Без жодної крихти лукавства і нещирості, в абсолютному єднанні з найвищою Правдою і Божественною справедливістю можна стверджувати, що спочилий 24 жовтня о 9 годині ранку Владика Євсевій (Політило), якого багато хто знав і пам’ятав у його священичому сані та під іменем отця Віталія, був і назавжди залишиться саме такою людиною, яку Провидіння відзначило унікально багатими і дивовижно щедрими дарами.
Пам’яті видатного ієрарха
і незабутнього священнослужителя –
Владики Євсевія (Політила)
Без жодної крихти лукавства і нещирості, в абсолютному єднанні з найвищою Правдою і Божественною справедливістю можна стверджувати, що спочилий 24 жовтня о 9 годині ранку Владика Євсевій (Політило), якого багато хто знав і пам’ятав у його священичому сані та під іменем отця Віталія, був і назавжди залишиться саме такою людиною, яку Провидіння відзначило унікально багатими і дивовижно щедрими дарами.
Сказати, що життя Митрополита Євсевія було безхмарним і безтурботним, аж ніяк не можна. В Його біографії було все: і тяжка хвороба серця – багато років життя із штучним клапаном, і страшні, невиліковні страждання та втрати рідних – дружини, дочки, і потреби приймати важкі та відповідальні рішення, що могли мати для себе і навіть для цілої Церкви принципове значення, і постійні зміни місця праці та прикладання сил, - але ніщо не змогло захмарити чи замулити ті внутрішні скарби, які цей Священнослужитель від Бога отримав і намагався їх не заховати ні від Божого світла, ні від людської прискіпливості.
Народившись на Дніпропетровщині, після Другої світової війни отець Віталій потрапляє на Львівщину (очолював парафії у Корчеві на Радехівщині, у Солонці на Пустомитівщині та Івано-Франкові-Янові на Яворівщині), з 1963-го року – до Львова, який став для нього не просто рідним містом, але духовною батьківщиною, де він пройшов шлях від пересічного священика (настоятеля зруйнованого пізніше храму Введення на теперішній вулиці Науковій) до настоятеля найвідомішого та історичного найбільш значущого храму міста – Успення Богородиці на Руській (1965-1993 роки), а також Секретаря єпархіального управління, себто де-факто другої особи в єпархії. Коли ж пригадати, що в той період, коли отець Віталій був канцлером Львівсько-Тернопільської єпархії Українського екзархату РПЦ (1979-1985 роки), кожен сьомий храм Московського Патріархату був саме у межах цієї єпархії, то можна усвідомити і зрозуміти, що таке становище автоматично робило отця Віталія одним з чільних і найвпливовіших священнослужителів не лише у регіоні, але й в Україні та навіть цілому просторі, на який були поширені впливи РПЦ.
Гнучкий і відповідальний розум отця Віталія завжди був готовий до адекватного сприйняття дійсності і рішучих кроків назустріч об’єктивним вимогам і викликам поточного моменту. Незважаючи на свій статус одного з найбільш заслужених і впливових священнослужителів РПЦ в Україні, отець Віталій насмілюється і впевнено прямує до нових ідеалів у часі, коли зреалізування ідеї автокефалії Українського Православ’я стало можливим.
Деякі з парафіян Успенки (у Львові саме так з любов’ю називають цей єдиний український храм у давньому Середмісті) ще й зараз можуть пригадати безсонну ніч у храмі восени 1989 року, після якої отець Віталій вранці урочисто проголосив про вихід цієї символічно і принципово важливої для РПЦ парафії з її складу та приєднання до вже проголошеної УАПЦ. Безсумнівно, що митрофорний протоієрей Віталій одним з перших священиків у Львові підтримує це юрисдикційне спрямування, ставши автоматично і безальтернативно однією з фігур, на авторитеті якої розбудовувалась нова структура як на Львівщині, так і в цілому в Україні. Сам храм став головним осідком Братства Апостола Андрія Первозванного, що активно і безкомпромісно боролося за підтвердження і визнання засад автокефального устрою Церкви, а його настоятель долучається до практично всіх акцій, які були зініційовані у рамках нової структури. Зокрема, він бере надактивну участь в організації і діяльності Першого Собору УАПЦ у Києві 5-6 червня 1990 року. З подачі отця Віталія Собор приходить до думки про необхідність якнайшвидшого заснування семінарії і призначає його першим ректором, оскільки у той час тільки на базі Львівської єпархії була можливість у стислі строки, буквально за кілька місяців, зорганізувати такий заклад.
