Щодня події і розповіді про них у соціальній мережі, робочі зустрічі, консультації, мистецькі заходи тощо. А також участь у богослужіннях, що вирізняє роботу посла при Апостольській столиці від роботи інших дипломатів. Як виглядає діяльність посла України у Ватикані, що зроблено і що ні, чому російська пропаганда була поширена у виступах Папи Франциска й інших церковних і довкола діячів, — про це та багато іншого у розмові з Андрієм Юрашем, Надзвичайним і Повноважним Послом України при Святому Престолі і при Суверенному Мальтійському ордені.
Ця розмова мала відбутися раніше, але через щільний графік пана посла її кілька раз відкладали. І коли ми почали розмову, то Святий Престол став sede vacante. А завершуємо її вже при новому понтифіку.
Від редакції: цим інтерв'ю ми розпочинаємо серію публікацій, присвячених 25-літтю РІСУ і 25-літтю візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну.
— Пане Андрію, минуло понад 3 з половиною роки, як Ви відбули для виконання функції посла України у Ватикані. Фактично до того у Вас був досвід держслужбовця високого рангу, але це не досвід дипломатичної служби. Що довелося вчити і які були перші вражіння від нової роботи?
— Дякую за зацікавленість щодо роботи і функцій посла при Святому Престолі та за можливість спільно торкнутися багатьох важливих тем. Стосовно того, про що Ви запитали, не можу відповісти одновимірно і однолінійно. Але почну саме з прямої відповіді: моє призначення на посаду посла при Святому Престолі не було чимось спонтанним чи таким, що не випливало б із логіки усього мого попереднього досвіду.
Ви справді відзначили, що до того, як Президент Володимир Зеленський вирішив доручити мені представляти інтереси України при Святому Престолі, я близько шести років очолював урядовий підрозділ (у той час це відповідний Департамент Мінкульту), що відповідав за зв’язки держави з релігійними організаціями та національними спільнотами, зокрема і у розрізі міжнародних зобов’язань нашої держави. Де-факто ця посада не лише передбачала, але й зобов’язувала до зреалізування великої кількості міжнародних контактів. Власне, протягом згаданих 6 років мені довелося близько 60 разів побувати у різноманітних закордонних відрядженнях, представляючи Україну (у рамках сфери відповідальності і компетенцій Департаменту) під час численних конференцій, зустрічей, звітувань перед Радою Європи, ОБСЄ, відповідними комітетами ООН, у рамках взаємодії з багатьма іншими структурами, релігійними організаціями та різноманітними іншими міжнародними партнерами.
До прикладу, майже шість років я представляв Україну у Спеціальному комітеті Ради Європи з питань ромів і кочівників, а також виконував функції Секретаря усіх чотирьох двосторонніх комісій України з питань нацменшин — з Німеччиною, Словаччиною, Румунією, Угорщиною.
Крім того, роки, коли очолював Департамент у справах релігій та національностей (а це було у 2014-2020 роках), — це був надактивний період, коли Україна відстоювала власні інтереси на численних міжнародних майданчиках (зокрема в рамках протистояння російській пропагандистській машині) та реалізовувала багато унікальних проєктів, критично важливих для власної ідентичності. Як, до прикладу, втілювала ідею отримання канонічної автокефалії для помісної Православної Церкви. Наприклад, тільки ця остання важлива справа, в рамках якої держава Україна мала підтверджувати і реалізовувати певні функції, але виключно у рамках власних обов’язків і повноважень, зумовлювала потребу у майже півтора десятках закордонних візитах.
Чому я так детально про це все розповідаю? Щоб продемонструвати, що, умовно кажучи, “дипломатичний вимір” моїх обов’язків на попередніх посадах був не просто присутній, але й одним з визначальних.
Здійснюючи всі ці десятки закордонних відряджень, мені, очевидно, доводилося постійно контактувати з Міністерством закордонних справ, як людьми у центральному апараті, так і у відповідних закордонних представництвах. Отож, дипломатична робота ні для мене не була чимось чужим чи незнайомим, ні для МЗС я не був тим, на кого вони дивилися як на випадкову людину.
Хочу навіть додати більше: “дипломатичний вимір” моїх функцій був також одним із головних, коли протягом 2020-2022 років я очолював відділ з питань свободи совісті у Секретаріаті Кабінету Міністрів України. До прикладу, протягом цього періоду я був відповідальний за організацію трьох закордонних візитів Прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля, які мали однозначну, умовно кажучи, “релігійну домінанту” – до Стамбулу, де Глава уряду зустрічався з Патріархом Варфоломієм, до Святого Престолу, де відбулася зустріч із Папою Франциском, та до Грузії для зустрічі з Патріархом Іллією ІІ. Крім того, коли в часі відзначень 30-річчя незалежності України до Києва приїжджали Патріарх Варфоломій і Державний секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін, то саме я був відповідальним за всі деталі їхнього перебування у Києві – від зустрічі в аеропорті до відбуття після урочистостей.
