Володимир Волковський. До роковин Богословського порталу
Становище богослов’я в Україні в нашу епоху неоднозначне. Існують Церкви, академічні інституції, інтернет-простори, проте стан розуміння, що таке богослов’я, та його представлення у науковому та публічному просторі досить химерне. Дотепер широкому загалу мало що відомо про богослов’я, чим воно займається і для чого воно потрібне. Що найпечальніше – його сфера буття і діяльності не є зрозуміла навіть у «богословських сферах» — у Церквах. Для Церков, для пересічних парафіян і священиків, для світських науковців — богослов’я не завжди є зрозумілим і розумним заняттям. Навіть для філософів, які розділяють долю незрозуміння із теологами, богослов не є легітимним і рівноправним науковцем. Але зовнішнє незрозуміння розпочинається із відсутності внутрішнього саморозуміння богословів, у інтерпретаціях яких не існує спільного богослов’я, а богослов’я саме цього богослова. Через що продовжуються спекуляції на тему відмінностей богослов’я та теології як практики і теорії, богослов’я та філософії як сліпої віри і критичного розуму. Природа релігії як галузі інтелектуальної, як повноцінного об’єкту пізнання і розуміння дотепер прихована від громадського загалу. Побутування вульгарних стереотипів про східну традицію християнства та релігію взагалі як суцільний ірраціоналізм – найперший наслідок такого відмежування публічності і релігії.
Інакше кажучи, особливістю нашого пострадянського часу можна вважати дві речі: визначення Науки та Свободи головними публічними критеріями-цінностями суспільства, і позначення релігії як сфери приватного. Науковість позначає смисловий ряд «наука» — «розум» — «істина» — «об’єктивність» — «належність до виконання». Тобто науковість є запорукою об’єктивної достеменності-справжності, що є спонуканням до дії. Релігія перестає поціноватися як наука, тобто загальнозначуща галузь пізнання істини, яка претендує на викриття справжнього буття. Її визначено як простір ірраціональної сваволі, на яку публічний Розум дивиться з толерантною поблажливістю – і дуже обурюється, коли вона нагадує про свою раціонально-науково-об’єктивну природу (себто про власну обґрунтовану претензію на науковість-об’єктивність-обов’язковість), як це було у Росії з протестами вчених. Протест проти діяльності – це Церкви не лише політичне явище в рамках нової хвилі «антиклеризації». Цей протест показує наскільки глибокими є розколи у суспільній свідомості, яким проблемним залишається визнання релігійного як частково раціонального феномену, а богослов’я як науки. Ще довго переслідуватиме суспільний дискурс відмова релігії у претензії на будь-яку достеменну правдивість, різке розмежування сущого і релігійного.
Почасти у цьому є провина богословів. Це особливо значуще для православних християн. Коли західне християнство засвідчило своїм історичним буттям свій статус як науково-навчальної дисципліни, яка хоч і критикується, але пошановується як теологічна наука, з її інститутами, факультетами, кафедрами, періодикою, і принаймні неможливо обійти історичний статус теології як цариці наук у європейській історії, Православ’я не має такого досвіду існування богослов’я як самоцінної інтелектуальної галузі. Дотепер воно є справою «духовидців»-ентузіастів, на власний кошт і ризик, як у часи святих Отців, дотепер воно стає або «високою катехезою» вірних для духовного служіння (як академічна освіта), або настановою у тайнах духовної реальності (як всілякі настанови духовних отців чи одкровення різноманітних старців). Справа богослов’я як науки – що не є боговидінням – є переважно імпортом західно-християнської культури.
Тому поле православного богослов’я розпадається на розмаїття богословських думок, теологія – на теологумени. Через це дотепер про богослов’я немає усталених позицій у початкових питаннях самої науки серед її діячів. Мовою філософії науки, це сигналізує про невитвореність спільного дискурсивного простору, спільних наукових цінностей та принципів наукової громади даної науки, що в свою чергу спричинене відсутністю наукової комунікації.
14 вересня виповнюється рік з початку роботи «Богословського порталу», який був покликаний бути місцем для академічної богословської комунікації. Він був і лишається спільним проектом інтернет-порталу РІСУ, що позиціонується як греко-католицький сайт, та низки зацікавлених богословів/теологів (що про мене, є одне і те ж), і був втілений спільними їхніми зусиллями, у яких видатну роль відіграв відомий філософ і теолог, канд.. філос. наук Юрій Чорноморець, нині шеф-редактор порталу «БП». У розвитку сайту, змістовному наповненні порталу приймали активну участь Тарас Антошевський, Анатолій Бабинський, Андрій Баумейстер, Катерина Новікова, Олександр Філоненко та багато інших ентузіастів. Сайт не обмежується авторськими богословськими працями, але приділяє увагу новинкам у сучасній богословській літературі, яка регулярно рецензується, актуальним дискусіям у богословському просторі України, знаковим і цікавим подіям та висловлюванням відомих церковних ієрархів. Цікаві дискусії відбуваються у відповідних розділах сайту. Започаткована бібліотека сайту, що містить цікаві та важливі документи і книги.
Не буде зайвим, вважаю, сказати, що обличчя сайту, його богословсько-філософська позиція дуже потужно визначається поглядами шеф-редактора. Неопатристична орієнтація його філософування, потяг до глибинної християнськості та церковності думки, принципова, інколи радикальна позиція у питаннях стосунків Церкви і держави, проголошення Євангелія і етнокультурної ідентифікації, підвищена увага до сучасного богослов'я. Всі ці моменти, як позначки, вказують на конкретні риси богослов’я Юрія Павловича та впливають загальну теологічну позицію порталу.
«БП» сприяє становленню богослов’я як академічної науки, інтегрованою у простір гуманітаристики України, працює на подолання маргінальності богослов’я, на звільнення від стереотипних ярликів, що укорінилися у радянські часи.
Лишається тільки побажати редакції успіху у втіленні проголошених намірів і нагадати українським богословам, що сьогоднішні проблеми є викликом для всього богословського співтовариства – від простих теологів до єпископів, які в особливий спосіб покликані бути богословами завдяки власній харизмі вчительства у Церкві.