Власне, дванадцять наступних років життя і діяльності отця Віталія були повністю присвячені цій новій ініціативі і новому церковному завданню, без зреалізування якого розвиток Церкви був би просто неможливий. 1996-го року (знову за подачею отця Віталія) на базі Львівської семінарії було засновано ще й Львівську духовну академію, ректором якої автоматично стає отець Віталій. Праця над вихованням першої пост-тоталітарної ґенерації священнослужителів стала не просто головним, але єдиним і винятковим завданням для отця Віталія після сумних і для нього особисто, і для цілої Успенки подій 1993 року, коли після принципового і вистражданого ним рішення підтримати об’єднавчий процес в Українському Православ’ї та утворення УПЦ Київського Патріархату негативно налаштована до цього процесу більшість Братства та підтримки одного з трьох у той час постійних кліриків храму усунула настоятеля храму, отця Віталія, від виконання ним обов’язків. І це після 28 років (!) душпастирювання в Успенській (Волоській) церкві міста Львова – осерді культури і духовності українців столиці Галичини!
Митрополит Львівський Димитрій (Рудюк) та митрополит Євсевій (Політило)
Отець Віталій з гідністю і впевненістю у власній справедливості прийняв цей виклик долі і повністю зосередився на церковно-освітній ниві, отримавши чудесну можливість вповні розкрити талант педагога, наставника і духовного порадника. Обставини тогочасного моменту змушували оперативно готувати нових пастирів Церкви. Тому впродовж тих 12-ти років, коли він очолював львівські православні духовні школи, було підготовлено кілька генерацій священиків, що зараз несуть церковний послух не лише на Львівщині, але й майже у всіх єпархіях Київського Патріархату.
Здатність отця Віталія коритися Божій Волі і сповняти на найвищому рівні усі обов’язки, що їх покладає поточний момент, знову проявилася після чергового трагічного рубежу на його життєвій дорозі: після смерті дружини, 2002 року у віці 74 років отець Віталій приймає чернецтво і, згідно з визначенням Священного Синоду, стає архієреєм Полтавсько-Кременчуцької єпархії з новим ім’ям, отриманим при постригу – Євсевій. Можна тільки дивуватися і дякувати Богові, що є особи, які в таких літах і при настільки серйозних хворобах, які мав отець Віталій, є здатними до настільки рішучих кроків і змін. Прийнявши визначення стати правлячим архієреєм у Полтаві, Владика свідомо відмовлявся від створеного за довгі роки мешкання у Львові домашнього затишку, розміреного і впорядкованого життя, щоденного спілкування з десятками друзів та однодумців, а також підтримки сім’ї, що є так важливо, коли людина перетинає рубіж останньої чверті століття. Але довіра до Провидіння, яке покликало у нову дорогу, та впевненість в істинності ідеї, служінню якій присвячено півтора десятка останніх років життя, додавали сили і створювали обставини, за яких будь-які міркування про практичні моменти життя втрачали сенс і принципове значення.
Саме в часі, коли Митрополит Євсевій (він був до сану архієпископа піднесений 2003-го року, а митрополита – 2004-го) очолював Полтавську кафедру були виконані основні роботи з відновлення зруйнованого більшовиками кафедрального Успенського собору міста. Розуміючи життєву стійкість і роками напрацьовану організаційну далекоглядність Владики від 2005 року Митрополитові доручають кермувати однією з найчисельніших, складних та важливих для УПЦ Київського Патріархату Рівненсько-Острозькою єпархією, правлячим архієреєм якої він залишався аж до лютого цього року, коли, беручи до уваги став здоров’я Владики, Синод благословив йому перебувати на спочинку.
Не лише мені одному, але й сотням інших людей доля подарувала унікальну можливість і дар спілкування з цим священнослужителем. Що вражало кожного разу: навіть в останні найтяжчі з огляду на стан здоров’я місяці життя Митрополит не втрачав почуття гумору, постійно жартував, давав дотепні поради, демонстрував знання найцікавіших та найтонших деталей церковного життя, - одним словом він був тим інструментом у руках Божих, який працював задля піднесення духу і отримання духовного заряду, яким можна було жити аж до чергової зустрічі із цією світлою особистістю. На відміну від багатьох своїх співпрацівників у священному сані, Владика Євсевій був позбавлений дикого апокаліптичного мракобісся, яке так часто пробують видавати як замінник справжньої надихаючої, оптимістичної духовності. Власне, ця сторона особи Митрополита Євсевія і була його найбільш досконалим життєвим досягненням і здобутком: тим здобутком, який сотні друзів, духовних побратимів, учнів і навіть просто знайомих будуть берегти у своєму серці доти, доки жеврітиме у них іскра життя, впевненості у власних силах та віри у потребу сердечного сповнення своїх людських обов’язків супроти Бога та інших людей.
Елементом життєвої постави Владики завжди було його проповідництво. Часто він закривав очі, піднімав голову догори і натхненно, немов ветхозавітний пророк, звертався до завжди багаточисельної пастви. При цьому він свідомо і зі зрозумілим умислом (щоб ніхто не ловив ґав і не дрімав у храмі) міняв тональність і характер проповіді: якнайвищий стиль він міг раптово змінити на стиль пересічного переповідання важливих життєвих чи навіть побутових істин. І в кожній з цих гомілетичних іпостасей був очевидний умисел: вплинути на свідомість і, одночасно, розум кожного парафіянина, як того, що є реципієнтом найскладніших світоглядних конструкцій, так і того, хто звик все сприймати на буденному рівні. Але парадокс цієї духовної постави полягав ще й в іншому: навіть із закритими очима отець, а з часом – і Владика помічав кожного, хто був у храмі і слухав його проповідь.