Як бачите (думаю, що Вас у цьому вже переконав), моє призначення на посаду Посла при Святому Престолі навряд чи можна назвати спонтанним…
— Як виглядає робочий день посла?
— З одного боку, робочий день будь-якого посла виглядає дуже традиційно. Але, з іншого, кожна країна перебування, накладає свій відбиток на порядок денний того, що має зробити посол. Переконаний і чув це майже від всіх колег з дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, що мали досвід в інших державах, що функції, обов’язки і, відповідно, розпорядок дня посла при Святому Престолі – є чи не найбільш унікальним і неподібним на розпорядок роботи посла в інших державах.
По-перше, треба добре розумітися на специфіці самої держави – Святого Престолу, особливостях її, так би мовити, “державної структури” і механіки функціонування, та формах і виявах еклезіально-духовних детермінант (власне, церковної традиції Католицької Церкви), які однозначно впливають на всі сфери і способи самозреалізування державою перебування, у нашому випадку — Святим Престолом.
Серед найбільш очевидних особливостей щоденного розпорядку посла, як Ви кажете, “у Ватикані”, є дуже тісне, майже щоденне комунікування з колегами з інших посольств, а також майже щоденна участь у богослужбовій діяльності, організовуваній чи то Святим Престолом, чи безпосередньо посольствами. Бувають дні, коли доводиться бувати на двох і навіть 3-х богослужіннях.
Не треба забувати, що Святий Престол має дипломатичні відносини з чи не найбільшою кількістю держав. На початок 2025 року, Святий Престол підтримував дипломатичні відносини із 185 країнами та 4-ма мультилатеральними міжнародними організаціями. 91 країна і всі ці міжнародні організації мають свої постійні представництва у Римі (посли інших 94 держав є так званими нерезидентами, тобто здійснюють свої функції, перебуваючи в інших столицях). До речі, особливістю дипломатії Святого Престолу є те, що тут можуть прийняти і акредитувати посла, що перебуває в будь-якій іншій державі, але не в Італії, що на практиці означає, що ніхто з послів, які виконують свої функції при Італійській республіці, не можуть поєднувати ці обов’язки з одночасним представленням інтересів своїх держав при Святому Престолі.
Як ви прекрасно розумієте, така кількість дипломатичних представництв (хоч у них, зазвичай, є дуже малочисельний штат, як, наприклад, у нашому Посольстві) об’єктивно зумовлює виняткову інтенсифікацію праці посла.
Якщо на акції і події, які організовує наше Посольство, приходить чи не найбільша кількість гостей (що буває на заходах інших посольств — інколи це представники близько 70 посольств, які стало резидують у Римі), то це означає, що й мені як послу доводиться, крім щоденної поточної праці, відвідувати по кілька заходів.
— Напевно Ваш досвід релігієзнавця Вам дуже знадобився?
— Я вже частково відповів Вам на це питання. Тому зараз обмежуся лише короткими ремарками у розвиток: звісно, що так! Коли до Святого Престолу прибуває людина, яка незнайома зі специфікою церковного життя — абсолютно у всіх її проявах – починаючи від знання того, як звернутися до кардинала, а як комунікувати зі звичайним монсеньойором, і закінчуючи розумінням того, що треба робити і як треба поводитися під час Месси, — вона або взагалі себе відчуває некомфортно, або витрачає багато часу, щоб опанувати основи знань з церковно-духовної сфери, без розуміння яких тут будь-якому послові просто неможливо повноцінно виконувати свої обов’язки.
Тому, зрозуміло, що всі мої не лише теоретичні знання як релігієзнавця, але й практичні навики комунікації з представниками релігійного середовища більш ніж стали у пригоді.
Починаючи свою місію посла, я вже мав немало налагоджених дуже важливих контактів і особистих знайомств, як, до прикладу, з Державним секретарем Святого Престолу кардиналом П’єтро Пароліном (де-факто другою особою не лише Святого Престолу, але й цілої Католицької Церкви), візит якого до Києва, як я вже зазначав вище, у серпні 2021 року мені з величезною приємністю довелось організовувати.
— Ви згадали, що українське представництво при Апостольській Столиці є нечисельним. А скільки дослівно осіб працю в нашому посольстві? І кого, яких фахівців Вам як послу бракує?
— Ой, болючого питання Ви торкнулися… Колись, у значно спокійніші часи, у Посольстві працювало 4 дипломатів, а загалом було 7-ро працівників. Тепер, коли інтенсивність комунікацій з Апостольською Столицею є найбільшою, а очікування – найвищими, то маємо лише двох дипломатів і ще двох працівників, тобто разом – четверо. Коли прибув до Риму, то в той час мали загалом лише трьох осіб на умовах постійної праці. Зараз вдалося отримати підсилення на, так би мовити, технічно-допоміжному фланзі. Дуже потребуємо і постійно просимо ще хоч одного дипломата, який би предметно зайнявся питаннями культурної співпраці і взаємодії з медіями.
