Православна Церква у Польщі: залежність від Москви є викликом для безпеки польського суспільства, — розмова з д-ром Павелом Врублевським

Д-р Павел Врублевський є віцедиректором Інституту філософії Вроцлавського університету, керівником Лабораторії прогностичних досліджень релігійних змін.

У зрілому віці, після знайомства з грецьким православ’ям, він прийняв водне хрещення і став православним. Як сам зауважує, “мене хрестив митрополит Лангадський Йоанніс, який був першим грецьким єрархом, котрий визнав автокефалію ПЦУ”.

З 2019 року як експерт бере участь у проєкті Центру доктрини та підготовки Збройних Сил Польщі у сфері аналізу безпекового середовища з позиції міжконфесійних відносин; з 2022 року від імені Вроцлавського університету відповідає за співпрацю з цим Центром.

Також д-р Врублевський досліджує серед іншого сучасний міжкультурний та міжрелігійний діалог, історію філософії, філософію релігії, особливо філософські основи відмінностей між християнським Сходом і Заходом, та історію і сучасність Православної Церкви у Польщі.

— Пане професоре, як ПАПЦ відзначає свій ювілей?

— Офіційний графік ювілею, оголошений 9 березня, є досить загальним, що може свідчити про те, що підготовка не просувається. Ця програма також не враховує певних юридичних та історичних складнощів: у 1924 році Константинополь видав Томос про надання автокефалії для Православної Церкви в Польщі, але його урочисте оголошення та ухвалення у Варшаві за участю представників нашої влади відбулося у 1925 р. Цей останній акт, тобто промульгація, надає томосу чинності, тому святкування варто перенести й на наступний рік, якщо ми говоримо про справжній ювілей.

ПАПЦ намагається надати святкуванням національного статусу, щоб отримати фінансові ресурси – анонсовано участь президента Анджея Дуди, але це питання ще не вирішено. Я думаю, що пан Президент ризикував би втратити свій авторитет, якби не врахував постійної підтримки Москви, яку вона стало надає Варшавській православній митрополії, і вона взаємна. Одне з ювілейних богослужінь відбудеться у новозбудованому храмі, довершення якого фінансував фонд, пов’язаний з російською державною компанією «Росатом». Ця корпорація потрапила під численні міжнародні санкції у зв'язку з війною в Україні. У цій ситуації для молитви в цій церкві краще були б голі стіни, аніж золоті ікони за криваві рублі.

Я маю особисту образу на митрополита Саву за те, що він продовжує грати на українському питанні мовою богословських теорій змови. У своєму нещодавно опублікованому посланні на Великий піст він торкнувся теми «проявів діяльності сатани» в Україні, натякаючи на нібито переслідування православних християн і відбирання їх майна. Митрополит Сава заявив, що таким чином «світ, створений Богом, втратив свою первісну гармонію», тим самим припускаючи, що цю «споконвічну гармонію» в Україні створив Московський Патріархат. Це повністю узгоджується з міжнародними діями Російської Федерації щодо представлення України, фактичної жертви російської агресії, як агресора, який порушує, серед іншого, право на релігійну свободу. Митрополит Сава вкотре не засудив зло тисяч українських жертв і підтримку Московським патріархатом жахів війни.

Така позиція не може бути прийнятною і повинна стати основою для перегляду багатьох питань у відносинах між польською державою та ПАПЦ. У цьому контексті варто додати, що нещодавно, 13 березня, митрополит Сава прийняв у своїй резиденції архиєпископа Віктора Коцабу, делегата українських структур Московського Патріархату для контактів з європейськими міжнародними організаціями. Москва намагається створити власні «українські» душпастирські центри в Західній Європі – їх вже створено 84. ПАПЦ підтримує цю діяльність, у тому числі й через переміщення священнослужителів. Ці дії сприяють реалізації так званої стратегії гуманітарної політики за кордоном, прийнятої Росією у 2022 році, яка передбачає участь підконтрольних російській державі релігійних об'єднань у «боротьбі за культурний вплив» та «нейтралізації антиросійських настроїв».

— Чому ПАПЦ є під таким сильним російським впливом?

