Як засновник роду Острозьких став благочестивим православним князем

Князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких [1]. Ця печатка була поставлена на одному з документів 1366 р. Тобто Данила можна трактувати як автономного правителя, що надавав письмові розпорядження, грамоти, скріплюючи їх своєю печаткою. Він мусив мати власні збройні загони. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині й відбудову Острога [2], що, ймовірно, був зруйнований за часів навали монголів.

Загалом же про цього князя зберіглося дуже мало свідчень. А ті, що дійшли до нас, не дають змогу реконструювати його портрет, та й часто викликають запитання. Словом, це князь ховається в «сутінках віків». Попри те, Данило Острозький став такою собі легендарною фігурою. Про нього збереглися різноманітні народні легенди, а історики дискутують щодо діянь цього можновладця та його походження (чи то від руських Романовичів, чи литовських Наримутовичів-Гедиміновичів).

Легендарність Данила Острозького й водночас його «історична затемненість» дають підстави про створення літературних творів про нього [3]. Зрештою, це стосується не лише князя Данила. Низка представників князівського дому Острозьких та пов’язаних із ними осіб стали героями (і позитивними, і негативними) численних літературних творів – як давнього, так і сучасного письменства.

Перш, аніж вести мову про Данила Острозького, варто сказати кілька слів про контекст історичних подій середини XIV ст. у Руському королівстві Романовичів.

У 1253 р. Данило Романович прийняв королівську корону від римського папи, а деякі його нащадки носили титули королів. Так, Папа Інокентій IV називав Данила «regi Russiae illustri» («світлий король Русі») [4]. Наступником цього правителя на престолі можна вважати його сина Лева (бл. 1225—1301) [5]. Хоча останній не використовував королівський титул, однак західні джерела іменували його королем («Leon Regem Ruthenorum», «Chuning Leo von Russen»). А ось наступник цього можновладця Юрій Львович (1252/1257—1308) офіційно використовував титул короля Русі. На його печатці був напис «S[igilum] Domini Georgii regis Russiae» (аверс) i «S[igilum] Domini Georgii principis Ladimiriae» (реверс) [6]. Тобто Юрій Львович іменував себе королем Русі й князем Володимирії.

Певно, є сенс розглянути цю титулатуру. Передусім цей правитель заявляв свої претензії на всю Русь. Щодо титулу «князь Володимирії», то це вказувало на те, що ядро його володінь, як короля Русі, є Володимирія (Волинь). Резиденцією князя стало місто Володимир. Таким воно лишалося до кінця існування Королівства Руського. Щоправда, нащадки Юрія, співправителі Андрій Юрійович та Лев Юрійович, королівський титул не використовували. Те саме стосується й останнього володаря Руського королівства Болеслава-Юрія II (бл. 1310—1340). Його титул звучав так — «Georgius Dei gracia dux et heres Regni Russiae» («Божою милістю князь і спадкоємець Королівства Русі») [7]. Хоча це й не була королівська титулатура, але, по-перше, вона вказувала на суверенність правителя («Божою милістю князь»), тобто його влада визначена не якимось сюзереном, а Богом.

До речі, князі Острозькі, зокрема Василь-Костянтин, використовували формулу «Божою милістю князь», а також намагалися (принаймні на рівні символічному) продемонструвати свою суверенність. Той самий Василь-Костянтин начебто мав королівські амбіції.

Чи був Данило Острозький борцем проти експансії католицизму?

Всі ці моменти необхідно враховувати, коли йде мова про Королівство Руське і його дезінтеграцію, на час якої й припало життя Данила Острозького. Тобто ця держава трактувалася як суверенне політичне утворення – на рівні з Польським, Угорським чи Чеським королівством. Виходячи із західноєвропейським політичних уявлень та правових норм того часу Королівство Руське, його народ (власне, нобілітет) неможливо було знищити чи завоювати. Правда, його королем міг стати (в силу певних обставин) «чужий» король-суверен, пішовши на династичну унію. Саме в такому сенсі й варто розглядати початок дезінтеграції Королівства Руського в середині XIV ст., коли польський король Казимир ІІІ (1310-1370) здійснив похід на Русь, намагаючись стати руським королем. У літературі (передусім українській – давній та новій) цей похід розглядався як завоювання – що в перспективі так і сталося, оскільки частина руської території (Галичина і Белзська земля) у XV ст. була інкорпорована до складу Польського королівства. Однак на середину XIV ст. справа виглядала так, що Казимир ІІІ намагався на свій лад реалізувати династичну унію.

