священик довідається, що ви українець, то може вам прочитати «лекцію»: мовляв, негоже нам воювати з росіянами, адже ми з ними «народи-брати».
Саме православний чинник є чи не найголовнішим у тому, що Сербія не хоче визнавати незалежність Косово. Сербська Православна Церква постійно акцентує увагу на тому, що Косово – це сербська земля, що тут знаходяться основні сербські православні святині. А оскільки вплив Церкви в сербському суспільстві немалий, то на нього мусять зважати політики. Хоча серед останніх є розуміння, що потрібно вирішити «косівську кризу». Адже ця «криза» є головним каменем спотикання для Сербії на шляху до Євросоюзу, куди ця країна все таки прагне вступити.
Автор висловлює вдячність учасникам міжнародної програми «Journalists in Residence - Kosovo» Asociacioni i Gazetarëve të Kosovës (AGK), зокрема Людмилі Лук’янченко, за допомогу у підготовці статті
##DONATE_TEXT_BLOCK##