Мистецтво арт брют набирає популярності за кордоном та захоплює любителів творчості по всьому світу, втім, все ще залишається не надто поширеним на наших теренах та практично зовсім незнаним для великої частини українців. Арт брют — напрям наївного, непрофесійного, інтуїтивного малювання, авторами якого є художники без фахової освіти, люди з фізичними чи ментальними інвалідностями, діти.
Як тільки авторка довідалася про існування студії арт брют мистецтва у Львові, то відразу захотіла познайомитися ближче з її діяльністю. А після приємності спілкування з працівниками “Студії Олі Ставникович”, це бажання переросло в чіткий задум написати про них, результат якого радо запрошую прочитати далі.
Перше, що впадає у вічі, коли заходиш в гості до “Студії Олі Ставникович” у Львові, і одразу ж малює усмішку на твоїх вустах – це кольоровість і краса всього навколо. Стіни завішані, а підлога заставлена полотнами, чорні офісні крісла вимащені різними барвами. І з тієї миті, як переступаєш поріг, тебе огортають почуття вільності і радості.
“Воно все почалося з любові. Безумовної... Я колись прочитала, що спочатку Бог працює над тобою, аби потім працювати через тебе. То я так надіюсь, що Він зараз через нашу всю команду працює і допомагає іншим”, – каже Ольга Ставникович у відповідь на питання про ідею появи студії. Вона – художниця, засновниця студії, що має на меті допомогти самореалізуватися через мистецтво людям з інвалідністю, популяризувати художників з синдромом Дауна та РАС (розладами аутистичного спектру). А також розповісти Україні і українцям про мистецтво арт брюту.
Арт брют (грубе, необроблене мистецтво) — мистецтвознавчий термін на позначення творчості непрофесійних митців. Арт брют є самостійним напрямом в сучасному мистецтві, який існує на одному рівні з іншими. Воно не про меншовартість чи невміння, але про свободу і відсутність рамок. Не про заанґажовану творчість, а про вільність. Не про навички малювати з обов'язковими правилами, але про красу віднаходити у собі щось нове і виливати це на полотно в той спосіб і манір, який ти “відчуваєш” підхожим. Не про “бідні дітки з інвалідністю малюють”, а про талановитих творців, які рівноцінно є на одному мистецькому ринку з іншими українськими художниками і виставляються на міжнародних аукціонах.
За освітою Оля — дизайнер інтер’єру, і сама завжди любила малювати. Але три роки тому її життя заграло новими барвами, коли художницю попросили провести майстер-клас, завдяки якому вона познайомилася з людьми з інвалідністю.
“Це було для мене щось нове. Тоді, на ентузіазмі і наївності я погодилася, не підготувавшись перед тим. Просто прийшла на майстер-клас. І так мені Бог послав дитину, з якою в нас зразу відбулася дуже гарна комунікація, я зрозуміла, що це — вау. Тоді ж, на першому занятті, я помітила, що вони, люди з інвалідністю, можуть створювати щось дуже гарне, не обдумуючи, тому, що вони не обмежені правилами, суспільними рамками чи інструкціями. Інші люди роками вивчають, як творити абстракцію, а вони сідають і за 40 хв малюють її. Бо в них це виходить просто інтуїтивно та емоційно.
Згодом до мене почали приходити інші батьки – дзвонити, давати запити чи можна привести дитину. І так власне я стала співзасновницею ГО “Сонячна майстерня”, де пропрацювала 2 роки, наприкінці 2023 року наважилася відкрити свою справу – “Студію Олі Ставникович”.
У людей, які мають інвалідність, не багато сфер для самореалізації, але творчість – один з найбільших спектрів, де вони можуть це зробити. Тому студія займається реалізацією людей з інвалідністю через мистецтво”.
Проте студія відкрита для будь-кого.
“Нашою цінністю є те, що ми відкриті — наші художники відкриті до світу і до інших.
Все почалось і зародилося з любові. Я так захопилася роботою з цими митцями, тому що відчула в нашому з ними спілкуванні безумовну любов. Не кожному в житті трапляється так, що він може отримати її від сім’ї, друзів чи домашніх улюбленців. А ці люди, вони нею наділені, вони її повні. Це те, що мене притягує. Тому я не можу перестати з ними займатись, не можу не прийти на заняття. Я живлюся цією безумовною любов’ю і це прекрасно. Я зрозуміла, що так працює Бог”.
Комунікація, знайомства з людьми з синдромом Дауна чи РАС існують в дуже не багатьох із нас. Ми не бачимо людей з інвалідністю у своїх колективах: коли приходимо на пари до університету, на уроки до школи чи на роботу. А якщо у нас серед близьких чи в родині їх немає — ми приймаємо позицію того, що інвалідність і спілкування з людьми з інвалідністю нас не стосується. Тож, коли зустрічаємося з ними, боїмось зробити чи сказати щось не так, не знаємо “куди себе діти” і як правильно поводитись, бо нам бракує знань. Цей загальносуспільний страх існує через незнання і відсутність попереднього такого досвіду.
Саме існування студії — вже великий крок на зближення і розбиття цього бар’єру. Адже однією з її цілей є давати соціуму змогу прокомунікувати з людьми з синдромом – познайомитись з ними, творити з ними, набути досвіду спілкування і дружби з людьми з інвалідністю, щоб усунути страхи та упередження, розбити бар’єр і зруйнувати суспільний стереотип.
Оля Ставникович розповідає, що багато хто з батьків хотів би привести своїх дітей познайомитись з художниками студії, але бояться, як вони між собою комунікуватимуть і, взагалі, чи можна так робити; бо ж покоління наших батьків, бабусь, дідусів не часто бачили в себе в оточенні людей з синдромом Дауна чи РАС – їх практично не було на вулицях.