Події розвивалися таким чином. Орієнтовно в травні 1323 р. чи раніше при невідомих обставинах померли Андрій та Лев, які правили Руським королівством. Існує кілька версій смерті цих князів — загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Після них, наскільки можна судити, не лишилося прямих спадкоємців по чоловічій лінії. На престолі опинився Болеслав, син мазовецького князя Тройдена із династії П’ястів та Марії, доньки короля Юрія Львовича.

Невідомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Але він мав право успадкувати престол по материнській лінії. Правління Болеслава почалося в дуже юному віці — тоді йому, імовірно, було трохи більше ніж десять років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства був у місті Володимирі. Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім’я Юрій — на честь свого діда. Він також прийняв православ’я.

Юрій II проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі стосунки з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек (бл. 1283—1341). Робив спробу повернути в Королівство Руське Люблінську землю, яку в 1303 р. захопила Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, загарбані Угорщиною. Весною 1340 р. Юрій ІІ гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри [8].

Цим скористався польський король Казимир III. Відразу після вбивства Юрія II він здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира III. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555 р.) Марціна Кромера (1512—1589). Від останнього українські літописці XVI — XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у «Львівському літописі» читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…». Далі перераховуються коштовності, привласнені польським зверхником, вказується також, що він забрав дві золоті корони [9].

Насправді ж говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир III підкорив окремі галицькі міста без особливого спротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, втративши правителя, легко піддасться йому.

І тут на історичну арену виходять два персонажі, один з яких міг бути родоначальником князівського дому Острозьких. У цій драматичній ситуації перемишлський воєвода Дмитро Дедько та Daniel de Ostrow (Данило Островський чи Данило з Острова) здійснили поїздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитро Дедько відбив наїзд короля Казимира ІІІ [10].

Ці події описував сам король Казимир ІІІ у листі до римського папи – правда, не згадуючи про Данила Островського й не називаючи Дмитра Дядька. Натомість про цих діячів згадує Ян з Чарнкова у своїй хроніці [11]. Принагідно варто вказати, що цей автор був архидияконом із Гнєзна (тодішнього релігійного центру в Польщі), а також підканцлером у короля Казимира ІІІ в останні роки його життя. Тобто це – сучасник тих подій і до нього стікалася різноманітна інформація, в тому числі й відомості про перипетії Казимирового походу на Галичину [12]. Тому повідомлення цього автора можна вважати цілком достовірним, зокрема й щодо особи під іменем Daniel de Ostrow.

Інше питання, чи Daniel de Ostrow – це князь Данило, якого вважають засновником династії Островських. Принаймні в літературі ці особи часто ототожнюються. Михайло Грушевський справедливо звернув увагу на те, що і Ян з Чарнкова, і вслід за ним відомий польських хроніст Ян Длугош писали це ім’я саме як Daniel de Ostrow. Лише пізніші польські хроністи та автори, зокрема Марцін Кромер, почали називати цього діяча Данилом Островським [13]. Щоправда, не всі. Так, хроніст Олександр Гваньїні, згадуючи цього діяча, називає його не Островським, а «z Ostrowa».

Взагалі траплялися випадки, коли Острозьких в писемних пам’ятках називалися (очевидно, помилково) Островськими. Наприклад, таке написання зустрічаємо у відомому заповіті княгині Гальшки Острозької 1579 р. Там цей напис виглядає таким чином: «Галжбета Островска, кнежна, ренку сву» [14].

Говорячи про ідентифікацію Daniel de Ostrow, слід враховувати, що неподалік міста Белза, яке тривалий час було центром окремого воєводства в складі Польського королівства, а потім Речі Посполитої, знаходиться старовинне село Острів. З цього цілком міг походити Daniel de Ostrow. Також варто враховувати, що в Україні [15], зокрема на Галичині, мав поширення розгалужений шляхетський рід Островських, до якого належали представники як заможної, так і дрібної шляхти [16]. Не виключено, що їхнім родовим поселенням могло бути саме село Острів біля Белза.

На жаль, брак документальних свідчень не дає нам підстав однозначно твердити, що Daniel de Ostrow – це той самий Данило, що став засновником роду Островських. Але в літературі ці постаті почали ототожнюватися. До того ж таке ототожнення іноді мало певні ідеологічні аспекти. Це ми бачимо, зокрема, в Густинському літописі – пам’ятці відверто православного характеру 20-их років XVII ст. [17] У цьому творі читаємо наступне: «Дашко, староста перемиський, і Данило острозький та інші князі, боячись, аби ляхи не чинили їм якого насилля у вірі, бо багатьох уже звабили на свою віру, збунтувавшись, призвали множество татарів на Польську землю; але Казимир-король не пустив їх через Віслу» [18].

