«Я виріс у церкві...»

Інтерв’ю з єпископом-ординарієм Зборівської єпархії Української греко-католицької церкви Михаїлом Колтуном

Кореспондент «ЛіС». Владико, почнемо від самого початку. Як Ви прийшли до церкви? Як стали священиком? Як взагалі люди ставали підпільними священикам забороненої церкви?

Єпископ Михаїл Колтун. Можливо, це звучатиме занадто піднесено, але я не прийшов до церкви, я виріс у ній. У нашій Українській греко-католицькій церкві. В це важко повірити, але церква у моєму рідному селі Полоничі на Львівщині і в 50-ті роки лишалась греко-католицькою. Наш священик, отець Василь Прихідько, лишався відданим своїй вірі. Він служив так, як і до 1946 р. Власті вважали його трохи юродивим, можливо, завдяки цьому отця Василя не чіпали. Але це був справжній взірець церковного служіння. Він не зупинявся навіть перед тим, аби викривати злочинне ставлення до людей з боку тодішнього режиму. Лише пізніше я зрозумів, на яку небезпеку наражався тоді наш душпастир.

Кор. Тобто отець Василь відіграв вирішальну роль у становленні Вас як священнослужителя?

Є. М. Певно, якщо говорити про вирішальну роль, то її слід віддати моїй мамі — надзвичайно побожній, добрій і ласкавій жінці. Але отцю Василеві теж належить дуже важлива роль у моєму становленні. Він вчив нас триматися священиків, які не зламалися після Львівського псевдособору. І коли отця Василя не стало, моя мама шукала й таки знайшла у Львові підпільних священиків. Це були отці-редемптористи, котрі служили, як у нас казали, потемки. Служили і в нашій хаті. У моєму родинному домі було закладено каплицю, зберігалися Святі Тайни. До нас на літургію збиралися і дорослі, й діти. Це було страшенно небезпечно, але ми зростали саме в такій атмосфері. Свято наставало, коли до нас вдавалося дістатися священикам; це, згадаймо їх добрим словом, — отець Смаль, отець Винницький, отець Лемішко, отець Дмуховський. Був у нас і єпископ Величковський. Були, звичайно, і проповіді про священиче покликання, які мене особливо глибоко вразили. З часом я почав відвідувати спеціальні зібрання, які влаштовували для таких, як я, юнаків отці-редемптористи. Збиралися, природно, потайки, щоразу міняючи адреси.

Кор. І коли Ви остаточно вирішили для себе стати священиком?

Є. М. Це сталося після війська (я служив на підводних човнах у Мурманській області). Я чувся тоді зобов’язаним служити і своєму переслідуваному народові, і своїй церкві, яка піддавалася величезним утискам і постійно оббріхувалася пропагандою. І я бачив, що можу бути корисним на цій ниві, де орачів, як відомо, вибивали тоді безжально.

Кор. Отже, Ви отримали свячення...

Є. М. Ні, що Ви! До свячень ще було далеко. Я вступив до підпільного монастиря отців-редемптористів, протоігуменом якого був владика Филимон Курчаба. Ми жили за звичайно, з поправкою на підпільні умови, — на приватних квартирах по двоє, по троє. До нас приходили священики, знавці Святого Письма, екклезіології, догматики. Ми вчилися, молилися і працювали.

Кор. Тобто?

Є. М. Ну, зрозуміло, ми не могли повністю присвятити себе церковному служінню. Я, наприклад, працював на Львівському заводі залізобетонних виробів. Минуло сім років студій підпільної семінарії і життя у чернечій спільноті, аж поки 1981 р. я склав вічні обіти й отримав від владики Володимира Стернюка священицьке свячення.

Кор. Нещодавно мені на очі потрапила видана якраз 1981 р. для службового користування книжка «Актуальные задачи атеистической контрпропаганди», де на 67-й сторінці стверджується, що «у Львівській області враховано 126 уніатських священиків». Вас теж «врахували»?

Є. М. Щоб дізнатися, варто було б погортати сторінки архівних справ. Думаю, десь в якихось списках я числився. Але найбільше переслідували тих отців, які вели активну роботу, листувалися із закордоном тощо. На виробництві я мав репутацію загадкової персони, адже був неодружений, уникав усіляких забав. Потім мені доручили керівництво семінаром, який звався щось на кшталт «соціалістичне ставлення до праці». Як Ви розумієте, я розповідав про християнські засади виробничої етики, проте (може, й не «проте», а саме завдяки цьому) колектив ставився до мене з повагою, і я зустрічав розуміння людей, до яких прагнув достукатися.

Кор. Як змінилося Ваше життя після священицьких свячень?

Є. М. Так, як і мало змінитися. Я служив літургію, сповідував, причащав, відспівував, хрестив. Скількох дітей я охрестив у підпіллі! І в міліціонерів, до речі, і в комуністів — адже вони теж прагли душевного спокою.

Кор. Поки Українська греко-католицька церква перебувала у підпіллі, Католицька церква переживала стрімке оновлення. II Ватиканський Собор відкрив церкву світові, а світ — для церкви, і якщо говорити не в містичному, а в суто соціологічному сенсі, то Римо-Католицька церква тепер і 50 років тому — це зовсім різні організми. Чи відчули Ви в підпільній церкві дух II Ватиканського Собору? Як позначилася його наука на діяльності катакомбних священиків?

Є. М. Ви, певно, не дуже добре розумієте ті умови, в яких ми служили. Адже йшлося про фізичне виживання Греко-католицької церкви, — офіційно було проголошено, що нас уже взагалі давно немає. Підручник, служебник, конспект лекцій, читаних у Львівській богословській академії до війни, були справжнім скарбом. Що ж до документів Собору, то особисто я зміг вперше ознайомитись з ними лише у другій половині 80-х. Ця величезна концентрація думок та ідей потребує осягнення і всебічного осмислення; там є надзвичайно багато такого, що нам нині вкрай необхідно...