Звісно, ми не можемо рівнятися і навіть не мріємо мати можливості, які створені в дипломатичних представництвах, скажімо, Італії, Бразилії чи Філіппін, де працює, відповідно, 11, 8 і 7 дипломатів. Чи навіть Німеччини і Франції, що мають по 6 дипломатів. Але коли, до прикладу, Конґо, Ґана, Ірак чи Кот-д’Івуар мають по 5 дипломатів (у кожному випадку я навіть не говорю про загальний штат посольств, який з допоміжним персоналом може сягати кількох десятків), то стає зрозумілим, що 2 дипломати у посольстві країни, яка постійно перебуває у центрі уваги, це не є достатньо. Навіть щойно відкриті представництва Азербайджану чи Казахстану мають по троє дипломатів.
— Свого часу Блаженніший Любомир казав, що представництво при Святому Престолі дуже важливе саме через те, що тут заангажована така кількість представництв інших держав і можна впливати і працювати в багатьох напрямках. Які бачите як посол можливості у цьому плані?
— Звісно, Блаженнійший Любомир мав цілковиту рацію. У цьому сенсі є багато способів, як можна використати цю ситуацію, і ми, як Посольство, намагаємося всіх їх застосовувати. Можу, якщо Ви зацікавитеся, дещо уточнювати і розширювати, але зараз згадаю лише основні напрями, які активно застосовуємо.
Це і особисті контакти, консультації, обміни думками та інформацією, неформальне і формальне донесення певних меседжів – спілкування на рівні послів: практично немає дня, коли б я особисто не мав розмови чи навіть кількох спілкувань з колегами-послами.
Це і участь в численних акціях, які практично щоденно відбуваються на різних майданчиках – як власне ватиканських, так і багатьох інших: наш прихід, наша участь, наш виступ – це завжди ще одне додаткове свідчення про Україну, про наші пріоритети, про біль, який ми переживаємо.
Це і щоденна участь у богослужіннях та інших молитовних заходах, про що вже згадував вище.
Це й ініціювання та проведення власних акцій різного роду, які ми всі присвячуємо зараз єдиній і винятковій меті – показати світові жахи війни, ініційованої Росією, страждання українців, але одночасно – і їхній героїзм у відстоюванні свободи і гідності власної та цілої нашої Держави.
Нижче наведу не свою думку, але оцінку дипломатів інших держав: Українське Посольство за три останні роки, від початку війни, зініціювало та провело таку кількість заходів, на яку не спромоглися навіть представництва держав, які мають у багато разів більші можливості і ресурси.
Коли говорю про заходи, то маю на увазі – спеціальні зустрічі і семінари, присвячені конкретним подіям чи поясненням з приводу певних подій, заходи культурної дипломатії – ми відкрили за цей час з десяток виставок різного року, зробили покази півтора десятки фільмів, зокрема тричі організовували показ фільмів безпосередньо у Ватикані – у новій залі для засідань Синоду. Мова йде про фільми, які були номіновані на Оскар, як фільм Євгенія Афінєєвського “Свобода у вогні”, або отримали Оскар – фільм Мстислава Чернова “20 днів у Маріуполі”.
Також це півтора десятка богослужінь, які відбулися з нашої ініціативи, куди ми запрошуємо дипломатичний корпус, акредитований при Святому Престолі і Мальтійському Ордені, та найвищих достойників Святого Престолу. Немає сумнівів, що кожна така молитва, проповідь духовенства і виступ посла перед сотнями присутніх – це свідчення про Україну, це ще одне звернення до світу, чиї репрезентанти беруть участь у заходах, про, як постійно каже Папа Франциск, “мученицьку”, в оригіналі — “martoriata” Україна.
До речі, хочу нагадати, що молитовні заходи, які ми ініціювали, були очолені головними особами не лише Екзархату УГКЦ в Італії, за що ми завжди є щиро вдячні, але й Святого Престолу. Державний секретар П’єтро Паролін, кардинали – спеціальний представник Папи з питань України Маттео Дзуппі, префект Дикастерії Східних Церков Клаудіо Ґуджеротті, новопризначений Папський вікарій Риму Бальтассаре Реіна, Секретар з відносин з іноземними державами Святого Престолу, просто кажучи – міністр закордонних справ, Архиєпископ Пол Ґаллаґер – це неповний перелік найвищих єрархів Апостольської Столиці, які на наше запрошення очолювали служби з різних нагод – 90-річчя Голодомору, 1-ї, 2-ї і 3-ї річниць повномасштабного вторгнення, 1000-днів Великої війни…
Ну, і, звичайно, не можу не згадати також про взаємодію і контакти з величезним ґроном представників Святого Престолу, Державного Секретаріату, різних дикастерій, окремих служб і структур… Відверто можу сказати, не називаючи жодних прізвищ: серед великої кількості офіційних представників Святого Престолу є багато тих, хто прекрасно розуміє ситуацію, хто сердечно намагається допомогти, хто хоче справедливості, а тому у різний спосіб намагається бути корисним для України.
