Яке православ’я сповідував Костянтин Іванович Острозький

Завдяки його сприянням були зміцнені позиції Православної Церкви у Великому князівстві Литовському та Руському, засновано й розбудовано чимало православних храмів та монастирів у Вільні, Дубні, Острозі, Турові, Межиричах, Дермані та інших містах і селах. Значною мірою завдячуючи цій діяльності вдалося зберегти православне й, відповідно, руське «обличчя» цієї держави, котра, як уже говорилося, змагалася з Московським князівством за спадок Русі й домінування на східноєвропейських просторах. І в цих змаганнях релігійний чинник, безперечно, відігравав важливу роль.

За великим рахунком, правителі Великого князівства Литовського й Руського, які були католиками, не скористалися «православним спадком» своєї держави, фактично віддавши його на відкуп московітам – що в кінцевому рахунку стало однією з причин їхньої поразки в боротьбі з Московією.

І все ж це князівство тривалий час продовжувало вести боротьбу за «православний спадок», змагаючись із московітами. При цьому важливу роль відіграли Костянтин Острозький і його син Василь-Костянтин.

З позицій дня сьогоднішнього можна неоднозначно ставитися до цих змагань. Зокрема, говорити, що вони «віддаляли» Велике князівство Литовське й Руське від більш «прогресивної» католицької Європи. Але потрібно враховувати історичні реалії. Ще за часів давньої Русі на теренах Східної Європи утвердилося православ’я ромейського (візантійського) зразка. Це була реалія, яку неможливо було ігнорувати.

Православна Церква, власне Київська митрополія, стала одним із головних чинників державно-політичних процесів у цьому регіоні. Вона через релігійно-ідеологічні механізми здійснювала управління населенням. При цьому православ’я у значній мірі визначало «руську ідентичність» людності цього регіону, зокрема представників елітарних верств.

Саме за часів життя Костянтина Івановича відбувся остаточне розділення Київської митрополії [1]. Цей поділ передусім обумовлювався політичними причинами, на які накладалися й причини церковного характеру.

Так, за поданням московської князівської влади, яка не погодилася з рішеннями Флорентійського собору 1439 р. про унію католиків і православних, у 1448 р. був скликаний у Москві собор єпископів. Без порозуміння із Константинополем, де в той час підтримували унію, московіти обрали митрополитом Іону, який став останнім єрархом, який перебував у Москві й носив титул митрополита Київського і всієї Русі. Його наступник, митрополит Феодосій уже іменувався митрополитом Московським з відповідним додатком – «всієї Русі».

У цьому контексті варто вказати на одну політичну особливість. Саме після розколу Київської митрополії й виділення митрополії Московської правителі Московії в своїй титулатурі почали широко вживати слова «всія Русі». Зокрема, це стосувалося князя Івана ІІІ, який правив у 1462–1505 рр. Тобто можемо вважати, що розкол Київської митрополії певним чином сприяв «усвідомленню» московських правителів, що вони також є правителями «всієї Русі».

Київська ж митрополія після в’їзду митрополита Ісидора до Риму залишалася 10 років без предстоятеля.

А в Московії утверджувалася своя митрополія, яка порвала стосунки із Константинопольським Патріархатом (Церквою-матір’ю) і фактично була неканонічною. Натомість, у межах Великого князівства Литовського та Руського й Польського королівства функціонувала Київська митрополія, яка зберігала єдність із Константинопольським Патріархатом.

15 жовтня 1458 р. унійний Константинопольський Патріарх Григорій ІІ Мамма, що знаходився у вигнанні в Римі, призначивши для Київської митрополії нового предстоятеля Григорія ІІ Болгарина, провівши її реорганізацію. Новому митрополиту він надав такий титул – митрополит Київський, Галицький та всієї Русі. Цей титул очільники православної Київської митрополії носили до її єднання з Московським Патріархатом у 1686 році, а греко-католицькі Київські митрополити – до 1806 року.

Проти висвячення Григорія ІІ Болгарина активно виступив князь Московський Іван ІІІ, з яким, про що вже йшлося, довелося воювати Костянтину Острозькому. Іван ІІІ розпорядився не пускати у московські землі ні патріарших, ні митрополичих послів. Обраний у Московії митрополит Іона наприкінці 1459 року скликав собор єпископів, який утвердив поділ колишньої Київської митрополії, а учасники цього зібрання заявили, що не будуть відступати від «святої церкви московської». Після смерті митрополита Іони на його місце так само без дозволу й благословення Константинопольського Патріарха призначили Феодосія, який ніякої влади над південно-західними єпархіями колишньої єдиної Київської митрополії вже не мав.

Тепер Київська митрополія включала наступні єпархії: Київську, Володимирську, Луцьку, Галицьку, Перемиську, Холмську, Турово-Пінську, Полоцьку, Чернігівську й Смоленську. Попри те, що митрополія продовжувала іменуватися Київською, її очільники переважно перебували у Новогрудку та Вільно.

У 1467 р. Григорій ІІ Болгарин отримав підтвердження своїх митрополичих прав Патріархом Константинопольським Діонісієм І, який відійшов від єдності з Римом. У своїй грамоті цей єрарх охарактеризував Іону та його наступників як розкольників, визнаючи таким чином законність перебування на митрополичому престолі Ісидора та його спадкоємця Григорія, незважаючи на те, що вони дотримувалися унії.

Тобто, як бачимо, саме за життя Костянтина Острозького Київська митрополія розділилася на «московську» й «литовську», чи то «литовсько-руську». Й, відповідно, велося змагання між ними, як, зрештою, між Московією й Великим князівством Литовським і Руським за «православний» і «руський» спадок.

