Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, Тетяна ЛЕВЧЕНКО. Вчення Канта про віру

Іммануїл Кант — мислитель, який став другим після Платона генієм європейської філософії. Як вважає видатний філософ сучасності Ю. Габермас, ми всі живемо не в епоху постмодерної думки, а в єдину велику епоху посткантіанського мислення. І навіть філософія М. Гайдеггера не стала новим поворотним пунктом, який був би сумірний із впливом філософій Платона і Канта. Кантіанське вчення про віру було сприйнято і католицькими, і православними богословами «в штики». Лише в другій половині двадцятого століття католицькі мислителі заговорили про «згоду Канта із Томою», а православні – про «суголосність Канта із святими отцями».

Чому Канта необхідно знати сьогодні?

Вплив філософського вчення Канта на сучасну європейську культуру неможливо переоцінити. Проект Європейського союзу зародився в голові у Канта, і лише через пару століть до необхідності втілення цього проекту в життя прийшли політики. Сьогоднішня політика в більшості розвинутих країн коливається між лібералізмом і соціал-демократією. Сучасні теорії лібералізму ґрунтуються на кантівському вченні про особистість, а соціал-демократична думка вже більше ста років переорієнтувалася із марксизму на кантівське вчення про суспільство.

Вчення Канта про віру і совість визначило ліберальне протестантське богослов'я дев’ятнадцятого століття, на яке після другої світової війни мужньо напав Карл Барт. Без розуміння кантіанства не можна зрозуміти і бартіанства, характерного для останнього радикалізму.

Для України знання Канта важливе, оскільки саме він став таємним натхненником думки філософів, яких умовно можна назвати «київськими шістдесятниками». В особі В. Шинкарука останні змогли дати не лише кантіанське перетлумачення марксизму, але і створили власну філософію віри, надії та любові. Остання була доповнена софіологією С. Кримського. Вплив Канта вивільнив у тодішніх молодих марксистів і загальнолюдське, і українське. Значення цих процесів для духовної історії України лише починає відкриватися сьогодні.

Обмеженність знання

Кант заперечує наявність у людини інтуїтивного знання Бога і душі. Це заперечення по-перше означає, що у розуму людини за Кантом немає такого роду природної інтуїції («спекулятивної віри»). По-друге, Кант заперечує можливість надприродного, містичного, інтуїтивного пізнання Бога і душі. Містичну інтуїцію в традиції іноді називали вірою, при чому ототожнювали іноді її із природною інтуїцією, як ми це спостерігаємо у Мейстера Екхарта. А тому можна сказати, що такого роду віру як безпосереднє містичне чи містично-природне пізнання Бога і душі, Кант заперечує. На думку Канта ці інтуїції є «мареннями духовців», де головну роль відіграє уява і «мареннями метафізиків», де головну роль відіграє здатність судження. Такого роду гра уяви та думки, якою б очевидною та інтенсивною вона не здавалась, лише породжує ілюзії і є сном власне розуму та волі людини. В результаті критичного аналізу власних пізнавальних здібностей людина може пересвідчитися у відсутності в себе природних чи надприродних здібностей інтуїтивного пізнання Бога і душі. Заперечення такого роду марновірства візіонерів та метафізиків – завдання усієї «Критики чистого розуму», і Канту здавалося, що він із цим завданням успішно впорався. Всі філософи та теологи, що творили після Канта, але визнавали наявність в людині «віри» як природної чи надприродної інтуїції буття Бога та душі, мали Канта за теоретичного супротивника, гносеологію якого необхідно подолати. Особливу показовою є полеміка російських релігійних філософів, що завершувалась, через усвідомлення нездатності теоретичного заперечення Канта, особистою ненавистю до Канта. Але заперечення такого роду інтуїтивної віри не можна розцінювати разом із російськими філософами як заперечення суті християнської релігії, яка нібито є інтуїтивним досвідом єднання з Богом. В історії християнської думки та й в самому Новому заповіті відсутні вимоги до християн всім стати містиками чи споглядальниками. Суть християнської віри в морально-вольовому та персональному прийняті Бога та житті в Ньому, житті згідно з Божими настановами, законами. Установка Канта на обмеження прав «містичного» та «споглядального» щодо пізнання Бога і душі, відповідає і основним установкам традиції томізму на віру розуму і волі. Кант і Тома лише по різному оцінювали межі для суджень розуму, однаково починаючи мислити від фактів досвіду та очевидних раціональних принципів. Тома в свою епоху теж полемізував із претензіями фантазерів від містики та метафізики, на загальнозначимі твердження про Бога і душу.

