Як купець Михайло Димет рятував греко-католицьку спадщину Почаєва
Послідовний меценат і промотор культури
Промовисту характеристику чоловіка дав Ксенофонт Климкович на сторінках часопису «Мета» у 1865 р.:
«Високоповажний землякъ нашъ п. Диметъ, обиватель и купець львівський, которий своєю підмогою причиняєтця до всего, що єсть руське – а то не одностронно, якъ де-які меценаси роблять, которі підпомагають тільки те, що єсть московсько-руське – видячи міжъ народнёю партиею літературну працёвитость и зважаючи потребу такого видавання, якъ “Руська Читальня”, підпомігъ предприємцеві своімъ кредитомъ и своімъ грошемъ, и якби не сей щодрий землякъ, то помянуте видаваннє не побачило-бъ було божого світа. П. Диметъ єсть одинъ изъ тихъ немногихъ людей, которихъ заслуги около подвигнення руськоі народности записані будуть въ историі незникнущими буквами, міжъ-тимъ якъ о людяхъ, которі своім становищемъ більше зділати могли, и помину не буде» [6, с. 78].
Така пам’ять і вдячність підприємцеві та меценатові була стійкою, бо і в 1892 р. відповідну характеристику з доповненнями подавала газета «Дѣло»* [9, с. 2].
Димет був одним з перших, хто ще з 1848 р. спроваджував для продажу в Галичину та Закарпаття твори української літератури із Наддніпрянщини. Зокрема, багато доклався до поширення серед українців монархії Габсбурґів творів Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка [3, с. 176; 4, с. 40; 7]. Підприємець також спонсорував видання часописів «Мета», «Руська читальня», численних просвітянських видань, німецько-руського (німецько-українського) словника Омеляна Партицького тощо. Купець був членом і входив до керівництва товариств «Галицько-руська матиця», «Народний дім», «Руське казино», «Руська Бесіда», «Просвіта» у Галичині, святого Василія Великого на Закарпатті, «Січ» у Відні. Він належав до когорти засновників Товариства ім. Шевченка, створеного у 1873 р. [4, сс. 239, 416, 420, 632; 1, арк. 4]. Димет упродовж 27 років був львівським міським райцею (депутатом). А ще підтримував бідних студентів, та й сам був сім’янином: мав п’ятьох дітей, з яких, на жаль, троє померли юними.
Зазвичай заслуги Михайла Димета описують лаконічно, в енциклопедичному стилі, хоч за кожною його суспільно значимою справою стояли неябиякі втілені здібності й цікаві історії. Справді, як талановитий торговець і організатор, він спромагався знайти спільну мову не тільки з однодумцями, а й «ключики» до спілкування з людьми, до українства байдужими, а то й ворожими. Варто погодитися, що спонукати русофілів Богдана Дідицького та Якова Головацького популяризувати глибоко українські народовські твори Вовчка та Шевченка зумів би не кожен. А от Димет робив це, не гублячи себе самого. Цю рису вдало підмітив уже анонімний автор некрологу, вміщеного у «Діло» 19 липня 1890 р.: «Покôйный, доробившись честнымъ трудомъ бôльшого маєтку, не вырѣк ся, як деякû другû купцѣ львôвскû, свого руского роду, заявлявъ ся завсѣгды Русиномъ а навѣть, въ 1860-хъ рокахъ, пôдпиравъ матеріяльно зрôстъ народно-рускои літературы» [8].
Під виглядом ґешефту підприємливий українець, коли наш народ в імперії Габсбурґів ще звався своїм старим етнонімом «русини», а в імперії Романових його насильно записували в «русские» з проміжним варіантом «мало-» або «южнороссы», знайшов можливість врятувати від знищення чимало таких безцінних здобутків української культури, як видання василіянської Почаївської друкарні XVIII–ХІХ ст. Для цього нав’язав начебто «just a business» з російськими монахами в лаврі, які саме планували здати пам’ятки на макулатуру.