У цьому змаганні гору взяла Московія. Передусім це обумовлювалося тим, що вона розвивалася як монорелігійна православна держава, протиставляючи себе, з одного боку, «світу ісламу», а, з іншого боку, західному «латинському» світу. «Православна ідентичність» цієї держави, підсилена значними матеріальними ресурсами, виявилася прийнятною і привабливою для багатьох православних русинів Сходу Європи. З часом у Московію почали їздити представники православних інституцій з України й Білорусії (монастирів, братств і т. д.), сподіваючись отримати як матеріальну, так і політичну підтримку. Тут можна наводити численні приклади. Тим самим Московія в очах багатьох православних Східної Європи перетворилася в таку собі «святу Русь», «православне царство», на яке варто орієнтуватися й до якого слід прагнути – незважаючи на деспотичний режим у цьому царстві й низьку релігійну культуру, яка, за великим рахунком, різнилася від релігійної культури православних України, Білорусії, а також Молдавії та Валахії.

Натомість, Велике князівство Литовське й Руське розвивалося як «плюралістична» й «демократична» держава, де існували не лише різні центри впливу, що конкурували між собою, а й конфесійний плюралізм. Поряд із православ’ям у цій державі помітні позиції мали католики, а пізніше – ще й протестанти. Причому православні часто програвали як одним, так і другим. Принаймні Велике князівство Литовське й Руське не могло претендувати на статус «святої Русі», «православного царства» – хоча саме тут православна релігійна культура виявилася вищою, ніж у Московії. Велике князівство Литовське й Руське було «розділеною державою», яка в плані релігійному «програвала» монорелігійній православній Московії.

І все ж у цій державі був сильний «православний простір», який мав підтримку з боку заможних руських князів, шляхтичів і навіть міщан, об’єднаних у православні братства. До речі, в Московії братського руху як такого не було. Саме у Великому князівстві Литовському та Руському (а пізніше – Речі Посполитій) витворилася відносно висока православна релігійна культуру. Важливу тут роль відіграли руські князівські роди, які надавали підтримку Православній Церкві. І серед таких родів помітне місце належало Дому Острозьких. Цей «православний простір» фактично й складав конкуренцію «московському православ’ю». Тому можемо говорити, що Костянтин Острозький не лише воював із московітами, а й, у певному сенсі, змагався з ними в плані релігійному, підтримуючи «своє» православ’я.

Тому є сенс розглянути релігійно-культурну діяльність цього князя. 4 грудня 1507 р. король польський і великий князь Сигізмунд І передав Костянтину Острозькому, який щойно втік із московського полону, право патронувати багатий Жидичинський Миколаївський монастир неподалік Луцька, знаний ще з часів давньої Русі. До цього монастиря, як свідчать «Галицько-Волинський літопис», приїздив молитися князь Данило Романович [2], котрого, як уже говорилося, вважали предком князів Острозьких. У привілеї Сигізмунда І, за яким обитель передавалася князю Острозькому, говорилося: «Тот монастыр… дали до его живота, зъ селы того монастыра, и со всеми иными доходы и пожитки, и со всим с тым, што к тому манастырю зъдавна прислухало… вси пожитки того монастыря мает в своей руце мети». При цьому Костянтин Острозький отримав право ставити настоятеля монастиря «зъ своее руки» [3]. При бажанні цей привілей можна розцінити як передачу «хліба духовного» (у даному випадку монастирських маєтностей) для світської особи – що в той час було поширеною практикою.

Сергій Горін, який досліджував давню історію Жидичинського монастиря, вважав, що матеріальний зиск у справі патронату над цим монастирем для Костянтина Острозького «не був головним». На його думку, князь прагнув «реорганізувати чернече життя… тобто запровадити спільне чернече життя, що мало на меті дисциплінувати монашу спільноту» [4]. Можливо, в цих міркуваннях є частка перебільшення щодо «реформаторських бажань» Костянтина Острозького, однак цікаво відзначити, що невдовзі після згадуваного привілею 1507 р., 22 червня 1511 р., Сигізмунд І видав на прохання Костянтина Острозького ще один привілей, який стосувався Жидичинського монастиря. У ньому, зокрема, говорилося: «А што ся дотычетъ вбираня игумена к тому манастырю, маютъ князи и панове и земяне Волынское земли посполу исъ старци того манастыря выбравши которого чоловека доброго, а к тому годного, и к намъ его прислати, а мы маем тот манастыр Жидичин ему дати. А от того манастыря тот игумен чоломбитя мает нам давати шестьдесят золотых. И тая община и зряжене в томъ манастыри, которую ж въставу и ряд справит князь Костянтин, мает быти на веки вечныи непорушно» [5]. Тобто князь, попри свій патронат над монастирем, волів все ж зберегти традиційну для Київської митрополії процедуру обрання церковних достойників. При цьому у виборах брали участь як духовні, так і світські особи Волинської землі. Звісно, при обранні настоятеля Жидичинського монастиря позиція Костянтина Острозького була важливою. Однак, як бачимо, ця процедура мала «широкий», «загальноволинський характер». Подібна традиція обрання священнослужителів, у т. ч. парафіяльних священиків, тривалий час (практично аж до ХІХ ст.) зберігалася в Україні – чого не скажеш про Московію та її церковну структуру, де існував жорсткий «централізм».

Загалом же факт передачі Жидиченського монастиря, одного із важливих і авторитетних монастирів Волині, під патронат Костянтина Острозького можна розглядати як важливий показник перетворення цього князя на опору Православної церкви у Великому князівстві Литовському та Руському.

