Якщо правди немає - брехня отруює любов

Хто насправді знахо­диться в розколі, якою мовою варто служити, що чекає продажних нерозка­яних священнослужителів і як єпископи Київського патріархату мали б реагу­вати на звинувачення в симонії - у розмові з єпис­копом Ліонським та Західноєвропейським Російської Православної Церкви Закордоном (митрополита Агафангела) Іринеєм (Кліппенштейном). Розмову з єпископом Іри-неєм ми записали в грудні 2010 року під час спільної трапези владики з парафі­янами, яких він духовно окормляє у Рівному.

Хто насправді знахо­диться в розколі, якою мовою варто служити, що чекає продажних нерозка­яних священнослужителів і як єпископи Київського патріархату мали б реагу­вати на звинувачення в симонії - у розмові з єпис­копом Ліонським та Західноєвропейським Російської Православної Церкви Закордоном (митрополита Агафангела) Іринеєм (Кліппенштейном). Розмову з єпископом Іри-неєм ми записали в грудні 2010 року під час спільної трапези владики з парафі­янами, яких він духовно окормляє у Рівному.

Вся суть нашого христия­нського життя полягає в тому, щоб душу свою врятувати.

Чому ми пішли, і я в свій час років 20 тому теж, з Московської патріархії? А ви пішли з Київ­ського патріархату. Зараз з'ясо­вуємо, що умови в них одні й ті ж. Київський патріархат виник з надр Московської патріархії, тому хвороби в Київському патріархаті, хоч вони і не такі відверті, але такі ж самі. Чому ми пішли? Тому що ми побачили цю кричущу неправду. Ми поба­чили мерзенність і запустіння. В центрі всього там гроші, єпис­копи рвуться до влади, веселя­ться, як пишеться, «Їж душа, пий і веселися.», а веселяться вони розпусно.

Ми не просто пішли звідти, але також влаштували своє цер­ковне життя таким чином, щоб жити за заповідями Господніми, за Церковним уставом, сповіда­тися, причащатися Святих Хрис­тових Таїн і таким чином збері­гати цю сокровенну надію на наше спасіння. В цьому суть нашого виходу з офіційної псевдоцеркви.

В якому стані знаходиться народ, котрий в офіційних церквах? Є єпископи також чесні і там. Є надія, що колись із кошика з гнилими яблуками будуть вийняті кілька яблук, які ще не згнили. Інакше вони також згниють.

Де сьогодні ми можемо спас­тися? Риба гниє з голови. Там де на чолі Церкви, єпархії знахо­диться «гнилий» архієрей, там, очевидно нам не місце, і ми спастися не можемо. Нам необ­хідно зберігати свою самобут­ність, свою самостійність. На­віть якщо нас буде не так багато, але якщо ми будемо в істині, то ми спасемося.

Люди чекають на об'єднання православних Церков. Ну то й що, що об'єднаються патріар­хати, припустімо, офіційний МП з офіційним КП? Буде величез­ний монстр з величезними гро­шима. Разом з тим, бачимо і здорові сили. Зокрема в Мол­дові, молоді православні вига­няють нечестивих священиків. Здорові сили є в кожного народу. Тому почнеться розпад Мос­ковського патріархату. Він відбу­деться не тільки в Україні, а й у Росії.

Перший обвал був на початку 90-х, відразу після Перебудови. Тоді була легалізована Ката­комбна Церква, тоді я став її священиком. Близько сотні пара­фій у Росії та Україні пішли тоді в Зарубіжну Церкву. Це був спалах духовної свободи. Потім багато парафій повернулися, за сприяння своїх священиків, до МП, але ми зберегли Істино-Православну Церкву, як КДБ нас називало - ІПЦ, і в Росії, і в Україні.

