Юрій Чорноморець. Ессенціалізм Йоана Дамаскіна. Стаття перша: вчення про структуру філософської теології

Мислителем, який підтримав та розвинув есенціалізм Анастасія Синаїта, став видатний теолог раннього середньовіччя Йоан Дамаскін. В першій половині VIII століття Йоан Дамаскін створює всеохоплюючий підручник з теології під назвою «Джерело знання». При написанні цього твору Йоан Дамаскін свідомо слідує тій моделі пайдеї, що побутувала в пізньому античному неоплатонізмі. Якщо для навчання істинам віри новонавернених в християнство використовувався порядок, визначений Символом віри, то в «Джерелі знання» Йоана Дамаскіна виклад визначається потребами пропедевтики в теологію в межах вищої освіти. Перша частина «Джерела знання» — це «Діалектика», в якій викладено те логічне вчення, яке Йоан Дамаскін вважає нормативним для теології. В «Приготуванні» Феодора Раїфського та «Шляхові» Анастасія Синаїта логічні визначення займають друге місце, а на першому стоїть виклад правильних та неправильних доктрин в області христології. Праці Феодора Раїфського та Анастасія Синаїта були написані спеціально для того, щоб прояснити теологічну істину про Ісуса Христа. Але Йоан Дамаскін вже вважає, що в межах компендіуму всієї теології можна починати не з ортодоксального сповідування віри чи розгляду «всіх єресей». В його компендіумі «Джерело знання» логіка переміщується на перше місце — яке їй і належало згідно з уявленнями александрійських неоплатоніків про пайдею. Після «Діалектики» Йоан Дамаскін розташовує трактат «Про сто єресей». В перелік єресей потрапляють всі теології, які існували в історії людства: неортодоксальні християнські, іудейські, язичницькі. Теологію Йоан викладає у третьому трактаті, що має назву «Точний виклад православної віри». В цьому творі вперше зустрічаємо той порядок викладу, що стане традиційним для більшості сум теології середньовіччя. В 1–5 главах «Точного викладу» Йоан Дамаскін викладає вчення про Бога самого по собі, в його розумінні — про Божу Сутність. Глави 6–8 викладають вчення про Трійцю Божих Іпостасей. В главах 9–14 Йоан Дамаскін вважає за потрібне викласти ще ряд тез про Бога взагалі, але вже і в зв’язку з Його Троїчністю. Глави 15–25 викладають космологію, 26–44 — антропологію. Таким чином, в главах 1–44 Йоан Дамаскін викладає теологію, космологію та антропологію в порядку «зверху вниз», тоді як для всієї античної традиції взагалі та александрійського неоплатонізму зокрема був характерним протилежний порядок. Йоан Дамаскін не побоявся виступити новатором, але при цьому довелося пожертвувати головним в пайдеї: поступовим відкриттям істин самим учнем при сходженні від пізнання себе до пізнання світу та Першопричини. Заміна порядку «логіка-психологія-фізика-теологія» на порядок «логіка-теологія-космологія-антропологія» залишала лише за логікою статус дисципліни пропедевтичної. Антропологія, космологія та теологія із щаблів пізнання стали розділами в підручнику. Викладене в такому підручнику потребує засвоєння. Сам порядок «зверху вниз» унеможливлює шлях власного відкриття учнем істин антропології, фізики та теології як очевидних для нього особисто. Фактично антропологія і космологія стають частинами теології, оскільки сприймаються так само на віру авторитетам, як і сама теологія [1]. Сам Йоан Дамаскін говорить про прийнятність для християнства різних космологічних поглядів, але фактично певна, викладена ним, версія космології стає нормативною. Відразу відмітимо, що космологія Йоана Дамаскіна — це спрощена версія космології Птоломея та александрійських неоплатоніків. Згідно із Йоаном світ — це сфера із землею в центрі. Йоан Дамаскін згадує про можливу альтернативну космологію Косми Індикоплова, що ґрунтувалась на архаїчних уявленнях про світ як дім, над яким встановлена півсфера неба, але не вважає її нормативною, і в подальшому викладі не рахується з нею. Цим його позиція радикально відрізняється від Северина Габальського, що намагався для архаїчної картини світу знайти місце в системі світу Птоломея. Фактичне надання космології із антропологією статусу частин теології робить глави 1–44 викладом єдиної науки — «теології», вчення про Бога-Трійцю, що є Творцем світу та людини. Глави ж 45–100 викладають вчення про Бога-Спасителя. Головним завданням обох частин теологічної суми Йоана Дамаскіна стає виклад вчення про Бога в згоді з тими логічними категоріями, які прийняті як нормативні в «Діалектиці». Найважливішим для Йоана Дамаскіна був виклад христології (глави 45–81) за допомогою саме цього логічного інструментарію. Це завдання Йоан Дамаскін успішно виконує шляхом формалізації христології Максима. Вчення про Христа було вершиною неоплатонічної спекуляції в ранніх творах Максима, схоластизувалося в його власних христологічних трактатах другого періоду творчості. У Йоана Дамаскіна формалізація і схоластизація завершується повністю, що призводить, між іншим, до мінімізації власне неоплатонічних елементів у вченні про Христа.

