Єврейський комплекс «Менора» у Дніпрі: там де релігійне, культурне та бізнесове поруч

З 2012-го року у Дніпрі відкрив двері унікальний і найбільший у світі єврейський центр «Менора». Розпочати розповідь про нього неможливо без відвідин центральної відбудованої наново синагоги «Золота троянда». Адже саме коло неї і виріс семибаштовий релігійно-культурно-бізнесовий єврейський комплекс.

З 2012-го року у Дніпрі відкрив двері унікальний і найбільший у світі єврейський центр «Менора». Розпочати розповідь про нього неможливо без відвідин центральної відбудованої наново синагоги «Золота троянда». Адже саме коло неї і виріс семибаштовий релігійно-культурно-бізнесовий єврейський комплекс. Розповісти усе про відродження єврейства у Дніпрі погодився член правління громади Олег Ростовцев.

«Золота троянда» Дніпра

З оповідачем ми зустрілися на мармурових сходах центральної хоральної синагоги у середмісті Дніпра. Це зараз вона викладена із білого каменю та з колонами. Раніше ж, ймовірно, мала зовсім інший вигляд.

Ця синагога — одна з перших хоральних синагог в Російській імперії. Це не храм. Синагога – це своєрідний будинок зібрань. На цьому місці було три дерев’яні синагоги. А загалом на 1916-й рік у Катеринославі — близько 70-ти синагог. Вони були переважно маленькими, тому що головне завдання, для якого існує синагога – це читання Тори. А найбільша честь, яку отримує єврей – це виклик на читання Книги Книг. Коли велика громада – кількість викликів обмежена. Наприклад, в суботу — 7, в інші дні – ще менше. І своєї черги ти чекатимеш дуже довго. Тому ті, хто мав змогу купити сувій Тори – самі влаштовували свою синагогу. Так з’являлися синагоги ремісників, водовозів, чоботарів. Їх було досить багато – у кожному кварталі. Тому що у суботу в синагогу їхати не можна – треба йти пішки. На головні ж свята було прийнято збиратися в великій синагозі.

Ця синагога була побудована саме як велика. То була значна подія для міста. Вона, звичайно, виглядала інакше. Тут були дві башти, купол, люстру для неї подарував тодішній губернатор Катеринославщини – замовляв її у Санкт-Петербурзі. І вона була відомим символом міста. Це був великий єврейський квартал.

Як тільки-но зайти до синагоги – першим ділом потрапляємо до холу. На стінах – імена та прізвища тих, хто жертвував на відродження будівлі. Тут же можна дати на пожертву і зараз: звичним чином, залишивши паперові гроші або ж сплатити електронною карткою – через спеціальний цдакомат («цдака» з івриту – «пожертва»).

Над входом до молитовного залу – кована експозиція з трояндами. Це – символ синагоги, адже зараз її називають «Золота троянда». Назва виникла наприкінці 80-х років ХХ-го століття, коли місцеві євреї почали вести боротьбу за повернення цієї будівлі. А історія – досить звична для культових споруд, відібраних більшовикам. Синагогу вони забрали у 1929-му році і передали на баланс міського комунгоспу. Зробили спочатку клуб єврейських робітників. У 1954-му тут навіть виступав Вольф Мессінг. А потім будівлю передали швацькій фабриці імені Володарського. Поступово споруда руйнувалася, її сильно перебудували, башти і купол знесли. На жаль, жодних світлин інтер’єру синагоги того часу не збереглося.

Коли ж у 1996-му році будівлю повернули єврейській громаді – вона була у вкрай зруйнованому вигляді. Підлога провалювалася і через дах виднілося небо. Тоді створили наглядову раду єврейської громади, куди увійшли відомі бізнесмени, для спільного відновлення культової споруди. Спочатку навіть думали, що зробити то неможливо. Однак відомий архітектор Олександр Теодорович Дольник зробив проект реконструкції синагоги і робота закипіла.

