Чотириста років тому – 5 грудня 1620 року (за тодішнім старим календарем це було 25 листопада) народився головний діяч російського старообрядництва протопоп Аввакум. Принаймні так прийнято вважати. Аввакум був і залишається мабуть найвідомішим діячем старообрядництва і його ювілей — це прекрасний привід поговорити про те, чим є старообрядництво для Росії, чим старовіри схожі на протестантів і чому їхнє возз’єднання з РПЦ це нова унія.
Старообрядництво виникло, як не дивно, внаслідок запровадження нового обряду. Справа у тому, що до XVII століття в Московському царстві користувалися рукописними богослужбовими книгами. Процес переписування книг тоді був значно складнішим. Клавіш «ctrl-c» і «ctrl-v» ще не було, так само, як і функції підкреслення неправильних слів. Тому в книгах часто-густо з’являлися одруківки та навіть серйозні помилки. До того ж розвивалися власні традиції і порядки. Власне за кілька століть богослужбова практика між московськими православними і грецькими стала істотно відрізнятися. Для того, щоб виправити ці розбіжності, сьомий патріарх Московський Никон запропонував реформу богослужбових книг та обряду, щоб уніфікувати московську традицію з грецькою. Причому робив він це почасти по київських книгах, як більш точних та достовірних.
Це викликало різкий опір з боку частини вірних та духовенства. Тодішній люд був не готовий прийняти різку відмову від усього старого на користь всього нового. Слабке знання віровчення, догматів та історії церковних ідей призвели до вульгарного примітивізму. Коли головним стовпом віри стали вважатися глибоко вторинні по суті ритуали та обряди. Незнання змісту піднесло форму. Люди були готові влаштовувати самоспалення за право хреститися двома пальцями, а не трьома. Від офіційної Церкви стали відходити прихильники старого обряду. Згодом вони почали розділятися між собою і на сьогодні старообрядництво — це не якась одна Церква, а цілий конгломерат згод (тобто напрямків).
Фактично у Московському царстві повторилася європейська історія Реформації, але дещо по-своєму. Якщо у Німеччині реформ хотіли нижчі верстви – священики та миряни, а офіційна Церква в особі Риму була проти. То у Москві якраз таки патріарх був головним ініціатором реформ, а ось народні маси це не сприйняли. Однак і там, і там незабаром після відділення від офіційної панівної Церкви, нові конфесії стали масово дробитися. Тому зараз, що протестантизм, що старообрядництво — це не одна Церква, а окремі конфесійні напрямки. І там, і там є різні групи (деномінації або згоди), в яких є священство (англікани та попівці), і групи в яких немає священства (євангеліки та безпопівці). Обом конфесіям притаманні плюралізм та децентралізація.
При цьому РПЦ постійно прагнула повернути старообрядців під свою юрисдикцію. Спочатку залякуванням та адміністративними методами. Старовірів називали розкольниками, хоча чисто формально такими повинні були вважатися вірні РПЦ, оскільки саме вони змінили стародавні правила та обряди. Старовіри якраз зберігали віру та звичаї батьків. У РПЦ вирішили змінити підхід, коли побачили, що навіть перед лицем гонінь і тортур старовіри не відмовляються від свого обряду.
Спочатку їх перестали називати розкольниками, вживаючи офіційно просто назву «старовіри». Ніхто вже не говорив про безблагодатність чи відсутність в старообрядців спасіння. Тут пригадується історія об’єднання РПЦ з Закордонною Церквою. Скільки було взаємної ненависті, лайок, а навіть прокльонів по відношенню один до одного. Але коли за це взявся Путін, то єрархи раптом різко відійшли від своїх «принципових» позицій, стали "дивитися на питання ширше", а до людей ставитися м’якше. «Закордонників» перестали називати безблагодатними розкольниками, їхніх єрархів стали визнавати дійсними, а Таїнства справжніми.
У майбутньому так само станеться трансформація відносин з ПЦУ. Згодом РПЦ визнає канонічність Української Церкви, хіротонії її єпископату та благодатність її Таїнств. Ну а ми йдемо далі.
У 1800 р. митрополит Платон (Лєвшин) склав програму прийняття старообрядців до складу РПЦ. Називалася вона «пункти про єдиновір’я». РПЦ визнавала за старовірами права на використання власного обряду, в обмін на це старовіри переходили під юрисдикцію РПЦ та приймали її віровчення. Крім цього царський режим «стимулював» старовірів робити «правильний» вибір. Найбільш активно це відбувалося за доби правління імператора Миколи І. Єдиновірці, навернені у ті часи, так і називаються – миколаївці.
Фактично це була православна унія. Збереження обряду в обмін на входження до складу іншої юрисдикції та припинення гонінь і утисків. Те ж саме, що за версією офіційної московської історіографії, зробила Річ Посполита з українцями. Їх всіляко пригнічували, обмежували у правах та дискримінували. Потім на соборі у Бересті була запропонована формула – православним дозволяється зберегти свій обряд, але в обмін вони підкоряються владі Папи Римського. Фактично було це входженням в юрисдикцію Католицької Церкви, що мало автоматично звільнити від переслідувань в Речі Посполитій.
Найцікавіше, що РПЦ на офіційному рівні подає саме таке трактування подій Берестейської унії. Хоча справжніх причин унії куди більше і вони пов’язані з багатьма факторами, та й сам процес зовсім не так відбувався. Але проти такої спрощеної московської картинки легко виступати. Спікери Московського патріархату зараз, та й раніше, активно критикували католиків. Мовляв, вони обманом і підступом спокусили православних, дозволивши їм сповідувати східний (візантійський) обряд, але нав’язавши владу Папи та латинську догматику. Нібито таким чином православних насильно перевели до католицизму. Проте власне те ж саме завжди робила і РПЦ стосовно старообрядців. Їм нав’язували свою догматичну систему, владу патріарха, потім Синоду, потім знову патріарха в обмін на збереження обряду. Ці події навіть історично відбувалися у більш менш ідентичний час. Зараз у Росії святкують 400 років з дня народження протопопа Аввакума, а двадцять років тому в Україні відзначали 400-річчя Берестейської унії.
Єдиновірці — це фактично уніати в РПЦ. І коли Московська патріархія критикує Ватикан, українських греко-католиків, їхню місіонерську активність в Україні та уніатизм, як спосіб відновлення церковної єдності, то вона поводиться вкрай непослідовно. Адже РПЦ так і не відмовилася від єдиновір’я, тобто фактично від власного уніатизму, як способу відновити єдність між православними та старообрядцями. Тобто в Україні РПЦ вкрай жорстко критикує те, що сама робить у Росії.
В принципі мотиви зрозумілі – уніати в Україні для РПЦ були не вигідні, бо відривали віруючих від Московського патріархату. А єдиновірці навпаки вигідні, оскільки приєднують віруючих до Московського патріархату. Чисто корпоративна логіка. Те, що вигідно корпорації – правильно, що невигідно – неправильно. В цьому немає нічого поганого, бізнес і багато організацій так поводяться. Захищати свої інтереси – це нормально. А ось брехати про те, що щось є неканонічним, гріховним або неугодним Богу, тільки тому що на поточний момент не збігається з інтересами твоєї корпорації – ось це ненормально. Принаймні для організації, що претендує на роль голосу моралі у суспільстві.