Зміна порядку дисциплін в межах пайдеологічного проекту Йоана Дамаскіна сталася під впливом структури філософських систем Прокла і Максима. Останні розпочинали власну філософію із теології. Але цей порядок не переносився в систему викладання, і саме Йоан Дамаскін вперше застосував його в написанні підручників. Все це було значним еволюційним кроком для середньовічної філософії, кроком на шляху до культури написання всеохоплюючих сум теології.

Наявність єдності між філософією та теологією, на думку Йоана Дамаскіна, має доводити саме визначення філософії. За Йоаном, філософія як така і повинна бути філософською теологією. Специфіка предмету філософії та межі її як науки розглядається в межах вчення про шість визначень філософії [Dial. 3, 533BC]. Останнє було загальним надбанням александрійської школи неоплатонізму, починаючи від учня Прокла Аммонія (сина Гермія) [2], найбільш повно розвинуте Давидом в «Пролегоменах» («Визначеннях філософії») [3]. Філософія в якості теорії повинна бути істинним пізнанням сущого (перше визначення), божественних та людських речей (друге) та наукою наук і мистецтвом мистецтв (п’яте). Філософія в якості практики повинна бути вмиранням для чуттєвого світу (третє визначення), уподібненням до Бога (четверте) та любов’ю до Нього як Мудрості (шосте). Саме ці визначення наводяться Йоаном Дамаскіним в 3 главі «Діалектики» [Dial. 3, 533BC]. Характеристики теоретичної філософії тлумачать останню по аналогії з метафізикою Аристотеля [Dial. 3, 533D–536C]. Переважання Аристотелівського тлумачення предмету теоретичної філософії над платонічним характерне для останніх античних неоплатоніків-коментаторів творів Аристотеля і вже від них переймається Йоаном Дамаскіним. Ця тенденція узгоджена з загальною схоластизацією знання, характерною і для пізнього александрійського неоплатонізму Олімпіадора, Еліаса, Давида, Стефана [4] і для Йоана Дамаскіна. В руслі цих самих змін від творчого мислення до схоластизації природним виглядає і опис структури дисциплін філософії у Йоана Дамаскіна саме за схемою Аристотеля [Dial. 3, 533D–536C], без врахування власних досягнень християнського неоплатонізму, хоча загальна структура «Джерела знань» відповідає в багатьох моментах схемам християнсько-неоплатонічної філософії, а не аристотелізму. У Йоана Дамаскіна в характеристиці практичної філософії наявні лише деякі зміни в порівнянні з пізнім александрійським неоплатонізмом [Dial. 3, 533B–536C]. Так, Давид стверджує, що філософ уподібнюється Богу в силу людських можливостей, коли придбає властивості благості (агатон), знання (гнозис), сили (динамис) [5]. Йоан Дамаскін виділяє іншу тріаду властивостей, необхідних для уподібнення Богу: мудрість, справедливість, святість [Dial. 3, 533B]. При цьому він має на увазі також уподібнення в силу людських можливостей, а не силою благодаті, що видно із характеристики кожної з доброчесностей: «Уподібнюємося ж ми Богові через мудрість, тобто через істинне пізнання добра, а також через справедливість, яка кожному віддячує відповідно і нелицемірно судить; знову ж, через святість, яка вище справедливості, тобто через добро і благодіяння тим, хто образив» [Dial. 3, 533B]. Очевидно, що навіть така святість, а не лише мудрість і справедливість, доступна людині її власними зусиллями. До речі, за цією схемою Йоана Дамаскіна, властивістю Бога, якій філософ хоче уподібнитися, є власне добро. Мудрість є пізнанням добра, а справедливість та святість — двома способами здійснення пізнаного добра. Опис філософії як «мистецтва вмирання» дається такий, що в ньому вихолощено весь платонівський ентузіазм, і від опису практики духовного перетворення людини не залишається жодних слідів. Так само і у визначенні філософії як любові до Мудрості є лише віддалений схоластичний відгук відповідного платонівського вчення. Якщо у Давида ці всі визначення філософії пояснювалися, то у Йоана Дамаскіна залишилися лише «етикетки» відповідних вчень, без будь-якого наповнення. Ці «етикетки» настільки загальні, що із них неможливо зрозуміти ті теорії античної філософії, які маються на увазі у цих визначеннях. Можна лише припустити, що, даючи ці визначення філософії, Йоан Дамаскін відсилав освіченого читача до вчення, яке вважає загальновідомим.

