Сьогодні ми є свідками фундаментальної зміни парадигми в діяльності спецслужб Європи: переходу від реактивного реагування на окремі інциденти до систематичного демонтажу російської гібридної інфраструктури, в якій Російська Православна Церква відіграє значну роль. Так вважає д-р Павел Врублевський, керівник Лабораторії прогностичних досліджень релігійних трансформацій Вроцлавського університету (Польща).
Відповідно, “«сірі зони» для маневрів російських спецслужб звужуються”, — впевнений він.
У той же час, на його думку, кремлівська пропаганда досягла успіху в перенаправленні уваги з власних злочинів на пропагандистські повідомлення про “релігійні переслідування” в Україні.
Павел Врублевський вже є знайомий читачам РІСУ. Два роки тому ми з ним обговорювали ситуацію з Православною Церквою у Польщі, яка тоді якраз святкувала 100-ліття отримання томоса про автокефалію від Вселенської Патріархії. Проте зараз вона перебуває під великим впливом і залежить від РПЦ МП, що, на думку дослідника, є “викликом для безпеки польського суспільства”.
Пан Павел є фахівцем з філософії релігії, історії ідей, займається проблематикою когнітивної безпеки та сферою впливу культури й релігії на аспекти державної безпеки. Зокрема, він має досвід судового експерта в кримінальних справах на релігійному ґрунті. З 2019 року як експерт співпрацює з Центром доктрин і навчання Збройних Сил Республіки Польща та іншими одиницями Міністерства національної оборони РП.
Крім того, він є членом Комісії візантинознавства Польського історичного товариства. І, що цікаво, у зрілому віці під особистим впливом митрополита Калліста Вера з Оксфорда, який був відомим богословом і єрархом Вселенського Патріархату, він навернувся на православ'я, прийняв обряд хрещення в одному з грецьких монастирів, а церемонію здійснив митрополит Лангадський Йоанніс, який, як зауважує Врублевський, “був першим грецьким єрархом, котрий визнав автокефалію ПЦУ”.
З експертом ми обговорюємо тему участі Російської Церкви в гібридній агресії Росії, зокрема, у розвідувальній діяльності Кремля, впливі на Православні Церкви в інших країнах, а також про використання релігійних наративів у російській пропаганді у світі. Окрема увага на проблемі протидії проросійській діяльності афілійованих з РПЦ МП церковних структур в Європі та Україні зокрема та викликами перед міжнародним правом у зв’язку з фундаментальними змінами у світовій політиці.
— Пане Павле, у світі відбувся Тиждень молитов за єдність християн, а в той час у міжправославних стосунках виникла нова хвиля звинувачень та доказів, що не все так добре між ними. І цього разу знову перший акт агресії і звинувачення прозвучали зі сторони кремлівського режиму, їх шпигунської служби в сторону Вселенського Патріарха Варфоломія. Як на Вашу думку, чому кремлівська Служба зовнішньої розвідки раптом так відкрито почала нападати на Його Всесвятість?
— Унікальний “документ”, опублікований російськими спецслужбами, має корисний характер, оскільки викриває стан органу, який його видав. Зміст і форму повідомлення прес-служби Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації я оцінюю як акт крайньої фрустрації та компрометації. Навіть у радянські часи, коли Православна Церква була повністю підпорядкована державі, КДБ не видавало теологічних повідомлень.
У цивілізованому світі важко уявити, що орган, відповідальний за безпеку держави, міг би зайнятися викриттям приходу, як буквально написано, “втіленого диявола” – “Антихриста з Константинополя”. У Росії ж державні медіа слухняно транслювали зміст заяви без будь-якого критичного аналізу. Найбільш красномовним є мовчання Московського Патріархату, яке наводить на думку про координацію дій між апаратом безпеки та церковною єрархією. Я навіть думаю, що ця заява є симптомом трансформації російської політики, в якій межі між державою, релігією та апаратом безпеки стали нерозрізнимі. Заяви, що видаються Російською Православною Церквою, принаймні зберігають фікцію розподілу повноважень: стиль залишається церковним, навіть якщо зміст є політичним.