— Нинішнє становище ПАПЦ зовсім відрізняється від ситуації сто років тому. Сила цієї Церкви в міжвоєнний період була результатом двох чинників: її відокремленості від Москви та підтримки польського raison d'état, рації стану. Хоча, як ми знаємо, було багато серйозних суперечок, особливо щодо ревідикації культових споруд. Однак у 1929 році православні становили 12,3% населення Польщі, а сьогодні, згідно зі статистикою 2021 року, лише 0,4% – ця ситуація теж не без значення, оскільки маргінальна релігійна група природним чином втрачає суспільний і політичний вплив, до якого вона звикла. Можливо, тому митрополит Сава сьогодні шукає підтримки в Москві, намагаючись таким чином змусити польську владу зацікавитися ним, але ця стара козирна карта не є сильною, тому що довіра до ПАПЦ у цій грі стає все меншою.

Ця ситуація свідчить про те, що ПАПЦ не здатна критично осмислювати власну історію. Ідеалізація самоуявлення витісняє здатність робити необхідний іспит сумління. Такий ювілей мав би стати приводом для підведення підсумків усіх сто років існування Церкви. Проте сумнозвісна співпраця митрополита Діонісія Валединського з нацистами замовчується, як і весь подальший період серйозного «заплутання» в комунізмі, включно з офіційною підтримкою воєнного стану в 1981-83 роках. Віру в силу Москви зміцнювало явище передачі контактів з комуністичною спецслужбою від покоління до покоління в ПАПЦ, яке можна назвати «агентурною спадкоємністю». Прикладом є ставлення митрополита Василія Дорошкевича, який рекомендував власного сина до співпраці зі СБ. Сьогодні картина не краща, тому що «агентурна спадкоємність» створила середовищну «ментальну спадкоємність» із тенденцією до небезпечної міфологізації Москви і таким чином продовжила найгірші стереотипи щодо православ’я серед поляків.

Можна запитати: куди поділася довоєнна ПАПЦ? Існує багато аргументів, які свідчать про те, що її автентичну традицію продовжили два православних єпископи, пов’язані з польським урядом у вигнанні в Лондоні. Крім того, збереглися документи Управління у справах релігій 1981 року, в яких містилися плани розвалу «неприєднанної» польської православної групи в Англії, яка налічувала приблизно 200 осіб – головну роль у цьому проекті відіграв єпископ Сава Грицуняк, який, як голова ПАПЦ, перевіз у 2012 р. останки цих єпископів, Сави Совєтова та Матея Семашка, до Польщі. Тому не дивно, що місцева Православна Церква не вбачає нічого недоречного в іншому парадоксі: поєднанні святкування 100-річчя власної автокефалії з лояльністю до Москви в українському питанні. Боюся, що це внутрішнє протиріччя повністю маргіналізує суспільну роль православ’я в нашій країні.

– А які загалом стосунки між Польською державою, урядом і ПАПЦ? Чи ось ця проросійська політика керівництва ПАПЦ не викликає щодо неї негативних реакцій влади і суспільства?

– Польська держава не розробила зрілих інструментів релігійної політики з 1989 року, а в світлі сучасної динаміки соціокультурних змін, пов’язаних, серед іншого, з девальвацією авторитету релігійних інституцій, це питання стає дедалі актуальнішим. Тим паче, що релігійні інструменти набули більшого значення в контексті діяльності, яку веде Російська Федерація в рамках т.зв. когнітивної війни. Росія не тільки використовує православне християнство, а й намагається впливати на інші «традиційні» конфесії, тобто іслам, юдаїзм і буддизм. Діагностика впливу цих факторів на регіональну безпеку має бути комплексною. Конституція Польщі в ст. 53 передбачає можливість обмеження діяльності релігійного об’єднання з міркувань безпеки, але підстав для таких кардинальних рішень немає, навіть якщо окремі сфери потребують моніторингу та втручання.

