Як Володимиру Мономаху довелося з народом рахуватись

До історії одного релігійного конфлікту часів Давньої Русі

Вся історія європейського середньовіччя виповнена провіденційними настроями та очікуванням надзвичайних знамень і чудес. Не оминули ці сподівання й давньоруського суспільства, яке наскрізь було пронизане ідеями всевладдя християнської моралі в будь-якій сфері громадських чи особистих, матеріальних чи духовних інтересів. Поступово в релігійній свідомості загалу формується уявлення про гармонійне поєднання двох основоположних начал навколишнього світу світської і духовної влади. Однак пересічне втілення цієї ідеї раз по раз наштовхувалося на суворі випробування дійсністю, далекою від ідилічних мрій. Інколи відносини між двома світами — влади і віри настільки загострювалися, що це дуже болісно впливало на суспільний поступ. Про один з таких конфліктів, що серйозно позначився на релігійному житті давньоруського Києва, але був соромливо прихований офіційним літописанням, ми й розповімо в цьому нарисі.

Злочин і кара

Весною 1093 р. половецькі орди в черговий раз спустошили південні околиці Русі. Услід за цим об’єднана руська дружина, очолювана київським князем Святополком Ізяславовичем та його двоюрідними братами Володимиром і Ростиславом Всеволодовичами, вирушила у Степ, щоб помститися ворогу. Проте наприкінці травня неподалік від містечка Треполя (сучасне селище Трипілля у Київській області) руське військо зазнало дошкульної поразки, втративши в бою одного з своїх ватажків. «Уноша князь» Ростислав потонув при відступі у виповненій паводковими водами річці Стугні. Так розпочалася ціла низка трагічних подій, що знайшли своє відображення не лише в офіційному літописі, але й на сторінках славнозвісного Печерського патерика, збірника житій печерських святих.

Один з розділів цього твору стосується безпосередньо стугнянської трагедії. Це розповідь про печерського інока Григорія Чудотворця, що уславився в монастирі як великий книжник і провидець. Якось він прийшов на Дніпро, щоб набрати води. Саме в цей час сюди нагодився Ростислав Всеволодович зі своїм почтом. Князь прямував до монастиря за благословенням і розгрішувальною молитвою, «бе бо идый противу ратным Половцем, съ братомъ своим Владимером (Мономахом)». Що сталося тоді на березі Дніпра, достеменно не відомо. Але як розповідає Патерик, уздрівши ченця, дружинники почали клясти його останніми словами, геть забувши про свій благочестивий намір. У відповідь на це Григорій провістив їм швидку загибель «від води». Розгніваний княжич звелів утопити зухвальця. А за кілька днів після пророцтва Григорія воно і справді збулося: під час втечі з Треполя «Ростиславъ же утопе съ всеми своими вои» у Стугні. Ця жахлива смерть настільки вразила широкий загал, що її ще довго згадували на Русі. Безіменний автор «Слова о полку Ігоревім», зокрема, пише: «Река Стугна худу струю имея... уношу князя Ростислава затвори дне при темне березе. Плачется мати Ростиславля по уноши князи Ростиславе. Уныша цветы жалобою, и древо с тугою к земли преклонися». Загиблому княжичу тоді виповнилося лише 23 роки.

Аналіз документів, які описують наступні події, наштовхує на вельми промовисте припущення: нашій традиції «зацікавленого редагування» історії більше 900 років. І навичкам зневажання властями почуттів і сподівань простого (тобто підлеглого) люду аж ніяк не менше. Що ж сталося?