Те що сьогодні відбува­ється з вами - дуже «отрадно». З часом, дасть Бог, до нас приє­днаються й інші общини, з'яв­ляться, можливо, і єпископи, і можна буде говорити про справ­жню, Істино-Православну Цер­кву Українську. Власне вона вже справжня: не халтурна, не гро­шова, не розпусна - вона справ­жня. Тому що ми відчуваємо поневіряння: нас обмовляють, нас переслідують, у нас відби­рають храми, нам погрожують розправою. Значить ми на пра­вильному шляху. Якби цього не було, варто було б задуматися. Справжня Церква - завжди в гонінні. Починаючи з перших християн, коли їх винищували, коли Церква була в катакомбах. Мені, як єпископу, це цілком зрозуміло, адже я сам гонимий вже 20 років. Саме тому ми разом.

Ми залишаємося за межа­ми «офіційної» Церкви. Ми - альтернативна Церква. У людей є право вибору. Альтернатива -це значить можливість вибору. Людина, яка прагне до Церков­ної правди, бачить: є факел правди. І якщо цей світлячок прагне до цього факелу, значить, він на правильному шляху.

Ми в розколі не знаходи­мося. Що стосується мене, єпис­копа Російської Зарубіжної Цер­кви, то ми ніколи не ухилялися, ні наліво, ні направо. Ми збері­гали історичний світогляд Росій­ської Православної Церкви. Ми не були у митрополита Сергія Страгородського, який став причиною розколу Російської Церкви у 20-х роках минулого століття. Він незаконно взяв на себе керівництво Церквою, хоча законні ієрархи Церкви були ще живі, знаходилися в тюрмі. Йому допомагали чекісти, більшо­вики. Більшість єпископів Російської Православної Церкви за ним не пішли. З ним пішли 5 єпископів, а 150 єпископів пішли в підпілля, де їх Сталін розстрі­ляв на початку 30-х років. Цер­ква, яка пішла в підпілля, ката­комби, вона зберегла спадко­ємність від історичної Церкви, і вона невинна в розколі. Винен в розколі митрополит Сергій Страгородський. Пізніше, при Сталіні, ця Церква почала нази­ватися Московською Патрі­архією. Тобто Московська патрі­архія пішла в розкол. Ось хто винен у трагічному стані Росій­ської Православної Церкви, і не тільки Російської, але й Укра­їнської. Тому що Київський Патріархат - це дочірнє підпри­ємство цього монстра, концерну МП. Ви були в ньому, але зараз вийшли. Ви хочете зберегти істину. Зараз, так склалися об­ставини, за нашою Церковною долею, ми разом і ми не роз­кольники. Ми зберігаємо істину і в Українській Помісній Церкві, і в Російській Зарубіжній Церкві. Саме тому ми з вами разом. Ми жодним чином не зраджуємо ні ідеалам українського патріо­тизму, ні російській ідеї. В цьому значенні вони сходяться, адже і українська, і російська ідея на рівні простого народу - це ідеї православ'я.

Якщо священики, що от­римують сан за гроші, не пока­ються, їхня доля - вічний вогонь, погибель. Потрібно покаятися. Потрібно кожен ви­падок розбирати окремо. Якщо рукопоклали за гроші, а він служить праведно, то повинен покаятися, понести покарання, адже знав, що не можна цього робити. З часом, якщо він буде достойний того, то зможе служи­ти знову.

Сама симонія - це смертний гріх, це гріх, який веде до поги­белі, духовної смерті. Якщо такий священик продовжує слу­жити, знаючи, що він купив сан за гроші, то він гине. Також веде до смерті своїх прихожан. Разом з тим прихожани, якщо знають про цей гріх священика, єпис­копа, то мовчати вони не мають права. Мовчанням зраджується Бог. Інакше прихожани стають співучасниками цього злочину.