Я розумію, що росіяни мають слабкість до популярних літературних мотивів Булгакова чи Достоєвського, але має бути дійсно погано, якщо розвідувальний орган почу цьому випадку – примітивну демонологію та псевдобіблійну екзегезу. Жодне речення в цьому повідомленні не є правдивим. Використані теологічні мотиви є не ознаками “побожності” автора, а лише інструментами політичного впливу, оскільки дезінформація здійснюється з посиланням на Святе Письмо.
У повідомленні вся розповідь про поступову експансію «Антихриста в сутані» оперта на дуже схематичних елементах: вона містить класичний топос кремлівської пропаганди, що розвідувальні служби західних держав є джерелом усіх невдач Росії, а також традиційне маркування політичних опонентів як “націоналістів і неонацистів”. Це має бути очевидне коло союзників “Антихриста”.
Звинувачення на адресу Патріарха Константинополя Варфоломія аналогічного змісту вже роками поширюються в мережі, особливо в соціальних медіа, фундаменталістськими групами, схильними до конспірологічних теорій – вже тоді всі посилання вели до Москви, а тепер, можна сказати: маємо відповідний «документ».
Атака на Патріарха Варфоломія викликана розчаруванням російського владного апарату через непропорційно малі результати порівняно з величезними засобами, вкладеними в підтримку авторитету Російської Православної Церкви в Україні, а також у Литві, Латвії та Естонії. Втім, не тільки в цих країнах Патріарх Варфоломій здобуває авторитет завдяки своєму безкомпромісному, автентичному, простому свідченню про те, що він є з нужденними, малопомітними, відкинутими і переслідуваними. Серце Патріарха Варфоломія не є байдужим до жодної людської істоти. Однак це не звичайний гуманізм, це дух Євангелія Христа. Для Кремля Патріарх Константинополя є фундаментальною загрозою для моделі російської симфонії між Церквою і державою – він є символом незрозумілої, бо непережитої свободи.
— До речі, сам тон і зміст цього звинувачення шпигунської служби — таке враження, що його писали якісь випускники богословських шкіл Московського Патріархату. Як на вашу думку, хто може бути потенційним автором цього тексту?
— Що ж, якість тексту така, що я б не підозрював його автора навіть у закінченні першого семестру богословських студій. Плоскість і брутальність повідомлення говорять самі за себе і, безумовно, не додають йому надійності.
На мій погляд, повідомлення вказує на можливі натхнення ключовими мотивами, присутніми в працях Олександра Дугіна: маніхейське бачення світу як дихотомії добра (Росія) і зла (Захід/Константинополь), візія конфлікту із Заходом як есхатологічного зіткнення, концепція Росії як «сили, що стримує» (katechon) прихід Антихриста і затримує Апокаліпсис, приниження своїх супротивників як сатанинських сил, інструменталізація богослов’я для імперських цілей, геополітична конкуренція Москви з Константинополем за лідерство в православ'ї, конспірологічні теорії про таємну коаліцію британських і американських розвідувальних служб з метою знищення Росії. Ця збіжність свідчить про те, що опублікована заява є інституційним відлунням ідеології Дугіна – її переходом з маргінесу екстремізму в офіційний дискурс спецслужб. Однак я сумніваюся, що автором заяви був сам Дугін. Незалежно від цього, це перехід від рівня реальної політики до глибокої міфоманії на державному рівні.
— А хто сказав, що навіть випускник російської духовної школи не може мати ось такий рівень світогляду, де переважає російський фашизм — рашизм? Якщо послухати проповіді російських єпископів і їх войовничу ненависть до всього неросійського, заклики до знищення інакомислячих, всього українського народу, то нічого дивного і у цьому тексті.
До речі, російські публіцисти звернули увагу, що у різдвяних виступах Путін проповідував свій погляд на діяльність Христа, а сам Кирил Гундяєв звучав як відвертий сталініст, що вимагає жорстоко карати всіх, хто посмів мати інші погляди. Чи не ховається у цьому всього оце загострення антихристиянської сутності “русского міра”, яку вже важко не зауважити?
— Звичайно, недостатній богословський рівень не робить це повідомлення менш небезпечним. Навпаки, воно може становити більшу загрозу, оскільки тоталітаризм не вимагає бути створеним видатними інтелектуалами. Повідомлення, безумовно, адресоване не професорам богослов'я чи філософії, а масовій збентеженій аудиторії. Це бажання викликати страх перед “Апокаліпсисом” і очікування більшого рівня реагування громадян на потреби держави. Однак зростання відчуття загрози не обов'язково має бути симетричним щодо очікувань режиму. Ірраціональність повідомлення органу безпеки Росії, безумовно, у більш освічених колах буде сприйнята як слабкість державного апарату, що випливає з втрати контролю над деякими важливими сферами.
