«Вона вносила мир у стосунки між людьми і конфесіями»
Минуло дев’ять днів, як Клари Гудзик немає з нами. Хоч через свій вік останні три роки вона вже не працювала в «Дні», та була з нами. У спогадах і думках. Причина тому — її глибока мудрість і людинолюбство.
У свідомості сучасника, особливо молодого, ЗМІ формують певний тип успішної людини: це молода, амбітна, оперативна, дорого одягнена особа, що випромінює бадьорість. При цьому вона може бути релігійно глухою, без страху і докорів сумління... Безсумнівно, Клара Пилипівна не відповідала даному стереотипу. Навпаки, руйнувала його, доводячи, що на схилі літ можна віднайти ще одне своє покликання і реалізуватися в ньому. Свідченням того є книжка «Апокрифи Клари Гудзик» з Бібліотеки газети «День». На тих, хто читатиме її, чекає зустріч із тим рідкісним явищем (як на теперішні часи), що називається — царина духу. Нехай думки людей, які знали Клару Пилипівну, стануть своєрідним вступом до прочитання видання.
ФIЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України:
— Я познайомився з Кларою Гудзик під час інтерв’ю: просила мене відповісти на кілька запитань. З усього було видно, що вона — журналіст із палким серцем. Завжди обстоюючи власну думку, дослухалася до аргументів інших. Тобто, знала категорію ІНШОГО.
Вирізнялася скромністю, незважаючи на те, що в певних колах, особливо релігійних, була шанованою і відомою. Хтось на її місці претендував би на якісь преференції, особливе ставлення, беручи до уваги свої досягнення і заслуги перед Церквою, зрештою, поважний вік. Проте Клара Пилипівна ніколи не намагалася це підкреслювати. Вона просто жила згідно зі своїм покликанням. Нам не вистачатиме її публікацій в газеті «День», які ніколи не були буденними, «прохідними», натомість — яскравими, цікавими. І завжди спонукали до роздумів і дискусій. А що ще важливо, вони пройняті непідробним патріотизмом, вболіванням за стан українського суспільства та українську справу загалом!
Молимося, щоб Бог прийняв її до себе. Нехай спочине в Господі.
Йосиф МIЛЯН,
єпископ-помічник Київської архієпархії, УГКЦ:
— Мабуть, ніхто з першоієрархів церков, як і просто читачів, достеменно не знав, до якої конфесії належала Клара Гудзик. Бо її особистий вибір щодо віросповідання ніколи не домінував над справою. Це передусім свідчить про її професіоналізм, людинолюбство і толерантність, людську культуру загалом.
Також Клара Пилипівна — красномовний приклад того, що інтелект не старіє. Прийшовши в журналістику на схилі літ, яких висот вона досягла! А якщо взяти до уваги, що як особистість вона формувалася у радянський час, то її «живі», глибокі та автентичні матеріали викликають ще більше захоплення! Ба більше. Вона вносила мир у стосунки між людьми і конфесіями. Нехай Господь за толерантність і автентичність прийме її в свої обійми.
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
директор РIСУ (Релігійно-інформаційна служба України):
— Я почав читати статті Клари Гудзик ще наприкінці 90-х. Пізніше, на початку 2000-х, познайомився з нею безпосередньо. Кілька разів просив написати щось для РІСУ, та вона відмовлялася, мовляв, вірна «Дню». Проте неодноразово розповідала моїм колегам, що про новини у релігійному світі дізнається з нашого сайту. Ба, вона знала набагато більше за нас: володіючи англійською, могла читати з першоджерел.
Ми багато спілкувалися. Коли приїжджав до Києва на конференції (наша агенція знаходиться у Львові), мені більш цікавими були розмови з Кларою Пилипівною, аніж сам захід. А розмовляли ми не тільки про релігію, а також, наприклад, про театр. До речі, вона краще знала репертуар львівських театрів, аніж я.
Цікаво, що кілька останніх років вона не писала нічого, але чимало людей були переконаними, що вона працює далі. Очевидно, тому, що «нетлінними» були її матеріали.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,
письменник:
— Я не був близько знайомий із Кларою Гудзик. Можу похвалитися тільки кількома спорадичними зустрічами. Одна з них — триваліша за часом — відбулася за кавою в кабінеті генерального директора АТ «Київгума» Миколи Кравця, який, охоплений наївними сподіваннями примирити три православні церкви в Україні, заснував спеціальну фундацію і самовіддано справувався в цьому напрямі (вів перемовини з ієрархами церков, організовував спеціальні конференції та круглі столи). Гудзик тоді провела інтерв’ю з Кравцем, опубліковане на сторінках «Дня». Мені здається, це була особливо характерна для «Дня» публікація на тему міжконфесійного протистояння в Україні. Виразно сформульовані запитання, незаангажована позиція кореспондента, його спокійні та іронічні репліки, з яких відчувалася добра обізнаність не лише з тим, що сторони офіційно артикулюють, а й із тим, що звучить або й не звучить, однак мається на увазі в глибоких кулуарах. Запам’яталася залізна логіка інтерв’юйованого в тому, що це абсолютно ненормальна ситуація — агресивна присутність церкви іншої держави на території України; вона, по суті, елемент чужої державності, який буквально паралізує і спотворює наше духовне життя. Розумна, не пафосна, нефорсована розмова двох людей. Інтерв’юер дав змогу інтерв’юйованому бути самим собою, аніде не натиснувши на нього й не «спрямовуючи» на оціночний характер. Журналісти часто підказують співрозмовникові варіанти бажаних відповідей; дехто робить це так тонко й ненав’язливо, що інтерв’юйований того навіть не помічає. Гудзик така професійна практика була чужою. Отже, є всі підстави говорити не лише про професійну етику, а й про її етику взагалі.