У самій синагозі Олег Ростовцев розповідає: «Наші будівельники сотворили справжнє чудо. Сюди навіть важку техніку не виходило запустити, а вони змогли. Для цього розібрали частину стіни і реалізували цілком новітній проект. На відновлення синагоги збирали гроші від малого до великого. У тому числі літні люди та ветерани. Це стало питанням усієї громади. Всіх, хто пожертвував на відновлення синагоги, ми відзначити не можемо, але тут у нас є прізвища найвідоміших людей. До синагоги приїжджав і Леонід Кучма. Також колишній Президент Ізраїлю Шимон Перес, який нещодавно помер. Відновлення синагоги стало одним з найперших крупних завдань відродженої єврейської громади Дніпра».

Синагога відкрилася повністю у 2001-му році. Інтер’єр «Золотої троянди» досить незвичний, як для таких культових споруд. «Ми від самого початку вирішили не робити з неї музей, не робити так, як це зазвичай бувало. Ми не хотіли відновлювати історію назад, а побудувати синагогу XXI-го століття», — підкреслив Олег Ростовцев. Синагога побудована з мармуру та граніту. В ній збережені всі ознаки ортодоксальної. Наприклад, є жіноча зала. Це цілком конкретна річ – чоловіки та жінки не моляться разом. Жінки можуть бачити, як моляться чоловіки, чоловіки – ні. Тому що жінки більш духовні істоти, ніж чоловіки. Бо вигляд чоловіків не відволікає їх від бесіди зі Всевишнім, а от чоловіків – відволікає. Тому ми зробили жіночу залу нагорі, чоловічу молитовну залу внизу. Це стосується лише часу молитви. Але потім ми зробили ще одну жіночу залу внизу, щоб туди було зручно приходити жінкам з дітьми».

«Друковані книги у нас двома мовами – на івриті і російською. А от на тому табло вказується номер сторінки. Якщо ви заходите посеред молитви – то шукати її легко та швидко», — розповідає співбесідник.

Ще одна річ, яка є у будь-якій ортодоксальній синагозі, Біма. Це трибуна, з якої читають сувій Тори. «Ми зробили це підняття у вигляді колісниці – воно рухається. Як і крісла. Тому що ми розуміли – нам потрібна синагога для різних потреб, а не лише молитовних», — наголосив Олег Ростовцев.

І найголовніше, що має бути у кожній синагозі – це Арон кодеш (Свята Шафа), де зберігається головна святиня юдаїзму – сувої Тори. Вони абсолютно однакові та ідентичні за текстом, незалежно від того, в якій громаді ви знаходитеся. Це все свитки однієї ж і тієї Тори – п’ятикнижжя Мойсея. Але для того, щоб свиток Тори мав сакральні властивості – він має бути написаний відповідно до традиції. Тобто пише його спеціальний писар-сойфер, тільки вручну на пергаменті спеціальною тушшю. Якщо сталося так, що туш обсипалася або якось пошкодився сувій і там не вистачає бодай однієї літери – він перестає бути кошерним. Його не перестають поважати, але використовувати для богослужінь такий список вже не можна. Сувої треба постійно перевіряти, повинно все бути чітко видно і зрозуміло. Старі списки Тори можна відновлювати. Якщо ж вони дуже пошкоджені, то просто викидати не можна. Їх мають помістити до приміщення, де зберігаються подібні документи або поховати на кладовищі, як людину, щоб засвідчити повагу.

Фіксованої громади у «Золотій троянді» немає. Тут вважають, що працюють для всього єврейського населення Дніпра. За підрахунками громади – то від 50-ти до 70-ти тисяч чоловік. Втім, єврейське життя визначається не лише ходінням до синагоги. Є люди, які приходять сюди кожного дня. Є такі, що лише по суботах. Інші — винятково на великі свята. Дехто може приходити на якісь святкові заходи, які влаштовує громада. «На свята тут не проштовхнутися, — каже Олег Ростовцев, — будівля переповнена. На 450 сидячих місць приходить до 2-х тисяч людей. Ми розуміємо, що ця синагога ще дуже і дуже маленька. Нам тут уже давно досить тісно!»

