Виступ на XV Екуменічному соціальному тижні «Мандрівна ідентичність: осмислення сенсів та цінностей», УКУ, 3 жовтня 2022 р.
Говорити про ідентичність українців непросто. Кажуть, пояснюючи феномен часу, св. Августин якось зізнався: «Якщо ніхто мене не питає, я знаю, щό таке час; якщо б я захотів пояснити тόму, хто питає, — ні, не знаю». Схоже, що це саме такий випадок… Але я спробую.
По-перше, дуже важливо зрозуміти, що українська ідентичність не гомогенна, а мозаїчна, плюралістична. Це було незмінною причиною наших історичних поразок у той час, коли суспільними домінантами були уніфіковані імперії. Створити свою власну імперію роздріблені українці не мали ніякого шансу. Проте в другій половині ХХ століття домінантною формулою стала формула «єдність у багатоманітті», і тут в українців з’явився історичний шанс.
Сьогодні війна, яку нав’язала нам Росія, стала дивовижним цементом нашої національної ідентичності. Прагнучи зловжити нашими мовними і регіональними відмінностями, Путін, навпаки, сприяв дивовижній національній консолідації українців. Причому консолідація не означає гомогенізацію. Мозаїчність нашої ідентичності залишиться й надалі – припускаю, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх відмінностей. Але відтепер люди пам’ятатимуть отой дивовижний досвід національної згуртованості.
По-друге, українська ідентичність мінлива. В усі епохи українці вловлювали, що країною проходить культурний розлам, який розмежовує радикально відмінні цивілізації – цивілізації Заходу і Сходу. Але провести чітку лінію цього розламу важко. Для американського політолога Семюела Гантінґтона це лінія розмежування католицької та православної цивілізацій, проте історично й ця лінія рухлива. А взаємодія двох цивілізацій на спільному кордоні відбувається за всіма законами інтерференції з підсиленням одних ознак і гасінням інших. Тому й з’являються пограничні феномени з особливою комбінацією ознак і з поєднуванням непоєднуваного. Іншими словами, з’являються пограничні феномени з мандрівною ідентичністю.
Кажуть, що в китайців є специфічне прокляття: «Щоб тобі народитися на зламі епох!». Українці живуть під дещо відкоригованим прокляттям: «Щоб тобі народитися на межі цивілізацій!». А чому це так важко? Та тому, що кожна цивілізація в минулому прагнула зробити нас «нормальними», тобто підлаштувати нас під себе. А ми пручалися і «заробляли» від обох…
По-третє, українська ідетичність водночас європейська та особлива. Ось як про це пише гарвардський історик Сергій Плохій:
Щодо України, то її прагнення до незалежності завжди мало європейську орієнтацію. Вона ввібрала в себе досвід України як країни, розташованої на вододілі Схід – Захід між православ’ям та католицизмом, центральноєвропейською та євразійською імперіями й політичними та соціальними практиками, які вони зі собою приносили[2]. Отже, нашою метою мала б бути не безконфліктність, а грамотне управління цією конфліктністю. А в цьому, якщо вірити соціологині Вікторії Бриндзі, українці не такі вже й неуки:
Я бачу нашу міжнародну перевагу у здатності жити в двох парадигмах одночасно — в умовах, коли недовіра критична для виживання, і в умовах, коли для швидкого руху вперед не обійтися без довіри як засобу зменшення трансакційних витрат. Ми живемо одночасно й у війні, де неможливий компроміс із ворогом, і у мирі, коли треба вміти приймати й поважати інакшість[4].
Сьогодні вже очевидно, що така Росія приречена. Про це чітко говорив російський мислитель Юрій Афанасьєв:
Чи треба рятувати таку Росію – з деспотизмом влади, де особистість і більша частина населення стали об’єктом придушення? Моя відповідь: ні. […] Міняти треба парадигму РосіїУкраїна є важливою країною для регіону. І це важлива країна символічно. Це опора, якщо хочете, східнослов’янського світу…
Демонізація і культурні війни. Як Трамп руйнує американську демократію