Одному з порядних владик я благословив залишатися в лоні Церкви, в якій він досі знаходиться, попри зловжи­вання, які там діються. Чому? Зараз, якщо він піде, його може чекати психіатрична лікарня. Що сталося з архімандритом Антонієм в Одесі? Він був рек­тором в Одеській семінарії в МП у митрополита Агафангела. Він бачив усю неправду, і вирішив піти в нашу Церкву. І дуже необережно поділився про це зі своїм другом. Архімандрита Антонія завантажили в авто­мобіль і помістили в психіа­тричну лікарню. Протягом шес­ти місяців вони майже не давали йому їсти, кололи його чимось. Закололи настільки, що в нього помутився розум. Через шість місяців його віддали сестрам, нашим прихожанкам. Через деякий час він помер, будучи без свідомості. Це було чи то в 2003-му, чи у 2004 році. Посадити в тюрму Антонія не було за що, а оголосити божевільним - значно простіше. Мученик за істину. Владика, про якого ви говорите, чекає свого часу. Ми говорили про те, що не потрібно форсу­вати події. Час прийде. Що стосується батюшок, то ваші ж вийшли. Чому інші не можуть? У священиків менше відпові­дальності, ніж у єпископа. Хоча, звичайно, і священиків садять у тюрми, і вбивають...

Коли ви підняли питання про симонію, содомію і інші гріхи вашого священства і священноначалія, це мало б вирішуватись на рівні митро­полита або Синоду. Він зобов'­язаний був розглянути і прий­няти правильне рішення. Але Синод не виніс цього рішення. Можна було подати в Сино­дальний суд. Те, що є його немає в Київському патріархаті - не­правильно. Якщо Синод не приймає рішення, то можна звернутися в єпархіальний суд, голова якого, незалежний від архієрея, повинен призначити розслідування. Цього теж не було зроблено. Не було й куди звертатися. Значить, вони пору­шили. Ви подали туди і заяву, і звернення, ви просили розібра­тися, але вони цього не зробили. Вони повинні були провести розслідування і оголосити про це народу.

Їхня заборона була б закон­ною в тому випадку, якби після законного розслідування з'ясу­валося би, що [інформація, яку ви поширювали] - це брехня та наклеп. Але цього не було зроб­лено. Ви вичерпали можливості законного розслідування, тому ви звідти вийшли чи вас вики­нули, як ви самі кажете.

Сьогодні весь православ­ний світ і навіть Московська Патріархія визнає законність хіротоній Російської Право­славної Церкви Закордоном. Свого часу ми отримали хіро­тонії з благословення Високо-преосвященішого митрополита Віталія Устинова, нині покій­ного. Царство йому небесне. Він благословив нас, оскільки він був першим ієрархом Російської Зарубіжної Церкви. Він благос­ловив саме нас стати єписко­пами. І тому відомі вже в Зару­біжній Церкві і законні архіє­пископи Лазар Журбенко і вла­дика Веніамін Руселенко руко-поклали владику Діонісія Ал-фьорова, мене грішного, влади­ку Гермогена, і владику Тихона. Ці рукопокладання цілком зако­нні. Коли в наших опонентів не вистачає аргументів, а вони хочуть нас опорочити, вони завжди намагаються сказати, що ми «незаконнонароджені». За­звичай про це говорять люди ущербні в канонічному стано­вищі.

У нас є свої єпархії в різних частинах світу: в Росії, в Захід­ній Європі, в Білорусії, в Укра­їні. Як єпископи, ми існуємо вже вісім років. Чи можна говорити, що наша організація, наша Цер­ква є антиукраїнською, шовініс­тичною? В жодному разі, адже значна частина наших парафій, Російської Зарубіжної Церкви або Істинно-Православної Церк­ви, знаходиться тут, в Україні. Вони ще з підпілля, з катакомб вийшли. Я сам окормляв такі общини тут в Україні. Тобто вони визнавали тут нас закон­ними архієреями, і визнають зараз. Не зважаючи на те, що ми з владикою Діонисієм вийшли із Синоду РІПЦ і зараз знахо­димося в Синоді митрополита Агафангела, в нього вже 12 єпископів разом з нами.