«Менора». У центрі єврейського життя міста і не тільки

Із синагоги, не виходячи на вулицю, можна перейти до комплексу «Менора». Він відчинив свої двері 16 жовтня 2012-го року. Автор проекту — архітектор Олександр Сорін. Комплекс складається із семи веж, що поєднуються у символічний Храмовий семисвічник. Тому-то він і має таку назву — «Менора». Загальна площа центру — понад 50-ти тисяч квадратних метрів. Найвища вежа – 20-поверхова, заввишки 77 метрів.

Ми заходимо до Галереї на першому поверсі. Вона зроблена з мармуру та унікального єрусалимського каменя. У Галереї є 12 фасадів-барельєфів, які присвячені будинкам старовинного Катеринослава (так називався Дніпро до 1926-го року), що пов’язані з історією місцевих євреїв. В них були розташовані чоловічі і жіночі училища, синагоги, пункти обміну шекелів, мацепекарні і всілякі місця, де проходило єврейське життя міста.

На першому поверсі можна знайти сувенірні магазини, кафе, творчі майстерні, туристичні агентства, відділення банків і багато іншого. Найбільш популярним місцем в центрі є оглядовий майданчик. Він знаходиться на даху 6-ої башти на висоті 18-го поверху (63 метра). З нього відкривається панорамний вид на місто.

Менора – це світильник, це лампа, це спосіб поширення світла. Її ставлять на вікно чи біля дверей, щоб вона освітлювала вулицю. «Тому це те духовне світло, яке ми поширюємо довкола себе. Така ж сама функція «Менори». Це єврейський центр не лише для євреїв. Цей центр — для всіх. Втім, тут дають можливість євреям дотримуватися їхніх традицій. Тому у комплексі є ритуальні мокви – басейни для омовіння, кошерні готель, магазин та ресторан», — розповідає Олег Ростовцев.

«Менора» — світла. Втім, є в ній лише один темний фрагмент — Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні». Ми зупиняємося на натертих до блиску чорних мармурових сходах. Олег розповідає: «На відміну від громад Польщі, Чехії та інших країн, ми не вважаємо, що Голокост був останньою точкою у розвитку нашого життя. Дуже часто, коли ми знаходимося в цих країнах, складається таке враження, що громада жила, розвивалася, потім був Голокост – і це ніби логічне завершення єврейського життя у цьому місті чи країні. Ми не вважаємо так. Ми вважаємо, що це була трагічна сторінка, дуже тяжка сторінка, але сторінка. Про неї треба пам’ятати. Амнезія – це захворювання, яке призводить до тяжких психологічних травм. Але жити минулим не можна. Неможливо жити з головою, повернутою назад. Треба пам’ятати про минуле, але жити теперішнім і дивитися у майбутнє. Ми живемо сьогоднішнім днем. Ми сподіваємося на майбутнє і думаємо про своїх дітей. Зверніть увагу, що єврейська громада не музеєцентрична. Нам важливіше, що будуть їсти діти, що вони будуть вчити, якими будуть дитсадки та медичні центри, ніж зберегти всі історичні будинки. Первинна мета – щоб люди були нагодовані, здорові, щоб у них був смисл життя. Це принцип єврейської громади».

Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» — найбільший в нашій державі. Робота над його створенням розпочалася ще 1999-го року, коли в Дніпрі було зареєстровано центр «Ткума» (в перекладі з івриту — «відродження»). З 2001-го року — це громадська організація, яка займається збором і науковим аналізом відомостей про життя євреїв на території нинішньої України, починаючи з XVII-го століття.

