Неправдиву інформацію, що неможливо забрати Бережанський психоневрологічний будинок-інтернат для чоловіків із споруд колишнього монастиря отців-василіан у селі Краснопуща отримують ініціатори відродження обителі.
Неправдиву інформацію про те, що неможливо забрати Бережанський психоневрологічний будинок-інтернат для чоловіків із споруд колишнього монастиря отців-василіан у селі Краснопуща Бережанського району отримує від представників влади Тернопільської області ігумен монастиря отець Степан Романик (ЧСВВ) та віруючі-прихильники відродження чернечої обителі, жителі Тернопільської та Львівської областей. Такі висновники після журналістського розслідування, з яким пропонуємо ознайомитися, зробив кореспондент РІСУ Володимир МОРОЗ.
Держслужбовці та депутати замовчують, що на Тернопільщині діють три недоукомплектовані психоневрологічні заклади, і підопічних інтернату в Краснопущі готові прийняти, наприклад, у Мельниця-Подільському територіальному центрі обслуговування одиноких, перестарілих та інвалідів. При цьому в обладміністрації не згадують навіть власний документ за підписом начальника управління праці та соціального захисту населення Софії Погорілої від 15 липня 2005 року, де йдеться про таку можливість.
Так, перший заступник начальника головного управління праці та соціального захисту населення Тернопільської ОДА Володимир Долинний та представники постійної комісії з питань охорони здоров’я, сім’ї, материнства і дитинства під головуванням депутата Тернопільської облради, ректора Тернопільського медичного університету цілковито однаковими словами у різних документах запевняють віруючих у тому, що «задовольнити Ваше клопотання на даний час немає можливості в зв’язку з відсутністю приміщень, що відповідають санітарно-гігієнічним, протипожежним та іншим нормам проживання та життєзабезпеченн, інтернат у Краснопущі немає очисних споруд, скидає свої стоки у басейн річки Золота Липа, а через неї — до Бережанського ставу (населення міста — 19,4 тис. осіб.). Стіни будинку-інтернату стоять подекуди з облупленою штукатуркою, а керівництво закладу ігнорує те, що комплекс монастиря перебуває у статусі нововиявленої пам’ятки архітектури, і взялося встановлювати білі металопластикові вікна. Бляшана покрівля інтернату потребує ремонту, і з неї вода затікає навіть на ті частини монастиря, які василіанам повернули (38% комплексу споруд).
Після того, як радянська влада у 1946 році відібрала у василіан монастир, його основний будинок, що у плані нагадує літеру «П», спершу слугував геріатричним будинком, а з 1979 року — психоневрологічним інтернатом. Внутрішній простір монастирської церкви Різдва Івана Хрестителя тоді розділили на два поверхи: на першому була їдальня, на другому — клуб для підопічних, а в святилищі, замість вівтаря, — кухня.
Відрізнити «комунальну» та «монастирську» частини споруди не важко: перша стоїть під іржавим дахом і з її вікон лунають часто непристойні вигуки підопічних (хоча не всі вони гамірні і часто скаржаться на умови свого побуту). Церкву василіани спільно з віруючими відновили, продовжують відновлювати частину келій, але самі поки що живуть в інших монастирях — через гамір у психоневрологічному закладі.
Різниця між інтернатом та монастирем — разюча, особливо, коли взяти до уваги, що обитель відновлюють на пожертви, а на будинок-інтернат виділяють у рік 1 мільйон 802 тисячі 623 грн. Ще більш незрозумілим такий стан речей стає з огляду на те, що директором закладу є діючий господарник-фермер Володимир Боянович, а на 82 підопічних, що перебувають в інтернаті на харчуванні (всього до закладу приписані 102 підопічних), є 70 штатних працівників.
Разом із тим В. Боянович запевняє, що не вбачає у бажанні багатьох людей відродити колись один із найбагатших монастирів Галичини якогось конфлікту: цього хоче, за його словами, невелика група людей, частково пенсіонерів, які відпрацювали в інтернаті та «заробили собі пенсію». А от проти, за словами директора, виступають працівники закладу.
«Я не є уповноважений вирішувати майнові питання. Я відповідальний за державне майно і сказав, що не дозволю розтягувати державне майно, коли я на службі,» — розповів В.Боянович.
Разом із тим директор не заперечує, що, наприклад, отримувати допомогу замість підопічних на банківські карточки часто їздять працівники закладу, адже до найближчих банкоматів —у Бережани чи Золочів — 20 км. Він запевняє, що з кожного працівника запитують звіт про куплене і таким чином уникають зловживань. А от єдиний у Краснопущі магазин належить товаришу В. Бояновича.