Інша справа, що проблеми Істино-Православної Церкви в Україні ці юрисдикції, на жаль, не вирішують, і тут потрібен особливий підхід. Тут потрібно відвести місце Істино-Право-славній Українській Церкві, котра була б у євхаристичному спілкуванні з Істиною Російсь­кою Православною Церквою. Тоді, на рівні народу, ми зберег­ли б історичну правду. Коли в Церкві немає ні еліна, ні іудея -лише Христос.

Наша Церква ніколи не була шовіністичною і анти­українською. Першим ієрархом Російської Зарубіжної Церкви був митрополит Антоній Храпо-вицький, Волинський і Жито­мирський, Харківський, Київ­ський і Галицький (до 1920 року). Потім три мільйони росі­ян та українців емігрували за кордон, зі своїми священиками, митрополитами, і таким чином Зарубіжна Православна Церква існувала всі ці роки, з законними архіпастирями. В часи другої світової війни Німеччина на окупованій території України відкрила деклька тисяч парафій. На чолі цих парафій стояли священики часто Російської Зарубіжної Церкви. Потім їх переслідували спецслужби, тож багато пішли на Захід. Їх, згідно з Ялтинськими домовленостями, Німеччина, Англія, Франція, Америка повинні були віддати Росії. Наш митрополит Віталій багато зробив, щоб врятувати росіян та українців. Він приїздив у табори, оголошував, що це не росіяни й не українці, а поляки. Поляків не чіпали. Їх відпускали, і вони швидко виїжджали в Америку. І потім через багато років ці американці українсь­кого, російського походження дуже дякували владиці митропо­литу, допомагали йому.

Останній митрополит Віта­лій Устинов - уродженець Оде­си. Ніколи наша Церква зверх­ньо не ставилася до українського народу. Ніколи. Як це робить МП, влада Росії. Вони - не простий російський народ.

Ми маємо приклад святих рівноапостольних Мефодія та Кирила. Вони переклали біб­лійні тексти на слов'янську мову, мову наших предків. Ця мова була зрозуміла для наших предків. Я позитивно ставлюся до Богослужіння українською мовою. Я служу разом з вами українською мовою, читаю Євангеліє українською. Для мене це не проблема. Розмо­вляти з Богом можна на всіх мовах. Для вас ця мова рідна, і для мене не чужа. Можна і потрібно служити рідною мо­вою. Важливо зберігати Право­слав'я.

Цілком очевидно, що будь-який народ має свою культуру, мову, звичаї. Якщо він їх збері­гає, то в цьому проявляє здоро­вий націоналізм. Кожен народ має свої особливості і співає Христу по-своєму. Ну й ради Бога. Так само як птахи співають по-різному, так само й ми: кожне дихання нехай славить Господа. Кожне національне дихання нехай славить Господа. Коли я буваю у Франції, французи хо­чуть чути Слово Боже своєю мовою. Там служимо фран­цузькою. Я служив літургію і німецькою мовою. Тільки ро­сійською жодного разу не слу­жив - на слов'янській служив.

Якщо ми житимемо по со­вісті, то кожна людина відріз­нить брехню від правди. І зараз ваша газета, ваші батюшки, хай благословить Бог... ми говори­мо про істину... І якщо люди знають, що там і симонія, і содомія, і закривають очі на це, значить вони самі живуть не по правді. Можна навести такий приклад. Якби у сім'ї діти поба­чили, що один з батьків чинить неправильно, як би вони стави­лися до цього? Продовжуємо любити, але правду говоримо. Тому що там де любов - повинна бути правда. Якщо правди не­має, брехня отруює любов. Вже людина живе не по правді, не в любові. Бог - це любов. А якщо любові немає, то й Бога немає, немає правди. Це все пов'язане. Совість людини завжди їй під­казує. Інша справа, що в людей часто не вистачає мужності, рішучості. Це малодушність, байдужість.

Антоніна ТОРБІЧ

"Православне діло", 19 квітня 2011 року