ПАПЦ користується фінансовою підтримкою держави на рівних умовах з іншими Церквами та релігійними об'єднаннями. Зараз це предмет ширших міжміністерських консультацій. Неможливість з 2018 року скликати засідання спільного представництва уряду та ПАПЦ свідчить про певну кризу у стосунках. В основному це пов’язано зі зростанням матеріальних претензій Церкви. Безумовно, на загальне суспільне падіння довіри до ПАПЦ впливають її зв’язки з Московським патріархатом – наслідки, пов’язані з цим, будуть довгостроковими, можливо, навіть у деяких аспектах незворотними.

— Тобто держава наразі не розуміє всіх наслідків впливу Москви на внутрішні справи у Польщі через релігійні кола? А польське суспільство вже бачить у цьому загрозу?

— Навпаки, польська стратегія національної безпеки за 2020 рік визначає загрози з боку Російської Федерації – передумовою для її створення, серед іншого, був аналіз, що охоплює також релігійну сферу. Останнє виражено в оприлюдненому роком пізніше документі Командування ОЗС НАТО з питань трансформації, який прямо визначає роль Російської Православної Церкви в політиці Путіна як стратегічну. Звісно, ​​війна в Україні виявила нові аспекти цієї загрози польському суспільству і дозволила перевірити та уточнити наші діагнози. Соціальна чутливість у Польщі на цьому тлі стає дедалі більшою. Ми усвідомлюємо, що ігнорування цього, чим іноді грішать певні політики, призводить до недооцінки реальних і потенційних дій Кремля.

Мої попередні критичні зауваження вказують на необхідність більш цілісних рішень та їх професіоналізації. Слід пам'ятати, що в умовах демократії держава та релігійні об'єднання мають взаємні правові зобов'язання. Я є автором проекту створення підрозділу у справах реалізації завдань держави, що випливають із конституційного захисту релігійної свободи та міжнародного права у цій сфері. Це мав би бути орган, який також буде виявляти, контролювати та протидіяти екстремістській діяльності на релігійній основі, яка загрожує національній безпеці. У цьому плані ми хотіли б використати досвід інших країн ЄС, США, а також України. Краще уникати ситуації, яка нещодавно сталася, наприклад, у Швеції, де уряд позбавив дотацій місцеві структури РПЦ, представники якої, хоч і не заявляли відкрито про підтримку війни в Україні, але підтримували контакти з російськими спецслужби та отримували фінансову підтримку від російської держави і приватно підбурювали до підтримки вторгнення.

— Ви згадали про інші релігії, а як через них Росії впливає у Польщі?

— У Польщі ми маємо 186 церков і релігійних об’єднань із врегульованою правовою ситуацією, а також неформальні релігійні групи – важко представити короткий підсумок такого впливу, а також потенційного впливу Російської Федерації. Я радше запропонував би почати з більш точного відображення базових релігійних утворень, які є трансляторами політики Кремля. Це широка мережа, створена спеціальною радою при президенті Росії і Російською міжрелігійною радою, яка є дорадчим органом при ООН. Наведу лише кілька прикладів: мусульмани Татарстану, лідер яких муфтій Каміль Самігуллін входить до складу останньої, пов’язані з екстремістською організацією «Хізб ат-Тахрір», яка закликала до створення халіфату в Європі; Дамба Аюшеєв, голова тибетських буддистів Росії, має великий вплив в азіатських миротворчих організаціях, охоче підтримав агресію проти України; єпископ Сергій Ряховський, місцевий голова однієї з п’ятидесятницьких організацій, конгрегації якої розташовані у 185 країнах світу, також підтримав війну. Вся ця діяльність, спрямована на дестабілізацію західних країн, контролюється російськими спецслужбами. Тому часто в таких оцінках важливіше не те, що ми бачимо, а те, чого ми не бачимо.

– А як віряни ПАПЦ ставляться до таких поглядів їх церковного керівництва? Наскільки православна паства у Польщі також має такі проросійські погляди?

– Мені не відомі результати соціологічних досліджень на цю тему, і моїх знань недостатньо, щоб робити однозначні висновки. Православна спільнота в Польщі, як видається, є глибоко поляризованою в цьому питанні.

— Позаминулого року відбувалися акції, що православні у Польщі не означають росіяни. Чи такі акції мали підтримку? Чи існують якісь ще спроби православних вірян у Польщі засвідчити свою незгоду з проросійським курсом єпископату?