Я б не став узагальнювати, що кожен випускник православної богословської школи в Російській Федерації є прихильником тоталітарної ідеології «русский мир». Якщо ми поширимо судження про «рашизм» на всю інституцію, ми втратимо здатність розрізняти офіційний дискурс Патріарха та опозицію всередині Московського Патріархату, яка, навіть якщо є в меншості, проте є реальною. Ця опозиція, маргіналізована і піддана суворим державним і канонічним репресіям, є голосом здорового церковного життя. Отже, є такі, для яких богослов’я є і залишатиметься емпіричним актом переживання Бога через суто духовний «етос» і які готові принести жертву за це свідчення віри. За останні чотири роки було порушено 25 офіційних проваджень проти духовних осіб, звинувачених у “дискредитації збройних сил Російської Федерації”, інших за опір війні позбавили священичого сану або відсторонили від посади, ще інші пішли самі.
Однак я вважаю, що ці дані навмисно занижені російською владою, щоб не мобілізувати опозицію до дій і не підживлювати надії на зміну політичної ситуації. Також настрої всередині Російської Православної Церкви стають дедалі напруженішими. Патріарх Кирил не набирає прихильників.
Психічний тиск, фізичне залякування, позбавлення засобів до існування чи навіть даху над головою – це методи, до яких вдається Московський Патріархат у своїх рядах духовенства. Порівняння зі сталінськими часами я вважаю цілком адекватним – це модель, в якій Церква відмовилася від автономії, в тому числі доктринальної, в обмін на інституційний престиж і можливість здійснювати повний нагляд всередині спільноти.
— Тобто і цей документ, і мілітаристські виступи єпископату РПЦ на чолі з Кирилом Гундяєвим, і загалом офіційні державно-конфесійні стосунки в Росії лише підтверджують факт того, що релігія, Церква для них є засобом контролю за свідомістю вірян і примусу до вірності державі. Як сказав комуністичний класик: релігія — опіум для народу. Навіть існування дійсно дуже малочисельної опозиції цьому — це лише підтвердження правила.
— Ситуація набагато гірша, оскільки “опіум для народу” за часів Маркса був еквівалентом “наркотику”, що зменшував біль, а релігії на службі Путіна підпорядковані смертоносній дії держави, вони як отрута.
У сфері таких основних прав людини, як релігійна свобода, ситуація в Росії є драматичною. Закон про екстремізм від 2002 року систематично застосовується проти всіх Церков і релігійних об'єднань, діяльність яких не схвалюється державою. Слід обов'язково додати, що Росія не має жодного мандата, ані морального, ані юридичного, давати оцінки релігійній свободі в Україні, але в цьому питанні, захищаючи свої інтереси, вона проводить міжнародну кампанію дезінформації.
— Повертаючись до тексту кремлівських розвідників, вони чітко висловлюють в яких країнах їх турбує ситуація — регіон Балтії і на Балканах. Чому зараз звучать саме ці країни?
І також цікаво, чому так яскраво звучить як зацікавлена сторона Велика Британія? Ми звикли чути про “вашингтонський” вплив на Вселенську Патріархію, а тут ще британський.
— Обидва регіони дійсно знаходяться в епіцентрі конфлікту між Російською Православною Церквою та Константинопольським Патріархатом. Литва, Латвія та Естонія розпочали процес визволення православних громад з-під юрисдикції Росії. Москва вже втратила Україну, а також відбувається поглиблення втрати впливу в країнах Балтії. На Балканах Росія все ще має значну позицію, але помітна поступова геополітична трансформація цієї частини світу в бік Західної Європи. Для Кремля Балкани є “останнім бастіоном” перед майже повною втратою впливу на континенті. Атаку на Константинополь з боку кремлівських спецслужб я б розглядав як спробу протидіяти реалізації аналогічних сценаріїв.