Смирення розуму

Платон в своєму діалозі «Держава» зобразив класичну для об’єктивного ідеалізму теорією про людські пізнавальні здібності. «Нижній рівень» — це відчуття та здатність уяви. Середній – це здатність логічних суджень і практична розсудливість. Вищий рівень – це споглядальний розум, що бачить ідеальну реальність.

Кант заперечував наявність у людини споглядального розуму, який можна було б «розбудити». Людина не може споглядати «світ ідей» — і тому потребує «теоретичної віри». Людина не споглядає Благо і тому потребує «практичної віри».

Отже у Канта «теоретичний розум» — це не theoretike nous (споглядальний розум) античних філософів, а лише здатність логічних суджень, яку Платон вважав теоретичною стороною розсудку, «середнього рівня» пізнання. Практичний розум – це морально-практична розсудливість, друга сторона тієї ж здатності суджень. З точки зору Платона Кант завжди залишається на рівні «розсудку» (dianoia), не виходячи в області споглядання.

Таке обмеження розуму викликало обурення у російських релігійних філософів, які вважали, що у людини може бути якесь «цілісне знання», за допомогою якого пізнається Бог. Християнська ж теологія суголосна із Кантом, оскільки вважається, що природний людський розум не може споглядати Бога. Грецькі отці Церкви і латинські схоласти заперечували наявність у людини природної здатності споглядального розуму. І грецькі отці Церкви, і Тома Аквінат вчили, що споглядання Бога та «світу» божих творчих думок є надприродним і доступне воно не філософам, а містикам, святим. Філософія згідно із Кантом може спиратися лише на те, що є природним, загальнолюдським. Оскільки містичний досвіт буває лише у окремих людей і кожен інший не може його перевірити, то містичні споглядання не можуть бути основою для філософії, науки, загальної моралі. Але при такому відкиданні містичного, Кант не відкидає релігію і віру. Навпаки, згідно із словами Канта, він «обмежив розум, щоб дати місце для віри». Кант обмежив розум – заперечивши наявність у розуму природної здатності до споглядання. Вказав на необхідність віри – теоретичної та практичної.

Теоретична віра

Кант визнає, що у людини наявною є перш за все віра теоретична віра. Це – переконання розуму в істинності власних гіпотетичних суджень. Гіпотетичні судження при цьому – це проблемні судження, які наразі не можуть бути ні доведені, ні заперечені. Це гіпотези, а не довільні припущення. Це судження розуму, що мають обґрунтування, але й не доведені, а також і не спростовані. Саме що до таких гіпотез розум виносить рішення – вірити чи ні, оскільки доведення істинності чи хибності цих гіпотез виявилися неможливими. Теоретична віра є попереднім рішенням розуму, що надає практичному розумові – цій власне інстанції віри, — необхідний матеріал для практично-розумового вибору – власне вірити чи ні. Аналогічність вчення Канта про теоретичну («доктринальну») віру є аналогічним до теорії Томи про віру розуму як перший етап акту віри, попередній щодо акту власне волі. На цьому етапі формується гадка розуму про предмет віри, а власне віра-переконання чи віра-довіра є результатом діяльності волі у Томи, і практичного розуму у Канта.