Коли кореспондент РІСУ звернувся за коментарем в управління праці та соціального захисту, то його керівник Софія Погоріла спрямувала його до свого першого заступника Володимира Долинного. Останній, як тільки мова зайшла про монастир, спершу взагалі назвав ігумена отця Степана Романика «якимсь підозрілим», оскільки він не з Тернопільської області, а доїжджає із Львівської. Коли посадовець почув, що отець має всі документи і затвердження від єпарха Тернопільсько-Зборівського УГКЦ Василя (Семенюка), про таке більше мова не йшла. Утім, заступник начальника головного управління праці та соціального захисту почав запевняти кореспондента РІСУ, що у Мельниці-Подільській діє просто геріатричний заклад (заклад для престарілих).
Та ці слова заперечують і керівник Мельниця-Подільського територіального центру обслуговування одиноких, перестарілих та інвалідів Василь Кіцак, і голова Борщівської районної держадміністрації Іван Чепесюк.
«У Мельниці-Подільській є навіть кращі умови. Там від 2004 року пустує цілий корпус, але наявні і приміщення, куди підопічних можна заселяти. Тільки опалення потрібно встановити», — зазначив В. Кіцак.
Територіальний центр зацікавлений у тому, щоб його корпуси були заповнені, зазначає він. Але справа не у своєрідній конкуренції між психоневрологічними установами, а в тому, що, перевівши підопічних з Краснопущі до Мельниці-Подільської, можна не лишень повернути василіанам їх майно і сприяти відродженню обителі, а й зекономити значну частину із того, що область виділяє на Бережанський психоневрологічний будинок-інтернат.
«Ми уже давно вели мову з Софією Погорілою про те, що нераціонально вкладати бюджетні гроші у старі приміщення монастиря, а краще переселити підопічних. Мельниця-Подільський територіальний центр зараз перебуває у комунальній власності району. Ми його готові передати на баланс області, але не приміщення. Вони — майно громади району. Тож нехай не говорять, що місць немає. І це вже питання до управління праці та соціального захисту, чому вони не чинять раціонально», — пояснив Іван Чепесюк.
Про наявність місць для переселення підопічних у Мельниці-Подільській Володимир Долинний почув від Василя Кіцака. Але навіть після того посадовець відвідав Краснопущу і визнав, що місця є, але у Мельниці, як виявляється, потрібно робити коштовні ремонти. То ж проблему нібито знову вирішити неможливо.
«У мене склалося враження, що влада не хоче і підопічних переводити, і щоб ми монастир відновили. Йдеться і про духовність, бо тут — багатовікова традиція монашого життя, а в храмі — чудотворна ікона. Також йдеться і про архітектурну пам’ятку, яку розвалюють. Подивіться, про неї не дбають: дах — протікає, стіна — тріснута», — розповів ігумен монастиря, отець Степан Романик.
Отці-василіани у жодному разі не хочуть вигнати підопічних інтернату «на вулицю». Вони не планують робити у Краснопущі якийсь закритий заклад.
«Так, буде монастир. Це — кляузура. Але Краснопуща — місце прощ до чудотворної ікони. Хочеться, щоб був будинок для катехизації, реколекцій, кухня для прочан», — пдодав о. Степан.
Споруду монастиря уже оглянули фахівці Бережанського державного історико-архітектурного заповідника.
«Статус нововиявленої пам’ятки означає, що вона має історико-архітектурну цінність. Згідно з пунктом 2 статті 14 Закону України «про охорону культурної спадщини» нововиявлений об’єкт культурної спадщини до вирішення питання про занесення його до реєстру підлягає охороні. Тобто подальше вивчення комплексу може призвести до того, що він буде не пам’яткою місцевого значення, а національного», — розповів керівник відділу охорони пам’яток управління містобудування та архітектури Тернопільської облдержадміністрації Ярослав Пелехатий.
То ж у випадку монастиря у Краснопущі переплелися не тільки справа релігії та майна, але й охорони культурного надбання держави. Дивно, що в Тернопільській облдержадміністрації фактично ігнорують проблему.
«Цим питанням просто не хочуть займатися», — коментує Василь Кіцак.
До речі, нещодавно керівник управління праці та соціального захисту Тернопільської облдержадміністрації Софія Погоріла отримала згідно з указом Президента України звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Почесне звання присвоєно «За активну життєву позицію, вагомий особистий внесок у вирішення питань соціального захисту та реабілітації інвалідів, багаторічну сумлінну працю», —йдеться в указі. Після досягнення пенсійного віку начальнику управління продовжили термін держслужби ще на два роки. Цікаво, що, за словами В. Кіцака, С. Погоріла востаннє була у Мельниця-Подільськму територіальному центрі приблизно чотири роки тому — коли ще була заступником начальника управління. Після того, як вона стала начальником управління, заклад не відвідувала, зазначає В. Кіцак.
Наразі ж питанням зацікавилися хіба що в Тернопільській обласній раді, до голови якої, Олексія Кайди, звернулися віруючі.
