На телеканалі «Надія» вийшов документальний фільм про події на Донбасі
З початку військових дій на сході України (з квітня 2014) новинні повідомлення всіх українських ЗМІ з цієї теми забарвлені в темні тони. Загибель солдат, смерть мирних жителів, постріли і вибухи, полон, зруйновані будинки, школи, дитячі садки, відсутність грошей і комунальних послуг, дорогі продукти харчування... Все це призводить до того, що більшість українців живе в стані страху і безвихідності. На тлі цього приємно здивував телеканал «Надія» своїм новим документальним проектом «Восточный ангел». Головна особливість цього 37-хвилинного фільму така: незважаючи на всі жахи війни, які там теж показані, все-таки надія є.
Пейзажна замальовка мирної України – так починається вище згаданий фільм. Уже майже 70 років тут немає війни. Вона живе тільки в пам'яті ветеранів як спогад про жахливе далеке минуле. І раптом у цій ідилії з'являються страшні, але, на жаль, актуальні кадри військових дій на Донбасі. Вони чергуються зі слізними розповідями учасників війни і мирних жителів – дорослих і зовсім маленьких.
Так, наприклад, Наталя Сагайда з Краматорська, яка втратила через цю війну пів квартири, розповідає:
– Ніколи не думала в своєму житті, що доведеться пережити і чути вибухи, бачити жах в очах наших дітей, – коментує героїня фільму Наталя Сагайда. – Ніколи не думала, що будемо шукати найближче бомбосховище під час вибухів.
За час військових дій люди стали чуйніші, ближчі один до одного, а також ближчі до Бога. Деякі вперше повірили в Нього, переживши бомбування. Всі ці зміни в людях досить майстерно показані у фільмі.
Про те, як створювався документальний проект «Восточный ангел», мені вдалося поспілкуватися з продюсером Романом Орловим.
– Роман, як проходили зйомки фільму? У чому була складність?
– Зйомки фільму були 6 днів. За цей час ми відзняли Слов'янськ, Краматорськ, Миколаївку, Семенівку, Лисичанськ та Артемівськ. Найдовше були в Слов'янську. Туди ми приїхали через 5 днів після його звільнення. Побачили весь жах ще по-свіжому. Ми дізналися, що слідом за Слов'янському звільняють Лисичанськ. Вирішили поїхати туди, щоб потрапити в той момент, коли йдуть бої за визволення. Ми були дуже наївні, оскільки не уявляли, в який кошмар потрапимо. Наша команда приїхала в Лисичанськ у розпал антитерористичної операції, коли була зачистка міста. Потім ледве виїхали із зони АТО. В нас стріляли. Загалом, пригоди були серйозні.
– Хто був у Вашій команді?
– Був я, два оператори та режисер – троє чоловіків й одна жінка (режисер Натана Бундук). Вона найбільше зазнала емоцій. Як режисер і як жінка Натана всі ці наслідки війни прийняла дуже близько до серця. Адже ми бачили трупи, які ніхто не прибирав. Чули постріли. Було важко, м'яко кажучи...
– Невелика команда для зйомок фільму...
– Так, знімати фільм таким складом – це не зовсім правильно. Але ми взагалі поїхали на Донбас просто зняти сюжет про наслідки війни для телеканалу «Надія». Але коли приїхали, зрозуміли, що не можемо мовчати про те, що там відбувається. І вже в процесі у мене почала народжуватися ідея фільму про те, як люди реагують на війну. Разом із Натаною ми почали вибудовувати хід сценарію. Під час зйомок і почалася робота над фільмом. І вже на ходу розпочали придумувати ідею, сюжет, героїв. Ми відзняли цей фільм у липні. Серпень, вересень пішли на його створення.
– Яка ідея фільму?
– Ідея фільму полягає в наступному: показати жахи війни і те, як християни проявили себе в цій війні, як вони показали надію іншим людям за таких умов. Постраждалі опинилися в такій ситуації, що крім розчарування, відчаю, страху в них нічого не було. А ось християни проявили себе зовсім по-іншому. Незважаючи на те, що вони теж постраждали, віруючі люди допомагали іншим, підтримували, молилися, вселяли надію, надихали, давали віру в майбутнє.
– Чи легко було спілкуватися з людьми, які постраждали?