Необхідність моральної практичної віри

Віра практичного розуму, «практична віра» – це переконання в необхідності моральних дій, що зумовлені законами моралі, виконання яких гарантоване можливим існуванням предметів віри – Бога і безсмертної душі, в існуванні яких також переконує та сама віра. Рішення практичного розуму є власне вибором особистості – вірити чи ні. Цей вибір передбачає свободу практичного розуму в цих своїх судженнях. Кант називає «практичним розумом» те, що в середньовіччі називалося волею (яка містила раціональні елементи і собі, а не була ірраціональною). І називає «практичною вірою» те, що в середньовічній філософії називали власне «вірою», вірою як чеснотою, а отже – діяльністю волі. Кант лише раціоналізує віру як вибір, говорить про раціональні підстави для такої вільної впевненості в існуванні Бога та душі, в необхідності виконувати моральний закон. І якщо правилом середньовічної етики було співпадіння вибору персональної волі («вірю в Благо!») із прагненням природної волі (людської природи взагалі) до Блага, то для Канта важливим співпадіння моральної дії із моральним же законом. Кант вбачає, що моральна дія відокремлена від самого акту волі та акту практичної віри. Людина може морально вчиняти із одного обов’язку, і не мати віри практичного розуму. Адже моральна особистість може і не потребувати жодних гарантій, віри в наявність основ для таких гарантій. Віра є надлишковою. Особистість повинна вчиняти морально, оскільки це її обов’язок згідно із моральним законом. Віра не повинна бути мотивом морального вчинку. Але під час морального вчинку, вже після акту вибору, особистості хочеться мати впевненість в правильності свого вибору і впевненість в можливості результату своєї моральної поведінки. Віра таким чином є завершальним етапом морального вибору, завершальним етапом вибору практичного розуму. Віра є мотивом для закріплення морального образу життя. Людина, вибираючи те, що є обов’язковим згідно із моральним законом, не повинна думати про успіх власних зусиль. Людина повинна робити те, що повинна. Людина буде моральною внаслідок виконання морального закону, а не внаслідок віри. Але надає людині впевненості, дає людині надію, що її зусилля матимуть гідне завершення як в історії її душі, так і в історії людства. Віра, що виникає після вибору, є надією на додаткову обґрунтованість моральної поведінки: я вчиняю лише згідно із моральним законом розуму, але мені є і на що надіятися. Відсутність сумнівів після моральних актів – це можливо, найважче. Адже моральний вчинок можна здійснити і героїчним насиллям над собою. А не мати сумнівів в правильності своїх вчинків, здійснених згідно із моральним законом – це властивість істинно віруючого і праведника. Кант говорить, що людина покликана не лише до моральних вчинків, але й до моральної віри. Людина, що вчиняє морально, але немає надії, яку дарує моральна віра – не може бути щасливою і спокійною. Стоїчна стабільність вибору законного добра має доповнюватися стоїчною впевненістю в правоті власної позиції, а в цьому Кант і знаходив щастя: щастя спокою людини, що виконує обов’язок і має надію, що це життя в чеснотах не є марним ні для неї, ні для людства.

Переконаність в існуванні Бога і достоїнство особистості

Отже, для морального вчинку віра не є необхідною, але для щастя моральної особистості вона є єдиним джерелом. Людина, що вчиняє морально, може не відчувати власного достоїнства. Але людина, яка вільно вірить і надіється на ефективність власних моральних зусиль, має власне достоїнство людини, що не сумнівається і не вагається. Така віра є вірністю моральному закону, стабільністю у виконанні його, переконаністю в правильності моральної поведінки. Така впевненість ґрунтується не на доказах, а на гіпотетичних судженнях. Але така впевненість виникає закономірно, спирається на вірогідні підстави, що необхідно виявляють себе. Віра Канта не є необхідним елементом людського життя, але відіграє позитивну роль при своїй наявності. Кант називає моральну віру практичного розуму необхідною лише в сенсі безсумнівного визнання розумом істинності морального закону та необхідності його виконання. Очевидність морального закону є основою для впевненості практичного розуму в тому, що Бог, гарант виконання цього закону, і душа, що могла б виконати довершено цей закон в безсмерті – дійсно існують. Таким чином, власне предметом моральної віри є переконання в необхідності виконувати моральний закон, а додатковим – існування Бога і душі як умов можливості повного виконання морального закону. Ясно, що особистість має досить сильні мотиви для такої віри практичного розуму, але й має свободу невірити. При цьому ще й зберігається свобода вірячи в моральний закон вчиняти інакше, і не вірячи – вчиняти згідно із моральним законом. Така складність внутрішнього життя людини дійсно наявна, і її усвідомлювали вже Тома Аквінат і Максим Сповідник – найкращі мислителі латинської схоластики і грецької патристики відповідно. Для середньовіччя виконання морального закону ще більше пов’язані із визнанням існування Бога і душі в особисто-вольовому акті. Особистість дозволяє собі вірити, дозволяє своїм діям співпадати із природним прагненням душі до Блага. За Кантом особистість змушує себе слідувати моральному закону, переконує себе в існуванні Бога і душі, спираючись на факт наявності морального закону та вірогідність існування Бога і безсмертя, виявлену теоретичним розумом при розгляді гіпотез. Отже, якщо Тома і Максим ідуть від визнання в вірі розумом і волею Блага до визнання морального закону, то Кант навпаки – від визнання необхідності морального закону до можливості існування Бога як його гаранта. Благом же як метою виступає не сам Бог і не існування в причетності до Нього, а безкінечне вдосконалення у виконанні морального закону. Простір для телеології змінено – людина в безконечному покликана не жити як Бог, а жити як людина. Моральне життя людини виявляється самоціллю, тоді як для Томи і Максима воно було засобом для досягнення Божественного життя, життя в Любові Бога, в благодаті. Але сама пов’язаність моральної віри із телеологією збережено, і вона стає для Канта основою для його вчення про історичний прогрес, про перехід до існування в моральній спільності та в правовому стані суспільства, що є «дорослим». Моральна віра є підставою для прогресу в спілкуванні, в знаходженні порозуміння не лише в сфері моралі та права, але й навіть в сфері естетичних смаків. Віра в моральний ідеал обов’язкова для людини, що стає людиною в результаті емансипації Просвітництва, вивільняючись із пут патерналізму.