Поява Лондона в тексті повідомлення, на мою думку, також не може бути випадковою. Згадка про британські розвідувальні служби як союзників “антихриста” є прийомом, що служить для маскування власної неефективності та безсилля: традиційне звинувачення Вашингтона вже не є достатнім для пояснення втрати реального впливу Російської Православної Церкви. Велика Британія може мати для кремлівської пропаганди більшу силу, ніж Вашингтон, тобто “відомий ворог”. Британські спецслужби є більш елітним, культурним і витонченим противником – саме таким, яким його уявив Дугін. Однак коли спецслужби говорять як автори теорій змови, це означає, що реальність для них вже є неприйнятною без міфологізації.
Інша гіпотеза може бути пов'язана з бажанням не висвітлювати антагонізми між Москвою і Вашингтоном у зв'язку з активністю промосковських лобістів у США. Варто також розглянути тезу, пов'язану з переходом до британських служб частини кадрових ресурсів колишніх російських служб, що походять саме з Служби зовнішньої розвідки – цей факт може бути пов'язаний з особливою неприязню до британців.
— Про активність британців у церковних європейських справах говорять й українські експерти, бо йдеться про розуміння британськими службами ролі РПЦ і релігії загалом у діяльності кремлівських служб. Як також і у розумінні атмосфери, яка панує у самій РПЦ. Зрештою, британці напевно не забули всі ці акції російських спецслужб, які відбулися на їх території за останні роки.
А як ви думаєте, як така активність британців і спецслужб з інших країн вплине на ситуацію в Європі? Бо ми вже бачили, що і у Чехії, і в Болгарії, в скандинавських країнах спецслужби почали реагувати на діяльність у них мереж РПЦ.
— Ми є свідками фундаментальної зміни парадигми в діяльності спецслужб Європи: переходу від реактивного реагування на окремі інциденти до систематичного демонтажу російської гібридної інфраструктури, в якій Російська Православна Церква відіграє значну роль. “Сірі зони” для маневрів російських спецслужб звужуються. Спільна загроза не тільки стимулює поглиблення співпраці – ми фактично спостерігаємо зростання координації дій спецслужб країн ЄС та Великої Британії. Стандартизовані протоколи обміну розвідувальною інформацією стануть ключем до формулювання все більш адекватних відповідей на загрози. Водночас непередбачуваність поточної політики США змушує Європу до стратегічної самостійності.
Що особливо важливо: те, що до війни в Україні багатьом здавалося “теорією змови”, тобто релігійна громада як шпигунська мережа, тепер стало предметом виваженого, підкріпленого доказами аналізу. Це полегшує урядам прийняття рішучих, хоча й складних рішень.
— Так, можливо на рівні представників спецслужб вони це розуміють і співдіють, але на рівні політиків і правозахисників, то пропагандистам РПЦ вдається і надалі переконувати всіх, що в Україні є порушення релігійної свободи і йдеться саме про діяльність УПЦ МП. І саме ті кола, у т.ч. часто короткозорі правозахисники, які не бачать ситуації на окупованих Росією територіях, створюють опінію, що в Україні під загрозою релігійна свобода.
Як на Вашу думку, чи релігійна інформацію з окупованих територій доходить до європейського загалу? Чи таки її бракує, а тому мають успіх дії російських пропагандистів?
— На мій погляд, кремлівська пропаганда досягла часткового, але значного успіху в перенаправленні уваги з російських злочинів на пропагандистське твердження про “релігійні переслідування” в Україні. Це відбувається не тому, що бракує документації про порушення на окупованих територіях, а через структурну асиметрію в тому, як різні типи інформації доходять до західної суспільної думки. Кремлівський наративний механізм просто часто є більш переконливим для західної аудиторії. Як правило, свіжі події привертають більше уваги ЗМІ, ніж триваючі роками російські переслідування на окупованих територіях, які для багатьох ЗМІ вже “застаріли”.
Переслідування на окупованих територіях України вимагають розуміння геополітичного контексту, релігійної історії України, відмінностей між різними Православними Церквами, механізмів російської гібридної війни та ознайомлення з дуже складною документацією. Це занадто складна розповідь для пересічного споживача медіа, який має обмежений час і увагу. “Заборона православ'я” – це простий і послідовний, навіть сенсаційний, меседж, який має очікуваний ефект доміно. Таким чином Росія ефективно маніпулювала багатьма західними інституціями, в тому числі релігійними, щоб висловити занепокоєння щодо українського законодавства. Ці втручання надають легітимності російській нарації і створюють враження “міжнародного консенсусу” щодо побоювань щодо релігійної свободи в Україні. Проте зростаюча на Заході свідомість російської маніпуляції, безсумнівно, обмежить шкоду, заподіяну нам таким чином.