Взагалі Костянтин приділяв чимало уваги монастирям, виступав їхнім жертводавцем, розбудовував їх. І не даремно. Адже саме монастирі були своєрідним «кістяком» церковної організації. Вони поставали як хранителі православної традиції, «кузня кадрів» для духовенства тощо. При монастирях існували школи, скрипторії, бібліотеки. Тобто це були релігійно-культурні осередки. Водночас низка монастирських обителей мали значні землеволодіння й поставали як центри економічні, що забезпечували матеріальні потреби церковного життя.

Є відомості про те, що Костянтин Острозький фундував православний монастир на річці Кропивні – місці, де він якраз здобув перемогу над московітами в Оршанській битві [6]. Не виключено, що це було виконання обітниці, яку дав князь перед битвою. Такі речі були традиційним: руські князі перед важливими для них битвами обіцяли, що поставлять церкву чи монастир на місці, де Бог дарує їм перемогу. Однак фундація такого монастиря мало й показове символічне навантаження. Православний (!) монастир ставився в місці, де була здобута перемога над православними (!) московітами. Він наче свідчив, що «православна справа» не на боці Москви, а на боці Великого князівства Литовського й Руського.

Звертав увагу Костянтин Острозький і на Дерманський Троїцький монастир, який знаходився в його володіннях. Він розбудував цю обитель, перетворивши її в монастир-фортецю [7]. Подібні речі, як уже говорилося, мали поширення в той час. При цьому треба враховувати, що саме такі фортеці-монастирі в умовах постійних татарських наїздів мали більші шанси на збереження, водночас виступаючи не лише як релігійний осередок, а й як місце порятунку людей від нападників.

Також для монастиря князь Костянтин зробив чималі дарунки. Зокрема, у подарованому ним рукописному Євангелії, яке саме по собі було цінним дарунком, був зроблений такий запис, що «к церкви Божей Святои Троици, к манастырю общему к Дерманю» було передано срібні й позолочені речі, які використовувалися в богослужінні [8]. За часів же сина Костянтина Івановича, Василя-Костянтина, Дерманський Троїцький монастир отримав низку надань і став одним із найбільших і найавторитетніших монастирів Волині.

Очевидно, в останні роки життя здійснювалося будівництво Межирицького Троїцького монастиря, якому Костянтин Острозький надав фундацію 12 березня 1523 р. Тоді почалося спорудження монастирської церкви, яке тривало до 30-их років XVI ст. [9]

Звертав Костянтин Острозький увагу й на Києво-Печерський монастир. Не будемо гадати, чи справді інтерес до цієї обителі був викликаний у нього тим, що тут був похований Федір Острозький. І що ніби сюди князь переніс прах свого діда – Василя Красного. Це, радше, гіпотези, поширені в літературі. Однак князь сприяв матеріальному забезпеченню монастиря. 6 березня 1516 р. він спільно з дружиною Тетяною Гольшанською підтвердив старе надання обителі, зроблені її батьками. Це було містечко Городок з присілками Обаровим та Лубковщиною на Волині й село Вольниця в Глуській волості з присілками. У документі вказувалося: «А с тых именей в манастыри Печерском мает память быти князю Семену Юрьевичу и кнегине его Настасьи и родителей их» [10]. Тобто малося на увазі, що ченці обителі за ці надання мають молитися за предків Тетяни Гольшанської.

Сам же Костянтин Острозький якихось особистих надань на потреби монастиря не зробив. Принаймні такі не є відомими. Принагідно варто відзначити, що Київ з його головною монастирською обителлю та Київське воєводство не належали до сфери урядового впливу князя. Тут також не було його значних маєткових володінь.

Однак Костянтин Острозький заповідав поховати себе в Києво-Печерському монастирі. І це було зроблено. Що послужило причиною такого чину? Безперечно, значну роль відіграв сакральний імідж обителі. Адже в той час існувало уявлення, що поховані на його землі люди отримають спасіння. Водночас видається нам, що певну роль в ухваленні такого рішення могли відіграти перша і друга дружини князя.

Як уже говорилося, батьки першої дружини Тетяни Гольшанської зробили надання на потреби Києво-Печерського монастиря. Відповідно, їх мали поминати в молитвах ченці цієї обителі. А оскільки Костянтин Острозький разом зі своєю дружиною підтвердили це надання («обновили» його), то вони могли теж могли претендувати на таке молитовне поминання. Зрештою, в 1529 р. (незадовго перед кончиною Костянтина Острозького) києво-печерський архbмандрит висловив подяку князю за це підтвердження надання Гольшанських і обіцяв постійно молити Бога за нього [11]. Не випадково рід Острозьких (очевидно, за ініціативою князя Костянтина) був внесений до Києво-Печерського помяника, який дійшов до нас [12].

Щодо другої дружини князя Олександри Слуцької, з якою Костянтин одружився уже в літньому віці, то вона походила з роду князів Олельковичів, які тривалий час правили в Києві. Певно, пам’ять про це зберігалася в родині Слуцьких і в них міг існувати пієтет до Києва і його святинь. Зрештою, Олександра Слуцька в одній із збережених легенд, про які буде далі вестися мова, постає як глибоко релігійна людина, що сподівається на божественну поміч. Вона могла «підказати» старому князю, що найкращим місцем для його поховання має стати Києво-Печерський монастир. Саме Олександра Слуцька й здійснила поховання свого чоловіка в Успенському соборі цієї обителі. А вже молодший син князя, Василь-Костянтин, наказав спорудити тут своєму батькові чудовий надгробок у ренесансному стилі, який по праву вважається витвором мистецтва.