Отже, вже в самій структурі «Джерела знання» Йоана Дамаскіна бачимо яскраво виражену тенденцію до подальшої схоластизації філософської теології. Але власне визначальним для світоглядної позиції Йоана Дамаскіна є його вчення про Бога, яке є сталим есенціалізмом.

Йоан Дамаскін вводить поняття про Бога як положення віровчення. Бог — це Божественна Сутність Ісуса Христа, непізнавана для людського і ангельського розумів. Про Бога вчить Божественне Одкровення, записане в Біблії. Також, згідно з Йоаном Дамаскіним, є природне одкровення. А саме, людський розсудок з необхідністю приходить до висновку про існування Творця із нібито очевидної несамодостатності світу. Так само розсудок визнає Бога-Промислителя: нібито очевидно, що матеріальна реальність не може бути впорядкованою сама по собі; а оскільки порядок є, то він нібито здійснений лише Промислителем. Згідно з Йоаном, світ є загальною створеною сутністю, що містить в собі множину сутностей. Бог є творчою та промисляючою Сутністю, вищою сутністю. Бути творцем і промислителем — це властивості Божественної Сутності. Йоан стверджує, що творча та промисляюча Сутність має інші властивості, визначені цими двома першими властивостями. Як творча сутність Бог має властивості Всемогутньої ідеальної причини — безпочатковість, безмежність, вічність, постійність, незмінність. Бог є вищою Сутністю, визначає влаштування світу, є промислителем. Як Промислитель Бог має суттєві властивості — благість, справедливість, всемогутність, творчість, всевладність.

Отже, Йоан Дамаскін виступає в філософській теології як прихильник позитивної метафізики есенціалістського характеру. Позиція Йоана Дамаскіна принципово відрізняється від філософії Діонісія та Максима. Нагадаємо, що Діонісій доводив, що «бути творцем» та всі інші пов’язані з цим властивості належать лише діяльності Бога, але не самому Богові. Йоан Дамаскін відносить ці властивості до сутності. Діонісій взагалі заперечував наявність у Бога сутності та суттєвих властивостей, бо Бог є абсолютно трансцендентним. Йоан стверджує, що Бог є сутністю, яка має суттєві властивості. А отже Бог Йоана Дамаскіна є відносно, а не абсолютно трансцендентним. За Йоаном, світ є сутністю створеною, Бог — сутністю творчою. Есенціалізм Йоана близький до філософської теології Максима, але очевидними є характерні відмінності. Згідно із Максимом, Бог є Буттям, і це Буття є сутністю Бога, Його іпостасями, Його діяльністю. Згідно ж із Йоаном Дамаскіним, буття лише є властивістю сутності Бога. Бог є саме сутністю і нічим іншим. Саме як Сутність Бог «існує в трьох іпостасях». Своєю теорією суттєвих властивостей Йоан Дамаскін розвиває есенціалізм Анастасія Синаїта. Ця теорія суттєвих властивостей Бога дозволяє розвинути есенціальну логіку як універсальну. Логічні поняття і принципи, які у Максима пояснювалися в межах його логіки існування, у Йоана Дамаскіна формалізуються і догматизуються. Пояснення зникають, з’являється постійне постулювання і навчання. Все це узгоджується з загальним формальним підходом до створення власної есенціальної логіки.