Росія, перш за все, використовує сугестивний образ “перевернення ролей”: вона представляє агресора як захисника релігійної свободи, а жертву – як переслідувача. Це також підступна гра, яка живиться чутливістю західних країн до стандартів демократії. Таке інструментальне використання Росією західних принципів релігійної свободи є зброєю не тільки проти України, але й проти західних країн – воно служить для систематичного проникнення в західні політичні системи. Ті самі російські “захисники” свободи, як тільки розправляться з Україною, спробують подати позови, пов'язані з “порушеннями свободи” по всій Європі та США. Той, хто цього не розуміє, вже програв.
Навіть якщо більшість західних політиків розуміють контекст, існування “побоювань щодо релігійної свободи” ускладнює діагностику і вимагає від України постійного виправдання своєї політики. Тому Україна, проактивно залучаючи міжнародні інституції та будуючи коаліції з іншими жертвами дій Росії, повинна розробити простішу, більш переконливу інформаційну кампанію, яка зможе конкурувати з російською в медіа-просторі мейнстріму. Вона також повинна ефективніше реагувати на професійне проросійське лобіювання, зокрема шляхом розкриття джерел його фінансування, особливо ролі олігархів, таких як Вадим Новінський чи Андрєй Клямка. Важливу роль відіграє також українська діаспора в західних країнах, яка допомагає пояснювати українську точку зору в місцевих медіа та інституціях.
— Європейське право часто трактує так, що обмеження релігійної свободи може бути застосоване лише тоді, коли є загроза громадянській безпеці. Тобто йдеться про внутрішні ситуації, загрози терористичних актів або щось таке. А в Україні йдеться про те, що діяльність Московського Патріархату створює небезпеку самому існуванню України як незалежної держави.
А зараз російські діячі раз за разом наголошують, що існування УПЦ МП для них є дуже важливим, поруч з нав’язуванням російської мови як другої офіційної або й державної в Україні. Чи це не означає, що Кремль сам чітко вказує, що і російська мова, і Церква Московського Патріархату їм дуже потрібні в Україні?
— Під час саміту на Алясці та в меморандумі від червня минулого року Путін офіційно вказав серед умов мирної угоди в Україні на вимогу скасування обмежень щодо Української Православної Церкви Московського Патріархату та надання російській мові офіційного статусу. Для Російської Федерації це не реальні проблеми релігійної свободи чи прав людини, а інструменти стратегічного контролю. Це найочевидніші докази того, де знаходяться центри трансляції російської політики.
Ваше запитання стосується фундаментальної – і досі недостатньо визнаної – прогалини в європейській системі захисту прав людини: що відбувається, коли релігійна організація стає інструментом гібридної війни, яку веде держава-агресор, прямою метою якої є знищення незалежності держави-жертви?
Проблема полягає не у відсутності доброї волі з боку України, ані в нерозумінні українськими юристами міжнародних стандартів. Проблема полягає в структурній невідповідності чинного правового поля ситуації, яку його творці в 1950 році не могли передбачити. Європейська конвенція з прав людини, розроблена в умовах миру в стабільних західних демократіях, буквально не передбачає ситуації обмеження релігійної свободи з міркувань національної безпеки. Однак згадана Конвенція передбачає існування функціонуючих держав, здатних забезпечувати дотримання і захист прав. Якщо Росії вдасться знищити українську державність, частково шляхом використання структур, залежних від Московського Патріархату, як інструменту гібридної війни, це означатиме втрату здатності захищати будь-які права своїх громадян. Отже, національна безпека є фактичною передумовою можливості користуватися будь-якими правами.
Ця ситуація виявляє нагальну потребу у внесенні змін до міжнародного права, щоб врахувати ситуації, в яких держава, що захищається від військової агресії, повинна збалансувати захист індивідуальних релігійних прав з необхідністю виживання як держави. Початком цього процесу є не тільки резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 2024 року, які вказують на внутрішню суперечність одночасного існування Російської Православної Церкви як інструменту політики Кремля та суб'єкта захисту прав у розумінні свободи віросповідання. Хоча de iure не передбачається виняток для національної безпеки в обмеженнях релігійної свободи, ряд країн ЄС зуміли ефективно ввести обмеження щодо структур, пов'язаних з Російською Православною Церквою, використовуючи різні правові та адміністративні підстави. Це означає, що еволюція правових норм триває, навіть якщо формальна договірна база ще не змінилася.