У 1508 р. Костянтину Острозькому надали місто Турів, що було центром окремої Турово-Пінської єпархії. Того ж року Костянтин Острозький разом із дружиною Тетяною та сином Іллею фундували турівській церкві Преображення Господнього при священиках Митрофані й Матвію сад із пасікою і поле із сіножатями та озерами на передсіллі села Вересницького та села Воронине. Запис був зроблений у давньому Турівському Євагнелії, що знаходилося в цій церкві.

Варто сказати кілька слів про цю книгу, яка вважається однією з найдавніших писемних пам’яток України [13]. Це уривки церковно-слов'янського рукописного Євангелія-апракосу (10 подвійних сторінок), переписаного, ймовірно, в Києві в середині XI столітті. У ньому зустрічаються елементи української мови [14].

Як міг цей рукопис потрапити в Турів? Слід враховувати, що Турово-Пінське князівство, знаходячись на важливому торговому шляху з Києва до Польщі, а далі до країн Центральної й Західної Європи, належало до важливих князівств давньої Русі. І тому сюди, коли відбувався процес християнізація руських земель, проникали відповідні богослужбові книги, які переписувалися в Києві.

Але повернемося до фундаційних записів, здійснених сім’єю Костянтина Острозького. Їх тут два. Один із них, про який уже йшлося, був зроблений 2 травня 1508 р. Другий запис відноситься до 10 лютого 1513 р. Там говорилося, що згаданим священикам турівської церкви Преображення Господнього Митрофану й Матвію надається три поля на околицях села Вересницького з сіножатями. І перший, і другий запис завершується традиційним закляттям: мовляв, якщо хтось захоче відібрати від церкви ці ґрунти, на того впаде Божа кара. Подібні фундаційні записи в церковних книгах, як уже говорилося, були достатньо поширеною практикою в Україні в той час.

Цікавим моментом у фундаційному записі в Турівському Євангелії є такі слова: «Мы тым же обычаем фундушов давных князя Ярослава Володимировича и инших князей русских, и великого князя литовского Витольда и инных князей давных, и королей их милости Казимира и Александра на владыцтво Туровское на церковь соборную надали и записали… к хвале Божой и вечной памяти предков наших и нас самых и потомков наших».

Тобто Костянтин Острозький та представники його сім’ї, звертаючись до традиції надання фундушів храмах, вказували на певні символічні фігури.

Отже, такою базовою фігурою часів давньої Русі для них був Ярослав Володимирович, чи то Ярослав Мудрий, як ми зараз іменуємо цього князя. Справді, цей князь зробив чимало для поширення християнства на руських землях. За часів його правління й відбулося становлення Київської митрополії. А в самому Києві та інших містах Русі було засновано й побудовано низку храмів [15]. Пам’ять про це виявилася дуже стійкою. Тому саме він, а не його батько Володимир, хреститель Русі, постає серед інших князів руських як символ церковного благодійництва.

Наступною символічною постаттю для сімейства Костянтина Острозького виступає великий князь литовський Вітольд, тобто Вітовт. На той час він уже був «давньою фігурою», адже з часів його діяльності минуло близько століття. Але він пам’ятався як один із найвидатніших діячів Великого князівства Литовського й Руського і подавався як православний церковний благодійник. Далі йдуть такі близькі за часом фігури, як королі та великі князі Казимир і Олександр Ягеллончики, котрі правили уже за життя Костянтина Острозького. Як відомо, Вітовт, Казимир та Олександр належали до католиків. Однак сімейство острозького князя представляло їх як православних благодійників. І справді, певні привілеї надавалися ними для православних. Хоча тут більше бажане видавалося за дійсне. Але водночас така заява про їхню благодійність була й демонстрацією політичної лояльності, і певною позицією, яка полягала в тому, аби схилити правителів Польського королівства й Великого князівства Литовського та Руського на підтримку Православної Церкви в своїх державах. Не можна сказати, що такої підтримки не було. Інша річ, що для цих правителів Православна Церква була таким собі «пасинком». Натомість вони віддавали перевагу церкві Католицькій.

Водночас фундаційний запис у Турівському Євангелії показує, що для Костянтина Острозького та його сім’ї, зрештою, як і для інших представників руського (українського й білоруського) нобілітету, Велике князівство Литовське та Руське і навіть Польське королівство (а не Московія!) були своєрідним «продовження» давньої Русі, принаймні її традицій, у т. ч. церковних. Не дивно, що подібні погляди знайшли відображення в різноманітних творах, зокрема, в уже згадуваній поемі «Дніпрові камени».

Однак Костянтин Острозький не обмежився лише наданнями для церкви Преображення Господнього в Турові. 5 березня 1520 р. його сім’я надала для кафедрального храму в Турівському замку значні маєтності як у самому Турові, так і в навколишніх селах [16].