«Депутати уже виїжджали на місце. Звісно ж, що без фахівців справу не вирішити. На мою думку, монастир потрібно повернути василіанам», — вважає голова постійної комісії з питань соціально-економічного розвитку Тернопільської облради Сергій Надал.
Із цим погоджується і член цієї комісії, депутат облради і житель Бережанського району Ярослав Котовський.
«Однозначно, що монастир потрібно повертати. Його історія тягнеться від XVII століття. Я навіть не знав, що у нас є така місцина, яку можна назвати другою Зарваницею. Мав змогу туди приїжджати, був на літургії. І в такому місці підопічні через вікна вигукують викрикують казна-що. Але, з іншої сторони, шкода працівників того закладу, які можуть залишитися без роботи», — зазначив він.
Депутати обіцяють вивчити проблему, в облраді навіть створюють спеціальну комісію. Після того облрада може прийняти сесійне рішення про повернення приміщень монастиря василіанам та переселення підопічних інтернату в інші заклади. Покладає сподівання ігумен монастиря і на зустріч з головою Тернопільської облдержадміністрації та водночас депутатом Тернопільської облради Юрієм Чижмарем.
Утім, як стало відомо кореспонденту РІСУ, на території Урманської сільради, до якої належить село Краснопуща, з ініціативи керівництва інтернату розпочинають збирати підписи, щоб заклад у монастирі таки залишити. Інтернат у Краснопущі — чи не головний роботодавець для місцевих жителів. У селі є 62 жителі, з яких 39 пенсіонерів, 23 дієздатних непенсійного віку (12 з них — працівники будинку-інтернату) і 18 дітей. 58 працівників закладу доїжджають з інших сіл.
Наразі ж василіани стали заручниками бюрократичної машини, адже коли ігумен звертається до голови облради з проханням повернути монастир, відповідний лист відсилають на розгляд не кому іншому, а директору Бережанського психоневрологічного будинку-інтернату. Коли ігумен нагадує, що у 2005 році була досягнута домовленість про переселення підопічних у Мельницю-Подільську, посадовці заперечують це і вказують, що відповідне питання тільки обіцяли вивчити. Коли ж в облраді розглядають питання монастиря, то депутати радше переписують документи управління праці та соціального захисту обладміністрації, де не кажуть, що підопічних можна справді переселити, зекономивши кошти держави, аніж дослухаються до ігумена та віруючих, які вказують, що така можливість є. І навіть у Державному комітеті у справах національностей та релігій, куди звернувся один із прихожан монастирської церкви у Краснопущі, просто відповіли, що, «зважаючи на те, що в зазначених приміщеннях розташований психоневрологічний заклад, позитивне вирішення порушеного питання можливе після надання вказаній установі приміщень, що відповідають санітарно-гігієнічним, протипожежним та іншим нормам проживання та життєзабезпечення хворих. При виконанні даної вимоги, питання передачі монастирю зазначених приміщень, за відповідним поданням, може бути вирішено за рішенням сесії Тернопільської ради народних депутатів».
Зрештою, про наявність місць у Мельниці-Подільській ініціатори відродження василіанського монастиря у Краснопущі дізналися самотужки. Проблему, здавалося б, можна вирішити: і монастир повернути, і гроші зекономити. Але ж ні — посадовці різних рангів починають шукати нові причини, чому підопічних переселяти не можна: тепер заважає відсутність ремонтів. І про економію бюджету не згадують — вочевидь, сподіваються, що кредити від міжнародних установ все вирішать.
Історична довідка:
Монастир у Краснопущі заснували 1665 року ченці Варлаам та Феодосій на основі благословення львівського владики Атанасія Желиборського. У 1665 році значну грошову пожертву на монастир надав власник околиць, майбутній король Ян Собеський. Первісні монастир та церква були дерев’яні. Мурований двоповерховий монастирський будинок звели у 1786-1797 роках за ігумена Йосафата Скотинського.
Після того, як у 1810 році влада заборонила викладати у Львівському університеті філософію та богослов’я, відповідні курси відкрили саме у Краснопущі. Бібліотекою монастиря користувалися Іван Франко та Богдан Лепкий.
Муровану церкву у монастирі збудували у 1906 році на місці дерев’яної, що згоріла у 1899 році. У 1912 році для храму придбали іконостас із Деревацього монастиря біля Львова. У 1934 році до василіанського монастиря у Краснопущі з Львівського Святоонуфріївського монастиря, що у Львові, перенесли чудотворну ікону, яка первісно походила з ліквідованого Віцинського монастиря. Ця ікона — копія Іверської, яка перебуває в одному з монастирів на горі Афон.
У 1946 році монастир закрили, ченців репресували, а в будівлях розташували геріатричний будинок. Із 1979 року у будівлях монастиря діє психоневрологічний будинок-інтернат. 9 грудня 1993 року василіанам повернули церкву, каплицю і частину приміщень.