Ростислава поховали в кафедральному митрополичому соборі поруч з його дідом Ярославом Мудрим і батьком Всеволодом. Зрозуміло, що перший удостоївся такої честі як фундатор храму та оборонець Православної церкви, але Всеволод, молодший син, таких заслуг не мав. Його всупереч «генеалогічному достоїнству» (приписам феодального майорату) самочинно перенесли до Софії власні сини, хоча й мали поховати свого батька у фамільному Видубецькому монастирі. Для виправдання цього порушення у княжий літопис згодом було навіть вміщено тенденційну династичну легенду, яка стверджувала, що Всеволод Ярославич «бе бо любим отцемь паче всея братьи, его же имяше присно у собе» і що Ярослав Мудрий буцімто благословив його «прияти вдасть стола» київського й бути похованим поруч із собою. Отож поховання в Софійському соборі Ростислава й поготів ставало безпрецедентним викликом. Його можна розцінити як спробу брутального втручання у внутрішнє життя великокнязівського домену, що демонструвала претензії молодшої гілки Ярославичів. Кафедральний митрополичий храм при цьому перетворювався на особисту усипальницю переяславського клану, що різко суперечило освяченим традицією принципам ієрархічного престолонаступництва. Звичайно, за інших обставин трагічна смерть княжича могла виправдати будь-які порушення правил і навіть серйозно зашкодити сподіванням Святополка Ізяславича на київський престол. Однак після того, як стало відомо про блюзнірство, вчинене в Печерському монастирі, будь-які кланові амбіції ставали нестерпними. Кияни навряд чи могли знести таке відверте зневажання своїх релігійних почуттів. Не потай, а відкрито, при величезному скупченні свідків («вси людье»), не у фамільному заміському монастирі, а в митрополичому кафедральному соборі, що стояв у самому центрі міста й символізував непогрішність і справедливість Православної церкви, ховали князя, який вчинив наругу над її служителем та ще й накликав своїм злочином нещастя на голови киян. Згідно з літописними джерелами в Софійському соборі було поховано п'ятьох князів (до наших часів збереглося лише поховання Ярослава Мудрого. — Прим, ред.) Показово, що в жалобній церемонії взяли участь «єпископе и попове и черноризци», але зовсім не згадано «ігуменів» та «боляр». Певне, Ростислава ховали лише вікарні єпископи та софійський клір. Решта духовенства й народу, мабуть, поставилася до вбивці дуже негативно. А один з кліриків навіть наважився зробити осудливий напис у вівтарі Георгіївського приділу поруч з усипальницею святотатця. Дуже спокусливо припустити, що автором графіті був хтось з ченців Печерського монастиря, які хотіли засудження Ростислава. Недаремно пошуки втопленого були обставлені всіма ознаками провіденційного дива. Цей напис знайшов в наші дні відомий київський палеограф С. 0. Висоцький на південному вівтарному стовпі Георгіївського приді-лу Софії Київської. Він сповіщає: «Месяца мая в 25-е утоплен [...] князе(м)», На палеографічними ознаками графіті було датоване межею XI-XII ст., зміст же його впритул наближається до літописного повідомлення про битву на Стугні й загибель княжича Ростислава в день Вознесіння — 26 травня 1093 р. Добірка літер перед словом «князе», яку ми позначили вище трьома крапками, приховує, найімовірніше, ім'я, записане криптограмою. Судячи з цифрових титлів (надрядкових дужок) над літерами, воно було зашифроване за допомогою якоїсь лічильної системи тайнопису. На підставі арифметичних обчислень вдалося встановити, що тут, як і в Патерику, йдеться про одну й ту ж саму людину — ченця Григорія. Головне в цьому написі з Софійського собору — перш за все те, що він вказує на великий суспільний резонанс описаних подій. Автор напису наважився порушити церковний статут, згідно з яким «різання стін» (видряпування слів) у церквах