Критика католицизму і протестантизму

Моральна віра протистоїть всякого роду вірі в ритуали і авторитети. Остання оцінювалася Кантом як марновірство. Таку віру Кант вважав характерною для католицької церкви.

З іншого боку Кант не може погодитися із протестантським вченням про «спасіння лише вірою». Віра як визнання Писання чи догматів, як особисте прийняття Бога чи що інше – нікого сама по собі не спасає. За Кантом людина спасається виконанням морального закону. В цьому відношенні релігія розуму, яку описує Кант як нормативну для християнства, є вірою розуму в моральний закон, а не в Бога та спасіння.

Кант фактично пропонує нову реформацію всіх конфесій, оскільки прийняття його теорії про віру розуму в моральний закон, є підставою для критичного відкидання: в католицтві і православ’ї – віри в ритуали та авторитети, в протестантизмі – віри в саму віру до Бога. Тобто, Кант не є виразником протестантизму, але є засновником особливого проекту очищення християнських конфесій від різноманітних нашарувань аж до фундаменту християнства, яким на переконання Канта, є моральне вчення Христа, віра в моральний закон. Оскільки ж така віра може об’єднувати все людство, то вона має потенціал бути основою для всесвітньої морально-релігійної комунікації, що поряд із правовою основою може стати за Кантом фундаментом для настання ери розуму. Можна сказати, що Кант пропонував нову парадигму християнства, що була багато в чому парадигмою екуменізму. Думаємо, що ці ідеї Канта слугували поштовхом не лише для соціальної філософії Апеля і Хабермаса, але й для вчення Г.Кюнга про екуменічне майбутнє релігій людства.

Вчення Канта про віру як секуляризація середньовічної концепції віри

Згідно із Кантом, теоретична переконаність та практична впевненість взаємопов’язані. Віра теоретична виповнюється в віри практичній. Віра практична є джерелом і для появи віри теоретичної. Аналогічні роздуми про співвідношення в акті віри, єдиному для особистості, двох елементів – віри розуму та віри волі, ми аналізували у Томи і Максима (див. нашу статтю «Віра як акт розумної волі»). І в самій основі віра є вірою розумної душі – для середньовічних авторів або ж чистого практичного розуму, тобто розуму як такого – для Канта.

Функції моральної віри практичного розуму за Кантом є її загальними характеристиками у відношенні до інших реальностей, співпадають із характеристиками віри волі у Максима і Томи. Ця віра «нездатна поширити спекулятивне знання»: віра як акт практичного розуму у Канта чи акт вольового вибору у Томи дійсно не має стосунку до знання. У Томи розширення знання відбувається завдяки актам теоретичної віри, що передує власне вірі волі. Адже саме теоретична віра, акти розуму, приймають істини одкровення, а віра волі лише погоджується з ними чи ні. Ця віра «є добровільною»: у Канта не зовсім ясно як саме особистість має цю добровільність практичної віри, а у Максима носій цієї віри називається вибором (проайресіс) волі, індивідуальною волею (гномі). Така віра є суб’єктивною, персональною. Ця віра «підкоряється закону, який розум дав собі необхідним чином»: у Максима і Томи підкоряється природному прагненню і розуму і волі, душі взагалі, до Блага – до Бога і життя в Ньому. Таке прагнення є законом людської сутності, розуму і волі. Але цей закон є даним Богом і виражає сам спосіб буття створеного, сам спосіб його належного існування. Можна сказати, що в об’єктивному ідеалізмі Максима і Томи закон є об’єктивно даним в самій онтології людини, а вже тому він є і автономним законодавством розуму та волі. У Канта ж він є законом лише розуму, і кенігсберзький філософ бажає встановити лише факт його наявності як автономного закону розуму, і не шукає Його основ в онтології людини як створеної Богом. Тут наявна обмеженість суб’єктивного ідеалізму в порівнянні з об’єктивним, яка видалась самому Канту перевагою, а Фомі б здалася недоліком. Ця віра також «забезпечує суб’єктивною мотивацією в інтерсуб’єктивному масштабі виконання мети та постійне утримання її на увазі»: у Канта ми маємо оригінальне перетлумачення телеологічного прагнення, що приписувалося вірі волі у Томи і Максима, поряд із телеологічність самої волі та морального закону. У Канта ця телеологія відіграє важливу роль в становленні морального суспільства, тоді як у Максима і Томи – лише в існуванні морального суспільства як церкви, і то при підкріпленні віри любов'ю.

