Як дітей та підлітків, захоплених світом тік-токів, зацікавити пізнанням власної культури — у розмові з Ярославою МУЗИЧЕНКО
Джерело: День
Інна Лиховид
Чи цікавляться ваші діти українською архітектурою, історією створення гривен чи різдвяною символікою? Відповідь знаємо наперед, бо у світі тік-токів та інших інноваційних технологій більшість дітей шукає іншу інформацію. Хоча знання про традиції та культуру свого народу, власне, і роблять нас його частиною.
До чого це все? Торік випадково натрапила у «Фейсбуці» на запрошення до онлайн-курсу «Український всесвіт». Встигли ми з донькою, як-то кажуть, в останній вагон поїзда, долучилися до останнього заняття із курсу, присвяченого вишивці різних етнографічних регіонів України. Перед заняттям отримали завдання — ознайомитися з особливостями вишивки Наддніпрянщини та створити ескіз сукні з елементами цієї ж вишивки. Заняття відбувалося жваво: після розповіді ведучої про різні техніки вишивання кожна дитина-учасниця презентувала свій регіон, готуючи для цього презентації, моделі чи малюнки. І в такій невимушеній формі кожен з учасників черпав від усіх для себе щось нове.
А днями почула, як авторка курсу, етнологиня й журналістка, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Ярослава МУЗИЧЕНКО розповідала на «Українському радіо» про старт онлайн-курсу про українську народну культуру «Знай свою Україну» (від Музею Гончара та студії онлайн-освіти EdEra). Тож «День» вивідав деталі нового проєкту та розпитав про важливість популяризації культури серед дітей.
«МЕТА — НАВЧИТИ ДІТЕЙ ВЕСЕЛО ТА КЛАСНО ОРГАНІЗОВУВАТИ НАШІ СВЯТА»
— Пані Ярославо, невдовзі буде відкрито доступ до першого модулю онлайн-курсу «Знай свою Україну» — для дітей українців з усього світу. Про що у ньому йтиметься? І яка його мета?
— Розповісти дітям про традиційну культуру, про культуру предків, навчити їх класно та весело організовувати наші свята сьогодні. Курс матиме чотири модулі для чотирьох пір року — Різдво, Великдень, Купала та Покрова. Зараз завершується підготовка різдвяного розділу. Є дуже багато літератури для дітей та дорослих про народний календар. Але переважно це література про те, як відзначали свята 100-200 років тому в різних регіонах. Тут же ми поставили за мету дати сучасним дітям, які живуть переважно у мегаполісах, уявлення про вияви традиційної української культури, що є спільними для всіх українців, у будь-якому куточку світу. Це єднає! Курс стислий, але дуже інтенсивний та місткий. Скажімо, пройшовши різдвяний модуль, діти зможуть самі приготувати кутю (про це будуть зняті відеомайстер-класи, які, до речі, вестимуть відомі для дітей люди, хто саме — поки що таємниця). Також зможуть самі спекти та прикрасити різдвяний пряник, зробити дідуха з колосків, солом’яного павука, колядницьку зірку. Також навчаться правильно колядувати, отримають поетапну інструкцію для цього. Буде використано гру Minеcraft. Методисти з освітньої платформи EdEra, з якою ми спільно готуємо проєкт, вирішили таким чином зробити курс яскравішим. Як це буде — зможете побачити невдовзі.
— Коли саме планується старт?
— Перед Різдвом, десь на початку грудня.
— Ви згадали, що здебільшого ми послуговуємося знаннями про традиції із джерел, яким усього 100-200 років. Розробники курсу, певно, вивчали літературу ще глибше. Розкажіть про команду курсу, хто стоїть за його створенням та наповненням?