— Деталізуйте, про що саме мова: “ряд країн ЄС зуміли ефективно ввести обмеження щодо структур, пов'язаних з Російською Православною Церквою, використовуючи різні правові та адміністративні підстави”? Про які держави йдеться і що саме було введено?
— Моя заувага стосується досить складних дій переважної більшості держав-членів ЄС у контексті розпізнавання загроз, пов'язаних з тим, що Російська Федерація використовує структури Російської православної церкви та інших релігійних об'єднань як опору для власної політики, в тому числі в контексті розвідувальних дій, що здійснюються за їх посередництвом. Інституції, уповноважені тлумачити міжнародне право, у своїх висновках неодноразово застерігали в цьому контексті від колективного покарання релігійних спільнот за дії їхніх лідерів або окремих членів. Тому держави ЄС застосовують непрямі заходи для захисту своїх основних інтересів.
Чехія, наприклад, прийняла підхід, який повністю уникає прямого обмеження релігійної свободи: санкції накладаються з міркувань національної безпеки індивідуально на фізичних осіб, а не на Церкву як інституцію. Заборони на в'їзд або заморожування активів добре закріплені в міжнародному праві і не розглядаються як обмеження релігійної свободи. Чеська держава також розглядає можливість скасування реєстрації Російської Православної Церкви, що не буде прямою забороною релігії, а позбавленням юридичної особи статусу організації, яка не відповідає формальним вимогам. Це відповідає рекомендаціям Венеціанської комісії та ОБСЄ. Чеська академія наук додатково закликала розглянути можливість обмеження частини спеціальних прав місцевої Православної Церкви через її причетність до проросійської політики. Застосовуваним заходом є також відсутність фінансування з державних коштів. Звичайно, загальні побоювання щодо «російського впливу» не є достатніми – потрібні конкретні докази.
Балтійські країни, такі як Литва та Латвія, вимагають, щоб релігійні інституції, що функціонують на їхній території, були юридично та адміністративно незалежними від іноземних держав, але не забороняють доктринальних або духовних зв'язків.
У випадку Естонії закон, який очікує на рішення Верховного суду щодо його відповідності конституції, накладає на релігійні організації обов'язок адміністративного, фінансового, а також доктринального відмежування від іноземних інституцій, що пропагують насильство або ненависть. Два вето президента Естонської Республіки щодо таких законодавчих рішень, хоча й не ставлять під сумнів реальність загрози, показують, що пропорційність заходів реагування залишається ключовою правовою вимогою. Ці інструменти повинні бути обґрунтовані чітко діагностованими загрозами, адаптовані до них, а не надмірними або такими, що дають можливість надмірного тлумачення. На мій погляд, найімовірніше, що Верховний суд Естонії буде обережним і визнає частину положень конституційними, а інші – неконституційними. Це рішення стане моральним і правовим прецедентом також для оцінки українського закону 8371. Незалежно від результату, Росія використовуватиме цю справу як “доказ” “переслідування православ'я” в країнах Балтії.
Міністерство закордонних справ Росії та Московський Патріархат відкрито визнають, що активно лобіюють міжнародні організації з метою викликати негативну оцінку естонського законодавства. Я вважаю, що експерти ООН повинні бути більш свідомими того, що їхні заяви використовуються як інструмент гібридної війни державою-агресором. Слід додати, що ті самі ключові експерти – Назіла Ганеа, Георгіос Катроугалос і Ніколя Леврат (Nazila Ghanea, Georgios Katrougalos i Nicolas Levrat), які були підписантами критичних заяв щодо українського закону, зараз використовують майже ідентичну риторику і юридичну аргументацію щодо естонського законодавства.
— А як Ви самі оцінюєте українське законодавство і дії щодо УПЦ МП? Чи варто було приймати такий закон, чи діяти інакше?