прирівнювалося до «посічення хреста» чи «зволочення мерця» (ексгумації трупа), тобто до релігійного блюзнірства. Звичайно, в реальному житті віруючі не завжди дотримувалися цієї заборони, бо через неусвідомлене невігластво та марнослав'я не лише миряни, але й самі духовні особи часто залишали на церковних стінах свої автографи. Однак послання, що звинувачувало загиблого князя в душогубстві, було дуже схоже на соціальне бунтарство й через це наражало автора на загрозу жорстокого покарання. Що ж могло змусити невідомого правдолюбця піти на такий відчайдушний крок, коли будь-які протести проти суспільної влади, освяченої Православною церквою, мали сприйматися як зрада й «образа величності»? Щоб відповісти на це питання, слід уважно придивитися до соціального середовища, в якому розгорталися описувані події. Напередодні половецької війни 1093 р. Давньоруську державу спіткало лихоліття: її спустошували «нашестя великі від поганих», морові пошесті, народ страждав від грабунків й утисків князівських дружин і наближених. У цих умовах мало вирішитися першорядне династичне питання: хто ж зарадить всім цим нещастям й успадкує спорожнілий київський стіл — Володимир Всеволодович — згідно з фамільним майоратом, чи Святополк Ізяславич, за правом родового старшинства. Літопис говорить, що Володимир нібито великодушно поступився своєму двоюрідному брату, визнавши родові принципи вищими й непорушними. З цим погоджуються майже всі сучасні дослідники. Однак відповідне місце «Повісті минулих літ» несе ознаки пізнішої редактури, що змушує нас поставити під сумнів його правдивість. На доказ того, що між суперниками продовжувала точитися прихована боротьба за владу, можна навести звернення до них київського віче з «Повісті»: «Последи ся уладита, а ноне поидита противу поганым любо с миромъ, любо ратью» (курсив наш. — Прим. авт.). Отже, на розсуд «мужів ліпших» династична суперечка мала вирішитися простим провіденційним жеребом: київським князем мав стати той, хто будь-якою ціною зможе приборкати ворога. Остаточний вибір киян, на нашу думку, мав вирішитися вже після перемоги над половцями. Подальша історія вже відома. Одразу після київського віче в літописі описується стугнянська трагедія. Зіставивши хронологію софійського графіті й відповідних уривків з «Повісті минулих літ» та Патерика, можна дійти висновку, що Григорій був убитий якраз напередодні свята Вознесіння, 25 травня 1093 р. Третього ж дня, тобто 27 травня, «се мерьтвьій обретеся в келии связанъ, и камень на выи его, ризы же его еще бяху мокры». З цього можна зробити висновок; у Печерському монастирі знали, хто підняв руку на ченця Григорія, і дуже імовірно, що знайшлися й прямі свідки злочину. Важко уявити, що це могло бути таємницею й для решти киян. Хто розшукав тіло Ростислава у Стугні? Навряд чи це був Святополк. Останній аж до сутінків стримував натиск половців в ар'єргарді руського війська, потім рятувався втечею до Треполя (тобто на південь, у протилежний від річки бік) і лише вночі 27 травня відступив до Києва. Пізніше князь все літо без перепочинку воював з половцями «межи Кыевъ и Вышегородь». У 2-ій редакції «Повісті минулих літ», написаній прихильником Мономаха, про самі пошуки говориться дуже невиразно: «Ростислава же, искавше, обретоша в реце и, вземше, принесоша и Києву и плакася по немь мати его, и вси людье пожалиша си по немь повслику, уности его ради. И собрашася єпископи и попове и черноризци, песни обычныя певше, положиша и (тобто його. — Прим. авт.) у церкви святыя Софьи у отца своего». І в іншому місці: «Володимеръ же пребредъ реку [Стугну] с малою дружиною... и перешедт. на ону сторону Днепра, плакася по брате своемъ... и йде Чернигову печалені, зело». Виходить, що Мономах не лише не супроводжував тіло брата до Києва, але й не