Музей має 4-ри зали. Перші два – «Світ, знищений Голокостом» та «Голокост» — з постійними експозиціями. Третій зал «Пам’ять про Голокост. Відродження єврейського життя після Шоа (Голокосту)» постійно оновлюється. А у четвертій представлена унікальна колекція старовинних годинників; картини, подаровані Дніпропетровській єврейській громаді. Там же відведена велика площа для тимчасових художніх виставок та експозицій різних музеїв.

«Світ, знищений Голокостом»

Вся перша зала присвячена знайомству з єврейським народом від XVII до ХХ століть. Євреї на території нинішньої України – це декілька різних груп розвитку. Частина – ті, які потрапили до Російської імперії. Частина опинилася в Австро-Угорській імперії. А ще одна частина – кримські євреї. Вони жили у складі Кримського ханства. Були поселення біля нинішнього Херсона, наприклад.

Експозиція починається з основи, тобто, зі священних книг. В ній те, що робить євреїв – євреями. Серед експонатів – старовинні сувої Книги Книг. Це Тора кінця XVIII-го століття. Вона настільки стара, що навіть деякі літери обсипалися. Втім, це дуже дорога річ, адже писана вручну. Написання одного сувою може зайняти навіть рік.

Це ось книга Талмуд. Її сторінки особливо побудовані – в центрі ми бачимо невеличку частину основного тексту, а навколо – коментарі до тексту, написані у різний час різними поважними мудрецями. Є два види Талмудів – Єрусалимський та Вавілонський. Основа одна, але різні коментарі, різна кількість томів. Тому все, що тут написано – це для роздумів, нових осмислень та трактувань і для отримання нових законів. От саме на цій сторінці Вавілонського Талмуду обговорюється, які роботи можна робити в Шабат, а які – ні, як треба відзначати ті чи інші свята, як одягати «тфілін» (дві чорні шкіряні коробочки, у яких вміщено пергамент із чотирма текстами із Тори, де говориться про заповідь накладання тфілін і містяться основи єврейської віри) — все це обговорювалося мудрецями.

Далі в експозиції — зразки єврейських книг різного періоду, куди входять і постанови мудреців, кодекси, повчальні історії і розтлумачення тих чи інших моментів з Тори, тому що там дано 613 заповідей. Найчастіше вони дані прямою мовою, іноді ні, а інколи ми їх трактуємо зовсім по-новому. Наприклад, в Торі написано «Не вари козеня у молоці матері його!» З цієї заповіді, підтвердженій в трьох різних місцях, ми робимо висновок про те, що не можна змішувати м’ясне з молочним, не можна отримувати вигоду з цієї суміші. І тому м’ясна та молочна кухні у євреїв суворо розділені. «Головна філософська ідея юдаїзму, — розповідає Олег Ростовцев, – відділити різні речі. Зокрема, ми не змішуємо м’ясне з молочним не тільки під час одного прийому їжі, але навіть в одному посуді. Є посуд для м’ясного, є посуд для молочного і трапези мають відбуватися у різний час. Також ми вважаємо, що не можна носити одяг, зшитий з двох різних видів ниток. Наприклад, льону і шерсті. Не можна засіювати поле двома видам злаків. Ми також вважаємо, що потрібно розділяти чоловіків і жінок. Не тому, що хтось із них поганий. Просто для нас це дві різних частини однієї істоти. Юдаїзм розглядає як повноцінну людину сім’ю. Чоловік – це тільки половина істинної людини, і жінка – теж половина істинної людини. Жоден чоловік не може вважатися повністю реалізованим, якщо у нього немає сім’ї. Так само і жінка».

Серед експонатів також різного роду атрибути, пов’язані з Торою. Вони, до речі, сучасні. Це указки, якими їх читають, наконечники, корони, підсвічники, ханукії. Також колекція медуз — в єврейській культурі це сувій пергаменту з фрагментом тексту молитви «Шма Ісраель» («Слухай Ізраїлю»), що вкладений у спеціальний футляр та закріплений з зовнішнього боку дверей біля чи на одвірку.

