Як ми віруємо?
Пояснюючи роль догматики в релігійному житті, відомий християнський апологет К. С. Льюїс (1898-1963) порівнює її з географічною або морською картою, за допомогою якої можна, долаючи виповнені життєвими енергіями стихії і шторми буття, дістатися жаданого й рятівного берега. Що без карти було б майже неможливим.
Можна так розвинути цей образ: усі релігії та конфесії мають власні картосхеми (догматичні системи різного ступеня розвинутості). Але багато хто з них навіть не згадує про те, що тільки одному Богу достеменно відомо, хто з мандрівників досяг другого берега, а хто ні. Замість співчутливо ставитись один до одного, пам’ятаючи, що навіть хорошої карти ще не досить, аби досягти рятівного берега, вони заходилися хвалитися своїми картами, вважаючи їх найкращими.
Декотрі з них на цьому не зупинилися і стали прикрашати свої карти, аби ще виразніше показати їх незаперечну перевагу перед іншими. Вони досягли неабияких успіхів у цій справі, а до того ж склали такі чудові піснеспіви, що їм навіть розхотілося вирушати в путь, у небезпечне плавання, і вони стали перебувати час у спогляданні самих карт, благочестивому ходінні навколо них, мовби вже прозріваючи рятівний берег і начебто вже там перебуваючи. При цьому вони стали аж надто зневажати берег, на якому все-таки продовжували знаходитися, вирішивши, що зовсім не варто братися за його благоустрій, а на час очікування можна впорядкувати лише храми й власні оселі, періодично виглядаючи звідти і спостерігаючи, що діється навколо. А ті, кому впорядкованих квартир не вистачило, заходилися скрупульозно підраховувати дату невідворотного кінця світу.
Інші вирішили, що найкращий спосіб — це не самим тлумачити позначки на карті, а в усьому покластися на авторитетні джерела (передання), в яких все визначено раз і назавжди. Якщо ж там щось і не визначено, то цього й знати не варто. Вони вирішили не помічати, що море, яке належить перетнути, дуже змінилося: в ньому з’явилися нові рифи й видозмінилися старі, виникли нові течії і нові острови, стала іншою «роза вітрів». Виявилося, що частина протилежного берега істотно змінилася (чи змінилося їхнє світосприйняття — це теж достеменно не відомо), отож стало ще більш незрозуміло, що належить до того берега, а що ні, і де він, власне, починається. Стали іншими навігаційна техніка і знаки, — тобто виникла необхідність у коректуванні карти.
Тим часом сама картосхема виявилась настільки освячена древністю, що думка про узгодження її із сучасністю видавалася блюзнірством (мало чого нового може з’явитися!). Прихильники цього напрямку стверджують, що якби кожен вірний став істинно віруючим, то всі «зовнішні» проблеми вирішились би самі собою, отож ними і клопотатися не варто, а треба лише внутрішньо вдосконалюватися. Ці люди частіше говорять не про «шлях» (це передбачає динаміку), а про «істинний стан», що його, на їхню думку, і дає відповідна конфесія. Тому в них уже не карта, а детальні догматичні описання й ритуальні інструкції. Та все ж не будучи внутрішньо переконаними у своїй правоті, вони стали похмурими й гордими, цілковито занедбавши місіонерство.
Простіший же народ вирішив, що шляхом точного дотримання обрядів можна дістати від Бога якусь допомогу. Тому ці люди без кінця з’ясовують у «батюшок», «що можна, а чого не можна» за умови додержання ритуалу. Тут узагалі сама ідея спасіння якось погано сприймається, натомість є бажання заручитися покровительством згори. У цій групі нерідко зустрічаються люди, цілком позбавлені специфічного містичного почуття, що не заважає їм вважати себе віруючими. Ця група — найчисленніша.