— Найперше — це наукові співробітники Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Музей багато десятиліть займається дослідженням і популяризацією традиційної культури, тому наші науковці, зокрема і я, написали тексти для відеороликів. Кожен знається на певному напрямі, а разом усе відшліфовували. Методисти EdEra викладають усе в доступному для дітей стилі. Підбирають фотоматеріали для відео, щось знімають заново. Фінансово нас підтримали Український культурний фонд, Спільнокошт і БО «Благодійний фонд "КОЛО"
Я особисто в темі народного календаря вже не перший десяток років. У мене вийшла книжка про різдвяний цикл свят «Від Романа до Йордана», де розписано все, що можна зробити з дітьми вдома. І про різдвяну зірку, і про стародавні дохристиянські колядки. До речі, про цей важливий пласт нашої культури не всі культурологи навіть обізнані. У таких колядках відображаються історичні реалії, наприклад, побут дружинників, побут козаків, форми будівель (терем, хороми, світлиця), стародавні назви тканин тощо. І таких колядок дуже багато. У курсі «Знай свою Україну» буде два майстер-класи, присвячені колядкам для дівчини і хлопця. Буде покрокова інструкція, як співати, буде пояснена мелодика цих колядок.
«В УКРАЇНІ МАСКИ ТА КОСТЮМИ БУЛИ ЦІКАВІШІ, НІЖ НА ГЕЛОВІН»
— Такі відмінності та поділ на хлопчачі й дівчачі колядки існували і в дохристиянські часи?
— Річ у тім, що наш обряд колядування диференційований, тобто співають кожному члену родини. От приходять колядники у дім, де є кілька дівчат, хлопців, батько, мати, то співають спочатку господареві, господині, а потім кожній дитині свою колядку. Хлопцям співають, приміром, про військові походи, коня, чарівну сорочку, в якій вони стануть лицарями.
Час колядування — це коли предки приходять у наш живий світ. Різдвяний час — це ніби портал, через який вони заходять. Згідно з дослідженнями етнологів, фольклористів, етномузикологів, словами колядок предки мали побажати щось таке живим, що мало збутися. Колядували тоді лише чоловіки, вони «рядилися в предків». І маски та костюми в них були цікавіші, ніж на Геловін. Колядки співали біля вікна (бо двері — це вихід у наш світ, а вікно — нібито в інший). Тому колядники з зіркою ставали під вікнами, кватирочка відчинялася, і їм через вікно ж подавали дари. Важливо, щоб відбувся обмін енергіями, бо якщо предкам у відповідь на добрі побажання нічого не дадуть, то ці побажання не здійсняться. Якщо господарі забувають дати дари, то «предки» їх трошки лякають. Мовляв, ми вам хату рознесемо, пустимо в хату мишу, тому відкривайте сундука та давайте п’ятака. А зараз, на жаль, діти часто не знають, що таке справжня колядка і промовляють ці примовки, щоб їх обдарували — оминаючи саме привітання.
— Та й не всі дорослі це знають, ніхто ж цьому не вчить особливо.
— Тому й створюємо наш курс, щоб легко та доступно все пояснити. Навіть буде інструкція для господарів, як приймати колядників, бо це теж ціла наука.
— Тож можна слухати всією родиною...
— Так, і родиною, і всім класом. Бо це курс також для сімей і вчителів. У додатку до нього йдуть розробки занять для педагогів, які з використанням цього курсу зможуть провести їх у класі. Тобто діти переглянуть майстер-клас, повчаться співати, а потім в інтерактивній формі це попрактикують між собою. І потім уже своїми ватагами зможуть ходити та по-справжньому колядувати.
ЯКИЙ ЗИСК ВІД КОЛЯДОК ЧИ ПРИГОТУВАННЯ ПРЯНИКІВ?
— Про зміст та форму курсу ви зазначили, я здогадуюсь, яка ідея цього задуму, та все ж — розкажіть, навіщо все це зараз нам потрібно, чому виникла потреба у популяризації наших традицій, які, здавалося б, ми і так знаємо?
— Традиційні свята — це найперше розвиток і радість творчого спілкування. Люди проживають велику радість від спільного приготування до цих свят. З точки зору сучасної педагогічної науки, нейробіології, психології ми знаємо, що різні дії розвивають різні ділянки мозку і людські здатності. У народному святі це в комплексі. Коли ми розмальовуємо пряники — це розвиток дрібної моторики. Коли дитина співає, у неї розвивається дихання, відчуття ритму, яке потрібне для відчуття громади, спільноти, що ми разом щось робимо і чогось досягаємо. Коли ми організовуємо колядницьку ватагу, а тут є свої правила, це дає відчуття громади, яка збирає гроші, частину передає на добру справу, а решту вчиться ділити між собою порівну. Тобто це і громадянська освіта.