Кор. Ви стали першим єпископом УГКЦ, висвяченим в Україні після виходу церкви з підпілля...

Є. М. Так, єпископська хіротонія відбулася 19 вересня 1993 р. Але до цього я служив священиком у львівській церкві Вознесіння, був вікарієм Львівської провінції отців-редемптористів. Тобто перш ніж очолити Зборівську єпархію, я здобув певний досвід, що його просто неможливо було отримати в катакомбах.

Кор. За офіційною церковною статистикою Зборівська єпархія — це 382 громади, 158 священиків, більше 100 семінаристів, 366 церков і каплиць, а ще понад 70 храмів, які нині будуються... Це, зрештою, понад 300 тисяч вірних. Чи не важко впоратися з усім тим? Є. М. По-перше, важко, а по-друге — це ще далеко не все.

Кор. І з чого Ви розпочали?

Є. М. Зі священиків. Священицька формація є наріжним каменем церковного відродження. Священик, який живе серед своїх парафіян, поділяючи з ними всі знегоди, є їхнім порадником і водночас — наставником, пастирем, який не лише дає розраду, але й картає за людську слабкість і негідність, — такий священик конче необхідний церкві завжди. А нашій церкві і в наш час потрібно, щоб він був добре освічений, ладний служити Богу й людям і за несприятливих умов, і там, де він найбільш потрібний. Причому інколи доводилося починати майже з нуля.

Кор. Навіть у Галичині?

Є. М. Так. Тобто потяг до Бога у людей не можна викоренити, це нікому й ніколи не вдавалося. Але як утворювати церковний осередок, як налагоджувати парафіяльне життя, катехитичні заняття, просвітницькі, доброчинні справи і багато іншого — тут треба праці й праці.

Кор. І хто Ваші священики? Що за люди? Яку мають освіту?

Є. М. Є декілька ще підпільних священиків; дедалі більше молодих, які закінчили семінарії УГКЦ вже у 90-ті роки, й нарешті ті, хто перейшов з православ’я. Їх більшість. Не буду багато говорити про суть священицького покликання. Скажу лише, що священик не може відмовити тим, кому всі відмовляють, і зректися того, хто потребує його допомоги, — хай від нього відвернулись вже і рідні батьки, і діти.

Кор. А що Ви мали на увазі, коли казали «це ще не все»?

Є. М. Передовсім те, що, крім праці в єпархії, я впродовж року був екзархом Київсько-Вишгородського екзархату УГКЦ — навряд чи варто пояснювати, наскільки це відповідальна місія. Далі треба згадати членство в постійному Синоді єпископів нашої церкви та різні важливі ділянки роботи, пов’язані з цим.

Кор. Наприклад?

Є. М. Наприклад, це праця з організації душпастирювання в Українському війську. Я є відповідальним за цей напрямок і вважаю його виключно важливим.

Кор. Чи варто зважати цей, сказати б, мілітарний напрямок аж таким важливим?

Є. М. Я наполягатиму, що це виключно необхідна царина церковного служіння. Зважте, що військо за умов загального військового обов’язку є інституцією, де відбувається соціалізація більшості мужчин. Уроки, отримані під час військової служби, закарбовуються на все життя. Не хочу множити загальники й доводити, наскільки важливою є роль війська у вихованні патріотизму, любові до Батьківщини, сумлінності, відповідальності тощо, — це, здається, не потребує доказів. З іншого боку — наскільки небезпечним для майбутнього нації є поширення у війську злочинності, так званої «дідівщини», а наскільки взагалі, небезпечною є деморалізована людина зі зброєю в руках, — теж не варто доводити.

Кор. Тобто церква готова заступити у Збройних Силах колишніх замполітів?

Є. М. Ні в якому разі! Церква піклується про душі військовослужбовців. Солдат, офіцер, генерал — усі вони потребують внутрішньої гармонії, миру у власній душі. Можливо, військові навіть більшою мірою, ніж цивільні люди, відчувають цю потребу, — адже вони частіше опиняються в екстремальних ситуаціях. Ну й не забуваймо до того ж про десятки тисяч військовиків, які є людьми віруючими й потребують церковної опіки. Церква не має права полишати їх. У нас уже є люди — самовіддані й відповідно навчені, які здатні працювати у війську. Є конкретні програми, які не обмежуються відзначенням великих церковних свят у військових частинах, хоча й це свята справа. Головне — є бачення того, яким має бути душпастирювання у Збройних Силах.

Кор. Але чи знаходите Ви розуміння у «батьків-командирів»?

Є. М. Дедалі більше. Я певний, що відпрацювання ефективної, взаємопогодженої між військовим керівництвом і релігійними інституціями моделі душпастирювання у Збройних Силах України — це зовсім не утопія і не справа якихось дуже далеких часів. Але потрібна воля та наполеглива праця. Маємо намір уже найближчим часом запросити групу офіцерів спільно відвідати Німеччину та Австрію й подивитись, як саме працюють там військові капелани.

Кор. І насамкінець ще раз повернімося до Вашої єпископської хіротонії. Тоді Мирослав Іван кардинал Любачівський сказав дуже цікаву річ: «Для Української греко-католицької церкви дуже важливо бути взірцем стабільності й послідовності в цей складний час для внутрішніх структур різних конфесій». Що це означає особисто для Вас?

Є. М. Для мене це означає лишатися вірним вченню Спасителя й не лякатися тієї колосальної праці, яку Він заповідав виконати нам, Своїм послідовникам.

Людина і світ. — 1998. — №1. — С. 33—35.