За кільканадцять хвилин кавування після інтерв’ю від Клари Гудзик полишилося враження людини архіскромної та толерантної. Вона анітрохи не нагадувала безапеляційних верхоглядьків та всезнайків, яких так густо в журналістському племені. Помітно було, що для неї звичніше не говорити, а мовчати й слухати. Золота риса!
Очевидно, те враження з плином часу забулося б, якби не статті Гудзик у «Дні». Вони остаточно закріпили й поглибили враження про «образ» автора. Спокійні тоном, аргументовані, позбавлені будь-якого натяку на тенденційну інтерпретацію фактів — отакі її матеріали.
Я з подивом довідався, що журналістика була для Клари Гудзик уже другим професійним життям, що присвятитися журналістиці вона змогла вже тільки ставши пенсіонеркою. Безнадійний «технар» раптом заговорив у журналістиці так природно й професійно, мовби усе її життя було підготовкою до цього. Як тут не згадати оту повчальну сентенцію: талановита людина — в усьому талановита. Та ще такий важливий момент: талановитість її помножена на інтелект і неудавану людяність. Отоді в підсумку й виходить Клара Гудзик.
Володимир ПАНЧЕНКО,
професор Києво-Могилянської академії, літературознавець:
— У наш вічно надривний час у ціні спокійні голоси. Голос Клари Гудзик був саме таким — розсудливим, «міркувальним», наче притишеним. Її статті на сторінках газети «День» — це, власне, розмова на теми, близькі обом сторонам — і журналістці, і її читачеві. Розмова аж ніяк не ненав’язлива і зовсім не дидактична. Навіть навпаки, Клара Гудзик пропонувала свої думки, спостереження, ділилася тим, про що сама дізналася. Такий спосіб спілкування викликав на довіру. Тим паче, що йшлося дуже часто про релігію, історію, життя великих, подорожі.
Я не знаю, чи є ще в Україні журналісти, які б із таким знанням справи і з такою коректністю писали про справи конфесійні, як Клара Пилипівна. Не мало значення, якого віросповідання вона сама (справді, а якого? — подумалося ось у цю мить; я ж читав «День» зі статтями Клари Гудзик багато років, — невже ніде так і не прохопилося в неї щось сповідально-особисте?). Коректність, інтелігентність, обізнаність із предметом — то її стиль. А за тим усім — виразна громадянська позиція. Принаймні, було зрозуміло, що авторка вболіває за церковне порозуміння в Україні й що вона є прихильницею єдиної помісної православної церкви. Така позиція давала простір для полеміки і для критицизму, коли Клара Гудзик бачила, як спрацьовують «позарелігійні», цілком світські за своєю природою «рефлекси» наших історичних сусідів. Перечитав щойно в збірнику «Апокрифи Клари Гудзик» статтю «Місце в ієрархії, або Чому Московський патріархат «тримається» за українське православ’я» (2005 рік) — і було таке відчуття, ніби розгорнув свіжий номер «Дня». А поруч ще одна стаття: «Великий піст і анафема гетьмана Івана Мазепи». Усі міркування авторки тільки актуалізувалися. Не сумніваюся, що вона дуже точно й фахово реагувала б на ту (політичну в своїй суті) місію, яку здійснює в Україні патріарх Кіріл, на лінію нинішньої влади, для якої існує лише одна конфесія, на загрозливу тенденцію розбалансування стосунків між церквами... Спокійного голосу Клари Гудзик зараз дуже й дуже не вистачає.
Я спілкувався з Кларою Пилипівною всього кілька разів (така нагода траплялася, коли Лариса Олексіївна Івшина збирала під прапори «Дня» своїх авторів, влаштовуючи щось на зразок турів вихідного дня). Але й тих розмов було достатньо, щоб зрозуміти, що перед тобою людина глибокої ерудиції, із ясною життєвою філософією. Щось дуже молоде є в людях такого типу: їм цікаво жити! Попри немолоді літа, попри хвороби, зайнятість справами. Суєта — не для них. Вони вибудували в собі той гармонійний лад, який, зрештою, допомагає уникати повсякденної шарпанини, зовнішньої і внутрішньої.