Цей зал доповнено і відтвореною майстернею єврея-чоботаря та катеринославським фотоательє. Кажуть, що навіть на старовинний фотоапарат там зараз можна зробити фотографію.

Особливе місце в Музеї присвячене історії хасидизму. Саме Україна – батьківщина цього, одного з найцікавіших філософських напрямів юдаїзму. Це хасидизм, який виник всередині -го століття тут в Україні на Заході і пов’язаний з іменем великого чудотворця Баал Шем Това. Саме з цього з’явилося багато хасидських рухів. Течії відрізняються одна від одної, зокрема, і зовнішнім виглядом євреїв – капелюхами, костюмами, взуттям. У кожного руху був свій Цадик. Це більше схоже на звичаї. Бо є Закони, яких треба дотримуватися завжди, а є речі, які пов’язані зі звичками місцевості. От, наприклад, Біма, де читають Тору. Часто її роблять у вигляді бесідки, а от прикрашаються вони по різному. Зокрема, як ця реконструйована Біма в експозиції.

Життя євреїв у XVII столітті спиралося на певний життєвий цикл. Народження, обрізання, перший постриг волосся, єврейське навчання, Бар-Міцва (досягнення єврейським хлопчиком або дівчинкою релігійного повноліття), повноліття, заручини, весілля, народження дітей, похорони. Плюс дотримання річного циклу єврейських свят. І це відбувалося у цілковито закритих громадах. Центральна частина містечка довкола ринкової площі найчастіше була моноетнічна — євреї, а довкола були садиби і городи, де жили українці, поляки, австрійці. Центр міста – це завжди храм, православний або ж католицький. Це завжди Ратуша. Євреї тоді вважалися дуже важливим економічним ресурсом. Наприклад, коли був заснований Катеринослав, то буквально через 4 роки намісник попросив у Катерини ІІ дозволу запросити сюди євреїв та вірмен для розвитку торговельного життя. Їм дали пільги на декілька років, право будувати синагоги, жити своїм життям, тому що всі розуміли – аби розвивати економіку і зв’язки у Катеринославі має з’явитися торговельна верства населення.

Далі в експозиції – розповідь про побут євреїв, єврейські весілля. До речі, євреї збагатили нашу мову цікавими словами, про що ми навіть не підозрюємо. Наприклад, «халява» — від «халав», що з ідиш означає «молоко». Звідки його походження. Справа в тім, що в суботу працювати не можна, але обходити домашніх тварин потрібно. Тому корів доїли і в суботу, але користуватися цим молоком не можна було. Тому його виставляли за ворота і будь-хто міг молоко це взяти безкоштовно.

В експозиції інструмент для проколювання маци. Її готували з борошна, води та випікали. Щоб не порушити кошерність і ритуальну придатність, тобто аби тісто пропеклося рівномірно за визначний час – його проколювали. Від замішування тіста і до діставання з печі – не більше 18-ти хвилин.