брав участі в поховальній церемонії?! Літописний опис похорону залишає вкрай суперечливе враження: то лише кілька шаблонних, етикетних реплік! Сам Мономах, складаючи через багато років після згаданих подій свою духівницю — знамените «Повчання дітям», дуже скупо змалював події 1093-94 рр.: «И пакы по отни смерти и при Святополце, на Стугне бившеся сь половци до вечера, бихом у Халепа (сучасне село Халеп'я на південь від Трипілля. — Прим, авт.), и потом мирг створихом с Тугорканомт. и со инеми князи половечьскими...» Однак «Повість минулих літ» стверджує, що Святополк «сотвори миртополовци» одноосібно, бо Володимир тоді сидів у Чернігові й не брав участі в переговорах; до того ж він усе ще лишався у стані війни з половцями — аж до липня 1094 р, коли втратив свій уділ. Чим же була викликана ця згубна бездіяльність на шкоду навіть власним інтересам? Чи не скривдженим самолюбством і водночас сильним розчаруванням в амбітних сподіваннях на київський стіл, що попри всі надії ніяк не справдилися? В. М. Татіщев, який мав доступ до зниклих літописів, так описав поведінку Мономаха в половецькій війні: «Володимир та інші князі, озлоблені ним (Святополком) (через оволодіння останнім київським столом. — Прим, авт.), допомагати йому не хотіли», тобто у вирішальну мить знехтували загальноруськими інтересами. Існують серйозні підстави не вірити у правдивість свідчень княжого літопису. Володимир у «Повчанні» зумисне уникає згадок про долю свого брата Ростислава. Сильвестрівська редакція «Повісті минулих літ» також оминає мовчанкою його участь у похованні Ростислава. Складається враження, що Мономах щось недомовляє, бо ж хіба міг він, сильно побиваючись за братом («печаленъ зело»), податися зразу в Чернігів, залишивши тіло покійного па поталу ворогу? Чи не доречніше визнати, що саме Володимир «Ростислава же, искавше, обретоша в реце и, вземше, принесоша и Києву», де організував урочистий похорон і поклав брата, як і батька, в Софійському соборі? Однак розрахунки Мономаха на співчуття киян не справдились. Можна лише уявити, яке величезне обурення викликало вбивство печерського інока в набожного простолюду! Доречно нагадати, що династія Всеволодовичів останніми роками не користувалася особливою любов'ю серед народу та «смислених» мужів. Тепер же переяславський клан й узагалі ставав ненависним, бо мусив сприйматися як головний призвідець лихоліття, що спіткало Руську землю. Свого часу за поразку від половців і відмову продовжити опір ворогу за допомогою народного ополчення втратив Київське князівство Ізяслав Ярославович. У випадку ж із Мономахом ішлося не лише про свідоме нехтування свого обов'язку боронити державні кордони через суперництво з Святополком Ізяславовичем, але й необережне, можливо, неусвідомлене потурання релігійному блюзнірству Ростислава. Це і стало, на нашу думку, головною перешкодою для Володимира Всеволодовича у здобутті великокнязівської влади. Принаймні, літописна версія про добровільну відмову від неї виглядає як цілковите ошуканство. Свобода слова По-монастирськи: правду знають лише стіни... Варто відзначити, що ре¬лігійна й династична криза 1093 р. визріла аж ніяк не випадково. У заможних, особливо княжих колах та їх оточенні вже давно помі¬чався певний духовний за¬непад, що зумовив появу споживацького й навіть се-кулярного ставлення до Церкви. Представники пані¬вних верств почали порушу¬вати імунітет церковних інституцій та духовних осіб, посягаючи на їх майно та недоторканість. Як правило, такі випадки ретельно при¬ховувалися світськими влас¬тями, однак скривджена сторона інколи була готова до самозахисту та гучного протесту. Одним з найдош-кульніших противників князівського свавілля став наприкінці XI ст. Печерсь-кий монастир, в якому вівся власний літопис та створю¬валися