Клара Пилипівна любила мандрувати світами, і це також зауважить читач її книжки із серії «Бібліотека «Дня»». «Вітер далеких і близьких мандрів» — так назвала вона цілий розділ своїх «апокрифів», запрошуючи читачів у спільні подорожі по Україні, Іспанії, Італії, Австрії, Росії... Здається, вона любила самотність, самозаглибленість — у цьому переконують її етюди, навіяні «діалогами» зі світом природи. Але все одно з тих рефлексій раз у раз виринали теми морального характеру, і це, знову-таки, було зовсім ненав’язливо, органічно. Клара Гудзик і нав’язливість — це взагалі речі несумісні. Вона була просто співрозмовницею, просвітителькою, володаркою спокійного й мудрого, часом іронічного (бо ж яка мудрість обходиться без іронії?) голосу. Голосу, який залишається навіть тоді, коли людини вже немає серед живих.
Петро КРАЛЮК,
перший проректор «Острозької академії»:
— Особисто з Кларою Гудзик не був знайомий, як і багато інших читачів газети «День». Однак нам здавалося, що знаємо ми цю людину, статті та фотографії якої часто з’являлися на шпальтах. Принаймні мені вона видавалася берегинею духовних цінностей, яка вишукувала й дарувала їх читачам. Була мудрою. І водночас — доброю. А може, доброта і є найвищою мудрістю? Ще Клара Гудзик була апокрифічною — часто писала про відомі речі не так, «як прийнято». Це не могло не імпонувати та не інтригувати.
Видавалося, що вона має ѓрунтовну гуманітарну освіту. І, певно, походить якщо не з Західної України, то принаймні з Центральної. Бо тексти її були україноцентричними. Тому зі здивуванням довідався, що пані Клара за освітою є інженером-електриком, кандидатом технічних наук, народилася і довгий час жила на Донбасі.
Можливо, приклад Клари Гудзик якраз і демонструє те (вибачте за пафос), що українська духовність має великий потенціал.
Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ,
кореспондент «Дня»:
— Чому таким болем відгукнулася в серцях журналістів «Дня» втрата Клари Гудзик? Немає слів. Це була мила, приваблива і привітна людина, чуйна і до горя, і до жарту, готова прийти на допомогу, з висоти своїх років щось порадити, підказати. Але, мабуть, головне, за що її цінували і в редакції, і читачі — вона, на відміну від нас, грішних журналістів, які пишуть, як то кажуть, на злобу дня, думала про вічне. Про доброту і жертовність, про світло й пітьму, про боротьбу між ними і про людей, які так або інакше в ній беруть участь.
19 грудня 2003 року Клара Пилипівна написала зовсім не святочну статтю про Миколая Чудотворця — одного з найбільш шанованих слов’янами і не лише ними святих. «Хто лишень не брав собі в покровителі святого Миколая Чудотворця, — писала вона, — і мореплавці-мандрівники, і кораблебудівники, і селяни (Миколай вважається опікуном худоби), і сироти, а загалом — кожна віруюча людина». А мене, невіруючого, особливо вразив фінал такого її речення: «У всіх тяжких, складних справах, там де необхідна стійкість, працелюбність, безкорисливість, віруючі люди, а часто й невіруючі, покладаються на заступництво цього святого». І дуже надихнуло її пояснення цього феномену: «Недаремно переклад його грецького імені означає — переможець людей, — йдеться безперечно про його перемоги над гріхом у людині. Сам святий завжди був зразком безкорисливості — гроші, майно не мали для нього жодної цінності».
Розповідаючи про популярність цього святого в Україні, Клара Пилипівна розповідає про присвячені йому храми та «святомиколаївську» київську топоніміку. «На Подолі, щойно піднесеш очі, все бачиш той чи інший храм св. Миколая. Були в Києві і Микільська слобода, і Миколаївський міст (ланцюговий), і Микільський узвіз, і Микільський військовий собор (побудований Іваном Мазепою), і Пустинно-Микільський монастир».
Дуже зворушливо описує вона народні традиції «спілкування» зі св. Миколаєм. «У Західній Україні до цього дня випікають спеціальне печиво — «миколайчики», — яскравими мазками малює журналіст побут українців, — які кладуть дітям під подушки разом з іншими подарунками. На сході окроплюють святою водою стайні, хліви, худобу. І саме після зимового Миколая починався в Україні веселий «сезон» вечорниць — час веселощів, пісень, жартів, кохання і сватання».
А далі майстер слова переказує повір’я про виконання бажань, загаданих у ніч на св. Миколая, і відразу ж перекидає свій особистий місток до сучасної України: «Як би хотілося прокинутися вранці та знайти під подушкою досі недоступні й такі необхідні кожному розкішні речі — скажімо, ім’я благородної та мудрої людини, яку ти з радістю і без щонайменших сумнівів обрав би Президентом. Чи список дуже добросовісних, освічених і безкорисливих, як св. Миколай, депутатів і урядовців, які мають у своєму житті одне-єдине покликання, одну-єдину амбіцію: слугувати країні, народові, робити все для поліпшення його життя». Це було, без чогось, десять років тому. А хіба сьогодні ми б не зраділи таким подарункам?
Підготувала Надія ТИСЯЧНА