Мабуть, Ви прекрасно розумієте, що без такої підтримки і розуміння зробити те все, чого ми прагнули і що змогли, було б неможливо.
Також я не відмовляю жодній людині, яка прагне поговорити, щось розповісти, зустрітися… У нашому Посольстві кожного дня є багато відвідувачів – і переважно це неукраїнці. Це журналісти, громадські діячі, духовенство, бізнесмени, мери міст, діячі культури – всі, хто хоче нам допомогти, і на чий заклик я не можу не відгукнутися.
Також приймаю майже всі запрошення прибути на різні події – культурні, наукові, церковні здебільшого, які відбуваються у Римі чи інших містах Італії. Такі зустріч – це обов’язково нагода ще більшій кількості людей розповісти правду чи подякувати за все, що вже було зроблено для України та українців.
— Хто, на Вашу думку, з країн, їх представництв, є зараз нашими найбільшими союзниками чи надійними партнерами України при Святому Престолі?
— Питання і просте для мене, і одночасно складне. Складне, бо доведеться перераховувати щонайменше два-три десятки країн і їхніх представництв, хто щиро прагне і постійно пропонує співпрацю з нашою амбасадою. Тому, боячись когось забути, спробую відзначити тісну співпрацю з посольствами Польщі, Словенії, Литви, Німеччини, Іспанії, Португалії, Великобританії, Бельгії, США, Аргентини, Чилі, Австралії, Туреччини… — з кожним із перерахованих вище посольств ми щось реалізували спільно. Пропозиції надходили чи з нашого боку, чи з боку цих представництв, але саме завдяки співпраці з ними було реалізовано кілька десятків надважливих ідей і проєктів.
А простим є це питання, бо легко на нього відповідати: абсолютна більшість дипмісій при Святому Престолі у той чи інший спосіб висловлює свою близькість до нас і прагне засвідчити близькість. Тобто, вистачає пальців однієї руки, щоб сказати, з ким ми не маємо ніяких або теплих реляцій. При цьому варто зауважити, що далеко не завжди позиція політичного керівництва країни кореспондується з тими експресіями і позиціями, які ми відчуваємо від дипломатичних місій цих країн при Святому Престолі. У цьому контексті можемо говорити про позицію посольств, наприклад, Угорщини, Словаччини, Болівії, Єгипту…
— За останні роки ми могли зафіксувати як зросла роль українських церковних лідерів і діячів на міжнародному рівні, як часто саме церковні особи виконують представницьку роль щодо нашої країни і мають можливість достукатися не лише до релігійних центрів, але і до політиків, для яких віра має значення. Як це виглядає у Римі як центрі політичному і релігійному?
— Ви абсолютно правильно окреслили відповідну тенденцію. Але якщо це стало очевидним і дієвим на рівні інших, цілком світських, часто дуже секуляризованих держав, то в контексті Святого Престолу — абсолютної, теократичної монархії і центру Католицької Церкви, це працює більш ніж однозначно і з ще більшою віддачею.
Але треба усвідомлювати, що для дипломатії і системи взаємин Святого Престолу із зовнішнім світом контакти з релігійними діячами, про що ви говорити, це не є щось нове чи непередбачене. Для всіх тут це щоденні реалії і постійно багатовікова традиція і практика.
Коли говоримо про Україну і її сприйняття з боку Святого Престолу, то я б підкреслив дещо інше — зворотню тенденцію. І Папа, і Державний Секретаріат отримали можливість впродовж останніх кількох років неформально і активніше комунікувати саме з українським політикумом, зрозумівши нарешті та побачивши спільність чи близькість позицій українських світських та церковних достойників. Кілька десятиріч до цього ставлення української політичної еліти до Ватикану було суто формальним, можна було констатувати недооцінку його ролі у глобальних процесах. Ця спадщина минулих десятиріч була змінена вражаючою інтенсифікацією контактів, яку можна спостерігати від 2022 року, про що вже частково мова була вище.
І, як наслідок, маємо зворотню відповідь — рівень розуміння Святим Престолом питань України, рівень представленості, умовно кажучи, “української тематики” в порядку денному Ватикану, рівень двосторонніх контактів і візитів є, на сьогодні, одним із найвищих і найбільш інтенсивних з-поміж усіх країн, у тому числі й традиційних партнерів України.