Наведений уривок варто проаналізувати, оскільки він цікавий не стільки в плані подачі історичного фактажу, скільки в інтерпретації події з позиції адепта православ’я. Автор спеціально акцентує увагу, що причиною повстання, яке підняли Дашко й Данило, були утиски у питаннях віри. При цьому ще додається, ніби ляхи «багатьох уже звабили на свою віру». Маємо тут справу з тенденційною «модернізацією події»: перехід русинів (передусім представників нобілітету) з православ’я на католицизм, який став відносно поширеним явищем у XVI-XVII cтоліттях, свідомо переносилося на середину XIV століття. Принаймні в часи дезінтеграції Королівства Руського конфесійні переходи якщо й відбувалися, то були нечастим явищем.

Проблемно також твердити, що Казимир ІІІ здійснював якийсь серйозний тиск на руський нобілітет, намагаючись його «звабити» на католицизм. Навпаки, з його боку спостерігаємо певні кроки на підтримку духовенства Галицької православної митрополії. Так, в 1349 р. у титулі Казимира ІІІ додалося «король Русі». У низці документів 1350–1358 рр. він саме так себе іменував. Також цей монарх випускав окрему монету для підвладних йому українських земель – грошик руський. Безперечно, Казимиру ІІІ доводилося зважати на традицію тривалого самостійного існування Королівства Руського, в якому домінуючим було православ’я. Цей правитель навіть пішов на те, щоб відновити Галицьку митрополію Малої Русі, котра в перші роки XIV ст. була створена за часів правління короля Юрія Львовича. Однак у 1347 р. її ліквідували за наполяганням московського князя Симеона Гордого. Відповідне розпорядження видав візантійський імператор Йоана VI Кантакузен. Ця ліквідація обумовлювалася потребою в збереженні єдності Київської митрополії. Насправді, за цим стояло намагання московських правителів контролювати церковне життя на Сході Європи. Натомість Казимир ІІІ, зважаючи на прохання галицького боярства, ініціював у 1370 р. відновлення Галицької митрополії [19]. Окрім Галицької архиєпископії, вона включала Володимирську, Перемишлянську й Холмську єпархії, тобто землі, що контролювалися Польським королівством.

У грамоті Казимира ІІІ до Константинопольського Патріарха Філофея з 1370 р. король відверто шантажував цього першоєрарха, вказуючи на дезорганізацію серед його православних підданих. Мовляв, «вся земля гине нині без закону, бо закон зникає», а митрополити, які сиділи в Москві, «протягом скількох років не відвідували Малу Русь (тобто українські землі – П. К.) і не оглядали її». У разі відмови поставити митрополита на Галичі Казимир ІІІ навіть погрожував навернути населення підвладних йому українських земель у латинську віру [20]. Зрештою, у 1371 р. Галицька митрополія відновила свою діяльність. І в цьому, безперечно, була немала заслуга уже покійного тоді Казимира ІІІ.

Однак, як бачимо, автор Густинського літопису ладний представити цього правителя як такого собі ревного прихильника католицизму – типу польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, за часів правління якого й писався цей літописний твір. Мовляв, Казимир ІІІ ладний насаджувати латинську (католицьку) віру серед руського (українського) населення. І саме проти покатоличення повстали Дашко і Данило.

Автор Густинського літопису, ймовірно, знав, що польські автори, від яких черпав інформацію про похід Казимира ІІІ на Галичину, говорили про Данила як такого, що походить з Острова, а не Острога. Але йому цікавіше було представити цього діяча таким, ніби той належав до роду Острозьких. Адже в очах багатьох тодішніх українських адептів православ’я саме ці князі поставали як покровителі й захисники їхньої віри. Тому з позиції тодішньої «ідеологічної логіки» православних Данило, як засновник династії Островських, боровся проти експансії католицизму на українські землі.

Данило Острозький як покровитель православного духовенства

Після здійсненого повстання проти Казимира ІІІ на початку 40-их років XIV ст. Daniel de Ostrow, тобто Данило з Острова, зникає. Чого не скажеш про його соратника Дмитра Дедька. Останній на деякий час, аж до своєї смерті в 1349 р., начебто стає неофіційним правителем руських земель, принаймні Галичини. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дедько іменував «провізор або управитель землі Руської» («provisor seu capitaneus terre Russie») [21]. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Звісно, можемо допустити, що Данило з Острова, будучи соратником Дедька, знаходився при ньому. Однак ніяких документальних свідчень на користь цього немає. Тому це лишається гіпотезою, яку ні довести, ні спростувати немає змоги.