Розташування Турово-Пінської єпископської кафедри в приватному володінні Костянтина Острозького, очевидно, посприяло перетворенню в єпископську резиденцію Острога, «домоначального града» князя. Документи дають підстави вважати, що це місто стало одним із центрів Луцько-Острозької єпархії не раніше ХVI ст. Принаймні вперше єпископ з титулом Луцький та Острозький з’являється в матеріалах собору 1509-1510 рр. [17]

Можемо припустити, що Костянтин облаштував у Острозі «другий» центр Луцької єпархії невдовзі після московського полону й отримання у свою власність Турова. Тоді, ймовірно, він надав для цієї єпархії значні маєтності. Так, 4 травня 1596 р. документально згадується «привилей старый наданья вечными часы до епископеи Луцкое именей Будоража з дворищами або селищами, на которых теперь приселки ку Будоражу суть: Буще, Певчее, Точивеки, Мезоч великий, Мезоч малый, Борщовка; также и на двор в замку Острозском окольном» [18]. Будераж, а також названі «дворища й селища», що належали до нього, це населені пункти неподалік Острога. Зараз це поселення, що знаходяться на півдні нинішнього Рівненського району. Така багата фундація, а також двір для єпископа в окольному замку давав змогу розмістити в Острозі «другий» єпархіальний центр. У документах точно не вказано, коли був наданий цей «привілей». На 1596 р. він виглядав як «старий». Отже, йому було вже кілька десятиліть чи майже століття. Тобто цей привілей, ймовірно, був виданий Костянтином Острозьким. І це могло статися десь у 1508 р.

Також у цей час князь розгортає у своїх володіннях будівельну програму. Саме тоді споруджується кам’яний Богоявленський кафедральний собор (ймовірно, на місці старого храму, спорудженого Василем Красним) у Острозькому замку. На північній стороні над вікнами цієї будови були зроблені написи латиною й кирилицею. Їх можна відчитати таким чином «Initium hujus operis anno 1521», тобто «Початок цієї праці [будівництва] року 1521») та «Лета Господня 7029», власне 1521 р. [19] Це майже той самий час, коли сім’я Костянтина Острозького надала фундацію для кафедрального храму в Турівському замку. Виходячи з цього, можемо припустити, що тоді князь взявся до «кафедрального будівництва» й почав спорудження Богоявленського собору. З часом зображення цього величного храму стало офіційним гербом Острога й Острозького повіту.

У архітектурі Богоявленського собору переплелися риси традиційного ромейського і руського зодчества, елементи готики (стрільчасті вікна й розети) та навіть початки ренесансу. Всередині собор мав фрескові розписи та мозаїку [20]. Фактично кафедральний храм Острога поєднав у собі традиції «православного Сходу» й «латинського Заходу». Свідченням цього поєднання, як бачимо, була не лише його «синтетична» архітектура, а й написи про початок будівництва кирилицею та латиною. Можна говорити, що у Великому князівстві Литовському й Руському йшов розвиток «свого православ’я», яке було «відкрите для Заходу», чого не скажеш про «православ’я московське», яке намагалося дистанціюватися від «латинян» (хоча й використовувало їхні технічні надбання).

Паралельно з цим, як уже говорилося, відбувалося спорудження Троїцької церкви Межиріцького монастиря, для якого був наданий фундуш у 1523 р. При цьому, наскільки можемо судити, межирицький храм «повторював» за своєю архітектурою Богоявленський собор, поєднуючи східні й західні архітектурні традиції.

Таке ж поєднання маємо в іконі Межирицької Богоматері з немовлям (Одигітрії), де присутні елементи «західного готичного стилю» (орнаментика полів та тла). Хоча сама ікона загалом написана в ромейському стилі, притаманному «палеологівському відродженню» кінця XV – початку XVI ст. [21] Щодо походження цієї ікони, то існують різні думки – як про те, що вона ніби була привезена з Греції, так і про те, що Межирицька Богоматір є витвором місцевих волинських майстрів. Схоже, друга думка є більш вірогідною. Адже на Волині в той час склалися свої іконописні традиції, які запозичували західні елементи. А це якраз і було притаманним для Одигітрії з Межирич.

Існує легенда про ікону Межирицької Богоматері, яка була представлена Йосифом Новицьким, а потім отримала поширення й інтерпретації [22]. Виглядає вона таким чином: мовляв, якось місто Слуцьк оточили татари. Ні князя, ні родини його не було в місті. Війська для захисту не вистачало. Та й те перебувало в паніці. І ось дочка слуцького князя Олександра, яка випадково залишилася тут, сама вирішила організувати захист. Вона послала гонця до князя Костянтина Острозького за допомогою і за іконою князів Острозьких, тобто Межирицької Божої Матері, яка завжди допомагала у битвах з ворогом. Сили небесні вмить принесли ікону повітрям. І тоді княжна прогнала втричі більшу рать татарську. Тут з’явився Костянтин і, здивований розумом та геройством князівни, запропонував їй одружитися з ним. І вона справді стала його дружиною.

Це така собі релігійно-романтична легенда, яка не відображала справжніх подій, хоча й мала певний стосунок до реалій (напади татар на українські землі, шлюб Олександри Слуцької з Костянтином Острозьким тощо). Однак подібні легенди мали поширення, відображаючи певні ментальні риси українців – зокрема, віру в чудеса, які допоможуть вирішити воєнні проблеми. Принаймні сюжет чудесного порятунку Богородицею людей від татарських чи турецьких нападників став доволі популярним. Наприклад, добре відома легенда про порятунок Богородицею, власне її іконою, Почаївського монастиря від турецьких нападників [23].

З легенди ж про ікону Межирицької Богоматері постає перед нами образ Костянтина Острозького. З одного боку, цей князь – знаменитий полководець, який здатний захищати людей від наїздів татар, з другого – релігійна людина. Він, дотримуючись релігійних традицій, що існували в його родині, шанує Межирицьку Божу Матір, і, судячи з контексту легенди, вона допомагає йому в ратних справах.

Сама ж ікона Межирицької Богоматері, яка чи не вперше згадується у зв’язку з особою Костянтина Івановича, стала фамільною іконою родини Острозьких. Знаходилася і знаходиться вона в Межирицькому монастирі, і її вважають чудотворною. При цьому шанують цю ікону не лише православні, а й католики.