Книги, приречені на тиху смерть
Отож на початку 1867 р. Духовний собор Почаївської лаври, відібраної російською владою для РПЦ у греко-католиків в 1831 р., отримав від «Святійшого правлячого синоду» розпорядження «войти въ соображеніе, какимъ способомъ могутъ быть препровожденны въ хозяйственное управленіе при Св. Синодѣ книги уніатскаго изданія, находящіеся въ лаврѣ» [2, арк. 1]. У листі до волинського і житомирського архиєпископа Агаѳангела обер-прокурор цього синоду граф Дмитро Толстой писав, що після доставки в Петербурґ видання василіяської почаївської друкарні планують там знищити. Невідомо, чи це відповідало дійсності, адже й до того десятки та сотні архівів і колекцій з України росіяни вивозили до себе і тримають там їх досі. Навіть архів Київських унійних митрополитів – там…
Єрархічною драбинкою церковних чинів справу почаївських василіянських видань спустили до типографа лаври єромонаха Єроніма. І от у збереженій в Державному архіві Тернопільської області документації щодо цих книг є багато цікавих сюжетів, які розкривають невідомі й малознані сторінки славної історії та подальшої недолі греко-католицької спадщини Почаївської лаври.
Передусім привертають увагу масштаби конфіскованої російською владою продукції друкарні. Станом на 7 липня 1867 р. йшлося про наявність у лаврі 227 тюків з василіянськими книгами загальною вагою 1362 пуди, тобто 22 310 кг – понад 22,3 тони видань. Все це зберігали у підвалах собору Успіння Пресвятої Богородиці, який також збудували греко-католики і який також відібрали в них для підконтрольної російській владі РПЦ.
Умови зберігання греко-католицької літератури під собором були погані, про що доповідав сам Духовний собор лаври згаданому архиєпископу 16 травня 1867 р.: «Имѣющіяся въ Лаврѣ Уніатскія книги, обреченныя самою Лаврою на негласное истребленіе помѣщеніемъ ихъ въ сыромъ подвалѣ Соборной Церкви, гдѣ значительная часть ихъ уже совершенно истлѣла, внутрь нашей имперіи никому не отпускаются. Они отпускались только заграницу […]» [2, арк. 10].
Уже з цього можна судити, що у 1831 р. конфісковано було більше: щось зітліло, щось продали.
Лавра, бізнес і політика
Утім, віддавати в столицю імперії книги української конфесії, до якої московське православ’я століттями відчувало ворожість, лавра не тільки не поспішала і, як виявилося, відверто не хотіла. Її ченці почали обґрунтовувати свою позицію різними матеріальними, релігійними, ідеологічними і «гуманними» аргументами. Вони подали підрахунки, що на пересилку конфіскованих видань до Петербурґа треба витратити 4521 крб і 39 коп., причому пакувати все у лаврі мали 10 робітників упродовж 12 днів. А щоби завезти пакунки до залізничної станції в Радивилів, потрібно 38 возів. Одразу після цього в одному документі йде надзвичайно цікава обмовка: «Знатныхъ этихъ расходовъ Почаевская Лавра, лишающаяся въ стоимости самихъ книгъ 14 848 рублей, въ нынѣшнемъ затруднительномъ положеніи своемъ, при громадныхъ издержкахъ по постройкѣ колокольни, галлереи, гостинницъ, больницы, народной школы и друг., принять на себя не въ состояніи» [2, арк. 7]. Як бачимо, йшлося лаврі не тільки про дороговизну доставки друків, але і про їх матеріальну цінність: 14 848 карбованців!
Монахи прямо написали своєму архиєпископу, що ще волинський архиєпископ Арсеній, який у 1860 р. став київським митрополитом РПЦ, власноруч розпоряджався видавати учням Волинської духовної семінарії Біблії почаївського греко-католицького друку з внесеним у місяцеслови до них свмч Йосафатом Кунцевичем та службою йому. Як пояснювали почаївські ченці: «Хотя въ книгахъ этихъ и сдѣланы нѣкоторыя отступленія отъ православія въ уніатскомъ духѣ, каково напримѣръ: прибавленіе къ Символу и Сына, внесеніе въ святцы Іосафата, Служба Евхаристіи и т. п., но при всемъ этомъ книги оныя не могутъ имѣть столь зловреднано и предосудительнаго вліянія на народное вѣрованіе, чтобы вытекала необходимость истреблять оныя, ни поколебать православіе Волыни» [2, арк. 7зв.-8].