оригінальні пол¬емічні твори. Чернеча оби¬тель мала реальну змогу відповісти на будь-які утис¬ки своїх недоброзичливців та ворогів. У ній ретельно фіксувалися всі екстре¬мальні ситуації і випадки, що завдавали шкоди Інтере¬сам цього духовного осеред¬ку. Саме так у Печерському патерику з'явилися опові¬дання про негідні вчинки князів та їхніх клевретів на межі XI—XII ст. 25 травня 1093 р. Ростислав Всеволо¬дович скарав мученицькою смертю преподобного Гри¬горія. У 1098 р. київський князь Святополк Ізяславич відібрав у Печерського мо¬настиря запаси солі, щоб вести надприбуткову моно¬польну торгівлю. Водночас князь заслав («заточи») до Турова печерського ігумена Іоана, який викривав його скнарість і лихварство. Того ж року Мстислав Святопол- кович воив лаврських ченців Василія і Федора, до¬питуючи їх про схований у Варязькому підземеллі ста¬рожитній скарб. Суворі вип¬робування, що випали на до¬лю монастиря, свідчили, як мало поваги й релігійного остраху мали до нього світ¬ські можновладці. А проте Патерик мовби виправдовує Мономаха в подіях 1093 р.: князь того ж дня, коли його брат вчинив злочин, нібито навідався до Печерської обителі й відмо¬лив прокляття, яке нависло над усім його родом. Щоп¬равда, Ростислава та його дружину цим не порятував, але сам «молитв ради свя-тьіх и благословенна» пере¬йшов річку Стугну неушкод-женим. Проте цю звістку вміщено в заключній, мо¬ралізаторській частині опо¬відання. Остаточна редакція твору склалася на початку XIII ст., коли постать Воло¬димира Мономаха, заснов¬ника правлячої династії, бу¬ла вже поза критикою. Так само й літописна згадка про його заступництво перед Святополком Ізяславовичем за приниженого ігумена Іоана відображає, напевно, лише поточний політичний розрахунок. Нагадаємо, що в той час між двома князя¬ми точилася боротьба за Київ, в якій вони вдавалися до будь-яких соціальних га¬сел та закликів. Мономах, як виявляєть¬ся, був людиною скоріше за¬бобонною, аніж віруючою, бо у хвилини душевного сум'яття шукав розради у ворожінні на Псалтирі і, пи¬шаючись зовнішньою релі¬гійною доброчесністю, носив напів'язичницький амулет-змійовик (так звану «Черні¬гівську гривню») для закли¬нання нечистої сили. Для суспільної позиції Монома¬ха характерне прагнення за будь-яку ціну контролювати й формувати громадську думку, використовуючи для цього навіть релігійні ва¬желі. «Напойте, накормите убога и странна, и боле же чтите гость, откуду же к вам придеть...: ти бо мимоходя-чи прославить человека по всем землям любо добрим любо зльїм», — пише князь у своєму «Повчанні». Зі сказаного випливає, що Володимир Всеволодо¬вич переважно дотримував¬ся прагматичних поглядів на релігію й церкву як на інструменти свого політич¬ного впливу та владарюван¬ня. Ця позиція давала йому змогу іноді досить успішно керувати суспільною дум¬кою і громадськими настро¬ями. Однак ігнорування різниці між офіційною ідео¬логією й суто зовнішньою стороною релігійного куль¬ту — з одного боку й наро¬дним усвідомленням віри та доброчестя — з другого не¬рідко зводило нанівець усі честолюбні й амбітні праг¬нення князя. Так сталось і в 1093 р. Увійшовши в Київ у роз¬квіті своїх фізичних та ду¬шевних сил і вимріяних да¬лекосяжних планів, Володи¬мир Мономах був змушений поступитися слабшому су¬пернику І вдовольнитись на¬багато скромнішим жере¬бом, щоб знову повернутися сюди вже на схилі прожи¬тих літ, шістдесятилітнім -у 1113 р. Ця тимчасова втрата великокнязівського престолу могла б стати пов¬чальним уроком для всіх амбітних володарів, що вва¬жали себе непогрішними. Проте багатозначущий епі¬зод був ретельно прихова¬ний пізнішими хроністами, й лише крихітний напис у Софійському соборі доніс до нас правдиве свідчення і про давню трагедію, і про її наслідки.

Людина і світ. — 1998. — №11-12. — С. 39—43.