«Воскресіння Господнє» («Зішестя в ад») в українській іконографії
Згідно з наукою Церкви, в часі трьохденного перебування Спасителя у повноті людської смерті, тілом перебуваючи у гробі, душею Христос зійшов у місце померлих. Як читає священик у вступних молитвах до Літургії: «У гробі плоттю, а в аді з душею як Бог, в раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний». Сходження Христа в ад означає сходження не в глибини пекла, але в sheol – місце Старозавітних святих. Христос іде не до грішників, бо їм немає дороги назад, але до праведників, які перебуваючи там чекали на прихід Месії. Останні тому були в аді, що через гріхопадіння Адама уся людська природа втратила свою цілісність та була позбавлена Божої благодаті.
Одним із виразних чинників богословської традиції є ікона. Згідно з візантійським каноном, Воскресіння Христове зображалося у іконографічному варіанті «Зішестя в ад», адже саме цей сюжет найповніше відображав догматичну науку Церкви.
Іконографія «Зішестя в ад» склалася на підставі різних джерел. Хоча у Євангеліє немає безпосередніх описів цієї події, однак у біблійних текстах про це згадується, зокрема, І Пт. 3:18-20; 4:6; Од. 1:18; Дії. 2:27; Ів. 5: 28-29; 6:40; І Кор. 15: 54-57. За основу були взяті також писання Отців Церкви, богословів, та найбільше цю тематику розвинули апокрифічні твори – «Протоєвангеліє Никодима», «Слова Євсевія», «Євангеліє Петра» та ін. У візантійському мистецтві «Воскресіння» у типі «Зішестя в ад» утвердився щойно у VIII ст., а на українські терени прийшло із прийняттям християнства.
На давньоукраїнських іконах «Зішестя в ад» Ісус Христос постає в образі Нового Адама. У сяйві божественної мандорли Він стоїть на повалених воротах аду із хрестом в руках. Спаситель немов увірвався туди з великою силою, на що вказують кінці Його гіматію, які динамічно розвіваються убік. Тут зображено кульмінаційну зустріч в історії спасіння людського роду між Старим і Новим Адамом. Спаситель тримає Адама за зап’ястя – там, де відчутно пульс – ознака життя. Важливим є також те, що на іконі зафіксовано не безпосередній процес сходження Христа до аду, але момент, коли Він, схопивши за руку Адама, вже готовий з відти вийти. За Адамом і Євою зображено й інших праведників, що очікували на прихід Месії, зокрема, царі Соломон, Давид, а також Іван Предтеча та ін. Тріумфально-переможний характер ікон такого типу підкреслено також тим, що їх підписували не «Зішестя в ад», але «Воскресіння Господнє».
В українському іконописі відомо кілька композиційних схем цього сюжету. Найпоширенішим було зображення, коли Ісус Христос подає руку Адаму, який стоїть ліворуч, а Єва зображена праворуч за Христом. В іншому випадку, навпаки, Спас повернений до Адама, що стоїть праворуч. Відомо також варіант, коли Адам і Єва стоять по один бік, та рідкісною є композиція, де Христос стоїть посередині, простягаючи руки як Адаму, так і Єві.
Найранішим зображенням «Зішестя в ад» в українському мистецтві є фрески Софії Київської (XI ст.) та фрагмент стінопису з церкви св. Івана Богослова у Луцькому замку (XIV ст.). Відомий цей сюжет також з мініатюр Київського Псалтиря, що датується 1397 р. У станковому мистецтві перше зображення зустрічається в клеймах ікон другої половини XV ст. – «Страсті Господні» та «Воздвиження Xесного Хреста», що походять з Здвижня на Лемківщині.
Найдавнішим самостійним зображенням «Зішестя в ад» є празникова ікона кінця XV ст., що походить з церкви Покрову Пресвятої Богородиці у с. Поляна Cтаросамбірського району Львівської обл.
По центрі композиції зображено Христа, котрий на тлі блакитної мандоли, як знак присутності небес серед безодні аду, стоїть на розбитих воротах. В одній руці Він тримає семиконечний хрест – символ перемоги, а іншою рукою тримає за зап’ястя Адама. За Адамом стоять царі Давид і Соломон, Іван Предтеча та невідомий святий. Праворуч від Христа клянчить у червоному мафорію Єва, а за нею три інші постаті.
Своєрідне композиційно-образно вирішення цієї теми має храмова ікона середини ХVІ ст., що походить з церкви Воскресіння Христового у Віжомлі Яворівського району Львівської обл.
