25 жовтня в Україні відзначають День військового капелана. Його приурочено до дня вшанування святителя Мартина Милостивого, єпископа Турського, якого вважають засновником військового капеланства і покровителем військових капеланів.
Джерело: Укрінформ
Надія Балагурак
Священник Володимир Мицько у капеланстві вже 8 років, відколи почалася війна.
Спочатку їздив на фронт як волонтер з гуманітарною місією – відвідував цивільних і військових. У 2017 році, коли з’явилася посада військового капелана, вирішив, що опікуватиметься захисниками. Зараз отець Володимир служить в одному з підрозділів 14 ОМБр імені князя Романа Великого. Говорить, що йшов на місяць, але зрештою так прикипів до хлопців, що вирішив залишитися з ними. «Аж до Перемоги!» – говорить священник.
«Зброя капелана – хрест і слово»
Віра – це основа основ. На війні вона є фундаментальною, адже дає духовну підтримку. Ця війна з атеїстів зробила віруючих. Куди б ми не приїздили, усі без винятку потребують спілкування і охоче говорять. Серед нас є люди різних конфесій, навіть старовіри. Є в нашому підрозділі, наприклад, мусульмани, з якими ми добре приятелюємо. З усіма знаходимо спільну мову.
Згідно синодального рішення, священник може носити з собою зброю – задля його власної безпеки та захисту того, хто поряд. Але у 99% випадків зброя капелана – хрест та слово.
Не знаю, як би я вчинив, якби треба було взятися за зброю. Якщо себе захистити, напевно, не взяв би до рук. А якщо ближнього, наприклад, пораненого побратима, думаю, тоді вона стала б у нагоді. До речі, Архангел Михаїл теж має зброю – меч.
«Ми бачимо ворога як диявола в людській подобі»
Ця війна страшна, попередні з нею не зрівняються. На цій жахливій війні ми бачимо ворога як диявола в людській подобі.
Подоба Божа – це любов, милосердя, високі моральні якості. Все, що протирічить цим цінностям – прояви диявола. Я бачив звірства росіян – те, що вони накоїли у Куп’янську, Ірпені, Бучі, Маріуполі. Ворог прийшов вбити нас, наших дітей, жінок, батьків, забрати в нас віру, культуру. Забрати те, що дав Бог – життя, державу. Отже, ми маємо все це захистити. І наша боротьба є Божою справою.
Давайте пригадаємо рядки з Євангелія: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Це те, що зараз роблять наші військові. Вони виборюють наш спокій, захищають нас, звільняють території України, жертвуючи собою.
«Місцеві бояться попів-колаборантів і не чекають їхнього повернення»
Люди, які довгий час були під окупацією, раділи нашим військовим. Звісно, траплялися ті, котрі говорили, що під владою окупантів мали світло, воду, газ, їх усе влаштовувало. Це, переважно, люди віком 50+, які традиційно розуміють лише мову сили. А от молодше покоління – інше. Вільні люди, які щиро пишаються тим, що вони українці. Вони нас зустрічали з прапорами, схованими від очей окупантів і збереженими для нас, вигукували «Слава Україні!» – це було до щему приємно.
Окрема тема – священники, які залишалися на окупованих територіях. Багато представників московського патріархату закрили храми і повтікали. Наприклад, Ізюмський та Куп’янський митрополит Єлисей (Іванов) втік до росії, щойно наші ЗСУ почали контрнаступ на Харківщині. Відверто кажучи, місцеві бояться цих попів-колаборантів, і не чекають їхнього повернення, бо псевдоотці брали участь у викраденні людей, здавали активістів, позиції наших військових тощо.
Є й абсолютно інша історія. У Куп’янському районі була єдина церква ПЦУ, священник якої одразу сказав, що не буде співпрацювати з окупантами. Тоді йому наказали зняти з воріт тризуб. Він зняв, але продовжував правити службу українською мовою, розуміючи, що у будь-який момент через це може опинитися у підвалі. От це справжня позиція і віра, взірець служіння Богу та громаді.
«Я щасливий, що мої слова врятували людині життя»
На війні важливо говорити. Іноді одна розмова здатна змінити долю людини. Ти спонукаєш людину мислити про вагомі речі, про те, що ми незламні і непереможні. Одну таку розмову я запам’ятаю на все життя. Якось до мене підійшов військовослужбовець – красивий, але дуже втомлений. Розповів, що має проблеми з дружиною, сумує за дітьми. Говорили десь півгодини, посміялись, пожурились і розійшлись. Через 7 місяців ми перетнулись, і він подякував за ту розмову. Сказав, що вона врятувала йому життя, адже тоді він вже був готовий з ним попрощатися, не бачив сенсу йти далі. Я не пам’ятаю, що конкретно тоді сказав йому, але щасливий, що мої слова врятували людині життя.
Загалом війна – це неймовірне психологічне випробування. І на тобі як на капеланові лежить велика відповідальність – на тебе дивляться, як на духовну людину, яка має за будь-яких обставин залишатися спокійною, виваженою.
Попри все, я впевнений, що Україна переможе. Ми вже перемогли – падіння російської імперії зла відбувається на наших очах. Наше покоління живе в період визвольних змагань та буде свідком перемоги. Господь недаремно нас зробив сильними – плід боротьби достигає і ми його зірвемо та скуштуємо.
А після Перемоги я відправлю молебень та нарешті зберусь на відпочинок в Карпати, до рідного Дрогобича, де народився та знаю кожну стежину.
Фото Павла Багмута та надані автором