— Я вважаю, що невдоволення суттєве, але зазвичай на рівні, який не суперечить «великій політиці». Вірні та духовенство просто бояться репресій з боку єрархів, але водночас вони дозрівають до рішень, які відповідають їхньому сумлінню, і цей процес змушений буде проявитися. Важко передбачити, в якому масштабі.

Проведена у 2022 році в Білостоці білбордова кампанія «Православні – не росіяни» показала, наскільки необхідно боротися зі стереотипами. Метою цієї інформаційної кампанії було подати, що православне християнство, в якому «немає ані юдея, ані грека» (Гал. 3, 28), не можна ототожнювати з жодною формою націоналізму. Проте не бракувало й середовища, пов’язаного з ПАПЦ, яке нервово розцінило акцію як акт агресії. Цю ініціативу також засудило МЗС Росії у звіті від 30 листопада 2023 року. Така реакція свідчить про те, що ініціатори кампанії вдало сформулювали проблему: часто, коли з’являються незручні для ПАПЦ аргументи, вони подаються як напад на національно-етнічній основі. Кремль використовує точно такі ж схеми маніпуляцій.

— У польських медіа були публікації про те, що православні єпископи представлені як агенти радянських чи російських спецслужб. Чи ці публікації викликали якісь реакції у суспільстві?

— Власне, з початком війни в Україні у польських ЗМІ зріс інтерес до цієї проблеми – це добра тенденція. Такий тиск на громадську думку має стати аргументом для запізнілої люстрації Церков і релігійних об’єднань. Матеріали на цю тему не мають бути випадковими засобами політичного шантажу – доступ до них має бути значно ширшим, щоб говорити про реалії, а не міфи, створені як непоміркованими прихильниками, так і противниками рішень. Без цього немає можливості відшкодування можливих провин і якнайширшого примирення – це має негативні наслідки для згуртованості суспільства. Досі релігійна політика польської держави базувалася на зручному мовчанні: держава в обмін на політичну відкритість Церков відмовилася від наслідків, пов’язаних зі співпрацею з комуністичною службою безпеки, додавши фінансових ресурсів. Ця модель, яку використовують дотеперішні урядові кабінети, є шкідливою для всіх сторін, особливо в умовах нинішніх дій Російської Федерації. Чому? Невирішена історія замикається: колишні агентурні ресурси в зоні впливу СРСР можуть й надалі оперативно використовуватися російськими спецслужбами. Досить сказати, наскільки серйозною є проблема з цим в Україні.

Цікаво, що збереглися плани контррозвідувальної діяльності з 80-х років, яка відбувалася під наглядом КДБ, серед яких було спостереження за міжнародними релігійними організаціями, такими як Всесвітня Рада Церков. Ми маємо список із 20 таємних співробітників, громадян Польщі, завербованих для цієї діяльності з неримокатолицьких релігійних спільнот. Може бути дивним, що представники ПАПЦ, зокрема, митрополит Сава Грицуняк та єпископ Варсонофій Дорошкевич, були в цій групі явною меншістю. Зрозуміло, що в зоні впливу Кремля можуть бути не тільки православні. Неконтрольовані процеси часто мають більший вплив, ніж ті, що знаходяться під нашим контролем, тому варто актуалізувати деякі визначення.

— А чи за ці понад два роки були зафіксовані випадки роботи православного чи якогось іншого клиру на користь російських агресорів, скажімо, поширення їх пропаганди, меседжів? Ми бачимо зараз як діють проросійські політики, використовуючи невдоволення аграріїв і роблячи спекуляції на цьому ґрунті. Чи щось подібне відбувається у релігійній сфері різних Церков і релігій?

— Ми маємо справу передусім із багатьма випадками «агентури впливу», також у релігійних колах Польщі. Усі вони були і будуть перевірені на предмет можливих суперечностей з чинним законодавством. Прикладом може бути той факт, що в перший період війни на православних інтернет-форумах активізувалися прокремлівські коментатори, пов’язані з оточенням Матеуша Піскорського, якому ще у 2016 році висунули звинувачення в шпигунстві на користь Росії та Китаю. Шокуючим був випадок о. Пьотра Нікольського з ПАПЦ, який писав “Putin zuch” (“Путін молодець”) у контексті агресії проти України та критикував "натовських злочинців" – його покарав єпископ, але проблема виглядає ширшою.