Іконографія наслідує рідкісний варіант, коли Христос повернутий праворуч до Адама, якого схопив за зап’ястя, а іншою рукою тримає масивний трираменний хрест. Адам і Єва показані в момент, коли вони встають з гробів, а за ними зібралась юрба старозавітних праведників. Спаситель стоїть між гробами на вхрест складених воротах аду. Він зодягнений у брунатний хітон та темно-вохристий гіматій, кінець якого динамічно розвівається. На задньому тлі нависають високі гори, які переходять немов у клубчасті хмари.
До празникового ряду іконостаса належала ікона «Зішестя в ад» другої половини ХVІ ст. з церкви Св. Параскеви у Малнові Мостиського району Львівської обл.
Іконографічною особливістю цього твору є те, що ад представлений у вигляді відкритої зубатої пащі потвори, на якій підпис «Ад випустив в’язнів». У пащі стоїть Христос на повалених вратах під якими лежить пов'язаний ланцюгами диявол. Ісус крокує праворуч, але з протилежного боку схопив за руку Адама, який у стрімкому русі підноситься до Спасителя. З іншого боку – Єва простягає покриті мафорієм руки. За Адамом і Євою зображено інших праведників, які немов у збентежені очікують Спасителя. На задньому плані високі темні гори, у підніжку яких ховається ад.
Храмова ікона «Зішестя в ад» другої половина ХVІ ст. походить з церкви у Вишенці Мостиського району Львівської обл.
Композиція справляє враження урочистого та водночас глибоко містичного дійства. Христос зображений в ущелині високих гір-лещадок на тлі блакитної еліпсоподібної мандоли, не торкаючись ногами воріт аду, перебуває у стані невагомості. Враження динамічного спуску Христа показано у здійнятому вгору плащі. Незліченна кількість праведників прямує до Спасителя. На першому плані ліворуч зображено Адама, який наче з усієї сили виривається з аду і подає Христові руку. По іншу сторону клянчить Єва з покритими мафорієм руками.
На іншій іконі другої половини ХVІ ст., невідомого місця походження, показано варіант, коли Адам і Єва стоять поруч по один бік. Христос впевнено крокує до них, вхопивши за зап’ястя Адама. На черзі стоїть Єва, яка простягає покриті руки, а за нею група праведників наближається до Спапсителя.
Інколи сюжет «Зішестя в ад», який виступає празниковою іконою, або у складі клейм подається у скороченій редакції. Зокрема, таким прикладом служить ікона празникового ряду другої половини ХVІ ст. з церкви Собору Пресвятої Богородиці у Либохорі Турківського району Львівської обл.
На квітучому поземі серед розведених гір зображений Христос у сяйві мандоли. Він стоїть у стрімкому русі над вратами аду і тримає за зап’ястя Адама. Адам приклонивши одне коліно підноситься з гробу. За ним – Єва та лише одна жіноча постать. Ліворуч Христа стоять царі Соломон, Давид та Іван Предтеча.
Вже у наступному столітті в іконографії «Зішестя в ад» посилюються впливи західного трактування цього зображення, а тому в празниковій іконі (1697-1699р.) Івана Рутковича з церкви Різдва Христового у Жовкві Львівської обл. поволі починає втрачатися символічне наповнення цієї композиції.
Христос зображений немов у підземеллі – пеклі, де палає вогонь. Він стоїть на широких вратах аду з окуттям. Спас зодягнутий у золототканий перев’язаний на грудях гіматій. Однією рукою він вхопив Адама, а в іншій тримає хоругву. За ним величезна кількість праведників.
З кінця XVI ст. під впливом західноєвропейського мистецтва поряд з іконографією «Зішестя в ад» розвивається окремим сюжетом зображення Христа в момент, коли Він встає з гробу. Такі ікони так само підписували як «Воскресіння Господнє». З XVII-XVIII ст. тематика сходження Спасителя до аду була поширеною також у європейському мистецтві, однак, конкретною подією «Воскресіння» вважалися зображення Христа, який урочисто стоїть над гробом. Тому-то латинські трактування події сходження до аду позбавлені того богословського змісту, що був вкладений у візантійській іконографії. Зокрема, на давньоукраїнських іконах завданням було показати не просто – перебування Спасителя у глибинах аду, але момент довгоочікуваного Воскресіння, що завершується тоді, коли Христос торкається пульсу Адама.