Є також відомості про фундацію Костянтином храмів у Острозі, навколишніх селах, а також у інших регіонах Великого князівства Литовського й Руського, де знаходилися його володіння. Однак його діяльність не обмежувалася Турово-Пінською та Луцько-Острозькою єпархіями. Він чимало зробив для утвердження православних впливів у столичному місті великого князівства Литовського й Руського Вільна, а також Новогорудка, яка переважно було місцем перебування Київських митрополитів.

Так, у 1514 р. після битви під Оршею Костянтин Острозький зробив надання на будівництво віленських храмів Трійці та святого Миколая, затверджене привілеєм Сигізмунда І від 30 листопада того року [24]. Ця фундація здійснювалася згідно з обітницею, котру дав князь перед битвою. Троїцька церква зводилася з каменю на місці старого дерев’яного храму і монастиря. Миколаївська ж церква була побудована в самому центрі Вільна на ринку. Це будівництво, в яке Костянтин вклав значні кошти, де-факто знімало існуючі заборони на спорудження православних храмів у Вільно та інших великокнязівських містах. У приватних же містах будівництво православних храмів визначалося їхніми власниками.

Щодо Новогрудка, то тут Костянтин Острозький надавав підтримку кафедральному собору святих Бориса й Гліба. Для нього в 1517 та 1519 роках він добився кілька фундацій [25].

Князь також надавав підтримку православним поза межами Великого князівства Литовського й Руського, зокрема у Львові, який став одним із головних міст Польського королівства. Вважається, що завдяки Костянтину Сигізмунд І у червні 1521 р. скасував заборону щодо православних похоронних процесій та відвідування хворих священиками у відповідному облаченні зі святими дарами для причастя в «католицькій» частині Львова (робити це у «православній» частині міста на вулиці Руській було дозволено й раніше). Православні тут також отримали право присягати по судових справах не в костелі, а у своєму храмі й виступати як свідки на судових процесах нарівні з католиками. Щоправда, документально не підтверджено, що зняття цих заборон відбулося завдяки Костянтину Острозькому, однак така версія достатньо вірогідна. Принаймні документи фіксують його клопотання про звільнення від податків деяких львівських православних святинь, зокрема церкви святого Миколая [26].

Таке надання підтримки православним міщанам Львова сприяло їхній активізації й з часом привело до створення у Львові єпископської кафедри в 1539 р. [27] Це сталося уже після смерті Костянтина Острозького. Однак є свідчення, що він разом з духовними й світськими особами здійснювали кроки для реалізації цієї справи [28].

Власне, бачимо, що князь не лише надавав фундації для церков та монастирів, а займався питаннями церковними. Він відіграв помітну роль у організації собору Київської митрополії, який відбувався з 25 грудня 1509 р. по 18 січня 1510 р. Саме Костянтин виклопотав дозвіл на його проведення у віленському Пречистенському храмі. Головував на цьому зібранні митрополит Йосиф ІІ Солтан. Собор вирішив низку питань, які стосувалися покращення внутрішнього церковного життя. Зокрема, він ухвалив низку постанов, які стосувалися: поставлення на священиків достойних кандидатів, визначених духовною владою й православною громадою у відповідності з церковними правилами; дотримання церковної дисципліни священиками й ченцями та належного покарання її порушників; недотримання церковних канонів світськими особами, зокрема самовільне призначення ними священиків, відсутність у храмах, що знаходяться у володіннях світських панів, священнослужителів, привласнення захоплення церковного майна тощо [29].

Із документів не відомо, чи Костянтин Острозький брав безпосередню участь у роботі собору. Однак серед його учасників були світські особи і серед них міг цілком бути цей князь. Тим паче, що на той час він виступає як один із головних протекторів православ’я в Речі Посполитій, від якого багато що залежало в Київській митрополії.

Показово, що після смерті митрополита Йосифа ІІ Солтана за рішенням Сигізмунда І від 26 вересня 1521 р. саме Костянтин Острозький мав наглядати за статками та маєтностями Київської митрополії. Це, зокрема, обумовлювалося потребою того, щоб світські особи не забирали собі церковну власність [30]. Також 12 грудня 1528 р. Костянтину надавався ще один привілей, за яким саме він мав опікуватися митрополичими статками. І це, наскільки випливає з документу, було здійснене на прохання тодішнього митрополита Йосифа ІІІ [31].

Принагідно варто вказати, що конфлікти між світськими особами та православними священнослужителями через церковну власність в той час аж ніяк не були рідкістю. Причому цими світськими особами часто були саме православні. Тому не дивно, що цим майновим конфліктам приділялася увага на соборі 1509-1510 років. А Костянтин Острозький фактично став гарантом збереження церковної власності Київської митрополії.

Князь піклувався й про привілеї Православної Церкви у Великому князівстві Литовському й Руському. Так, 2 липня 1511 р. він на берестейському сеймі виклопотав у Сигізмунда І підтвердження привілеїв Вітовта, Казимира і Олександра для Київської митрополії щодо недоторканності її прав («закону греческого выложоны с правъ духовъных грецъкихъ, то есть з Намоканону восточъные церкви»). Це, зокрема, стосувалося суду духовного як над священнослужителями й ченцями, так і над світськими особами, права подавання на священицькі місця в православних храмах, в тому числі й у маєтках католиків [32]. Не даремно Костянтин апелював до наданих для Православної Церкви прав Вітовтом, Казимиром та Олександром – про ці права, як уже говорилося, він згадував у фундаційному записі, зробленому в Турівському Євангелії.