Монахи зізнавалися, що упродовж років почаївські василіянські видання лавра стиха постачала до Буковини, Галичини і Закарпаття, і то передусім русофілам «за политическое сочувствіе ихъ къ Россіи», а також, мовляв, як підтримку проти «ополяченія, омадзярованія, окатоличенія оныхъ». Згадала братія лаври і про таємний указ «Святійшого правлячого синоду» від 31 грудня 1861 р., створений за донесенням тодішнього волинського архиєпископа Антонія і спрямований до лаври з вказівкою надсилати українцям греко-католикам Австрії василіянські книги з Почаєва. Роблено це було для творення позитивного іміджу Російської імперії і Церкви за кордоном.
Далі почаївські ченці РПЦ у властивому для цієї конфесії дусі згадали про єзуїтів: «Исторія здѣшняго края осуждаетъ іезуитовъ за истребленіе нѣкоторыхъ православныхъ книгъ; не осудитъ ли она и предполагаемаго истребленія? Мы православные живемъ на чистую истину и прибѣгать намъ къ іезуитскимъ мѣрамъ не умѣстно» [2, арк. 9зв.]. У світлі масових і жорстоких репресій російської влади із залученям російської Церкви проти греко-католиків, особливо у 1760-х – 1830-х рр., коли до РПЦ українських католиків заганяли з допомогою війська і жандармів, подібна риторика виглядає, м’яко кажучи, необґрунтованою.
З іншого боку, як деталізував Духовний собор лаври, «пособіе книгами до того привлекло къ намъ галицкихъ руссиновъ, что многіе изъ нихъ теперь въ большіе праздники ежегодно приходятъ въ Почаевскую Лавру на богомоліе» [2, арк. 10зв]. Слід розуміти, що ці й багато подібних слів були спрямовані на внутрішнього адресата-архиєпископа і з вуст ченців мали просто виглядати конфесійним самокомпліментом – виявом тріумфалізму. Мовляв, лавра стала православною, а греко-католики з Галичини до неї все одно горнуться.
Греко-католики: пам’ять про Почаїв
Втім, самі греко-католики мали на справу інші погляди: вони добре пам’ятали, що волинську святиню в них відібрали, що вона – їхня. Причому, пам’ять цю плекали не тільки кола інтелігенції, а й загал вірних. Як приклад, можна навести одне зі свідчень нелегального ходіння до Почаєва лірника Андрія Мотя з села Нижчі Луб’янки, збережене у спогадах українського громадсько-політичного діяча Яцка Остапчука – уродженця того ж села.
«Був у нашому селі лірник, Андрій Моть звався. […] Цим разом розказував про свою останню мандрівку на “моленіє” до Києва. Говорив, як він переходив крадькома, без паспорта, через границю в Чорнім Лісі. Як на Проводи добився до Почаєва, де зійшлося стільки люду, що вночі не було де голови приклонити» [10, сс. 208, 211].
Як бачимо, кордони і заборони не стримували охочих побувати в українському Почаєві. Коли Остапчук підріс, він також їздив туди. Загалом галицькі українці орієнтувалися у тому, що відбувається в лаврі, а тому швидко дізналися про наміри російської влади знищити продукцію василіянської друкарні. Вони навіть подали до Почаєва меморандум у справі, бажаючи врятувати цю спадщину.