— Подекуди, спілкуючись з українськими державними чиновниками, зокрема, дипломатами, можна спостерігати якесь легковажне ставлення до релігійної тематики, діяльності різних організацій, Церков, центрів. Хтось навіть каже, що, мовляв, в Україні за Конституцією Церква є відокремлена від держави, а тому держава не пхається до церковного життя, точніше його ігнорує. Ми спостерігали подекуди відсутність спілкування дипломатичних представництв з кліриками, громадянами України, які діють в Європі. У той час, як російські дипломати не просто тісно опікуються парафіями і єпархіями РПЦ, а вважають їх своїми підопічними тощо. І не тільки ними, але й кліриками та громадами УПЦ МП.
Як на Вашу думку, що недопрацьовує Україна у цьому і що варто робити?
— Вже частково про це Вам відповів. Звісно, кожна країна має свою специфіку, яка впливає на роботу і характер обов’язків дипмісій. Якщо для нашого посольства — це, без перебільшення, щоденна робота, то, допускаю, хтось випускає це з поля своєї уваги.
Упевнений, що зараз ситуація принципово змінюється. Цьому аспектові роботи дипломатів виняткового значення надає міністр Андрій Сибіга. Він при кожній нагоді показує приклад взаємодії з релігійними спільнотами. Наприклад, перебуваючи в Римі без роздумувань приймає мою пропозицію відвідати собор Святої Софії — центр українського релігійного життя в Римі й Італії. Це ж саме пан Андрій демонстрував також, відвідуючи багато інших країн.
Завершуючи розмову про церковну дипломатію при Святому Престолі, ще раз відзначу певні базові моменти, які слід пам’ятати.
По-перше, маємо більше ніж активну і плідну стратегію УГКЦ загалом і її очільника Блаженнішого Святослава щодо засвідчення власної та загалом української позиції. Це активно працює і приносить дуже значні плоди.
По-друге, контакти Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій зі Святим Престолом вийшли на новий рівень після реалізованого у січні 2023 року візиту ВРЦіРО до Ватикану — першого такого візиту в історії. Подібна ідея була засвідчена ще років 20 тому, але практичних обрисів дістала лише зараз.
По-третє, Святий Престол вперше започаткував прямі контакти з Православною Церквою України, що також є абсолютно новим трендом і дуже обнадійливою тенденцією у контексті більш глибокого розуміння Ватиканом специфіки релігійного життя у нашій державі. Як наслідок — і особиста зустріч Папи в Апостольському Палаці з Предстоятелем — Митрополитом Епіфанієм, і можливість Митрополиту так само вперше в історії, у грудні 2024 року, відправити Літургію на головному престолі Папської базиліки Святого Миколая у Барі, і вже на сьогодні третя нагода там відправляти служби іншим священнослужителям ПЦУ, що однозначно руйнує там монополію РПЦ, якій десятиріччями надавалася можливість без будь-якої конкуренції користуватися цією, однією з головних святинь християнського світу.
— Ставлення Папи Франциска до України було, м’яко кажучи, специфічним. З одного боку він стало показував свою любов до українського християнства, регулярно закликав молитися за мир в Україні, відіслав немало мільйонів євро різної допомоги — як тепер довідуємося, і на військові цілі. Але в той же час неодноразово висловлював такі свої думки, які або свідчили про нерозуміння причин війни, або нерозумінь як можна добитися дійсно справедливого миру і щодо російсько-українських стосунків загалом. А висловлювання про російську культуру і духовність загалом були ніби з іншої реальності.
Чи це були власні погляди понтифіка, чи наслідки його довіри різноманітним радникам, церковним і політичним діячам з відверто проросійськими поглядами? Як на Вашу думку, що і хто найбільше формував такий його світогляд?
— Папа Франциск був дуже сильною, харизматичною особою. Хто його знає, хто мав нагоду ледь не в щоденному режимі з ним спілкуватися, може однозначно підтвердити — всі головні рішення Папа приймав самостійно. Звісно, він міг і слухав поради близьких до нього людей, але остаточне слово було саме за ним.
Про детермінанти позиції покійного Понтифіка і мною, і багатьма іншими аналітиками та ватиканістами було вже сказано доволі багато. Не буду зараз це повторювати. Скажу лише, що Папа Франциск однозначно розумів і підтримував Україну, був на нашому боці. При цьому він мав цілий комплекс уявлень і принципів, які сформувалися у нього ще в найактивніші для нього часи — 1970-80-ті роки.
Папа Франциск де-факто зупинив контакти з главою РПЦ Кирилом, назвавши його “вівтарним хлопчиком” Путіна. Але при цьому він не хотів повністю переривати контакти з російською стороною, сподіваюсь не втратити важелі впливу та можливості комунікацій з росіянами задля переконування їх у згубності продовження війни. При цьому не було жодного іншого світового лідера, який би стільки разів не згадав про Україну, не попросив молитися за неї.