До релігійно-культурної діяльності Костянтина Острозького можна віднести також імовірне підтримання ним друкарської справи й видання книг релігійного характеру. Щоправда, тут ми вступаємо в сферу гіпотез, різноманітних здогадів. Документів, які б чітко засвідчували причетність князя до цієї справи немає.

У достатньо пізньому документі кінця XVIII ст. «Описи Києва й Київського намісництва» йдеться про те, що ніби Костянтин Острозький подарував Києво-Печерському монастирю друкарське обладнання, започаткувавши тим самим книгодрукування в Києві [33]. У цей час така думка набуває поширення. З часом вона утвердилася в історіографії. Більше того – висловлювалися гіпотези, що Костянтин Острозький сприяв друкуванню кириличних книг у Кракові Швайпольтом Фіолем, а ще надавав підтримку й допомогу Франциску Скорині в справі книгодрукування [34]. Адже діяльність цих друкарів якраз припала на часи діяльності острозького князя. І оскільки він опікувався Православною Церквою, то цілком логічним виглядало, що він міг би й опікуватися виданням релігійної літератури.

Справді, Костянтин Острозький, підтримуючи православні храми й монастирі, водночас підтримував школи й скрипторії, які традиційно існували при них. І все ж однозначно стверджувати, що він став покровителем чи меценатом Швальпольта Фіоля, Франциска Скорини, інших друкарів, які начебто працювали в Києво-Печерському монастирі, немає підстав.

Загалом у різній літературі як конфесійно заангажованій (переважно православного спрямування), так і в літературі, яка претендує на науковість, проводиться думка, що Костянтин Острозький був захисником православ’я і це, мовляв, обумовлювалося традиціями його сім’ї, зокрема акцентується увага на постаті святого Федора Острозького. Із таким твердженням можна погодитися. Однак автори, як правило, не порушують питання, а яке православ’я захищав Костянтин Острозький. Ніби само собою розуміється, що воно в той час було єдиним, майже однорідним, принаймні на східноєвропейських просторах, де, здавалося, існували однакові релігійні традиції, звичаї, одна богослужбова мова – церковнослов’янська. Насправді, це не так.

Уже говорилося, що за життя Костянтина Острозького остаточно відбувся розкол Київської митрополії на «московську» й «литовську», чи «литовсько-руську». За великим рахунком, у той час існувало кілька «православних церков» на східноєвропейських просторах – у Московії, Великому князівстві Литовському й Руському, а також Молдавії й Валахії. Так, безперечно, між православними церковними структурами в цих державах існували контакти, були речі, які єднали їх. Однак ці структури «віддалялися», плекаючи свої традиції.

Якщо взяти Московію, то тут сформувалася «авторитарна» Церква, яка знаходилася в підпорядкуванні верховного правителя (великого князя, царя), а в самій церковній організації існувало жорстке єрархічне підпорядкування, своєрідний «церковний централізм». Причому ця православна церковна структура (Московська митрополія) знаходилася в різкій опозиції до «латинського Заходу» й не бажала йти з ним на компроміси.

Інша ситуація була з церковною структурою Великого князівства Литовського й Руського (Київською митрополією). Вона формувалася як «демократична» – принаймні на неї впливали різні сили. Від верховного правителя (великого князя) вона не залежала, як у Московії. Тим паче, що цими верховними правителями були католики. Інша справа, що великий князь все ж через законодавчі акти впливав на цю церковну структуру, надаючи їй певні привілеї чи, навпаки, накладав обмеження на неї. Помітну роль у ній відігравали світські особи (представники нобілітету і навіть міщани), які брали участь у церковних соборах, впливали на призначення священнослужителів храмів та настоятелів монастирів. І, звісно, «стержнем» цієї структури було духовенство, яке мало свої інтереси, іноді відстоюючи їх у протистоянні зі світськими особами.

Такий «церковний демократизм» мав свої недоліки, але й мав переваги – у порівнянні з церковним «авторитаризмом» московітів. Принаймні Київська митрополія Великого князівства Литовського й Руського виявилася в порівнянні з Московською митрополією більш «відкритою», здатною реагувати на зміни, краще засвоювати «новини», котрі йшли як із Заходу, так і Сходу. Тому релігійна культура Київської митрополії стояла вище, ніж у московітів. Ця митрополія була «більш живою», демонструвала динамізм і «плюралізм». Навіть деякі московські єретики втікали до Великого князівства Литовського й Руського і «приживалися» тут серед православних – майже так само, як зараз «хороші росіяни» втікають із Російської Федерації в країни Заходу, зокрема в країни Євросоюзу.

Через цю «живість», культурність у другій половині XVII століття, а також у XVIII столітті, коли значна частина українських і білоруських земель опинилася в складі Московії, православні священнослужителі з цих теренів виступили такими собі «вчителями православ’я» для московітів. Це, своєю чергою, з боку останніх спровокувало старообрядницький рух.

Костянтин Острозький був захисником саме «литовсько-руського православ’я». Причому, судячи з фактів, він, здійснюючи цей захист, протидіяв православ’ю московському. І, схоже, робив це свідомо. Князь мав змогу, перебуваючи у полоні, спізнати й деспотизм московської влади, й московське православ’я, яке служило цьому деспотизму. Адже Костянтин змушений був дати саме релігійну клятву московському князю.

