„За 15 років української незалежності Православні Церкви досі не знайшли оптимальну парадигму співпраці з державою”

Геннадій ДРУЗЕНКО, член робочої групи з підготовки нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”

— Як Ви оцінюєте загалом стан міжправославних і православно-державних відносин в Україні?

— Більшість єрархів адаптується до нових політичних умов: УПЦ зондує наскільки новий уряд готовий підтримати її „прозелітизм” серед інших православних конфесій, УПЦ КП вибудовує лінії захисту, а УАПЦ, вочевидь, шукає найвигідніші умови фактичного входження до складу УПЦ. Водночас, прості віряни, на жаль, вже традиційно сприймають церковний розкол не так в еклезіологічних категоріях трагедії Церкви, як в категоріях політичного протистояння. Певен, що це тупиковий шлях, оскільки рани церковних розподілів можуть бути загоєні тільки любов’ю і любов’ю.

— Чи аж настільки політичні обставини впливають на православне життя, зокрема, єрархів, що кожні політичні зміни в Україні будуть кардинально відбиватися на стані Православних Церков?

— На превеликий жаль, так. Як на мене, можна констатувати, що за 15 років української незалежності Православні Церкви досі не знайшли оптимальну парадигму співпраці з державою, поєднану з природнім дистанціонуванням від царства кесаря. Вочевидь, за сучасних умов для Церкви було би кориснішим й надалі емансипуватися від держави, долаючи радянську тяглість. Це дасть Церкві більшу свободу, а, отже, можливість відігравати роль морально-етичного корилятора суспільно-політичних процесів.

— Проте, здається, для інших релігійних організацій політичний чинник не є настільки важливим. Але чи не здається Вам, що для православних єрархів сама свобода як така не є настільки цінною, у порівнянні з симпатіями „власть імущих”?

— Насамперед слід пам’ятати, що жодна інша конфесія так не була понівечена легальним співіснуванням з богоборницьким радянським режимом, як православна. „Негативна селекція” церковної єрархії через сумнозвісну Раду у справах релігій досі дається взнаки. І природно, що Церква, як інституція консервативна, оновлюється поволі. На жаль, вибуху духовності, такої собі клюнійської реформи, в Україні не сталося. І в цьому контексті, я гадаю, що чи не найпотужнішим стимулом для морального, інтелектуального, культурального оновлення православної еліти є реальна конкуренція між десятками конфесій, які сьогодні активно діють в Україні.

— Чи не спробує православна єрархія боротися з такою конкуренцією якраз шляхом союзу з владою, що буде набагато простіше? Бо таких прикладів нині ми маємо предостатньо, особливо на регіональному рівні.

— Така спокуса існує, тим паче, що в Росії на найвищому державному рівні реалізується саме така парадигма. Проте, цитуючи нашого недавнього класика, Україна — не Росія. Принаймні в робочій групі з підготовки нової редакції основного „релігійного” закону православні навіть не порушують питання про закріплення за ними на законодавчому рівні будь-яких преференцій. І це дуже оптимістичний симптом.

Спілкувався Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
Київ, 27 жовтня 2006 року