— Впродовж останніх десятиліть ПАПЦ активно співпрацює з УПЦ Московського патріархату. Єпископи ПАПЦ контактують з проросійськими колами в УПЦ МП. А зараз в ПАПЦ підтримують намагання клиру УПЦ МП духовно опікуватися українськими біженцями. Натомість священики ПЦУ не мають такої можливості. Чи є якісь шляхи створити для православних українців, які зараз опинилися у Польщі, громади, в яких би служили польські священики або з ПЦУ, але не УПЦ МП?

— Це правда, що всі адміністративні норми Православної Церкви підпорядковані спасінню, а стан крайньої необхідності може призупинити дію певних правил. Це може стосуватися нинішньої ситуації з біженцями через війну в Україні, але тільки якщо визнати, що ПАПЦ не може забезпечити засоби для спасіння, а такі обставини мають місце, наприклад, коли вірні Православної Церкви України не визнаються членами Православної Церкви. Такі ситуації траплялися в ПАПЦ, але більшість парафій, наскільки мені відомо, відкриті для духовної опіки всім православним, які прибули з України.

Рік тому я пропонував розглянути питання створення ставропігії Вселенського Патріархату в Польщі та включити до її складу духовенство ПЦУ, яке проживає в нашій країні – Варшавська митрополія та представники Константинополя не відкинули цей проект, але найбільш скептичні голоси щодо цієї справи, на жаль, виходили від самого духовенства ПЦУ.

Співпраця ПАПЦ з Московським Патріархатом є фактом і є морально обтяжливою. Але навіть якщо припустити, що Патріарх Кирил зрадив свою гідність, підтримуючи кровопролиття в Україні, то до його скинення вся його духовна діяльність буде вважатися чинною – так стверджує православне канонічне право.

Залишаючи осторонь усі політичні аспекти, Томос Константинопольського Патріарха 2019 року, хоч і є важливим актом, не має автоматичної юридичної сили, оскільки лише розпочинає процес визнання автокефалії іншими помісними Православними Церквами, а наразі далі справа не рухається. На мою думку, сьогодні неможливо знайти рішення, яке б задовольнило всіх, тому варто зосередитися на мінімізації втрат від розколів. У цьому контексті можливі тимчасові рішення, але вони вимагають зрілості та смирення від усіх сторін.

— Як Ви бачите подальший розвиток Православної Церкви у Польщі? Чи є шанс, що в ній зміниться проросійське керівництво або бачення подій? І чи є така можливість, що можуть відбутися зміни у ставленні до українського питання, у тому числі церковного?

— Сучасний світ роздирає глибока криза авторитету релігійних інституцій – люди втрачають довіру до історичних Церков, а їхній релігійний шлях сильно індивідуалізується. Ці тенденції також поглиблюються в Польщі, особливо у віковій групі 18-24 років, де за останні два десятиліття кількість атеїстів зросла на 22 відсотки. Це означає, що релігійні меншини з часом у нас стануть ще менш чисельними та перестануть бути привабливим партнером для політиків. Важкий час буде і для ПАПЦ, бо вона звикла до надмірного симбіозу з політичною реальністю, забувши, що Христос відкинув «усі царства світу та їхню славу» (Мт. 4, 8) – ті, хто цікавиться православ’ям, шукають все таки автентичність і спільноти, а не політично-релігійний фольклор.

Зміна лідера не повинна призвести до серйозних перемін у ситуації ПАПЦ, оскільки ймовірні наступники демонструють схожу модель політичної поведінки. Залучення ПАПЦ до підтримки Московського патріархату несе в собі високий ризик багатогранних втрат, і ПАПЦ, вочевидь, готова до цього.

Незважаючи на це, я не втрачаю надії на врегулювання українських справ, бо знаю, яку велику перевагу має добро над злом.