Як о. Степан Чміль виховував майбутнього Папу Франциска

Якщо сьогоднішній папа Франциск покірний, відзначається пасторальним запалом, має здебільшого уподобання до нужденних, характеризується великою скромністю, це частинно завдяки виховній праці о. Степана Чміля, який карбував у його душі ті же прикмети.

Після того, як стало відомо, що новим Папою Римським став кардинал Хорхе Маріо Берґольйо, Глава УГКЦ Патріарх Святослав розповів, що новий понтифік був вихованцем українського священика-салезіянина о. Степана Чміля. Детальніше про те, як відбулась їх зустріч розповідає о.-салезіянин Євген Небесняк, який багато років особисто знав о. Чміля. Максимально збережено стиль автора.

Степан Чміль (нар. 1914 в Судовій Вишні на Львівщині — †1978 в Римі) ― був першим салезіянином УГКЦ. 1932 р. він виїхав до Італії до салезіянського училища в Іврея, Північна Італія, разом з іншими хлопцями, яких метою було вивчитися на салезіян. Митрополит Андрей Шептицький, глава УГКЦ в 1901-44 рр., доручив Перемиському єпископу УГКЦ Кир Йосафату Коциловському зібрати групку охочих поїхати до Італії, щоб стати духовними синами св. Івана Боско (1815-1888), знаменитого італійського вихователя, основоположника Салезіянського згромадження, чиїм головним завданням є виховання молоді, головно безпритульної й злиденної. Бажанням великого Митрополита було підготовити українське рамено оо. Салезіян: після навчання в Італії молоді салезіянські священики мали повернулися би в Україну, щоб зайнятись вихованням української молоді. Ще дві групки поїхали до Івреї з такою метою ― в 1937 і 1938 роках.

На жаль, Друга світова війна перешкодила наміренням Митрополита здійснитися, тому молоді салезіяни мусили залишитися в Італії. Як тоді задіяти їх поза Україною? Кир Іван Бучко, тодішній Апостольський візитатор для українців-католиків в Західній Європі, за допомогою самого Салезіянського згромадження та Конгрегації для Східних Церков, заснував Малу Семінарію з метою, після гоніння УГКЦ в Україні, забезпечити наших вірян в Європі духовенством. Він передав провід семінарії французьким салезіянам, добавляючи до них перших українських салезіян, бо перший осідок Малої Семінарії був у Люрі (1947-1951), Франції. Коли осідок перенісся до Кастел-Гандольфо (1951-56), Італія, 30 км. від Риму, відтак до самого Рима на вул. Боччея (1959-1996), провід був повністю переданий українським салезіянам. Отець Степан, висвятившись на священика 14 жовтня 1945 року, був задіяний у вихованні нашої післявоєнної молоді, відтак був призначений на посаду директора гідів Катакомб св. Каллиста в Римі, якими завідували салезіяни з усього світу. На пості директора гідів він мав можливість зустрічати та контактувати з українськими біженцями: допомагав їм поселюватись у різних країнах Європи: адже не могли вони вернутись в Україну через встановлення там комуністичної влади

Відтак доручено йому опіку над Салезіянськими Місіонерами в матірному Генеральному Домі в Турині, після чого вислано його 1948 р., за намовою Кир Івана Бучка та Конгрегації Східних Церков, до Аргентини як душпастиря для українських біженців там. Тут о. Степан виявився хорошим та батьківським священиком. Усі, котрим він допомагав, стверджують, що він був настільки відданим священиком та людиною повен жертви, що заслуговував на вдячність та пошану від усіх. Дванадцять літ о. Степан душпастирював в Аргентині, де навчився як себе вести з вірними, настоятелями та владою.

У 1960 р. його покликано на провід Малої Семінарії, і тут я уперше зустрівся з ним, як Директором, в 1962 році: я мав нагоду відчути на собі батьківську його опіку, а пізніше, як його співбрат в салезіянському чині, також можливість почути не одну цікаву річ про його душпастирство в Аргентині, в Буенос-Айресі.

До Буенос-Айреса о. Степан прибув в 1948 р., і його приєднали до салезіянської спільноти, яка завідувала «Колегією Дон Боско» («Colegio Wilfrid Barón de los Santos Ángeles») в Рамос Мехії, дільниці західної частини Великого Буенос-Айреса. За словами о. Василя Зінька, ЧСВВ, о. Степан «під час тижня працював в Салезіянській Книгарні, а суботами, неділями і в свята відвідував наших вірян зі Службою Божою та уділяв їм Святі Таїнства. Наші віряни його шанували, дуже любили, а він, зі свого боку, також любив їх всією душею і всеціло віддавався дущпастирській над ними праці».

Отець Степан в Рамос Мехія правив лише в нащому обряді, а тоді літургійною мовою була старослов’янська: щорана прокидався раніше від собратії, сходив в каплицю та правив сам. Очевидно, перебуваючи в Колегії, він контактував із молодими учнями, сповняючи свої обов’язки вихователя: перебував з ними на подвірю в час дозвілля, в їдальні, в каплиці... Він напевно розповідав їм про Україну, і, мабуть, не один з тих молодих студентів цікавився Україною, а, можливе, дехто з них був українцем, бо багато з наших людей наприкінці дев’ятнадцятого століття, внаслідок аграрного переселення в Західній Україні і за намовою різних агентів, які вербували людей на працю до далекого Американського й Південноамериканського континентів, переїхали туди.

Одного разу, йшов 1949-ий рік, о. Степан запитав когось з тих юнаків, які гуртувалися навколо нього на подвірю, чи хтось з них не зголосився би прислуговувати йому до Святої Літургії. І серед них хтось таки зголосився Хорге Маріо Берґольйо, сьогоднішній Папа Франциск! Нагадую собі, як о. Степан мені розповідав, що той молодий хлопець навчився відповідати «Господи помилуй», ну й вивчив також інші частини Літургії. Хорге Маріо був учнем «Колегії Дон Боско» в 1949 р. і в класі 6Б отримав найвищі балі у поведінці та Релігії. Не знаю точно, як довго отой хлопчина прислуговував о. Степанові до Святої Літургії, ― він мусив підніматись раніше інших учнів, щоб служити отцеві ― але, знаючи о. Степана добре, можу собі чітко уявити, як позитивно вплинула на майбутнього папу його батьківська любов, святість, любов до молитви, життєрадісність і душпастирське піклування про наших людей. Хто-небудь, хто пізнав о. Степана, подивляв його відданість Богові й його любов до України. Припускаю, що під час частих прогульок студентів колегії з отцями, молодий Хорге не відступав від отця Степана і цікавився Україною, знання про яку йому послужило, коли він став архиєпископом Буенос-Айреса, бо був також ординарієм для східних католиків, зокрема, тих, які не мали своєї єрархії. А вже як кардинал, він особливо опікувався нашою Церквою в Аргентині.

Якщо сьогоднішній Папа Франциск покірний, відзначається пасторальним запалом, має здебільшого уподобання до нужденних, характеризується великою скромністю, це частинно завдяки виховній праці о. Степана Чміля, який карбував у його душі ті же прикмети.

Дасть Бог, доля нашої Церкви за урядування папи Франциска буде насправді світлою!