Але, з цілком об’єктивних і зрозумілих рацій, його кілька висловлювань, які не збігалися з очікуваннями і баченням українського суспільства, ставали більш відомими для українців, ніж в сотні разів більше висловлювань на підтримку України та постійні його практичні кроки з підтримки “мученицької” України. До речі, це термін, який в обіг увів саме Папа Франциск.
— Пане Андрію, перший досвід роботи при новому понтифіку. Які зміни відбуваються в роботі Ватикану, окремих його підрозділів? Чи відчуваєте Ви якісь зміни у ставленні до української справи?
— І Святий Престол, і наше Посольство пережили дуже цікавий і цілком унікальний період весною цього року, пов’язаний і зі смертю Папи Франциска, і з обранням нового Понтифіка. Це період небаченої до цього інтенсивності дипломатичних контактів, і очікування змін, і реалізації традиційних завдань вже за нового Понтифіка — Папи Лева XIV.
Але це був період не лише труднощів і навантажень, але й дуже вагомих досягнень — як очікуваних, так і тих що виникали спонтанно.
Варто лише згадати, до прикладу історичну зустріч Президентів Зеленського і Трампа в базиліці Святого Петра під час церемонії похорону Папи Франциска. Багато хто назвав цю зустріч першим дивом спочилого понтифіка. Саме під час цього неформального спілкування відбулося розблокування багатьох речей, які на той час мали неоднозначне трактування з обох сторін.
Новий Папа Лев з перших днів свого понтифікату почав демонструвати виняткові жести близькості і розуміння України. У першому своєму посланні Regina Cieli, яке він виголосив на третій день після конклаву, найбільше уваги і предметних закликів до підтримки прозвучало саме для України. Наступного ж вже дня, відразу після цього послання Папа провів свою першу офіційну телефонну розмову з главою держави — саме з Президентом України. Всіх вразив також наступний неймовірний жест Папи, який, відступивши від багатодесятирічної традиції, яка передбачає, що новий Папа має офіційні зустрічі з главами держав лише наступного дня після інавгурації, зустрівся з Володимиром Зеленським відразу після інавгураційної Месси.
Нещодавно всі стали свідками ще одного жесту близькості і розуміння зі сторони Папи: відновивши традицію літніх вакацій на історичній папській вілі у Кастель Ґандольфо, Папа тут вже вдруге за два останні місяці прийняв Президента України. Подібна така офіційна зустріч відбулася у Кастель Ґандольфо 24 роки тому, коли Папа Іван Павло ІІ приймав тут президента США Буша.
Я не випадково зробив перерахування усіх цих фактів. Вони змальовують і репрезентують тенденцію: Папа Лев розуміє Україну, прагне засвідчити цю близькість і зробити все можливе, щоб в Україну прийшов очікуваний мир. Для цього він зустрічається з представниками нашої держави, для цього він пропонує всі можливості Святого Престолу як майданчика для перемовин, для цього він посилює свої зв’язки з українською Церквою, Українською Греко-Католицькою Церквою передусім, щоб допомагати Україні практично і дієво, щоб цей зв’язок став відчутний для будь-якого громадянина нашої держави.
Для Папи Лева це також період предметного осмислення всіх реалій і перспектив. Він зараз є дуже уважний до всіх рекомендацій і пропозицій. Тому з формальної точки зору він на сьогодні особливий акцент робить на збереженні стабільності і тяглості у традиції урядування, яка дісталася йому у спадщину від Папи Франциска. Хоча, думаю, що з часом, ми будемо свідками наступних кроків Папи Лева, які засвідчать його готовність і здатність до формування власних пріоритетів і методів керування. Упевнений, Україна — залишиться одним із таких базових пріоритетів. Тому варто бути готовими до нових важливих кроків, які Папа може зробити на підтримку нашої держави. А його візит до України — це одна з таких найбільш і очікуваних, і бажаних речей. Україна очікує на Папу. Упевнений, що Папа про це знає. і він спробує зробити все, аби зупинити війну і принести мир, включно зі своїм візитом до змученої, але непереможної України.
— Українську аудиторію стривожила зустріч Папи Лева з представниками РПЦ. Мовляв, і цей понтифік пішов на діалог з Москвою. Що говорили у Римі про цю зустріч і для чого вона взагалі була?
— Я прекрасно розумію, якою є реакція в Україні і українців на все, що пов’язано з контактами з московинами, Московською Церквою зокрема. Але у цьому контексті треба обов’язково пам’ятати, що активні чи менш активні, але контакти з Церквою Патріарха Кіріла Святий Престол ніколи не припиняв. І це не тому, що є особлива любов до російського православ’я чи це через надактивні зусилля міфічного “російського” лобі. Просто треба розуміти, що це є частина традиційної політики Святого Престолу, яка зорієнтована на підтримку контактів з усіма сторонами, зокрема тими, які перебувають у конфлікті одна з одною, навіть з тими сторонами, які декларують негатив чи заперечення політики самого Святого Престолу. Тим більше це стосується партнерів, з якими Святий Престол має тривалу історію контактів і взаємин. А Московська Церква є одним із таких партнерів, з яким Святий Престол не лише з царських часів, але й від початку 60-х років минулого сторіччя, коли відбувся суттєвий поворот Апостольської Столиці у сенсі її контактів з іншими християнськими спільнотами, має одну з найтриваліших історій безперервного зв’язку і комунікацій.