Євреї у ХІХ – початку ХХ століття переважно жили в невеличких містечках. Жили бідно. Найчастіше в них були одноповерхові чи просто глиняні мазанки. Багатих будинків не було і, в принципі, життя у таких містечках було тяжким. Чому ж євреї жили в містечках? Частково через закони Російської імперії, які забороняли їм жити і працювати в селах. Євреїв намагалися «нормалізувати», а потім як «нормалізація» відбувалася – загнати назад. Тоді євреї говорили всі своєю мовою – на ідиш. І жили за своїми законами. Вони виглядали інакше, їли інакше від інших, молилися інакше і практично не спілкувалися ніде з іншим населенням, окрім як на базарі, в шинку або на вулиці. Коли Російська імперія, захопивши Польщу, виявила певну кількість мільйонів підозріло одягнених і тих, хто розмовляє іншою мовою, зовсім не контактних нових підданих – само собою, уряд здивувався. Євреїв одразу ж почали намагатися підлаштувати під свої стандарти. Наприклад, дати їм прізвища. Ситуація виявилася складною. Спочатку навіть погодилися мати справу з окремим євреєм. Він мав представляти свою громаду і за всіх нести відповідальність перед державою. Наприклад, збирати податки. Так було досить довго. Тому спочатку Олександр І, а потім і Микола І придумують таке – забирати у євреїв хлопчиків, виховувати в них солдатів протягом 25-ти років, вони цивілізуються, навчаться себе поводити «пристойно», вивчать російську мову, повернуться до своїх містечок і навчать інших. Багато хто виживав під час такої науки і навіть брав російські прізвища. Євреї вивчали російську мову, дехто охрещувався і взагалі відходив від громади, інші не охрещувалися, але практично ніхто не повертався до містечок. Євреї їхали до Москви, Санкт-Петербурга, відкривали там синагоги і приносили єврейство туди, замість того, щоб приносити російське життя до себе додому.

Процентна норма. Імператор Олександр ІІ придумав таку річ – євреям треба дати освіту. Бо свої книги вони читають, а наук не знають. Так у Російській імперії почали виникати казенні равинські училища, де готували адміністраторів для громад і починали вводити процентну норму. Це означало, що в школі-університеті мало бути не менше певного відсотка єврейських дітей. Як виявилося, євреї дуже швидко почали вчитися і за часів вже царя Олександра ІІІ норма почали формувати як «не більше». Тобто євреї ледве не захоплювали певні факультети і це змусило владу вдатися до такого заходу. І в навчальних закладах не головних міст скоригували норму для єврейських дітей – не більше 5%. А у крупних містах, як у Києві, не більше 3%. У вузах Москви та Пітера – євреї взагалі до навчання не допускалися. Такою була політика щодо євреїв у ХІХ-му, на початку ХХ-го століття у Російській імперії.

Звісно, євреї починають вириватися зі свого середовища. Вони рвуться в політику, просвіту, або ж закордон. Цьому сприяла і політика держави. Вона вважала, що третину євреїв треба похрестити, третина має виїхати, а ще третина вимерти сама. Але так не вийшло.

А далі революція. Голод. Революція і соціал-демократи взяли до себе велику кількість євреїв. У тому числі партія «Бунт», частина захопилася національним рухом. Як виявилося, євреї переважно були за рухи, що йшли вперед, за розвиток. Тоді вважалося, що соціалізм – це перспектива, і той розвиток, і вихід з того болота, яким виявилася Російська імперія. Вони пожаліли про це дуже-дуже сильно. Допомагати євреям намагався створений у 1914 році спеціально для них фонд «Джойнт», але радянська влада швидко усі намагання міжнародної допомоги та імперіалізму звела нанівець.

Рухаємося до частини виставки 30-х років ХХ століття. Голодомор. Репресії. НКВС. ЧК. Важливий напис над цим стендом – «Євреї: кати та жертви». «Треба розуміти, — зауважує Олег Ростовцев, — що серед катів та жертв сталінських репресій євреї посідали досить велике місце. Вони намагалися бути активними. Наприклад, головного равина Катеринослава сьомого Любавицького Ребе Менахема-Мендла Шнеєрсона у 1939 році забрало НКВС і всі його кати були євреї. Тобто євреї нижчили євреїв. Втім, назвати це позицією усіх євреїв – не можна».

«Голокост»

(папка Музей 2) (DSC04188)

Темні мармурові сходи ведуть на другий поверх музею – до залу «Голокост». На початку експозиції – інсталяція з книжками, що горять. Далі йде мова про виникнення нацистської ідеології та її антисемітську спрямованість. У центрі уваги – ідеологічна обробка свідомості німецької молоді, історія створення та функціонування «Гітлерюгенд», передана унікальними експонатами та кадрами документальної кінохроніки.