В усьому світі нині є проблема, що покоління, котре виростає на гаджетах, майже не читає або читає погано, фізично не розвинене, іноді навіть не знає, як це — стати в коло, узявшись за руки. Діти, які сидять у гаджетах постійно, втрачають навички спілкування, тим паче вони не звикли до роботи в команді. Це тільки зараз за це взялася «Нова українська школа». А от народні свята та підготовка до них ці навички тренує. Я не кажу, що народне свято відриває від смартфона. Навпаки — воно забезпечує такі умови, коли гаджет починає використовуватися винятково за призначенням — для пошуку інформації і спілкування з тими, хто далеко. Бо чому діти сидять у відеоіграх? Тому що не знають альтернативи.
— І не лише цей курс є альтернативою. Знаю, що ви є ініціаторкою інших курсів, котрі знайомлять дітей з українською культурою. Чому ви взялися за їхню розробку?
— Торік у локдаун я започаткувала цикл онлайн-занять і назвала їх «Український всесвіт». От є «русский мир», а у нас — цілий всесвіт. (Сміється. — Ред.) Насамперед я робила це для своєї дитини. Хочеться, щоб вона дізнавалася про нашу культуру, те, чого не дають у школі, і вчилася презентувати свої проєкти та спілкуватися. Зараз діти в школі часто переказують підручник. Якщо шукають інформацію в інтернеті для реферату, то його зачитують. У нас все інакше. Діти мають власною розповіддю зацікавити своїх однолітків настільки, щоб у кінці заняття за них проголосували. Кожна дитина отримує від мене невелике завдання із загальної теми, причому ніхто не знає, які завдання отримали інші. Тому для них це щоразу відкриття, що цікавого вони дізнаються.
Проєкт, який найбільше сподобався, отримує найбільше голосів. Але в нас не було заздрощів чи плачів, що хтось отримав голос, а хтось ні. Навпаки — один одного підтримували. Я бачила, як діти від заняття до заняття зростають. Спочатку їм важко було навіть читати свої презентації. Спершу їм допомагали батьки, потім усе робили самі — отримували тему і готували презентації, моделі, співали. Я намагалася давати дітям спочатку те, що їм подобається і чим вони цікавляться. Хтось любить конструювання — то пропонувала зробити, скажімо, модель Petcube. Коли вони навчилися робити те, що їм подобається, давала їм завдання на теми, з якими вони ще не зустрічалися. Наприклад, дитина зазначала, що любить природу чи малювання, а я пропонувала зробити щось із музичної теми чи підготувати розповідь про палеорнітологію. Так вони розширюють світогляд і свій, і одне одного.
10 — 12 років — це вік, коли інформація від однолітків сприймається краще, ніж від дорослих. До того ж, як кажуть психологи, знання засвоюються краще тоді, коли якусь маленьку деталь ми вже знаємо. А якщо дитина якийсь пазлик із глобальної теми вже пізнала, то інформація від інших дітей буде нанизуватися вже на цей стрижень. Тоді й виникла нова методика для онлайн-занять — «коло пізнання».
Заняття були присвячені цікавим для дітей темам — котикам, птахам, вовку, морю... У кожному занятті має бути інформація про природу України, історію, мистецтво, поезію й музику, фольклор і символіку, стартапи, видатних діячів, про діаспору і про наше воїнство. Якщо це заняття про кота, то це тема котів-терапевтів на фронті. Мета — познайомити дітей із українською культурою, традиційною та сучасною, у цікавий спосіб.
Наступний курс буде називатися «Українська культура від Різдва до Великодня» — це християнська творчість наших митців: художників, архітекторів, композиторів, літераторів. За методикою «Коло пізнання», яку виробили минулого року, окрім моєї розповіді діти готуватимуть невеликі презентації. Це цікава, глибока і широка тема, утім, маловідома. У радянські роки християнство було переслідуваним, релігійна тематика замовчувалася. Тому ми не знаємо, скільки наші відомі зі шкільної програми літератори, композитори та художники зробили прекрасних робіт на християнську тематику. Буквально до ХХ століття українська культура розвивалася в річищі християнському. Так само, як людина культурна має орієнтуватися в міфології давніх греків, вона має знати біблійні сюжети та їхнє відображення в мистецтві. Тому виникла ідея та бажання розповісти дітям і про це.