— Питання про те, чи є положення закону 8371 правильними, вимагає розрізнення між його правовою та стратегічною оцінкою. Україна, як кандидат до ЄС, повинна продемонструвати відповідність своїх законодавчих актів найвищим стандартам. Слід усвідомлювати, що заходи, які застосовуються під час війни, хоч і є виправданими, але саме через надзвичайність ситуації будуть піддаватися більш пильному спостереженню, ніж заходи, визначені та застосовувані в мирний час. На мій погляд, формальна сторона та процес імплементації закону могли бути більш витонченими, щоб мінімізувати передбачувану критику та максимізувати легітимність дій, одночасно досягаючи тих самих цілей у сфері безпеки держави. Безумовно, на етапі концептуалізації законодавчих рішень не вистачило широких міжнародних консультацій – вони, безсумнівно, пом'якшили б нинішні напруження. Однак в умовах тотальної війни, коли держава-агресор офіційно заявляє, що контроль над релігійною організацією є однією з її стратегічних цілей, а суспільство масово підтримує оборонні дії, прийняття будь-яких ефективних заходів реагування було необхідним.
— Ви згадали про чеський приклад. В Україні також було відкрито справи проти понад дві сотні представників УПЦ МП, яких підозрюють у тих чи інших порушеннях закону, включно з поширенням ворожої пропаганди і підтримкою російської агресії. В самій УПЦ МП це часто називають “гоніння” і порівнюють з гоніннями з епохи СССР. На тлі інших численних прикладів колаборації і проросійської діяльності кліру МП в Україні цих справ ще не так багато. Чи такий чеський приклад поступування для України був би кращим? Або які ще дії варто застосувати, щоби мінімізувати вплив в Україні МП як співучасника агресії?
— Це класичний механізм “захисту” винного: спочатку він заперечує, потім атакує, а врешті-решт міняє ролі, представляючи себе жертвою, а жертву — “катом”. Адже саме Московський Патріархат був у 1943 році організаційно відтворений самим Сталіним і сьогодні продовжує щодо України ту саму політику, що й Сталін.
Ми маємо подібні проблеми з Російською Православною Церквою як елементом кремлівської інфраструктури впливу. Однак жодна європейська нація не зазнала таких великих втрат, як українці, внаслідок втягнення релігії в передачу інтересів Кремля. Різниця полягає також у тому, що ми не живемо в однакових правових системах, ані в однакових соціальних екосистемах. Ці “технічні деталі”, тобто релігійне право, рівень суспільної довіри, історичний досвід, стандарти доказування тощо, визначають, чи буде інфільтрація швидко припинена, чи стане толерованою “нормою”.
Я зовсім не вважаю, що західноєвропейські рішення є з принципу зразковими для України, але Україна не може не робити з них висновків, і навпаки – український досвід є незамінним для оцінки змін, що відбуваються у глобальному середовищі безпеки.
Тому взаємний обмін досвідом є ключовим для розпізнавання ворожих дій та ще більш ефективної протидії їм. Деякі країни ЄС недостатньо інформують власне населення про загрози, пов'язані з інструменталізацією релігії іноземною політикою, а без ширшої обізнаності з цього питання звичайні люди не набудуть імунітету до такого впливу. Така “незаймана” сфера становить особливий інтерес для російських спецслужб – вона дозволяє проникати, поступово змінювати пріоритети групи та отримувати від цього вигоду, часто завдяки дуже наївному підходу, який можна використовувати.
З точки зору соціальної психології, російський вплив рідко діє через одноразову пропаганду, а частіше через механізм нормалізації: поступове зміщення меж того, що вважається прийнятним (“це тільки молитва”, “це лише традиція”, “це лише інша точка зору”), аж до моменту, коли група починає захищати рішення, вигідні для агресора, як нібито “свої”. Тут використовуються відомі інструменти впливу: сакральний та інституційний авторитет, тиск конформізму, соціальна потреба у згуртованості та плавне переосмислення ідентичності (“ми” не як громадяни держави, а як “справжні віруючі” проти “зіпсованого світу”). В результаті виникає явище “зміщеної норми”: те, що ще вчора було неприйнятним, сьогодні вважається “розумним компромісом”. Це класичний прийом Москви.
Тому обмін досвідом між країнами є не тільки корисним, але й необхідною умовою ефективної оборони. Він дозволяє швидше розпізнавати повторювані шаблони: створення фінансових та організаційних залежностей, “укладання угод” з місцевими елітами, створення відчуття кривди та облоги, а потім використання цієї “кривди” для мобілізації групи проти державних інституцій. Це класична схема: спочатку створюється наратив про переслідування, потім спільнота отримує “захисника”, а наприкінці захисник очікує лояльності.