Схоже, ні Дмитро Дедько, ні Данило з Острова не мали династичних прав, які б дозволяли їм обійняти престол Руського королівства. Проте вони (принаймні Дмитро) спробували реалізувати свій державний проект. В умовах дезінтеграції Королівства Руського регіональні можновладці (воєводи, управителі-капітани) рятувалися, хто як міг.

Результатом такого рятування стало створення Молдавської держави. Можна стверджувати, що в першій половині XIV ст. вплив Королівства Руського на Пониззя, власне на північну частину майбутньої Молдавської держави, ослаб. Цим скористалася Угорщина. Після відносно успішного для Польщі й Угорщини походу на Королівство Руське в 1340–1341 роках угорський король Людовик (Лайош) Анжуйський поступово взяв під свій контроль територію на південний схід від Карпат. Ймовірно, в другій половині 1340-х роках сфера впливу Угорського королівства поширилася до річки Сирет, а в окремих районах – і до берегів Пруту.

У 50-их роках XIV ст. на цих теренах виникла адміністративна одиниця – Молдавська марка із центром у місті Байя на березі ріки Молдавія. Тоді тут почав правити угорський васал – воєвода Драгош. У 1359 р. до «Молдавської марки» прибув Богдан, воєвода із Мармарощини. Він ніби посварився з угорським королем і підняв проти нього повстання, вивівши свої володіння з-під влади Угорщини. У 1365 р. Молдавія, фактично, стала незалежною.

Про Богдана, який вважається засновником Молдавської держави, ми не маємо багато інформації. Виходячи з його імені, можемо припустити, що він був слов’янського походження. Цей правитель карбував монету зі слов’янським кириличним написом – Богдан Ваіво(да) [22].

Як бачимо, воєводі Богдану вдалося створити своє державне утворення, яке виявилося життєздатним. В принципі, це міг би й зробити Дмитро Дедько. Однак історія не відвела для цього йому достатньо часу. У 1349 р. цей талановитий чоловік помер. І, наскільки можемо судити, в нього не виявилося достойних наступників. А король Казимир ІІІ тоді зумів підпорядкувати Галичину – хоча вона далі залишалася як окрема державна одиниця (королівство) під польським протекторатом. У цій ситуації Данило з Острова себе не виявив – принаймні про нього мовчать писемні джерела. Правда, на сцену виходить Данило, котрий постає як князь Острозький.

Так, після смерті Юрія II на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300-1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра [23]. Є припущення, що він був одружений на княгині з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було б прав на престол. Імовірно, Любарт-Дмитро отримав підтримку з боку бояр. Принаймні волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями за спадщину Романовичів. Та й резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста — Володимир і Луцьк. А іменувався він князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Саме з діяльністю Любарта-Дмитра й пов’язана поява князя Данила Острозького на історичній арені. Його ім’я з’являється у важливому документі – угоді від 1366 р. Любарта-Дмитра із Казимиром ІІІ про розмежування між ними земель Королівства Руського. Ця угода була засвідчена печатками п’ятьох найзначніших осіб цього державного утворення, серед яких був також князь Данило [24]. При цьому печатка цього можновладця стояла на другому місці – після печатки луцького єпископа Арсенія. Серед чотирьох світських осіб, які поставили печатки під цим документом, лише Данило іменувався князем.

Чи був цей Данило тією самою особою, що разом із Дедьком повстав проти експансії Казимира ІІІ на Галичину, можемо лише гадати. Як і те, чому він, будучи князівської крові, відмовився від державного престолу. З цього приводу існують різні версії істориків.

Документально засвідчено, що на час укладення згаданої угоди 1366 р. Данило володів Острогом і навколишніми поселеннями – Корець, Заслав, Хлапотин, Іванин, Крестовичі, Красне, Крупа, які становили Острозьку волость. Про це відомо із привілею польського короля Владислава Ягайла та литовського князя Вітовта від 4 листопада 1386 р. на ім’я Данилового сина Федора [25]. Чи володів він цими землями раніше, чи дістав їх від Любарта-Дмитра, щось сказати певне не можемо.

Є підстави вважати, спираючись на опосередковані свідчення, що Данило деякий час, у 50-60-их роках XIV ст., обіймав становище князя у Холмі. Якщо це справді так, такий факт засвідчує високе становище Данила у владній єрархії Королівства Руського. Адже Холм був важливим осередком цієї держави – він був заснований Данилом Романовичем і тут знаходилася його резиденція, про що свідчить Галицько-Волинський літопис [26].