«Діалектика» Йоана Дамаскіна складається з 68 глав. Глави 9–28, що викладають вчення про п’ять «звуків», є переказом із «Ісагоги» Порфирія. Глави 31–40, 46–62 переповідають переважно «Категорії» Аристотеля, глави 63–65 викладають Аристотелівське вчення про судження і доказ. Глави 3–8 залежать від філософських пропедевтичних праць александрійських неоплатоніків. Лише кілька глав містять тексти, які відрізняються від написаних світськими філософами. А саме в главах 29, 30, 41–45, 66 вводиться в логіку вчення про співвідношення сутності та іпостасі. Використання поняття іпостасі привносить нові акценти в «дерево Порфирія» при його описі в 47 главі. Але і в цих главах Йоан Дамаскін не є оригінальним, оскільки створює їх на основі відповідних текстів із «Путівника» Феодора Раїфського, який, в свою чергу, залежав від творів Василя Великого. Таким чином, «Діалектика» є комплементацією. Але такий текст створено Йоаном Дамаскіним спеціально в якості логічного фундаменту власного есенціалізму візантійського неоплатонізму. Обмеженість світоглядного горизонту філософів кінця VII — початку VIII ст. логічними схемами Порфирія і Давида залишає теологам цю логіку як єдиний інструмент для осмислення Бога, світу, людини. Звуження об’єму філософської освіти до неоплатонічних коментарів на логічні твори Аристотеля створило у Візантії з кінця сьомого століття світоглядну ситуацію, аналогічну до ранньосередньовічної на Заході. У Візантії до XI століття читали лише логічні твори александрійських неоплатоніків через неможливість осягнути вищі щаблі неоплатонічної вищої філософської освіти. Таким чином, в епоху панування есенціалізму логіка набула центрального значення для візантійського неоплатонізму. Звуження філософського фундаменту теологічної думки до логіки дозволило Йоану Дамаскіну зосередитися на нюансах визначень категорій. При аналізі логіки Йоана Дамаскіна необхідно враховувати не лише «Діалектику», але й його христологічні трактати, в яких визначення категорій при потребі ним суттєво уточнювалися. На нашу думку, саме використання додаткових матеріалів із христологічних трактатів дозволяє правильно осмислити логіку Йоана Дамаскіна, виявити всі її особливості.

Виноски

1. Древнерусская космология / Григорьев А.В., Денисов И.В., Мильков В.В., Полянский С.М., Симонов Р.А. Отв. ред. Г.С. Баранскова. — СПб.: Алетейя, 2004. — с.8.
2. Шмидт Э.Г. Традиция и новаторство в «Пролегоменах» Давида Непобедимого // Философия Давида Непобедимого. — М.: Наука, 1984. — С. 65.
3. Давид Анахт. Определения философии // Давид Анахт. Сочинения / Сост., пер. с древнеарм., вступ. статья и примеч. С.С. Арешватяна. — М.: Мысль, 1975. — с. 29–100.
4. Лиичану Г. Значение Давида Непобедимого в истории философии // Философия Давида Непобедимого. — М.: Наука, 1984. — С. 36–44.
5. Давид Анахт. Определения философии // Давид Анахт. Сочинения. — М.: Мысль, 1975. — с. 48.