В 30-х роках XX століття було прийнято понад 400 законів і постанов проти євреїв. У Німеччині процес витіснення євреїв з економічного, політичного і культурного життя тривав майже 5 років. Дітей виганяли зі шкіл, а студентів – з університетів. Тих же, хто хотів емігрувати, відпускали без жодного майна. За расовими Законами Рейху «Про захист німецької крові і німецької честі» і «Про громадянство Рейху» заборонялися позашлюбні зв’язки і шлюби між євреями і німцями. Також громадянами Рейху вважалися лише ті, хто мав німецьку або ж споріднену кров.

Крім того, на єврейську громаду свого часу наклали величезний штраф у розмірі 1-го мільярду марок. Це було пов’язано з подіями у так звану «Кришталеву ніч». Так назвали серію погромів, що прокотилася Німеччиною та Австрією в ніч з 9-го на 10-те листопада 1938-го року. Приводом слугувало вбивство німецького дипломата єврейським юнаком, який хотів помститися за свою депортовану родину. Під час погромів були підпалені і розгромлені близько тисячі синагог, розграбовані понад 800 єврейських магазинів. Уламки шибок, що встеляли землю, і дали назву цим діям — «Кришталева ніч». Про «Кришталеву ніч», нацистські расові закони, антисемітську пропаганду в Німеччині та окупованій нацистами Європі розповідають тогочасні фільми, книги, листівки, газети і рідкісні предмети.

Вже у 1943-му році євреям був закритий доступ до всіх посад та професій, вони були обмежені у пересуванні та мали у паспорті обов’язкову відмітку «Jude» — «єврей».

Події на українських теренах відтворюються у розділі «Завтра була війна» та експозиціях, привчених жахливим подіям після червня 1941-го – евакуація, депортація, гетто, концтабори і «центри знищення», колабораціонізм, спротив нацизму і подвиг Праведників світу.

Створювати гетто на українських землях розпочали у липні-серпні 1941-го року. То було переважно на західних землях. На території так званого рейхкомісаріату «Україна» нацисти знищували євреїв переважно без створення гетто та у більшості випадків – на початку окупації. У євреїв Києва та Житомира, Дніпропетровська та Черкас не було особливих шансів на спасіння. Зокрема, у жовтні 1941-го року у Дніпропетровську євреїв зібрали біля Головунівермагу в центрі міста і під конвоєм направили до нагірної частини. Тут, на території лісорозсадника, протягом двох днів, 13–14 жовтня 1941-го, розстріляли 11-ть тисяч осіб, яких потім скинули у глибоку балку. Аби заглушити крики жертв, нацисти вмикали двигуни вантажних автомобілів. Другим великим місцем розстрілу євреїв був протитанковий рів, що знаходився за 4-ри кілометри від міста. З жовтня 1941-го до жовтня 1943-го років майже щоденно німці машинами привозили євреїв та розстрілювали. Про це свідчать речі убитих, знайдені у місцях рострілів. Вони є в експозиції.

Наступним кроком нацистів для «остаточного вирішення єврейського питання» стало виселення уцілілих євреїв до гетто. У грудні 1941-го на вулицях Дніпропетровська нацисти розвісили відозви голови міської управи з оголошенням про те, що євреїв переселятимуть до окремого кварталу – гетто. В експозиції музею є оголошення про обов’язкове штемпелювання паспортів євреїв та заборону виходити за межі визначеної їм території. За порушення — смерть.

Скільки ж загалом євреїв загинуло у Дніпропетровську внаслідок політики Голокосту в 1941–1943 років — достеменно невідомо. Втім, за статистичними даними, станом на 1 травня 1943 р. у місті не залишилося жодного єврея.