«ОДНА З ЦІЛЕЙ ЛЮДИНИ — СПРИЙНЯТИ КУЛЬТУРУ МИНУЛИХ ПОКОЛІНЬ, ТВОРЧО ЇЇ ПЕРЕОСМИСЛИТИ ТА ПЕРЕДАТИ В МАЙБУТНЄ»
— Чи отримували ви зворотній зв’язок від батьків та дітей після завершення курсів?
— Так, батьки зазначали, що діти навчилися презентувати свою роботу, виступати перед публікою, робити мультимедійні презентації, почали звертати увагу на багато речей навколо себе, яких раніше не помічали. Це і природа, і мистецтво, й історія.
— Наскільки я розумію, курс не міг охопити велику аудиторію, вийшов такий собі маленький клуб за інтересами. Як, на вашу думку, популяризувати подібні курси на широкий загал, як це зробити топ-темою у батьківських чатах, які обговорюють усе що завгодно, але не культурний розвиток дитини. Можливо, треба виходити на інший рівень, звертатися до Міносвіти, щоб такі курси з’являлися у школі як факультативні?
— Дуже важливе питання. Понад 20 років я займаюся тематикою українського народного календаря. Робила різні заняття у класах, видавала книжки накладом по п’ять тисяч, можливо, від «Романа до Йордана» і «Великдень» мали й по 10 тисяч, бо щороку перевидавалися. Але на 42 мільйони населення — це малувато. А от коли люди вклали гроші, щоб на основі народного календаря створити курс «Знай свою Україну», то це вже піде на мільйонну аудиторію. Я дуже на це сподіваюся. У нас є великий досвід, який можна і потрібно, поєднавши з бізнесовою частиною, пускати в люди. Тому що гроші йдуть не тільки на створення відеомайстер-класів, класну відеокамеру, студію звукозапису, онлайн-платформу, а левова частина коштів іде на рекламу курсу, щоб про нього дізналося якомога більше людей.
Якщо подивитися на нашого непривітного сусіда Росію, то там мільярди йдуть на те, щоб для дітей створювати серіали мультфільмів, онлайн-курси, у кожному з них сказано, яка Росія велична, яка класна. У жодному разі балалайку, валянки чи вушанку не образять, але змалюють як круті символи крутої країни. Нам потрібно об’єднувати людей із досвідом, знаннями, які знають, як це методично подати сучасним дітям, і громаду та державні ресурси. На курс «Знай свою Україну» дуже багато людей вкладали гроші на Спільнокошті, після цього проєкт підтримав Український культурний фонд. Мені здається, що на основі цих онлайн-курсів, які я придумую і які дітям подобаються, можна також робити в подальшому такі курси для вчителів, батьків та дітей із різноманітної українознавчої тематики.
— Пані Ярославо, ви вже зазначали, що один із модулів нового курсу стосуватиметься Покрови. До цього свята в нас приурочений День захисників України. Цьогорічне 14 жовтня запам’яталося дискусіями про те, чи варто вітати з ним хлопчиків — так, як колись в СРСР і тепер в РФ. А дехто з українців святкував Геловін... Чи навчать подібні курси, як цей, розрізняти чужі й свої свята, розуміти, як треба їх святкувати і наскільки важливо вміти проводити межу між чужим і нашим?
— Треба знати своє, треба знати чуже. Відома художниця-шістдесятниця Галина Зубченко навчала мене свого часу, коли я дуже зацікавилася українською традиційною культурою, що, пізнаючи чуже, ти краще зрозумієш, де є твоє. Тобто треба знати і слов’янські культури — східні, російську та польську як найближчих сусідів, західноєвропейських народів. Знання культури сусідів та азів своєї культури дає людині можливість вирізняти своє.
Що дає нам знання своєї — української — культури? Це ідентичність, відчуття свого, відчуття групи, яка тебе приймає, де все тобі знайоме. Усе це разом дає потужні крила за спиною і далекий обрій попереду. Це дуже важливо з психологічної точки зору, щоб була опора і простір перед тобою. А одна з цілей людини — сприйняти культуру минулих поколінь, творчо її переосмислити та передати в майбутнє. Втрата пам’яті для людини — болюча й неприємна річ. А наша культура — це наша колективна пам’ять.