Якщо громадяни не розуміють, що таке інструменталізація релігії іноземною політикою, вони будуть реагувати інстинктивно – у переконанні, що релігія є “приватною справою”, тому її критика є “дискримінацією”, що полегшує агресору перевернути ролі та спричинити моральну дезорієнтацію. Відсутність свідомої публічної дискусії створює “сіру зону” – простір без когнітивної стійкості, в якому легко запускаються поляризація, теорія змови, механізм “ми проти них” і поступове захоплення порядку денного.
Цей незайнятий простір не є нейтральним. Він є запрошенням для російських служб та їх посередників – це ідеальне середовище: можна м'яко, без витрат, під прикриттям душпастирства, традицій, турботи про етнічні меншини чи релігійну свободу, а потім терпляче робити свою справу: вербувати, пов'язувати інтересами, змінювати пріоритети групи і будувати довгий важіль впливу. Найчастіше це відбувається не через реалізацію геніального плану, а через банальну людську схильність підкорятися авторитету, шукати приналежності та уникати конфліктів – тобто через те, що в нормальному суспільстві є позитивним сполучною ланкою спільноти, а в умовах інформаційної війни стає джерелом слабкого місця.
— Що цікаво, на тлі інших світових процесів, дій того самого президента США, чи можна взагалі від України вимагати дотримання певних норм, якщо ці норми, як і багато що у світовому законодавстві не виконується тими, хто мав їй гарантувати безпеку або гарантувати безпеку у світі? Чи українці також мають реагувати “стурбованістю” у дусі пасивних реакцій ООН та її підрозділів на події в Україні, наприклад, на їх невдоволення на дії України на свій захист? Зокрема, коли вони, не розуміючи ситуації, намагаються вчити нас як захищати релігійну свободу, а самі нічого не можуть сказати російському агресору, який гвалтовно порушує всі базові засади прав людини.
— Це принципова проблема, дуже складна. Рада Безпеки ООН, орган, відповідальний за дотримання миру та безпеки у світі, повністю паралізована російським вето. Це не випадкова дисфункція, а внутрішня суперечність системи, яка передбачала співпрацю великих держав, а не агресію однієї з них.
Немає простої відповіді на питання, якщо інституція, відповідальна за дотримання норм міжнародного права, є структурно нездатною діяти проти їх порушення однією з великих держав, то чи має жертва цієї агресії достатній мандат, щоб апелювати до застосування “надзвичайних заходів” у міжнародному праві?
Якщо найбільший гарант міжнародного порядку, тобто США, вибірково дотримується багатосторонніх норм, чому Україна як жертва агресії повинна дотримуватися більш суворих стандартів? Якщо деякі держави можуть проводити військові операції з документально підтвердженими порушеннями прав людини без значних наслідків з боку міжнародної системи, чому Україна як жертва агресії повинна підлягати більш суворому контролю за оборонні дії на власній території?
Україна має вагомі емпіричні підстави стверджувати, що відмова від повного спектру оборонних заходів, включаючи обмеження щодо інституцій, які використовує агресор, про які ми тут говоримо, в ім'я збереження самих норм системи, яка не захищає жертв від агресора, була б формою самогубства – збереження вірності системі, яка сама собі суперечить. Водночас Україна не може дозволити собі стати тим, проти чого бореться. Вона повинна зберегти моральну перевагу як жертва агресії, дотримуючись фундаментальних норм. Це невід’ємний імператив.
Справжня моральність, однак, полягає не в абстрактному, ідеалістичному дотриманні правил незалежно від контексту, а у відповідальному балансі між принципами та виживанням спільноти, яка має ці принципи реалізовувати. Це дає Україні право публічно поставити під сумнів вибірковість та лицемірство міжнародної системи. Система захисту прав людини повинна єрархізувати свої втручання, тобто спочатку зупинити геноцид, а потім обговорювати пропорційність обмежень свободи релігії. Я глибоко переконаний, що інтенсивність критики експертів ООН щодо оборонних дій України є непропорційною до відсутності з їхнього боку критики російських воєнних злочинів, тортур, депортації дітей та систематичного знищення цивільної інфраструктури.
Продовження буде
##DONATE_TEXT_BLOCK##