Розповіли галичанам про російські наміри, вочевидь, самі православні монахи. Їх інтерес полягав у заробітках на продажі греко-католикам книг, конфіскованих в них же. Свою позицію ченці подали так, що збереження книг для продажу «уніатам» – хороший спосіб заробити для розбудови православ’я:
«Такимъ образомъ имѣющимися въ Почаевской Лаврѣ уніатскими книгами поддержаны галицкіе руссины въ русинствѣ, удержаны отъ совершеннаго ополяченія, окатоличенія, омадзярованія, и возстановлено живѣйшее общеніе съ галицкою нашею единоплеменною братіею. Что же, послѣ сего, прервать ли намъ это вожделенное общеніе? Оттолкнуть ли намъ нашу братію къ иноплеменникамъ? Предоставляя правительству рѣшить этотъ вопросъ вмѣстѣ съ истребленіемъ уніатскихъ книгъ, Духовный Соборъ Почаевскія Лавры въ заключеніе нужнымъ считаетъ присовокупить, что Лавра Почаевская, служащая единственнымъ краеугольнымъ камнемъ православія на западномъ рубежѣ Россіи, забытая всеми, – одна изъ всѣхъ лавръ оставленная безъ всякаго отъ казны оклада, – не вознагражденная даже надлежащимъ образомъ за зачисленное въ казну закладное ея имѣніе, не надѣленная даже отъ казны вполнѣ удовлетворительною пропорціею угодій, и потому нынѣ при громадныхъ строительныхъ расходахъ, крайне нуждающаяся въ матеріальныхъ средствахъ, и не смотря на все это громко претендуемая всеми за не устройство народной школы, больницы, за не комфортъ гостинницъ и проч., нынѣже присуждаемая къ новой утратѣ въ уніатскіхъ книгахъ 14 848 рублей, – быть можетъ при выпускѣ оныхъ за границу, выручила бы хоть малую часть средствъ, необходимыхъ для удовлетворенія взводимыхъ на нее вышеозначенныхъ претензій» [2, арк. 11-11зв.].
Вдалі дії львівського купця
Листування між лаврою, архиєпископом і обер-прокурором з обговоренням долі видань греко-католицької почаївської друкарні тривало, і поступово про справу дізнавалися потенційно зацікавлені сторони. 14 серпня 1870 р. до лаври звернувся кременецький підприємець Гершко Мендель Ройхель з пропозицією здати василіянські книги на переробку на Михлинську паперову фабрику. Але вже незабаром на сцену публічних подій вийшов львівський купець Михайло Димет. Десь у вересні 1870 р. він надіслав лаврі прохання продати йому василіянські і православні книги за цінами лаврських книжкових каталогів. Тобто, якщо за пуд греко-католицьких книг паперова фабрика пропонувала 1 крб 40 коп., то Димет був готовий купувати їх уроздріб: по примірнику. Про те, що львів’янин звертається до лаври не вперше, свідчать слова лаврського типографа Єроніма з підтвердженням права торговця на 25% знижки за книги «в минулі часи». Монах прямо засвідчив, що лавра продає греко-католицьку літературу в Галичину через Димета вже багато років поспіль. Свідчать про це й інші архівні документи, за якими купець продавав василіянські друки, куплені в Почаєві, ще у 1861 р. [5, с. 210].
Уже при побіжному погляді на вересневого замовлення торговця з 1870 р. увагу привертає те, що в ньому василіянські й православні видання займають практично однакову частку: перших куплено на 120 крб 92 ½ коп., других – на 121 крб 23 коп. Тобто, Димет діяв так, щоби врівноважити свої та лаврські інтереси, і не наразити православних монахів на звинувачення у сприянні «уніатам»: усе виглядало статечно. Водночас, зі знижкою за греко-католицькі книги торговцеві треба було сплатити на 25% менше: 90 крб 69 ½ коп. Загалом продукції василіянської друкарні назбиралося на 7 пудів, а все замовлення вмістилося аж у трьох великих пакунках-тюках. Лаврський типограф у своєму звіті до начальства окремо відзначив вдалий, на його думку, ґешефт, бо у випадку здачі на папірню заробити вдалося б тільки 8 карб і 4 коп. Та на цьому історія не завершилася.
Річ у тому, що, замовляючи книги, Михайло Димет не випадково, а цілком свідомо поєднав бізнес з порятунком культурної спадщини, про що свідчать його ж слова з листа в лавру у вересні 1870 р. У цьому листі купець просить про надіслання євангелій, требників, псалтирів, часословів, міней, типиків, служебників і молитвословів, а додатково вказує: «прошу покорнѣйше отпустить мнѣ блягосклонно для библіотеки по 5 экземпляровъ всѣхъ книгъ побазиліанскихъ, отпускаемыхъ на бумажный заводъ для передѣлки на бумагу, а то по зниженной цѣнѣ или по вѣсу» [2, арк. 51зв.]. Він старався писати до лаври російською, щоби спокійно укласти контракт.