Тобто, зустріч Папи Лева і митрополита Антонія, відповідального за зовнішню політику Московської патріархії, не є чимось винятковим чи будь-яким свідченням нового або якогось виняткового тренду у політиці Святого Престолу. Це черговий приклад імплементації традиційного підходу, який, звісно, не має і не може мати позитивного відголосу чи позитивної оцінки в українському контексті.
Хоч при цьому мало хто пам’ятає і належно оцінює, що Святий Престол максимально мінімізував контакти з Російською Церквою, підтвердженням чого може бути не тільки відміна ще Папою Франциском запланованої на червень 2022 року його зустрічі з Патріархом Кірілом, але й цілий ряд конкретних дуже негативних оцінок: і сучасної позиції, і навіть теології російського православ’я зі сторони багатьох важливих осіб Римської Курії, зокрема, кардинала Курта Коха, який ще в червні 2022 року визначив теперішню теологію російського православ’я як відверту єресь, після чого Москва відмовилась від будь-яких контактів із цим чільким ватиканським урядовцем, відповідальним, зокрема, й за зв’язки з Православними Церквами. Ще жорсткіші оцінки Російської Церкви та її політики ми постійно чули з уст ще одного яскравого представника римського вищого духовенства — кардинала Людвіка Мюллера.
До речі, якщо у цьому контексті говорити про нові тренди Апостольської Столиці стосовно православного світу, то реальною і дуже симптоматичною зміною, де-факто новим трендом, започаткованим протягом двох останніх років, стало налагодження прямого діалогу між Ватиканом і помісною Православною Церквою України. Ви навіть не можете собі уявити, скільки зусиль докладала Московська патріархія, аби зірвати зустріч в Апостольському Палаці між Папою Франциском і Блаженнішим Митрополитом Епіфанієм та службу Предстоятеля помісної Української Церкви на головному престолі однієї з найвідоміших папських базилік, де зберігаються чи не найшанованіші реліквії для всього Східного Християнства — святителя Миколая Чудотворця — у Барі, у базиліці Святого Миколая.
Отож, і в контексті цього останнього Вашого запитання, і на прикладі багатьох інших ситуацій та оцінок, ми вчергове бачимо і розуміємо, наскільки важливим є комплексний підхід та системна оцінка всього, що робить Святий Престол, а не фрагментарне вихоплення лише деяких моментів його позиції чи імплементації окремих елементів системної політики, які, зокрема, з подачі окремих журналістів, подаються у перебільшеному чи викривленому контексті.
— Ви зараз посол, а набагато раніше були більш знані як експерт-релігієзнавець і викладач журналістики. В Україні специфічно представлена релігійна тематика у медіа. Часом, як на мою думку, вона не просто упереджена, а й під впливом старих стереотипів, я би сказав, постсовєтських, антизахідних. Це відчувалося тоді, коли витягувалися і поширювалися такі неоднозначні висловлювання Папи Франциска, передані у суб’єктивному вигляді, натомість інші його слова — якось не потрапляли у поле зору. Зрештою, щодо роботи італійських журналістів також часом виникають зауваження, а навіть т.зв. католицькі редактори специфічно подавали висловлювання понтифіка, корегуючи їх під свої уподобання. Так, зокрема, було з фразою про “псів НАТО”, яка була вирвана з контексту, або коли Франциск говорив проукраїнські погляди, а місцеві видання витягували зі шухляди його старіші неоднозначні висловлювання.
А що у нас, у наших медіа, звучить не зовсім коректно, без розуміння контексту або загалом не так?
— Проблема українських медій у тому, що вони не надто приділяють уваги системному, щоденному аналізові процесів, зокрема у релігійній сфері, у зорієнтовані на подачу лише певних, гучних чи топових подій. Звісно, про такий контекст не можна говорити стосовно РІСУ, яка у нон-стоп режимі оцінює і аналізує релігійні процеси. Але це стосується переважної більшості інших медій, які ніколи не пишуть про море, яке спокійне і де щоденно виловлюють тонни риби, але обов’язково напишуть про море, де будуть помічені якісь хвилі.