А діти, яких батьки змалку приводять до студії, не бачать, натомість, жодної різниці між своїми друзями з садочку та художниками в студії. Вони не розуміють, чому всі дивуються та поводяться по-іншому з людьми з інвалідністю, бо самі вважають їх дуже гарними. І навіть якщо порівняно небагато дітей сформуються з таким досвідом (спілкування і дружби з людьми з синдромом), то це вже є великий успіх, адже вони передадуть цю культуру далі.
“Тут діяльність про те, що вже це покоління наших дітей і підлітків знатиме, як це — комунікувати з людиною з інвалідністю. І взагалі для них це не буде новинкою, чи здивуванням, — розповідає Оля. — Це буде нормою. І власне до тої норми ми йдемо — як у спілкуванні, так і в мистецтві. Щоб люди не переживали, що то робити: чи відхилитися, чи подивитися, чи відвернутися”.
“Знайомство, спілкування, творення разом з людьми з інвалідністю — це не страшно, навпаки — наповнюєшся якимись іншими почуттями, враженнями і досвідами”, — вважають у студії. Адже їхні художники – не просто діти з синдромом Дауна чи РАС, вони є також цілісними, цікавими і унікальними особистостями, у яких можна багато навчитися.
“Тут про процес і про вільність. Вони вільні від думки оточуючих, від стереотипів і суспільних рамок, тому є креативними. Для інших, приходити до майстерні — це побачити щось нове, завдяки нашим художникам відкрити для себе щось незнане, зрозуміти якусь свою іншу грань”.
Кожен з художників малює в своєму напрямку. Усі разом вони відвідують галереї і виставки, аби діти в студії були залучені в мистецьке коло, бачили і надихались іншими роботами. Тож тут твориться спільнота – у студії дивляться мультфільми, відпочивають і творять під час арт-резиденцій, мандрують за місто в пошуках натхнення, їдуть в гори та на природу – малювати в полі маків, чи соняхів під час дощу.
“Через такі виїзди вони досліджують себе, свої емоції і тоді передають це на полотно. А тоді ми, як глядачі, маємо вау картинку. Бо й справді, дивитись на роботу і розуміти, що відчував художник в момент, коли творив це — прекрасно”.
Студія працює не задля гарної картинки на виході – тут про процес і в першу чергу про митця з його почуттями, емоціями і настроями. Тут дитину не поправляють, нічого не перекреслюють – вона малює те, що створює її уява, так, як хоче. Її потенціал, задумку і талант не обмежують, не заганяють у рамки.
Засновниця студії розповідає: “В нас немає такого, що за 10 хв до кінця треба прийти і кожній дитині поправити, щоб мамі чи татові сподобався малюнок. У дітей з синдромом в самих виходить дуже гарно, невимушено, в своєму темпі і своїй техніці. Дуже важливо є не тільки для них, але й для всіх діток не перекреслити цієї природності, не треба, аби вони починали робити по-іншому, як усі, бо так правильно. А хто сказав, що так правильно? Звідки ми знаємо, як саме правильно?”
З “Студії Олі Ставникович” і дослідження іконопису почався шлях нової талановитої мисткині — Юлі Куриляк – художниці “Студії Олі Ставникович”, іконописиці, людини з великими цінностями і глибиною душі. Юля вже мала свої перші персональні виставки — в храмі Святої Софії-Премудрості Божої УКУ та в Патріаршому соборі УГКЦ в Києві. Тепер за творчим шляхом та роботами художниці слідкують поціновувачі мистецтва арт брюту.
Окрім команди студії (Олі – керівниці, ідейниці, художниці, Іванки – менеджерки та графічних дизайнерів Катрусі і Софії) дітей, художників і гостей студії зустрічає пес Рудик, з яким діти граються і комунікують.
Оля розповідає, що далеко не всі сім’ї, де є дитина з інвалідністю, зможуть мати домашнього улюбленця. А так в студії є Рудик – собака Олі, але і художників також.
З третього лютого у Києві, в Urban Space 500, триває виставка, що представляє роботи 12-ти митців студії, їхніх напрацювань за рік часу. Своїми полотнами художники дають відповідь на питання “Як я?”
“Студія Олі Ставникович” – не закрита група, яка малює лише з людьми з синдромом Дауна чи РАС. Вона відкрита до всіх, хто хоче покомунікувати з художниками, допомогти на подіях, які відбуваються за межами студії, чи просто помалювати. Сюди можна приходити на майстерки з живопису — індивідуальні, чи групові. Можна зробити подарунковий сертифікат, чи тімбілдінг для працівників компанії, де вони спільно творитимуть. Таким чином можна підтримати діяльність студії. А також купуючи мерч (листівки, наліпки, шкарпетки) допомогти митцям з синдромом Дауна та РАС у їхній діяльності.
Своїх художників Оля називає “птасями”, в студії святкують дні народження дітей, бо дехто з них ще ніколи за ціле життя не робив цього поза колом сім`ї – з друзями. Тут не обмежують в способі творення і не працюють на результат, аби була “гарна картинка”, тут час від часу розмальовують студійного пет-терапевта Рудика і люблять та приймають кожного, бо різноманітність є не проблемою, а силою. Бо, як казала художниця Оля: “Ми всі різні, але всі однаково цінні”.
З березня місяця студія повертається до роботи після зимових канікул і радо готова прийняти нових митців та інших охочих до себе – за адресою м. Львів, вулиця Лук'яновича, 5.
##DONATE_TEXT_BLOCK##