Лавра надіслала до Львова і першу, і другу частину замовлення. Та, отримавши по 5 примірників видань, які мали піти на переробку, Димет побачив, що монахи їх продали йому задорого. Виходило, що за книги, які православні монахи публічно позиціонували як макулатуру, вони взяли з львів’янина немалі гроші: 36 крб 92 ½ коп. Тож купець уже 24 грудня 1870 р. написав прохання перерахувати названу суму і з неї дати ще 30% знижки. При цьому зауважив: «Не суть то книги для употребленія [въ] настоящее время, и совсемъ неспособныя для продажи. Я требовалъ ихъ отъ Лавры для библіотекъ, и то библіотекъ нашихъ русскихъ консисторіи, которымъ я съ моей стороны хотѣлъ жертвовать даромъ, думаючи, что Лавра отпуститъ мнѣ такъ дешево, какъ на бумажный заводъ оныя даны былы» [2, арк. 61зв.]. На перший погляд може видатися дивним, але й на цьому етапі лавра пішла назустріч львів’янину, причому не з альтруїстичних, а прагматичних міркувань. Уже 5 січня 1871 р. Духовний собор прийняв рішення, в якому мовиться, що скаргу Димета можна було б відкинути, бо справу завершили, але, «принимая въ соображеніе съ одной стороны добрую цѣль Дымета въ покупкѣ книгъ отъ Лавры и то, что Дыметъ есть, кажется, единственный заграничный торговецъ, выписывающій изъ Почаевкой Лавры церковно-служебныя и иныя книги на славянскомъ и польскомъ языкахъ, что безъ сомнѣнія, можетъ быть чрезвычайно полезно для насъ не только въ нравственно-религіозномъ, но и въ политическомъ отношеніи, а съ другой стороны, что и Дыметъ содѣйствуетъ интересамъ Лавры доставленіемъ ей крестиковъ, образковъ и другихъ священныхъ изображеній изъ за границы: то Духовный Соборъ находилъ бы возможнымъ съ цѣнъ за базиліанскія книги на славянскомъ и польскомъ языкахъ нравственнаго содержанія, проданнихъ Дымету, уступить 3ю часть, т. е. предоставить типографу получить съ него за тѣ книги не 36 р. 92 ½ коп., а 24 р. 31 коп.» [2, арк. 56-56зв.].
Відомо, що Михайло Димет і надалі порціями купував василіянські книги у Почаєві. Звісно, що продати всі 22,3 тонни наявних видань почаївської друкарні греко-католикам лавра не мала можливості. До прикладу, у листопаді 1870 р. єромонах-типограф Єронім спакував 304 пуди і 22 фунти цієї продукції для здачі на переробку. Робили це й згодом. Спродати ці книги до Галичини не могли з огляду на кілька обставин. По-перше, над почаївськими монахами стояли їх архиєпископ і обер-прокурор «Святійшого правлячого синоду» – бізнес з «уніатами» на конфіскованих книгах був негласним: «исподтишка», тож на нього могли дивитися крізь пальці тільки у певних рамках. По-друге, грошові ресурси Димета були обмежені, та й купувати сотні однакових примірників не було його метою: він придбав по 5, 18, 20 екземплярів, які передав до бібліотек Галицької греко-католицької митрополії, і цим рятував асортимент видань для майбутніх поколінь. Дійсно, після приходу радянських військ на західноукраїнські землі в 1940-х рр. і подальшої конфіскації церковних архівів та бібліотек відповідні друки на довгі десятиліття знову потрапили в «спецхрани» й закриті фонди, були недоступні не лиш загалу, а й незалежним науковцям. Частину «вредної» та «ворожої» літератури комуністи знищили, як тепер нищать українські книги росіяни на тимчасово окупованих теренах України. Але знищили не все. Збережені пам’ятки в незалежній Україні удоступнили для огляду, читання й дослідження. Унійними – греко-католицькими – книгами, котрі побачили світ у Почаївській лаврі і багато з яких врятував від переробки на Михлинській паперовій фабриці Михайло Димет, закономірно гордиться українська наука.