Друга проблема, що в Україні в принципі не багато журналістів і навіть експертів, які професійно, глибоко і системно пишуть на релігійну тематику. Коли здіймається якась буря на релігійному небосхилі, то відразу у більшості медій, а також у соціальних медіях, чуємо голоси сотень і тисяч нововиниклих (у зв’язку з конкретною подією) нібито фахівців, які в цей день оцінюють і пишуть про Святий Престол, учора — писали про виготовлення зброї, а завтра — писатимуть про поведінку пінгвінів у добу глобального потепління. Абсолютно очевидно, що не можна бути добрим фахівцем у всіх ділянках і сферах. Потрібна спеціалізація, заглиблення у проблематику і розуміння внутрішніх процесів і передумов, а не лише поверховий опис певних явищ і їхня оцінка із власної перспективи.
До речі, журналістське середовищі, яке склалося і функціонує навколо Святого Престолу, — це клуб, цех, об’єднання майже півсотні дуже професійних експертів, які навіть мають окреме дефініювання — ватиканісти. Деякі з цих людей десятки років пишуть виключно про Ватикан і процеси навколо нього. Я знаю кількох патріархів сфери, які у ватиканській темі — вже майже 40 років. Майже немає випадків, коли на глобальні і важливі теми, пов’язані з Ватиканом, пишуть чи розповідають особи, які глибоко не заангажовані у відповідні процеси. У нас же є святе переконання, що будь-хто може і навіть повинен сказати все, що він думає з приводу процесів і подій, які пов’язані зі Святим Престолом.
Важливий і беззаперечний факт, що, на жаль, українських журналістів серед римського пулу “ватиканістів” немає, хоч абсолютна більшість інших європейських і християнських держав репрезентована якщо не десятком “ватиканістів”, як, до прикладу, США, то, принаймні, кількома. Тобто, “рости” нам є куди, зокрема у напрямі формування і підтримки української репрезентації серед ватиканістів, які б писали і для зовнішньої аудиторії, і для українських читачів.
— Пане Андрію, на завершення. Наступного року буде 25та річниця візиту нині святого Папи Івана Павла ІІ в Україну. Які Ваші спогади про цей візит? Чи ця річниця не може бути приводом до нового візиту понтифіка?
— Спогади, звісно, якнайтепліші… Дуже добре пам’ятаю деталі перебування Папи у Львові, всією родиною брали участь у пам’ятній Літургії у візантійському обряді на іподромі. Це був не просто момент, який об’єднав абсолютну більшість містян і загалом українців, але й усім додав мотивації, гордості і аргументації, чому так важливо для України і українського суспільства зокрема належати до культурного і світоглядного поля цивілізації, яка за одного зі своїх духовних очільників, а в той час, безсумнівно, — найавторитетнішого, має таких провідників, яким був Папа Іван Павло ІІ.
До речі, ця особиста нагода перетнутися з Папою під час Літургії, а пізніше, — й на місці благословення Папою наріжного каменю майбутнього нового комплексу УКУ, очевидно стали тим моментом, який надихнув у якнайкоротшому часі, буквально — протягом 30 днів після смерті Папа 2005 року написати книгу з представленням його життєвого шляху. Видавництво “Фоліо”, яке замовило цю біографічну річ, давало 2 місяці на написання книги, а також очікувало на набагато менший обсяг. Але вдалося завершити працю і підготувати повністю текст до друку буквально за 45 днів… Уважаю це одним з чуд, яке сталося завдяки молитовному і духовному втручанню Папи Івана Павла ІІ, який так швидко був визнаний святим.
Звісно, що очікуване наступного року 25-річчя може і повинно стати дуже суттєвою віхою для того, щоб зробити усе можливе, аби Україна знову стала свідком нового візиту Понтифіка, Папи Лева, якого так сподіваються абсолютна більшість українців. Апостольська Столиця кожні 25 років, коли є т.зв. “круглі дати”, оголошує Святим Роком… Можливо, така ірраціональна логіка (свідомо вживаю оксиморон) 25-річних циклів спрацює і в цьому випадку та буде діяти і в наступні періоди, як ми віримо і в чому ми впевнені, — довгого українського державного буття.
Ще і ще раз повторю: Папа є найбільш бажаним гостем для українців. Папа Лев XIV з неймовірною любов’ю і розумінням ставиться до нашої держави і всіх українців, відповідає взаємністю на дуже теплі почуття до нього з боку української громади. Тому є щира переконаність, що візит буде реалізовано, але в яких часових рамках — то це предмет, який ще буде усвідомлений та обговорений обома сторонами.
Як візит Папи Івана Павла ІІ був знаком єдності з демократичним світом, який додав енергії і впевненості більш чітко рухатися українському суспільству саме у цьому напрямі, так і майбутній візит Папи Лева XIV стане ще одним знаком, який остаточно засвідчить, що Україна — органічна частина християнської, вільної і демократичної ойкумени. Та частина, яка й сама вже не може себе усвідомлювати поза цим світом демократії і свободи, а також та частина, без якої й цей світ не зможе почуватися органічним і цілісним.
##DONATE_TEXT_BLOCK##