– Нам це коштувало великих зусиль викликати людей на відвертість, бо вони були дуже замкнуті, боялися чогось. Нам довелося розповідати, що ми навпаки хочемо дати надію, показати іншу сторону цієї війни. Ми намагалися знайти індивідуальний підхід до кожної людини. Ми через знайомих старалися когось шукати, через родичів. Але в основному це люди, яких ми знайшли на місці. Велика частина з них – це невіруючі люди. А коли ми брали коментарі християн, то вони, звичайно, вже розповідали, що робили для цих людей. Тобто у фільмі ми показали дві сторони. Одна сторона – відчай, біль, горе невіруючих людей, а інша – ми показали віруючих людей, які допомагали, підтримували, втішали інших. На цьому контрасті ми спробували драматургічно продемонструвати різницю. У фільмі є коментарі жительки Слов'янська Альони. Так от, коли ми закінчували зйомки, вона нам зізналася, що без Бога немає ніякої надії. Навіть діти говорили: «якщо Бог прийде, ми всі врятуємося». Нас здивувало у всіх цих моментах, що люди, які раніше особливо не замислювалися про Бога, стали ближчі до Господа, коли потрапили в таку тяжку ситуацію.
– А віруючі?
– Їх віра піддалася випробуванням. Раніше молилися в основному про побутові потреби. А коли прийшло бомбування і навколо смерть, руйнування – почали молитися про життя, і ці молитви стали більш щирими, ніж коли молилися просто про побутові проблеми. Віруючі люди відчули внутрішній духовний прорив, пробудження сильної віри. Завдяки цьому віруючі зрозуміли, як колись давно люди молилися під час гонінь.
– Мені дуже сподобалася пісня про схід у кінці фільму. Ніколи її раніше не чула. Хто її виконує?
– Пісня – це просто унікальний випадок. Я планував, щоб у кінці був цікавий фінал, те, що якось зворушило б глядачів. Для цього потрібна була або музика, або фінальна пісня. І ось ми думали, який трек взяти. Вийшло так, що Натана Бундук їхала поїздом із Києва до Миколаєва. З нею у вагоні опинилися хлопці, які постійно щось співали і грали. Вона познайомилася з ними. Виявилося, що це група «TheSmile». Вони записали дві пісні, що стосуються теми сходу. Одну з них («Восток») ми в результаті й взяли для фільму. Бог нам просто подарував цю групу, цю пісню. Вони з нас навіть не брали грошей за права на цей твір. Ми використовували ними відзнятий кліп, який взяли за основу фінальної пісні. Ось такі чудеса були.
– Як Ви оцінюєте всю роботу над фільмом, які уроки засвоїли?
– Підбиваючи підсумки, можу сказати наступне. Фільм нам дуже складно дався. Але протягом усієї роботи була відчутна рука Божа. І те, як ми поїхали, і як зібрали команду, і як ми там вижили. Адже по нас, по верху машини, стріляли три рази! А як ми виїхали із зони бойових дій ... Бог нас вів і зберіг. І коли ми робили готовий продукт, Бог допомагав нам на кожному етапі. Приємно усвідомлювати, що кожен із нас є якимсь певним знаряддям у руках Господа.
– Який меседж фільму для всіх українців?
– По-перше, завжди, в будь-яких обставинах є надія. По-друге, ми, мешканці України, є організмом у нашій країні, без різниці, які в нас політичні погляди або яка в нас економічна ситуація. Ми всі пальці однієї руки. Коли у мене напухає палець, я не біжу і не ампутують його, а лікую. Меседж в тому, щоб інші люди перейнялися бідою постраждалих людей сходу, переступили свої амбіції, погляди і могли б допомогти цим людям відновити будинки, допомогти теплим одягом, шматком хліба, добрим словом, молитвою. Людям, які зараз мають що їсти, мають, де спати, потрібно згадати про тих, у кого всього цього немає на даний момент. У кінці фільму ми говоримо про те, що ми все переживемо, тільки нам потрібно об'єднатися – і Україна відродиться. Тільки нам необхідно залишатися людьми, робити те, що від нас залежить.
– «Восточный ангел» буде ще десь транслюватися?
– У листопаді фільм буде представлений на Міжнародному Форумі «Новомедіа» як соціальний проект про волонтерів, які, незважаючи на війну, роблять добрі справи. Після форуму, можливо, вийдемо ще на якісь телеканали.