Відвідувачів не можуть залишити байдужими розповіді про духовний подвиг Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та його молодшого брата блаженного Католицької Церкви о. Климентія Шептицького. В експозиції — точні копії шафи, столу та стільця, за якими працював Митрополит. І, крім того, книги з величезної бібліотеки владики. Деякі — з його авторськими підписами. Для творців Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» ця сторінка дуже важлива, адже Митрополит Галицький Андрей Шептицький не лише особисто рятував євреїв у час Голокосту — на його рахунку мінімум 200 врятованих життів, а й відкрито засуджував цей геноцид. Відомо, що він організував цілу кампанію з порятунку євреїв. Передусім дітей. За його розпорядженням, їм видавали фальшиві довідки про хрещення з українськими іменами, а потім розподіляли по дитбудинкам. До порятунку євреїв Митрополит залучив і інших священиків, зокрема, свого брата Климентія. Крім того, окремий розділ експозиції Музею присвячений блаженному священномученику Омеляну Ковчу. Отець відомий тим, що за часів Голокосту став душпастирем в’язнів концтабору Майданек, куди потрапив за допомогу євреям. Його намагалися визволити, втім священик не захотів покинути своїх підопічних. У музеї є копія документа з Польщі, у якому українці просили звільнити отця Омеляна Ковча разом з іншими галичанами. Лист датований 25 березня 1944 року. Саме того дня у концтаборі Майданек священик загинув.

Крім того, у музеї зберігається і оригінальна Відзнака блаженного священномученика Омеляна Ковча, яку отримав Аарон Вайс — видатний історик та науковий радник Центру вивчення історії Голокосту «Ткума». У 2010-му році він був одним із перших лауреатів і передав відзнаку на зберігання до музею. В експозиції також історія порятунку його родини, родом із Борислава, що на Львівщині. Коли у 1941-му там почалися єврейські погроми, від смерті сім’ю Вайсів врятувала сусідка-українка Юлія. Вона переховувала євреїв на горищі свого будинку. Після цього Вайси ще протягом 21-го місяця не могли повернутися до рідної оселі. Увесь цей час їм допомагали укриватися місцеві жителі. Усі, хто допомагав порятувати родину – нині серед так званих Праведників світу. Це люди, які з ризиком для життя рятували євреїв під час Голокосту. В експозиції музею є інсталяція «Підвал родини Вайсів» та мультимедійна розповідь самого Аарона Вайса, яку можна переглянути в спеціальному залі з ефектом присутності.

Музей не оминає дражливих питань історії. У тому числі – ставлення українських націоналістів до Голокосту, ролі ОУН та УПА в історії євреїв України – та участі самих євреїв у формуваннях УПА. Однією з емоційно кульмінаційних частин Музею є діорама «Бабин Яр. Бабині Яри України», страшні свідчення масового знищення євреїв – речі та їхні історії, нацистські накази та зафільмовані кадри розстрілів. Величезний обсяг інформації містить мультимедійна карта «Україна під час Другої світової війни». Лише стислий перелік даних, про які повідомляє карта, складає більше 400 сторінок тексту.

Пам’яті шести мільйонів загиблих присвячений спеціальний «Зал пам’яті – зал іме».

На думку члена Дніпровської єврейської громади Олега Ростовцева, уся ця експозиція є нагадуванням. «Ми не намагаємося повернутися назад в те, що було колись. Ми не намагаємося йти з головою, повернутою назад. Ми не намагаємося роз’ятрювати старі рани і жити старою величчю, відчувати комплекс неповноцінності з приводу того, що було. На цьому не потрібно зациклюватися. Не це визначає наше життя. І тим паче, не це має визначати наше майбутнє. Ми всі повинні зрозуміти, що ми – травмовані пострадянські люди, які мали досвід життя у дуже страшній тоталітарній державі. Без усвідомлення цього факту дуже тяжко. Але це не означає, що ми повинні тільки цим жити і переживати, і лишатися такими. Ми можемо з цього вийти. Дуже часто ми наше минуле беремо за виправдання нашому теперішньому. Це не правильно. І це теж є принципом єврейської громади!»