Загалом можемо констатувати, що про князя Данила, який стояв біля витоків дому Острозьких, ми маємо вкрай мало документально засвідченої інформації. Вона базується лише на двох згаданих документах – угоді між Любартом-Дмитром та Казимиром ІІІ від 1366 р., а також привілеї короля Владислава Ягайла та князя Вітовта 1386 р. Ці документи дають підстави зробити висновок, що Данило був людиною князівської крові, належав до впливових і заможних достойників цієї держави, а також мав значні володіння на теренах південної Волині з центром у Острозі.

Однак особа Данила Острозького, як уже частково зазначалося, обросла різними «історіографічними здогадками», а також легендами [27].

У легендарній традиції він постає, зокрема, як благочестивий християнин, фундатор храмів і покровитель духовенства. Такий образ Данила Острозького, схоже, творився в період першої половини XVII ст., коли відбувалося різке протистояння між православними, з однієї сторони, й католиками та прихильниками унії, з другої сторони. Православним важливо було представити першого князя на Острозі як хранителя православного благочестя. Це, як уже говорилося, маємо в Густинському літописі.

У легендарній же традиції Данило Острозький разом зі своєю дружиною Василисою постає як фундатор найдавнішого храму в Острозі – церкви святого Миколая (Николи). До того ж ця легендарна традиція мала начебто документальне підтвердження.

Існували розповіді про привілей цього князя та його дружини церкві святого Миколаю на землю Чепель, який був записаний у напрестольному Євангелії цього храму [28]. До речі, подібні записи-«привілеї» мали поширення в часи Середньовіччя. Тому розповіді про такий запис Данила та його дружини виглядали достатньо правдоподібно. Однак, згідно з розповіддю, це Євангеліє зі згадуваним записом згоріло під час пожежі церкви святого Миколая в 1703 р. Така пожежа справді відбулася.

Правда, цьому фундаційному запису-«привілею» повезло. Його вніс 13 травня 1634 р. до луцької гродської книги священик цієї церкви Іван Васильович Криловський. Там принаймні було сказано таке: мовляв, князь Данило зі своєю дружиною та дітьми віддають всю землю Чепель (урочище неподалік від Острога) для острозької церкви святого Миколая; не повинен на цю землю вступати ні князь, ні його потомки; а мають користуватися нею священики цієї церкви й молитися за князя та його родину. Вкінці запису також наголошувалося, що якщо хтось буде чинити кривду священикам церкви й не давати їм користуватися наданою землею, то князь і його нащадки їх мають захищати; а хто буде забирати цю землю, то відповість перед Богом на страшному суді [29].

Окрім того, до луцької гродської книги 3 травня 1634 р. був внесений ще лист князя Василя-Костянтина Острозького від 10 липня 1597 р., де боярам Грибам із села Гремяче заборонялося обробляти церковне поле в урочищі Чепель (це урочище знаходилося, фактично, на околиці цього села) й користуватися урожаєм, що давало воно. Вказаний лист був реакцією князя на скаргу священика острозької церкви святого Миколая [30]. Цей лист, як і деякі записи, в т. ч. в міські документи Острога, засвідчували право власності духовенства острозької церкви святого Миколая на землю Чепель, а також начебто підтверджували «автентичність» дарчого запису в напрестольному Євангелії цього храму. Насправді, аналіз тексту запису, що дійшов до нас, дає підстави стверджувати, що він не міг бути зроблений у середині XIV ст. Радше, це фальсифікат пізнішого часу, можливо, кінця XVI – чи початку XVII століть [31].

Однак, зрозуміло, що такий фальсифікат не міг з’явитися на порожньому місці. У вказаний період не раз виникали конфлікти за церковні володіння («хліби духовні») між священнослужителями та світськими землевласниками. Останні були не проти забрати собі частину «хлібів духовних». Зокрема, це були конфлікти між православними священиками, з одного боку, та католицькими чи протестантськими землевласниками, з іншого. Наприклад, відомий конфлікт між шляхтичом-протестантом Андрієм Фірлеєм та настоятелем Почаївського монастиря Іовом Почаївським, що мав переважно майновий характер [32]. Звісно, конфесійний чинник міг «підігрівати» такі конфлікти. Хоча вони виникали також між православними священиками й такими самими православними землевласниками. Тому священнослужителі намагалися захистити свої володіння, зокрема через судові інстанції. А для такого захисту потрібні були документи, яких часто не вистачало. Тому священнослужителі вдавалися до їхнього фальшування.

Ймовірно, в 1634 р. існувала загроза, що урочище Чепель буде забране в церкви святого Миколая. Тому її священик Іван Васильович Криловський і вдався до відповідних дій. Можна лише гадати, чи він сам зробив запис у напрестольне Євангеліє, чи це зробили до нього.