Пригадую цікавий випадок: на одне з престольних свят у Княжій Миколаївські церкві Львова отець Віталій був запрошений виголосити святкову проповідь. Я випадково і принагідно, бо це був робочий день, забіг до церкви і при самому вході, у бабинці, слухав те, що промовляв до віруючих отець Віталій. Зауважити мене було практично неможливо, але ж яке було моє здивування, коли увечері він до мене зателефонував і, як завжди, дотепно та натхненно дякував за присутність на Службі, цікавився, як було сприйнято його слово, а також коротко, але ємко обговорював головні проблеми поточного моменту у церковному та політичному житті.
Таких унікальних, виняткових моментів можна пригадати безліч. Закликаю всіх, хто може і хоче сказати про Владику Євсевія, не лінуватися, а зіткати зі спогадів і міркувань про спочилого Архієрея унікальний духовний вінок у ці дні, коли Львів і вся Церква прощаються з цим непересічним священнослужителем.
Не хочу перевантажувати своє прощальне слово власними спогадами, але не можу не пригадати ще один для мене вражаючий життєвий епізод. Зимою 1999-го року, коли за програмою наукових обмінів довелося рік працювати в одному з американських університетів, якось несподівано вранці, приблизно о годині 5-й, у моєму помешканні залунав дзвінок. Здивуванню не було меж: на дроті з українського боку почув дорогий і життєрадісний голос отця Віталія, який, дізнавшись, що на одній з українських парафій у США бракує священика, як завжди говорячи красиві і розумні слова, пропонував у тижневий термін полагодити питання з моїм призначенням, висвяченням і залишенням назавжди у Сполучених Штатах. На роздуми отець Віталій дав один день. У мої плани отримання священичого сану, так само, як і залишення у США, не входило, а тому я чемно і щиро подякував, зберігши цю несподівану і безкорисливу спробу взяти практичну участь у моєму житті, як один із важливих і переконливих прикладів того, що людська доля завжди може бути сповнена таких несподіваних дарунків – спроб інших людей допомогти, посприяти, щось суттєво змінити на краще. Головне ж, що ні в часі розмови, ні після неї отець Віталій так і не зізнався, де і звідки він дістав номер мого американського домашнього телефону.
У покійного архієрея було одне важливе і цікаве хобі – бджолярство. Часто він навіть на проповідях згадував і робив паралелі між влаштуванням взаємин у людському суспільстві та бджолиних сімей. Як на мене, це захоплення Владики не було випадковим: працьовита і розумна бджола, яка кожним своїм вильотом приносить хоч маленьку, але безумовну користь для всього загалу своєї багаточисельної сім’ї, може символом самого Владики, який обов’язково кожним словом і кожною дією прагнув комусь зробити життя легшим і сенсовнішим.
У Владиці вражало багато речей. Унікальна, як для радянського періоду, богословська бібліотека, значну частину якої він привіз із Канади у той час, коли він там кілька років душпастирював (1975-1978 роки), редагував «Канадійський православний вісник» і секретарював у місцевого архіпастиря. Приємно дивував його дипломатичний хист і здатність із гідністю вийти з будь-яких складних обставин і ситуацій, залагодити нібито непереборні конфлікти. Приваблювало у Владиці і його постійне прагнення бути сучасним, модерним, освіченим і інформованим. Ще в радянський час отець Віталій, не криючись, розповідав про свій перманентний досвід слухання західних радіостанцій. Він був одним із перших у Львові серед тих, хто, коли з’явилася така можливість, встановив на будинку «тарілку», щоб приймати телебачення із закордону. І він же був одним з перших, однозначно найстаршим і, як це не прикро звучить, і до цього часу небагатьох священнослужителів, які повністю оволоділи інтернетом і не пропускали ні дня без спілкування зі світом новітніх модерних електронних інформаційних потоків.
У всіх повідомленнях про смерть Митрополита Євсевія прозвучала теза, що він був найстарішим за віком архієреєм УПЦ КП. Однозначно: це також одне з благословінь і ласк Божих до цієї людини. Але остаточно підірвав сили і поклав на смертну постіль Владику не вік, а давня і затяжна хвороба. Внутрішньо, незважаючи на літа, Митрополит Євсевій залишався енергійним, духовно бадьорим, з непереборним прагненням до знань і істини.
Таким Владика назавжди залишиться і в нашій пам’яті: впевнений у собі, вільний духом, з високо піднятою головою, з посмішкою та дотепом на устах, зі словами підтримки і натхнення! І навіть Його зараз назавжди закриті очі продовжують і завжди будуть продовжувати дивитися у глиб сердець усіх, хто знав і любив цього видатного Священнослужителя.
Андрій ЮРАШ