Показово, що після московського полону, а особливо після переможної битви під Оршею він почав виявляти значний інтерес до церковних справ та здійснив низку важливих надань для храмів і монастирів, про що вже велася мова. Так, після московського полону князь почав розбудовувати Турово-Пінську та Луцько-Острозьку єпархії, розпочав будівництво кам’яного острозького Богоявленського собору. Також невдовзі після полону він став одним із ініціаторів проведення важливого собору Київської митрополії в 1509-1510 рр. А після перемоги під Оршею Костянтин зайнявся облаштуванням православних храмів у столичному Вільно та осідку Київського митрополита в місті Новогрудку. Поширив він свою діяльність навіть на Галичину, де намагався у Львові створити православну єпархію.

Складається враження, що Костянтин Острозький спеціально укріплював і розбудовував православну Київську митрополію, яка мала би стати достойним конкурентом для «авторитарної» православної церковної структури в Московії. Можна сказати, що це стало продовженням його боротьби з Московією – але вже не військовим, а релігійно-ідеологічним шляхом. Цю лінію продовжив його син Василь-Костянтин.

Інша річ, що, в силу різних обставин, вона не отримала належного розвитку, а «демократичне» православ’я Русі-України було підкорене «авторитарним» московським православ’я. Але це вже інша історія. Хоча все ж, попри вказане підкорення, московське православ’я змушене було змінитися, прийнявши деякі українські й навіть близькі до них «латиські» елементи.

Примітки:

1. Див. : Балух В., Коцур В., Шкрібляк М. Релігійний чинник соціокультурних розколів в українській історії. Київ, 2023. С. 97-98.
2. Літопис руський. Київ, 1989. С. 383.
3. Литовская метрика. Книга записей 8 (1499-1514). Вильнюс, 2011. С. 406.
4. Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (до середини XVII сторіччя). Київ, 2009. С. 16–17.
5. Литовская Метрика. Кн. записей 9 (1511–1518). Вильнюс, 2003. С. 10
6. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. Київ, 2012. С. 245.
7. Вуйцик В. Дерманський монастир-фортеця (до питання про час створення). Давні обителі України. Архітектура. Львів, 2001. С. 54.
8. Иерофей, еп. Историческая записка о Дерманском монастыре. Волынские епархиальные ведомости. Почаев, 1873. Часть неофициальная. № 8. Отд. ІІ. С. 286. № 9.
9. Годованюк О. Троїцький монастир-фортеця у Межиричі-Острозькому та його місце в розвитку монументального зодчества України XV–XVII ст. Архітектурна спадщина України. Київ, 1995. Вип. 2. с. 62-78.
10. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Санкт-Петербург, 1848. Т. 2. С. 119-120.
11. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 260.
12. Голубев С. Т. Древний помянник Киево-Печерской Лавры. Киев, 1892. С. ІХ, 79.
13. Факсимільне видання Турівського Євангелія див.: Турівське Євангеліє. Київ, 2025. Сам же оригінал твору знаходиться в Бібліотеці Академії наук Литви.
14. Про Турівське Євангеліє та його мовні особливості див. : Гетка Й., Мойсієнко В. Спочатку було Слово… Від мовного узусу – до літературної мови (Нарис генези української літературної мови). Варшава, 2024. С. 24-26.
15. Кралюк П. Ярослав Мудрий. Харків, 2018. С 129-134, 147-150.
16. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 253.
17. Русская историческая библиотека. Санкт-Петербург, 1878. Т . 4. Кн. 1. Столб. 1–18.
18. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России : собранные и изданные Археографическою комиссиею / ред. Н. Костомаров. Санкт-Петербург, 1863. С. 261.
19. Новицкий И. В. Острожский Богоявленский собор. Воскресное чтение. Варшава, 1929. № 30. С. 483. Таке відчитання написів у Богоявленському соборі запропонував Йосиф Новицький. Щоправда, деякі дослідники пропонують дещо інше відчитання дат. І все ж дата 1521 р. видається найбільш вірогідною.
20. Годованок О. Пам’ятки будівельної діяльності князів Острозьких в Острозі. Острозька давнина. Львів, 1995. Т . 1. С. 44–52.
21. Див. : Александрович В. «Готичний епізод» історії волинського малярства початку XVI століття. Пам’ятки сакрального мистецтва Волині. Вип. 9: Матеріали ІХ міжнародної наукової конференції. Луцьк, 2002. С. 22–25; Луц В. Ікона Богородиці Одигітрії з Троїцької церкви Межиріцького монастиря. Zamojszczyzna i Wołyń w minionym tysiącleciu: Historia, kultura, sztuka. Zamość 2000. S. 117–119.
22. Див. : Бендюк М. Історія та легенди давнього Острога. С. 33-34.
23. Огієнко І. Свята Почаївська лавра. Київ, 2004. С. 133-136.
24. Собрание древних грамот городов Вильны, Ковно и Трок. Вильно, 1843. Т . 2. С. 13–15.
25. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 258.
26. Мицько І. Костянтин Іванович Острозький та церква Галичини. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2011. Вип. 18. С. 64-65.
27. Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ-XVIII ст. Львів, 2010. С. 178-180.
28. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Санкт-Петербург, 1848. Т. 2. С. 359.
29. Макарий (Булгаков), митр. История Русской церкви. Москва, 1996. Кн. 5. С. 106–110.
30. Литовская метрика. Кн. записей 10 (1440-1523). Вильнюс, 1997. С. 94-95.
31. Литовская метрика. 4-я книга судных дел (1522-1530). Вильнюс, 1997. С. 274.
32. Литовская метрика. Книга записей 8 (1499-1514). С. 447-448.
33. Описи Київського намісництва 70-80-их років XVIII ст. Київ, 1989. С. 25, 35, 187-188, 291.
34. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 261.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".