Додаток
Въ Духовнѣй Соборъ Почаевской Лавры
Львовского купца Михаила Дымета
требованіе
книгъ церковныхъ
Прошу покорнѣйше отпустить для меня въ Галицію слѣдующія церковныи книги, а цѣну ихъ опредѣлить до позднійшаго расчета со мною.
Побазиліанскія
20 экзем. Служебникъ въ листъ, по 1 р. 25 к.
10 – Евангеліи середнихъ въ листъ, по 4 р.
15 – Евангеліи большихъ въ листъ по
20 – Требник въ 4о, по 50 коп.
24 – Псалтирь съ толкованіемъ въ листъ по 2 р. 50 к.
10 – Часословъ большой въ листъ, по 2 р. 50 к.
1 – Миней мѣсячныхъ въ листъ, за мѣсяци генварь, февраль, мартъ и апрѣль, по 1 руб.
Православной печати
10 – Евангеліе (напрестольное) въ ¼ д[олю листа], по 95 к.
5 – Типиконъ въ листъ, по 3 р.
15 – Псалтырь учебная в ¼ л.
15 – Псалтырь въ ⅛ д., по 30 к.
2 – Служебникъ въ ⅛ д., по 52 коп.
2 – Молитвословъ съ 4 акафистами, по 96 к.
5 экземп. Требникъ въ ⅛ д., по 55 ½ коп.
5 – Требникъ дополнительный ⅛ д., по 22 к.
30 – Псалтырь въ ¹⁄₁₂ д., по 28 к.
1 – Минея мѣсячная въ листъ на бумагѣ 2го сорта за мѣсяцы сентябрь и октябрь, по 1 р. 46 к.
5 – на лучшей бумагѣ Миней мѣсячныхъ, за мѣсяцы: апрѣль, май, іюнь, іюль, август, по 1 р. 46 к.
5 – на бумагѣ 2го сорта [Миней мѣсячныхъ, за мѣсяцы: апрѣль, май, іюнь, іюль, август, по 1 р. 46 к.]
Въ заключеніи прошу покорнѣйше отпустить мнѣ блягосклонно для библіотеки по 5 экземпляровъ всѣхъ книгъ побазиліанскихъ, отпускаемыхъ на бумажный заводъ для передѣлки на бумагу, а то по зниженной цѣнѣ или по вѣсу.
Духовного Собора
Покорнѣйший слуга
Михаилъ Онуфріевичъ Дыметъ
[Вхідна документація:] Почаевъ, дня 17 сентября 1870
Джерела і бібліографія
1. Державний архів Закарпатської області (ДАЗО), ф. 64, оп. 3, спр. 106.
2 Державний архів Тернопільської області (ДАТО), ф. 258, оп. 2, спр. 966.
3. Барвінський Олександер. Спомини з мого життя, т. 1: ч. 1-2. Нью-Йорк – Київ 2004.
4. Барвінський Олександер. Спомини з мого життя, т. 2: ч. 3-4. Нью-Йорк – Київ 2009.
5. Булига Олександр. Унійна друкарська спадщина Почаївського монастиря в контексті утвердження Російської Православної Церкви на Волині // Острозький краєзнавчий збірник, вип. 10. Острог 2018, с. 209-214.
6. Кс[сенофонтъ] Кл[имковичъ]. Заказаннє Мети // Мета. Політична часопись на рік 1965, №3 (15.ІІІ). Львів 1865, с. 70-79 (с. 78).
7. Мельник Ігор. Перші у Львові Шевченківські роковини // Збруч, 8.ІІІ.2013.
8. † Михайло Диметъ // Дѣло 7(19).VII.1890, с. 3.
9. «Молода Русь» въ рокахъ 1860–66 // Дѣло 7(19).ІІ.1892, с. 1-2.
10. Остапчук Яцко. Подих з недавної бувальщини (Думки і спогади з мого життя) // Збаражчина. Збірник споминів, статтей і матеріялів [=Український архів, т. 17]. Нью-Йорк – Торонто 1968, с. 181-417.
______________________________
* Літеру «ѣ» (ять) в українській документації (цитати з українських видань і листів Димета) слід читати як «і», у російській (цитати з листів почаївських монахів, архиєпископа та обер-прокурора) – як «є».