Особливості вчення Канта про віру в порівнянні із середньовічними концепціями віри

Але аналогія в схемі акту віри не виключає і різниці. Кант розділяє теоретичну і практичну віру, применшуючи значення першої і раціоналізуючи другу. Також Кант розділяє моральний вчинок і моральну віру, робить момент морально-вольового вибору попереднім щодо моральної віри. Моральна віра стає скоріше вірою у Предмети надії – продовження Богом існування людини аж до безконечності – заради щастя морального прогресу. Лише як віра в предмети надії, віра стає ще й вірою у власне Предмети віри – існування Бога і безсмертної душі. Відділення морально-вольового вибору від моральної віри веде до логічного висновку, що спасіння Бог може дати лише за перше. В старозавітній, новозавітній та середньовічній традиціях існувало вчення про спасіння за віру лише тому, що сам акт віри волі особистості був єдиним із актом морально-вольового вибору: і саме тому віра була серед чеснот; і саме тому така віра оцінювалась як власне віра, а теоретична віра розуму – як попередня віра щодо власне віри як віри волі. Відокремивши акт волі від акту віри практичного розуму, Кант усвідомлює, що акт віри практичного розуму лише супроводжує моральний вибір, або ж взагалі з'являється після нього. Але моральна віра необхідна Канту не для моральності людини, не як основа морального вибору. Останній є автономним, є подвигом, який людина звершує ні в що не вірячи і ні нащо не надіючись, а просто виконуючи обов’язок. Але моральна віри і моральна надія все-таки виникають і вони є елементами впевненості особистості в моральному прогресі, у виправданості життя згідно із моральним законом. Тобто, сам моральний закон – об’єктивна необхідність, моральний вчинок – суб’єктивна необхідність, життя особистості і людства згідно із моральним законом – інтерсуб’єктивна можливість. Щодо останньої практичний розум має віру і надію, а історичний досвід підтверджує правильність його сподівань, їх обґрунтованість. Поряд із цією можливістю існує і можливість життя людства не згідно із моральним законом, а згідно із пристрастями свавілля, що може привести до війни всіх проти всіх (громадянської та світової воєн), що буде вестися згідно із забобонами релігій та ідеологій, тоталітарними приписами неправових законів.

Кант знає, що і моральне і аморальне суспільства можливі в майбутньому. Але для нього важливо пересвідчитися в наявності підстав для можливості морального суспільства. Адже, критично аналізуючи людину, Кант міг прийти і до висновку про неможливість морального суспільства, про повну неможливість втілення в життя моральних ідеалів. І для Канта важливо, що моральний ідеал все-таки може частково втілюватися в житті суспільства, що без цього люди втрачають власну ідентичність. А моральна віра та морально-історична надія є виразом не утопічних сподівань, а проекцією однієї із історичних можливостей, що не здійсниться автоматично, але можлива в результаті зусиль людства і кожної особистості. Якби Кант прийшов до висновку про неможливість морального суспільства, про утопічність віри та надії розуму, про невиправданість морального закону, то вся його система втрачала б сенс і пафос. Але морально-правовий стан виявився теоретично можливим, а з точки зору історіософії – таким, що вже розпочинається у своєму розвиткові. Історична телеологічність віри, її єдність із надією, зв’язок моралі, віри та надії із духовним прогресом як задумом Бога і природи щодо людства, переживання своєї епохи як перехідної до царства довершеності – все це є рисами тієї релігії розуму, яку Кант обґрунтовував всією своєю системою філософії. За два століття, що минули з часів Канта, людство переконалося не раз в можливості як руху до морального суспільства, так і в можливості аморальних суспільств. Кожна із спроб відійти від просвітницько-християнських орієнтирів, найбільш ясно усвідомлених Кантом, завершувалась гуманітарними катастрофами, найбільшими з яких були комунізм і фашизм. В той же час Європа як проект, як демократично-правовий устрій, де свобода і достоїнство людини можливі – є реалізацією сподівань Канта, на можливість часткового втілення в історії морально-правового суспільства. Думаємо, що факт існування демократії протягом кількох століть, прогрес в області прав людини та мирного співіснування були б для Канта аргументами на користь виправданості практичної віри та надії.

Таким чином вчення Канта про віру може бути інтерпретована як секуляризація середньовічної концепції віри. Ця секуляризація дозволила створити оригінальну філософію моральної віри, що стало основою для сучасної Європи як цивілізаційного проекту. І сьогодні, в часи кризи, Європа має тільки один вихід до самозбереження: повернення до віри. І перший крок на цьому шляху – це повернення до кантівської моральної віри.