Коли заходить мова про діяльність ордену єзуїтів на українських землях, зазвичай, відразу виникають негативні стереотипи. Єзуїт сприймається як фанатичний, підступний католик, котрий є ворогом усього українського. Звісно, такий стереотип мав певні підстави. Навіть у народів, у яких домінував католицизм, склалося негативне ставлення до єзуїтів.
Єзуїти, утверджуючи католицьке віровизнання, часто діяли підступно, втручалися в життя заможних родин, виманюючи в них великі пожертви. Не гребували вони й втручанням у високу політику. Негативізм щодо них у ХVIII ст. був настільки великий, що римський папа Климент ХІV у 1773 р. змушений був розпустити цей чернечий орден.
Однак то лише один бік медалі. Є й інший. Саме єзуїтам судилося здійснити «освітню революцію» у ХVІ-ХVІІІ ст., про яку говорили й писали ренесансні гуманісти. За вказаний період у країнах Європи орден створив мережу середніх та вищих шкіл, де використовувалися набутки ренесансної культури. Після закриття ордену на базі його колегій виникли численні гімназії та університети.
Освітня програма єзуїтів, базуючись на виплеканому гуманістами культі латинського слова, ввела в навчальний оббіг тексти античних авторів та розробила техніку їх аналізу та наслідування як стилістичного еталона. Водночас учням єзуїтських шкіл прищеплювався кодекс зразків доброчесної поведінки. Як лектуру з етики єзуїтські педагоги використовували підібрані тексти античний авторів – Цицерона, Вергілія, Горація, Овідія та інших. Щодо богословської лектури, то вона в єзуїтському шкільництві мала обмежений характер. Вчителі вважали за потрібне формувати побожність переважно через емоційну сферу, залучаючи вихованців до релігійних процесій, театралізованих дійств тощо.
Навчання в єзуїтських школах-колегіях було ступеневим. У початкових класах інфіми, граматики та синтаксису учні мали досконало опанувати латинську граматику, навчившись писати і говорити латиною. У цих класах вивчалася грецька мова, а в Україні в деяких колегіях – навіть старослов’янська. У наступному класі поетики учні поглиблювали знання з класичних мов й засвоювали поетичну стилістику латини. «Середня» освіта завершувалася класом риторики, де учні мали оволодіти мистецтвом високого красномовства. Вищий ступінь єзуїтської освіти становили класи філософії й богослов’я. Філософія трактувалася як світська наука взагалі й водночас як вступ до теології, що відповідало томістській традиції.
Єзуїтське шкільництво відігравало помітну роль у освіті елітарних верст українського суспільства починаючи з кінця ХVІ ст. У 1569 р. у Вільно єзуїти відкрили колегію та академію, куди їздили вчитися вихідці з України. До нас дійшов «Духовний заповіт» волинського православного шляхтича Василя Загоровського від 1577 р., де він пропонує своїх дітей віддати вчитися до єзуїтів у Вільно, «бо там хвалять дітям добру науку»[1]. Схоже, такий вчинок вважався нормальним.
Українці не лише вчилися в єзуїтських колегіях Литви, Польщі, інших сусідніх країн. З часом орден створив низку своїх шкіл в Україні. Першою з них стала колегія у Ярославі (1572) в Західній Галичині. Основна маса колегій з’явилася в першій половині ХVІІ ст. – у Львові, Луцьку, Перемишлі, Кам’янці-Подільському, Бресті, Фастові, Острозі, Вінниці, Барі, Новгороді-Сіверському, Переяславі, Києві тощо. Засновувалися колегії і в пізніший період (наприклад, у Станіславі, Кременці). Вони були представлені майже на всіх українських етнічних землях, у т. ч. на Карпатській Русі-Україні. Правда, більшість з них функціонували як школи «середнього типу», де існували граматичні класи, а також класи поетики й риторики. Філософія постійно викладалася лише у Львові та Острозі. Були спроби запровадити її в Ярославі, Вінниці, Києві тощо[2].
Філософські та богословські виклади в єзуїтських колегіях України здійснювалися на основі творів Аристотеля в інтерпретації «добрих коментаторів» (переважно Томи Аквінського). Програма з філософії складалася зі скороченого викладу логіки (діалектики), філософії природи (фізики), метафізики (науки про духовні основи буття), моральної філософії (етики), математики. При цьому був помітний вплив богослов’я на курс філософії. Увага приділялася проблемі Бога, питанням створення світу, його тимчасовості, вченню про Трійцю, душу тощо.
Хоча найвищим своїм богословським авторитетом єзуїти вважали Тому Аквінського, викладачі єзуїтських колегій не обов’язково слідували томістичному аристотелізму. Серед єзуїтів України помітною популярністю користувалися погляди одного із стовпів неосхоластики Франціско Суареса (1548-1617). Основний його філософський твір «Метафізичні роздуми» (1597) охоплював практично всі схоластичні питання, детально розглядаючи аргументи «за» і «проти». Суарес є автором деяких інших праць – «Про душу», «Про справу шести днів», «Про закони».
«Метафізичні міркування» засвідчують, що автор намагався пристосувати традиційну схоластику до реалій ранньомодерного часу. У певному сенсі він став попередником новочасних європейських філософів Рене Декарта і Ґотфріда Вільгельма Лейбніца. Суарес не відокремлював сутності речей від їхнього існування. Для томістів же таке відокремлення було важливим. На його підставі вони наголошували на різниці між скінченим і нескінченим буттям, створінням і Богом. Адже, на їхню думку, в Бога існування не відокремлюється від сутності, на відміну від створеного, де одне й друге відокремлюються. Щоб існувало створене, повинен бути зовнішній чинник (Бог), який поєднує сутність та існування. Суарес відкидав такі міркування, оскільки вони, на його думку, не мають понятійних підстав.
Цей теолог також ігнорував принципово важливе для аристотелізму й томізму відокремлення акту й потенції, предметного буття й буття потенційного (можливого). На його думку, потенційне буття не є буттям, а те, що не існує актуально, взагалі не існує. Якщо для Томи Аквінського матерія була лише потенційним буттям, то для Суареса вона буття актуальне, яке здатне існувати саме по собі, без форми.
Цікавими були політичні та правові ідеї Суареса щодо держави і права. Він виходив з того, що держава виникає і утворюється волею та злагодою членів суспільства. Вів мову про природне право, право народів у вужчому значенні, а також цивільне право. У цьому був близький до ренесансних гуманістів. При бажанні можна прослідкувати певні паралелі між поглядами Суареса й Оріховського.
Завдяки єзуїтам погляди Суареса помітно вплинули на католицьке та уніатське духовенство України. З його вченням були ознайомлені професори Києво-Могилянської академії і використовували напрацювання цього філософа в своїх лекціях[3].
Конкуренція з боку єзуїтів змушувала православних організовувати свої навчальні заклади середнього й підвищеного типу (Острозька академія, братські школи у великих містах, Києво-Могилянська академія). Ці школи зверталися, як і єзуїти, до здобутків освіти Ренесансу, а також поширеної несхоластичної філософії.
[1] Слово многоцінне. – К., 2006. – Кн. 1. – C. 222.
[2] Див.: Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти ХVІ – середини ХVІІ ст. – Львів, 2005.
[3]Про погляди Франціско Суареса та їхній вплив на філософію в Києво-Могилянській академії див.: Захара І. Академічна філософія України (ХVІІ – І полов. ХVІІІ ст..) – Львів, 2000.