У цьому випадку варто враховувати історичний контекст цих подій. На сеймі 1632 р. були прийняті «Статті для заспокоєння руського народу грецької віри». А 13 листопада 1632 р. сейм обрав нового короля Владислава IV, який, зокрема, присягнув виконувати ці статті [33]. Завдяки цьому документу духовенство та вірні православної Київської митрополії отримали «повну легалізацію». Це дало більш широкі можливості для православних священнослужителів розгорнути боротьбу за свої права, церковне майно і «хліби духовні». В Острозі ця боротьба набула доволі гострого характеру. Адже тут великий вплив мала ревна католичка Анна Алоїза Острозька-Ходкевич, яка розбудовувала в місті єзуїтський колегіум.

Попри те, що напис у напрестольному Євангелії острозької церкви святого Миколая виглядає як фальсифікат, однак він виник не лише «з потреби», а й мусив на чомусь базуватись. Схоже, в Острозі зберігалася пам’ять про князя Данила Острозького і його фундаційну діяльність на користь Церкви. Є певні свідчення, що така пам’ять, зазнавши певних трансформацій, зберігалася аж до ХХ ст. Так, на Шумщині була зафіксована легенда про заснування у селі Обич князем Данилом монастиря [34]. Однак цей князь ідентифікувався фіксаторами цього переказу із більш відомим Данилом Романовичем. Але не менш вірогідною видається ідентифікація цього князя з Данилом Острозьким, володіння якого знаходилися поряд із Шумськом та Обичем.

У історіографії зустрічається думка, ніби побудова центрального храму Острога – Богоявленського собору – теж пов’язана з Данилом Острозьким [35]. Хоча вона видається сумнівною.

Певна пам’ять про Данила Острозького зберігалася в Острозі та його околицях протягом ХІХ – початку ХХ ст. Так, археограф і архівіст Орест Фотинський стверджував, ніби в 1899 р. бачив «старовинний портрет» цього князя в місцевого священика села Межиріччя, що неподалік Острога [36]. Немає підстав не довіряти свідченню Фотинського, оскільки він належав до серйозних дослідників волинських старожитностей [37]. Інша річ, чи був це автентичний портрет князя Данила Острозького. У цьому є великі сумніви. Радше, маємо справу з уявним портретом, написаним у ХІХ ст. У той час поширеним стало створення (фактично, уявних) портретів князів Острозьких [38]. Однак таке «портретотворення» в той час саме по собі було показовим. Воно свідчило, що існував інтерес до представників цього князівського дому, в т. ч. й до Данила Острозького як зачинателя династії.

Зрештою, на початку ХХ ст. існувала легенда, записана острозьким істориком-краєзнавцем Йосипом Новицьким, у яких князь Данило Острозький постає як побожна людина, що шанує духовенство. Мовляв, цей князь і його дружина втратили улюбленого сина Дмитра – що дуже їх засмутило. Покійника відспівувало 120 священиків на чолі з єпископом Арсенієм (принагідно нагадаємо, що разом з цим єпископом Данило засвідчив угоду 1366 р. між Любартом-Дмитром і Казимиром ІІІ). Над могилою сина батько звів велику Круглу вежу (малася на увазі вежа Острозького замку). Окрім того, він же побудував згадувану церкву святого Миколая. Ангел сповістив Данилу та його дружині, що вони чутимуть голос їхнього сина на могилі – якщо постійно там молитимуться. Однак якось одного разу ті пропустили молитву й голос зник. Після цього Данило подався в монастир, а Василиса плакала. Натомість батьки за свої страждання отримали нагороду. Ангел кинув Василисі букет квітів, а Бог повернув синів. А опісля цього батьки, що втратили своїх синів, чули ангельський спів на Круглій вежі. Йосип Новицький навіть стверджував, що в Пречистенській церкві Острога висіла картина, скопійована в 1883 р., на якій зображений ангел, що летить з дитиною та букетом квітів [39].

Ця легенда, як бачимо, мала релігійно-дидактичне спрямування. Тому закономірно, що її опублікували на сторінках російського журналу православного церковного спрямування.

Сумнівно, що така легенда мала давнє походження. Схоже, була вона породжена інтересом до князів Острозьких, який спостерігався в середині й другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Острозі (і не тільки). Звідси згадуване «портретотворення» князів Острозьких, а також створення про них легенд. Не виключено, що сам Новицький міг бути автором деяких острозьких легенд.