Слід сказати і про ще одну чудну групу людей (правда, дуже нечисленну), яка думає не про власне спасіння й навіть не про спасіння інших, а про «створення умов» для можливості спасіння, причому не стільки в трансцендентному (простіше кажучи — індивідуально-загробному) розумінні, скільки в якомусь екзистенціально-соціальному, висуваючи на перше місце спілкування та взаємодію людей. Вони стверджують, що треба йти не тільки внутрішнім, а й зовнішнім шляхом, оскільки ці шляхи тісно взаємопов’язані, й іноді правильно обраний зовнішній шлях сприяє правильному вибору внутрішнього. Ці люди іноді добалакуються до таких чудернацьких речей як «християнська громадськість», «християнська політика» і навіть... «християнська економіка». Через це в них уже не карта, а якийсь перелік пріоритетів і заходів з питань реформи релігійного життя. Вони викликають обурення не тільки у віруючих, а й навіть у невіруючих.
Але й ці люди ще не найбільші диваки. Є й такі, що зовсім не вірять у спасіння, але чомусь хочуть, щоб у нього вірили інші. Вони невпинно шукають ворогів, картають єретиків й особливо тих, хто, як їм здається, підриває релігію зсередини, пропонуючи карти з невеликими погрішностями, що здатні призвести до катастрофічних наслідків у справі спасіння, де не може бути дрібниць. Вони викривають тих, хто розмиває чіткі, як їм здається, межі релігії, ведучи мову про якісь туманні загальнолюдські цінності, цілком невизначений гуманізм або й зовсім підозрілий універсалізм. Прихильники цього напрямку завжди виступають за конкретність і ясність, і в них замість карти — ясні й зрозумілі лозунги.
Є ще одна група людей, які звернули увагу на слова Христа про те, що Царство Боже (другий берег) виникає безпосередньо в душах вірних, і для цього не потрібно довго вивчати складну систему навігації, створену попередниками, а треба «тут і зараз» виконувати прості та ясні заповіді Христові про любов до Бога і до всіх людей, — ото й уся схема. Таким чином — екзистенціальним зняттям протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього» — можна досягти жаданого берега, до якого, можливо, й не застосовні просторово-часові категорії. Простотою своєї ідеї ця група викликає роздратування майже у всіх попередніх, що звинувачують її в антиісторизмі та нехтуванні Святим переданням.
У перебігу дискусій і протистоянь усі ці групи стали дедалі більше забувати про спільну мету шляху, не помічаючи й того, що, попри намагання нескінченно уточнювати свої догматичні формулювання (карти), вони ніяк не можуть усунути область невизначеності (про яку, щоправда, згадує апостол Павло: 1 Кор. 8, 2; 13, 12), а отже й пов’язаного з нею досить неприємного ризику, якого начебто не повинно бути. Проте майже в усіх групах знайшлися люди (хоч і небагато), які стали нагадувати про важливість первісної спільної мети, звертати увагу не тільки на догматичний, а й на етичний аспект, закликати до єдності в головному попри природне розмаїття культурних і філософських традицій. Але члени різних груп і конфесій настільки звикли існувати окремо одне від одного, що в них уже не було особливого бажання якось об’єднуватися.
Є й такі, котрі вирішили, що будь-яка привнесена іззовні релігія погана вже через свою «закордонність», що вона є неприродною й неорганічною для них і що слід виходити зі свого коріння та свого грунту. Деякі з них у своєму традиціоналізмі дійшли до справжнісінького натурального язичництва як «першоджерела», котре й заходилися із захватом вивчати, знаходячи в ньому глибокий і навіть езотеричний смисл. Разом з тим ці люди підкреслено заперечують саму можливість існування будь-яких загальнолюдських цінностей, — на їхню думку, вони були винайдені одними людьми для обдурювання інших. Не будемо зараз шукати повної відповідності між дуже приблизно окресленими тенденціями в релігійно-церковному житті й фактично існуючими конфесіями та релігійними групами, — адже в чистому вигляді жодна з цих тенденцій не зустрічається. Але замислимося не стільки про чужі, скільки про власні хвороби...
Людина і світ. — 1999. — №1. — С. 32-33.
Ігумен Веніамин (НОВИК),
кандидат богослов’я