Як бачимо, попри те, що про Данила Острозького зберіглося вкрай мало документальних свідчень, які не дають можливість відносно повно реконструювати його діяння, однак він став легендарною особою. Ця легендарність була обумовлена передусім тим, що Данило вважався засновником князівського роду Острозьких. Тому був інтерес представити його відповідним чином.

Це представлення зводилося до витворення образу благочестивого православного князя, який фундував першу церкву святого Миколая в Острозі (і навіть інші храми та монастирі), шанував священиків і опікувався ними, а зі своєю дружиною Василисою багато молився.

Такий образ був двічі актуалізований. Перший раз вкінці XVI – першій половині XVII століть, коли на Волині й загалом в Україні посилилось міжконфесійне протистояння між католиками та прихильниками унії, з одного боку, й православними традиціоналістами. Тоді образ першого князя Острозького, як ревнителя православної віри, був для останніх дуже доречним. Другий раз така актуалізація спостерігалася з середини ХІХ до початку ХХ ст., коли представники російського православ’я намагалися утвердитися на Волині, а потім у міжвоєнний період у ХХ ст. зберегти тут свої позиції. Образ князів Острозьких, у т. ч. Данила, як покровителів православ’я (звісно, російського), потрібен їм був, щоб доводити свою «правду».

Примітки:

1. Однороженко О. Князівська геральдика Волині середини XIV-XVIII ст. Харків, 2008. С. 12-13. Автор цієї монографії, зокрема, стверджує, що герб Данила Острозького за символікою подібний до герба «країни Роксії», що представлений у книзі анонімного іспанського ченця-францисканця «Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen» («Книга знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними»), яка була створена орієнтовно у третій чверті XIV ст., коли відбувалася дезінтеграція Королівства Руського. Це дає певні підстави вважати, що Данило Острозький належав до князівської династії Романовичів, які правили в цій державі.
2. Перша писемна згадка про Острог зустрічається в Початковому літописі під 1100-м роком. Див. : Літопис руський. Київ, 1989. С. 155.
3. Про Данила Острозького написаний роман-реконструкція постмодерністського спрямування. Див. : Кралюк П. Данило Острозький: образ, гаптований бісером. Тернопіль, 2016. Автор цього твору, використовуючи пам’ятки давньоруської книжності, а також легенди про Данила Острозького, намагається «відтворити» життєпис цього князя.
4. Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. Львів, 200 С. 763-773.
5. Див. : Войтович Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225 - бл. 1301). Львів, 2014.
6. Лаппо-Данилевский А. С. Печати последних галицко-владимирских князей и их советников. Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. Санкт-Петербург, 1907. С. 241.
7. Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. С. 186-194.
8. Про Юрія II див.: Кордуба М. Болеслав-Юрій II. Останній самостійний володар галицько-волинської держави з нагоди 600-річчя його смерті. Минуле і сучасне. Краків, 1940. Ч. 7. С. 23-30.
9. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. Київ, 1971. С. 9
10. Про підпорядкування Казимиром ІІІ Галичини див. : Paszkiewicz Н. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. Kraków 2002.
11. Kronika Jana z Czarnkowa. Kraków, 2001. S. 14-15; Грушевський Історія України-Руси: В 11 т, 12 кн. Т. IV. XIV-XVI віки – відносини політичні. С. 24-25.
12. Про Яна з Чарнкова та про його хроніку див. : Мицик Ю. Відомості про Україну XIV ст. в хроніці Яна з Чарнкова. Магістеріум. Історичні студії. Київ, 2004. Вип. 17. С. 92-97.
13. Грушевський Історія України-Руси: В 11 т, 12 кн. Т. IV. XIV-XVI віки – відносини політичні. С. 25.
14. Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579 р., березня 16. Острозька давнина. Дослідження і матеріали. Львів, 1995. С. 111.
15. Див. : Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Видання друге, переглянуте і виправлене. Київ, 2008. С. 164.
16. У ХХ ст. історична пам’ять про князів Острозьких та слава (до того ж штучно створена) одного з представників роду Островських парадоксальним чином «пересіклася» – до того ж на території самої Острожчини. Саме біля Острога, в селі Вілія, народився Микола Островський, з якого радянська пропаганда створила «великого письменника», витворивши культ з міфічної біографії цього діяча і начебто написаних ним книг, передусім роману «Як гартувалася сталь». За часів радянської влади на теренах Південної Волині існували спеціально створені музеї Миколи Островського у Вілії й Шепетівці. А «пересікання» слави князів Острозьких і Миколи Островського знайшло навіть відображення у публікаціях. Див. : Глотов О. Микола Островський чи князь Островський? Про роль історичних постатей у формуванні зародків державного мислення. День. Київ, 2014. 14 листопада.
17. Густинський літопис - визначна пам'ятка української історіографії першої половини XVII ст. (створена приблизно у 1623–1627 рр.). У ньому описується історію українських земель від найдавніших часів до 1640 року. Названий так літопис за місцем збереження у Густинському Свято-Троїцькому монастирі на Чернігівщині. Про Густинський літопис див. : Єршов А. Коли і хто написав Густинський літопис? Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Львів, 1930. Т. 100. Ч. 2. С. 205-211; Мишко Д. Густинський літопис як історичне джерело. Український історичний журнал. Київ, 1971. № 4. С. 69-74; Толочко О. Текстологічні спостереження над збірниками, що містять Густинський літопис (до питання про реконструкцію архетипу). Український археографічний щорічник.Київ, 1999. Вип. 3/4. С. 141-168; Фаріон І. «Густинський літопис» а – джерело мовної свідомості українців першої половини XVII століття. Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 2012. Вип. 57. С. 242—253. Наукове видання Густинського літопису див. : Густинський літопис / упоряд., авт. передм. О. Толочка. Cambridge, 2013. (Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. Корпус текстів. Т. XI).
18. Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. Київ, 2006. С. 108. Цей уривок сучасною українською мовою поданий у перекладі Володимира Крекотня.
19. Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII-XVIII ст. Організаційна структура і правовий статус. Львів, 2010. С. 209-210.
20. Русская историческая библиотека. Санкт-Петербург, 1908. Т. VI: Дополнения. Стлб. 131-132.
21. Про Дмитра Дядька див.: Волощук М. Проблема васальної залежності Дмитра Детька від угорського короля Людовика. Княжа доба: історія і культура. Львів, 2012. Вип. 6. С. 269—279; Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Київ, 1993. Т. ІV. С. 28-30, 430-433. 244; Петрик А. Великий галицький боярин Дмитро Детко та його рід // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич, 2009. Вип. 13. С. 33-44.
22. Gorovei Ș. Dragoș și Bogdan întemeietorii Moldovei. București, 1973.
23. Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 37-40, 42, 73, 511-512, 562, 614 та ін.; його ж. Войтович Л. Польща, Мазовія, Литва та Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів. Проблеми слов'янства. Львів, 2010. Вип. 59. С. 52–66.
24. Грамоти XIV ст. / Упор. М. М. Пещак. Київ, 1974. № 19. С. 38.
25. Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis lithuniae 1386-1430. Warszawa-Poznań, 1986. S. 60-61.
26. Літопис руський. С. 379, 392, 393, 398, 400-402, 404, 406, 412, 414, 417-422, 424-428, 436, 442.
27. Про це більш детальніше див. : Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. Київ, 2012. С. 116-120.
28. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Warszawa, 1913. S. 9-10, 142-143.
29. Перлштейн А. Описание города Острога. Москва, 1847. С. 6.
30. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Warszawa, S. 145.
31. Див. : Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 117.
32. Див. : Кралюк П. Йов Желізо: спроба реконструкції неміфологізованої біографії. Почаївський феномен: василіянський монастир Успіння Пресвятої Богородиці в історії та культурі України. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції, яка відбулася в Зарваниці 29–30 вересня 2023 року, з нагоди 250-ліття коронації папськими коронами почаївської ікони Божої Матері з Ісусом [Записки Чину святого Василія Великого, Серія 2, Секція 2, т. 16 (22)]. Заг. і наук. редакція Володимира Мороза. Рим-Львів, 2024. С. 67–77.
33. Vladislai principis Poloniae puncta assecurationis incolis ritus graeci in Polonia et Lituania quoad liberam professionem fidei orthodoxae. 1.XI.1632. Monumenta Ucrainae Historica. Vol. II (1624-1648). Romae, 1965. Pp. 145-149.
34. Шумський краєзнавчий музей. Науково-допоміжний фонд. Фольклор, записаний в селі Обич у 1968-1980 роках. Упорядник Марія Прончук.
35. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 118.
36. Луц В. З листування Ореста Фотинського. Пам‘ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть: питання дослідження, збереження та реставрації. Луцьк, 1999. С. 11.
37. Про Ореста Фотинського див. : Шевчук М., Титов В. Відоме і невідоме «Товариство дослідників Волині». Україна: наука і культура. Київ, 1990. Вип. 24. С. 70-77.
38. Бендюк М. Портрети князя Костянтина Івановича Острозького: спроба атрибутації. Острозька давнина. Остріг, 2014. Вип. 3. С. 28-29
39. И. И. (Новицкий Й. В.). Острожские легенды. Воскресное чтение. Варшава, 1933. № 43-43. С. 652.